Історичний нарис розвитку права. Право добуржуазних суспільних формацій

Право - це сукупність встановлених або санкціонованих державою норм поведінки, дотримання яких забезпечується заходами державно­го впливу. Безумовно, і в додержавну добу людське суспільство до­тримувалося певних рекомендованих нормативів поведінки. Так, ви­никнення уже перших релігійних вірувань супроводжувалося появою найбільш загальних моральних вимог (не убий, не укради, не криво-свідчи тощо). Підтримання елементарного суспільного порядку здійс­нювалося також засобами кровної помсти. За скривдженого члена роду мстив увесь рід, причому така відплата поширювалася на усіх членів роду, з якого походив кривдник. У деяких народів, наприклад, у древніх норвежців, доброю помстою за кров убитого вважалася смерть, заподіяна кращому з ворожого клану (старійшині, видатному воїну та ін.). Остання обставина змушувала родичів колективно стри­мувати усіх членів роду від ворожих дій щодо чужих.

У класовому суспільстві право нерозривно пов'язано з державою. Власне держава санкціонує певні правові звичаї і тим самим перетво­рює їх на закони, вона ж безпосередньо встановлює і нові правові норми в суспільстві. В обох випадках саме засоби державного примусу забезпечують неухильне виконання правових норм усіма членами су­спільства. Прикладом державного санкціонування вже існуючих пра­вових звичаїв (або відмови від такої підтримки) може слугувати шлюбно-сімейне законодавство. Держава фіксує і підтримує ту прак­тику існуючих сімейних стосунків, яка характерна для даного народу і набула найбільшого поширення - в одних випадках це моногамія (на­роди Європи), в інших - полігамія (мусульманські країни). Зрозуміло, можливий варіант, коли держава настроєна байдуже чи навіть вороже стосовно певних правових звичаїв. Тоді ці звичаї законами не стають.

Пригадаймо, як у франків з поширенням християнства припинив своє існування правовий звичай переходу дружини покійного сина до свекра. У азіатських народів право на дружину покійного давніше переходило до молодшого брата. В зв'язку з тим, що ці правові звичаї не отримували державної санкції, стати законами їм не судилося. Держава може також санкціонувати такі правові норми, які не мали аналога в минулому, більше того - суперечили попередньому звичає­вому досвіду. Прикладом тому є введення «сухого закону» в США в першій половині XX ст., «закон про колоски» (Указ від 7 серпня 1932 р. про карну відповідальність за розкрадання соціалістичної власності) в СРСР тощо. У цих випадках ще донедавна звичні для суспільства норми поведінки починають жорстко переслідуватися засобами державного примусу.

Дилетантові може видатися, що законодавча діяльність держави має довільний характер. Часто навіть можна почути щось на зразок: «І що вони там собі думають?». Насправді ж правові норми досить суворо детерміновані. Право має ту ж класову сутність, що й держа­ва. Певному типу держави відповідає і певний тип права. Законо­давство рабовласницької держави суттєво відрізняється від законів держави феодальної чи капіталістичної. Звичайно, у деяких випадках можна говорити про паралелі і запозичення. Так, наприклад, сучасне цивільне право найрозвинутіших в економічному відношенні країн світу має в своїй основі римське цивільне право доби Республіки та Імперії, зрозуміло, модернізоване стосовно сучасних умов.

З іншого боку, можливі і суттєві розбіжності у праві держав, які перебувають на приблизно однаковому ступені суспільного та еко­номічного розвитку. Прикладом може бути застосування смертної кари в різних штатах США - в одних вона допустима, навіть стосовно неповнолітніх (Техас), в інших її заміняють довічним ув'язненням. У деяких західноєвропейських країнах цивільне право визнає гомосексуальні шлюби нарівні з нормальними гетеросексуальними, в інших таке співжиття не визнається ні мораллю, ні законом. Оче- видно, слід брати до уваги традиції того чи іншого народу, пануючу в суспільстві релігію тощо.

