Північнонімецький союз. Утворення Німецької імперії

У 1853 р. Пруссії вдалося відновити митну унію, яка економічно об'єднала під її проводом більшість держав Німецького союзу. Успі­хом держави стало і демонстративне невтручання німецьких держав в італо-франко-австрійську війну 1859 р. Член Німецького союзу Авст­рія вела цю безуспішну війну з чужоземними державами без підтрим­ки німецьких союзників.

Австрія у 1864 p. дещо несподівано вступила у союз з Пруссією проти Данії. Коротка війна проти датчан завершилася відторгненням Шлезвіга та Гольштейна. Однак розділити здобич двоє заклятих союз­ників так і не зуміли. Шлезвіг на короткий час ставав прусським, Голь-штейн - австрійським. Але уже в квітні 1866 р. Пруссія уклала анти-австрійський союз з Італією. Цей союз був підтриманий іншими німецькими державами. В битві при^ Садовій (Чехія) у 1866 р. Австрія зазнала нищівної поразки. Франц-Йосиф І звернувся до французького імператора Наполеона НІ з проханням про посередництво в укладенні миру з Італією з тим, щоб мати змогу продовжити війну з Пруссією.

Однак у Наполеона III було своє бачення ситуації, яке, в основно­му, збігалося з намірами Бісмарка. 26 липня 1866 р. між воюючими сторонами була підписана Нікольсбурзька угода на умовах, запропо­нованих посередником - Наполеоном III. Старий Німецький союз під­лягав ліквідації, натомість створювався новий Північноншецький со­юз з держав, розташованих на північ від р. Майн. Участь Австрії у створенні та діяльності Союзу виключалася. Пруссія в цьому Північ-нонімецькому союзі отримувала військове командування, а разом з ним і провідну роль в усіх справах союзу.

З цього часу надії німецької буржуазії на майбутнє возз'єднання будуть пов'язані виключно з Пруссією. А саме об'єднання Німеччини відбуватиметься на основі прусської політичної системи. 18 німецьких держав та три вільних міста (Гамбург, Бремен і Любек) підписали союзний договір та прийняли на початку 1867 р. союзну конституцію. Поза Північнонімецьким союзом залишалися Баварія, Баден та части­на Гессен-Дармштадту, які однак перебували у військовому союзі з Пруссією. В країнах Північнонімецького союзу налічувалося близько ЗО млн населення, а у південнонімецьких державах- не членах Союзу - лише 8 млн.

Згідно із союзною конституцією 1867 р., скликався союзний дво­палатний парламент - рейхстаг. Нижня палата обиралася загальним голосуванням, але виборчих прав були позбавлені жінки, солдати і домашня прислуга. Обмежені права рейхстагу повністю контролюва­лися владою президента Союзу - прусського короля та верхньої пала­ти - Союзної ради. Президенту Союзу належало виключне право скликати і розпускати рейхстаг та Союзну раду. Президент затвер­джував закони, прийняті парламентом. Єдиним союзним міністром був канцлер Союзу, відповідальний перед президентом - прусським королем. Перед рейхстагом канцлер відповідальний не був. На чолі окремих відомств (міністерств) були поставлені статс-секретарі - без рангу міністра, підлеглі канцлеру. Свідченням виключної ролі Пруссії у об'єднанні 1866-1867 pp. може бути хоча б той факт, що деякі німецькі держави, як-от Ганновер і Нассау, не увійшли до Північнонімецького союзу як самостійні суб'єкти, а були просто приєднані до Пруссії. Остання, як бачимо, анітрохи не побоювалася, що називається, сполохати рибу, тобто на­строїти проти себе інших членів новоутворюваного союзу. Заради справедливості зазначимо, що безапеляційна поведінка Пруссії пояс­нювалася не лише її військовою могутністю на фоні союзників. Утво­рення цього союзу відповідало настроям й інтересам широких верств населення. Створення єдиного внутрішнього ринку, введення єдиної системи мір та ваг, єдиного торговельного кодексу і єдиного вексель­ного права сприяли розвитку промисловості і торгівлі об'єднаної час­тини Німеччини.

Однак мала ця палиця й інший кінець. Південнонімецькі держави, які у період з 13 серпня по 21 жовтня 1866 р. уклали з Пруссією вій­ськові конвенції на п'ятирічний термін, почали політичний дрейф у сторону Франції. Для Баварії, Вюртемберга, Бадена та ін. позасоюз-них держав Північнонімецький союз, в якому домінувала Пруссія, став не стільки магнітом, скільки виразною загрозою їх незалежності. Задум Бісмарка стосовно цих держав полягав у тому, щоб спровоку­вати війну з Францією (сама Пруссія обов'язково мусила виступити в ролі «жертви») й у ході цієї війни перетворити військових союзників у політичних, включити південні німецькі держави до політичних структур Північнонімецького союзу. У 1870 р. ці плани блискуче здійснилися.