Право - це зведена в закон державна воля, але воно не виступає волюнтаристським породженням держави. На формування і розвиток правових систем чинять свій вплив численні об'єктивні фактори: еко­номічний лад, характер .існуючих виробничих і класових відносин (згадаймо еволюцію радянського права від епохи «диктатури проле­таріату» до «розвинутого соціалізму»), пануюча в суспільстві ідеологія (антисемітські закони в фашистській Німеччині), церква та її авто­ритет у суспільстві (заборона абортів в посткомуністичній Польщі), історичні особливості та національні традиції (полігамія в деяких му­сульманських країнах) тощо. Є чимало історичних свідчень й того, що право не може бути вищим від рівня культурного розвитку суспі­льства - досить пригадати, як у США пробували вводити «сухий за­кон». «Прокляті» традиції виявилися врешті сильнішими від найкращих мірів американських законодавців. Чи більш свіжий приклад -перипетії з відміною смертної кари в Україні. Незважаючи на настійні рекомендації Ради Європи, українська суспільна думка вважала, і об­ґрунтовано, що при сучасному занепаді економіки, негараздах право­охоронної системи, зламі суспільних орієнтирів скасування смертної кари є передчасною. Але зрештою на початок 2000 р. ВРУ виконала дану вимогу ОБСЄ. Ефективність цього кроку покаже час.

Право може прискорювати або гальмувати соціальний розвиток суспільства, але не може скасувати дію об'єктивних закономірностей суспільного розвитку. Так, в надрах абсолютистських держав з їх реакційними правовими системами виникали та набирали силу передумови нового буржуазного ладу. А історичний досвід «воєнного комунізму» 1918-1920 pp. продемонстрував, що навіть найжорстокіший примус безсилий щось змінити там, де немає реальних економічних, психологічних, моральних та інших передумов бажаних для держави перетворень.

Першою історичною формацією був т. зв. азіатський спосіб вироб­ництва (див. Лекцію 1). Найбільш характерними спільними ознаками правових систем Стародавнього Єгипту, Месопотамії, Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю можна вважати такі:

1. Земля перебуває у власності держави. Сільські общини та окремі громадяни отримують землю лише у користування на умовах ви­конання тих чи інших повинностей (будівництво зрошувальних систем, оборонних споруд, пірамід-усипальниць, військова служба тощо) та сплати державних податків.

2. Особа монарха чи, принаймні, його влада обожнюються. Будь-які злочини проти особи деспота чи існуючого характеру управління од­нозначно караються смертю. Це ж правило поширюється на злочини проти релігії та служителів культу.

3. Люди нерівні у своїх правах та обов'язках. Хоча рабство має ще патріархальний характер, немає рівності і між вільними. Найрельєф-ніше ця нерівність виявлена в Давній Індії, менш відчутно в Єгипті і Месопотамії, але вона присутня в усіх правових системах. Мова йде не лише про цивільні відносини, але й про карне законодавство. Те, за що вавилонський авілум розплачується штрафом, для мушкенум обертається тяжким фізичним покаранням. Брахману обривають го­лову (приниження честі) за ту ж провину, за яку шудра платить жит­тям. Відзначимо й те, що певні обмеження існують і для вищих про­шарків суспільства - їм забороняється займатися принизливими ви­дами економічної діяльності, як-от лихварством.

4. Джерелом закону виступає влада, а не народ. Верхівка чиновницького апарату та жрецтва розробляє і схвалює законопроекти, будь-яке народне представництво (навіть у формі народних зборів, як це було в рабовласницькому чи ранньофеодальному суспільстві) відсутнє узагалі.

5. Норми права відносно жорсткі. Навіть за порівняно неважкі зло­чини санкцією виступає смертна кара чи членоушкодження. Тут ви­являється наївне переконання давніх законодавців, ніби за допомогою жорстокості можна викорінити злочинність. Правові санкції мають детермінований характер, суддя практично позбавлений права на свій розсуд застосовувати градаційну шкалу покарань залежно від об'єк­тивних обставин здійсненого злочину чи особи злочинця. Суддя може визнати підсудного невинним, але не може застосувати покарання, яке суперечить букві закону.

6. Можна говорити про відчутні впливи патріархату, а у окремих випадках - і матріархату (Єгипет) на сімейно-шлюбне законодавство. Глава сімейства перебуває у незрівнянно вищому правовому статусі порівняно з іншими членами сім'ї. Так, за законами Хаммурапі, його не можна продати у боргове рабство - за борги своєю свободою роз­плачується хтось із залежних членів сім'ї.

7. Цікавим винаходом цієї правової системи вважають таліон, тобто принцип заміщуючого покарання - «око за око, зуб за зуб». Та­ліон слід розглядати як поступальний крок у розвитку права. Його суттєва відмінність від практикованої здавна кровної помсти полягає у тому, що каральні функції бере на себе держава, а не рід скривдже­ного, як це було раніше.

Рабовласницьке право як особлива правова система розвинутого рабовласницького суспільства має такі характерні особливості:

1. Раб перетворений на повну власність рабовласника. Раб - об'єкт, а не суб'єкт права. Його можна не лише продати, здати у винайм до публічного будинку, але й скалічити чи навіть убити (в Римі справу раба вирішував сімейний суд) або передати в гладіаторську школу (відкладена смерть) без будь-якої санкції з боку держави.

2. Вільні члени суспільства не є рівними. Найбільш захищені пра­вом - громадяни (5-10% загальної кількості населення). їх статус свободи не може бути втрачений за борги, а лише за найтяжчі злочи­ни, пов'язані з утратою громадянства. Багатьох прав, насамперед майнових, позбавлені вільні негромадяни (метеки в Афінах, періеки у Спарті, перегріни в Римі). Вони можуть втратити статус свободи навіть за цивільні правопорушення (наприклад, борги), а вільновід­пущеники також і за «неповагу» до колишнього рабовласника. В роз­винутому рабовласницькому суспільстві може існувати градація пра­вового статусу і в самому середовищі вільних громадян (патриції і плебеї, патрони і клієнтела), а також і серед негромадян (латини «древ­ні» і «нові», перегріни, вільновідпущеники). Кожна суспільна група має різні можливості доступу до службової кар'єри, володіння неру­хомістю, іншими суспільними благами.

3. Участь в управлінні тією чи іншою мірою беруть усі громадяни - через народні збори (апелла, центуріатні та трибутні коміції тощо), колективні виборні органи (гелієя, буле, герусія, римський Сенат після введення процедури поповнення вивільнених вакансій цензорами), а також в разі свого обрання на службові посади (геронта, архонта, консула, претора, трибуна). Влада в цілому має незрівнянно більш демократичний характер, ніж в країнах Стародавнього Сходу (греки відкрито зневажали персів за те, що вони погоджуються бути підда­ними своїх деспотів). Відповідно, і джерелом права виступає воля більшості громадян, хоча, принагідно зауважимо, громадянськими пра­вами у повному об'ємі користувалася відносна меншість населення.

4. В сімейному праві виняткове місце належить главі сімейства, який виступає в ролі розпорядника життєвого укладу і побуту дружи­ни, дітей та інших залежних членів родини. Жінка тривалий час об­межена у цивільній правоздатності, перебуває під постійною опікою родичів-чоловіків, не може володіти нерухомістю, вільно розпоря­джатися спадщиною тощо. В усіх відомих рабовласницьких системах існують високі вікові цензи для заміщення виборних посад, що їх можна зіставити із сучасними вимогами до особи хіба що глави держави.

5. Процедура судочинства стає демократичнішою, суддя менше зв'язаний буквою закону. В Афінах гелієя з часів Солона перестає користуватися писаним законодавством (закони Драконта), а виносить свій присуд залежно від об'єктивних обставин справи та особи звинуваченого. В Римі претор з II ст. до н. є. отримує змогу, посилаючись на exeptio doli, при потребі просто ігнорувати Закони XII Таблиць, якщо обставини справи свідчать про суперечність формальних вимог права з духом закону.

Процес формування феодального права в різних країнах проходив неоднорідно - з більшими чи меншими запозиченнями римського права, правових звичаїв варварських народів, впливами церкви та міс­цевих традицій тощо. Наприклад, у Візантії правова система сфор­мувалася на основі поступової трансформації римського права, гер­манські народи у своїх варварських правдах фіксували норми звичає­вого права, надалі доповнюючи їх певними запозиченнями, власні шляхи оформлення правових систем мали народи арабського Сходу. Водночас можна говорити і про окремі спільні моменти:

1. Феодальне право закріплювало юридичну нерівність, різницю прав станів. Воно виступає як право-привілей - свої правові норми для перів, дворянства, вільних і залежних людей (Велика хартія віль-ностей 1215 p.), своє судочинство для кліриків (канонічне право), для вільних міщан (магдебурзьке право) і т. д. і т. п.

2. Найважливіше місце у системі феодального права займають норми, які регулюють феодальну власність на землю та закріплюють залежне становище селянства.

3. Як невід'ємний атрибут великої феодальної земельної власності та засіб позаекономічного примусу поширюються імунітетні права феодалів. Власник великого земельного володіння виступає в якості сюзерена-государя для феодально залежного населення. Зокрема, він самостійно встановлює правові норми у межах своїх володінь та од­ноосібно або опосередковано чинить суд над своїми підданими.

4. Оформлюється система феодальної ієрархії, ретельно регулюю­ться відносини васалітету. Сюзерен має свої права і обов'язки щодо васала, васал - щодо сюзерена. Так, сюзерен повинен надавати по­кровительство та збройний і судовий захист своєму васалу. В свою чергу, васал має надавати сюзерену збройну і фінансову підтримку в обумовлених випадках (наприклад, вносити гроші на викуп сюзерена з полону, надавати певні суми дітям сюзерена у випадку їх одруження тощо). У разі невиконання покладених обов'язків настають певні пра­вові наслідки: сюзерен може відібрати земельні володіння у непокір­ного васала, васал має право на збройний опір надмірним претензіям сюзерена. Як наслідок, на практиці конфлікти в середовищі феодалів вирішуються на основі «кулачного права» (в Німеччині аж до XV ст. включно), коли незадоволений судовим вироком дворянин викликає на поєдинок свого кривдника чи навіть самого суддю.

5. Зрозуміло, що наявність паралельних судових систем та постійна боротьба суб'єктів права за розширення своїх громадянських прав (баронів проти короля, міщан проти «покровителів» - феодалів і т. д. і т. п.) призводила до постійних конфліктів у суспільстві. Надмірні претензії монархів, перів чи церкви зустрічали опір заінтересованих сил, що часто призводило до перетворення декларованих законів у «мертві», нечинні. Як приклад, можна привести канонічну практику продажу індульгенцій. Так, за Іоанна XXII римський папський престол опублікував т. зв. «Таксу апостольської канцелярії», в якій були вказані суми штрафів за різноманітні гріхи і злочини. У документі, зокрема, читаємо: «Тому, хто порушив права впливової особи, а також за контрабанду платити штраф у розмірі 87 ліврів та 3 су». Зрозуміло, що «впливова особа», чиї права були порушені, найчастіше зовсім не брала до уваги факт сплати штрафу римському апостольському престолу! З іншого боку, правовий безкрай був характерний і для тих державних установ, чиїм основним завданням мало б стати зміцнення чинних законів та громадського порядку. Досить пригадати практику безіменних бланків часів Людовіка XIV у Франції -для довічного ув'язнення в Бастилію вимагалося лише вписати ім'я нещасного у вже готовий документ. Такі бланки мали у своєму розпорядженні не лише члени королівської родини та вищі чиновники, ними король міг розплатитися з фавориткою за проведену ніч! Зневага до законів, суперечність правових систем, одночасно діючих у суспільстві,- одна з найхарактерніших особливостей феодального права.