Суперечка між Францією і Пруссією виникла з приводу кандида­тури на «вакантний» іспанський престол. Наполеон III звернувся до прусського короля з ультиматумом, на який король поспішив дати заспокійливу відповідь. Бісмарк з власної ініціативи скоротив текст королівського листа так, що він набував зневажливого щодо Наполе­она III змісту. Бісмарк був переконаний у перевазі німецької зброї, але уперто наполягав: «Важливо, щоб ми були тими, на кого напали».

19 липня 1870 р. уряд Франції оголосив війну Пруссії. Імператор Наполеон III був проголошений верховним головнокомандуючим і виїхав до діючої армії. Уже 2 вересня в битві під Седаном 100-ти-сячна французька армія ганебно капітулювала. Потрапив до німець­кого полону й сам французький імператор. 18 січня 1871 р. в окупо­ваному німецькими військами Версалі прусський король Вільгельм І Гогенцоллерн був проголошений німецьким імператором.

До складу новоствореної Німецької імперії увійшли й південноні­мецькі держави - Баварія, Саксонія та ін. Сама імперія об'єднувала у собі 22 монархії та 3 вільні міста. Пруссії належали 60 відсотків те­риторії імперії, понад половину її громадян становили прусські піддані. Імператором став прусський король. За конституцією Німецької імперії 1871 p., він отримував найширші повноваження. Імператор був главою збройних сил імперії, призначав усіх вищих імперських чиновників, включаючи канцлера, а також делегатів від Пруссії до верхньої палати імперського парламенту. Парламент Німецької імперії був двопалатним.

Верхня палата - Союзна рада (бундесрат) складалася з 58 депута­тів. Пруссія мала в ній 17 (далі навіть 22) місць, решта держав - від 1 до 6 місць. Для заблокування рішень було достатньо 14 голосів, отже, Пруссія могла самостійно блокувати будь-яку невигідну для себе парламентську постанову. Нижня палата (рейхстаг) обиралася на ос­нові загального для чоловіків, виключаючи військовослужбовців, го­лосування. Термін її повноважень складав 3, а з 1887 p.- 5 років. Один депутат обирався від 100 тис. виборців. Він не був пов'язаний нака­зами та інструкціями своїх виборців, законодавчу діяльність здійсню­вав на безоплатній основі. Рейхстаг не мав контролю над імперськими міністрами. Він міг бути розпущений простою постановою Союзної ради, на чолі якої перебував імперський канцлер.

Голова уряду - канцлер за свої дії відповідав лише перед кайзером. Усі інші члени його кабінету рангу міністрів не мали, а вважалися статс-секретарями. За своїм статусом вони були підлеглими канцлера, який міг їх самостійно призначати і зміщувати. У віданні канцлерського уряду перебували загальнодержавна політика, армія, банківська справа, карне і цивільне право, законодавство про ремесла і професійні спілки, санітарна і ветеринарна служба тощо.

Суб'єкти імперії мали свої власні ландтаги та місцеві уряди. На долю цих місцевих урядів - 25 суб'єктів федерації - випадало, головним чином, проведення в життя імперських законів. Функції рейхстагу окреслювалися ст. 23 імперської конституції: «Рейхстаг має право пропонувати закони ... і направлені йому петиції передавати Союзній раді та імперському канцлеру». Тим самим рейхстаг був пе­ретворений у суто дорадчий орган.

Якщо проводити історичні паралелі, то цей імперський порядок дещо нагадує... Радянський Союз у тій формі, яким він був витворений Сталіним на середину 30-х років XX ст. Порівняйте - Верховна Рада, обрана всенародним голосуванням, лише штампує законопроекти, розроблені в надрах урядово-партійного апарату і схвалені на По-літбюро. Радянський уряд де-факто відповідальний не перед парла­ментом, а перед керівником правлячої партії - своєрідним аналогом німецького імператора. Республіканські Верховні Ради та Ради мініс­трів фактично дублюють загальносоюзні закони, додаючи до них ма­лу дещицю національного колориту. Думається, такий збіг деталей не зовсім випадковий, можливо, навіть, що Сталін свідомо обрав німе­цьку імперську модель як своєрідний негласний зразок.

Переваги такої системи полягали в її стабільності. Правила гри в економіці, політиці, військовій справі тощо встановлюють компетентні чиновники, а не політики-дилетанти. Водночас населення перебуває в ілюзії, що живе в демократичній країні: регулярно проходять вибори, парламентарі виголошують запальні промови з високої трибуни, місце­ві парламенти можуть навіть відстоювати якісь місцеві звичаї і традиції (наприклад, в УРСР та УзРСР, на відміну від решти союзних республік, жінки отримали змогу виходити заміж не з 18, а з 17 років; на Кавказі, де холодна зброя становить елемент національного одягу, її ношення не вважалося карним злочином і т. ін.). Зрозуміло, що були і свої відмінності. В Німецькій імперії була дозволена багатопартій­ність. Президент Німецької імперії був пов'язаний контрасигнатурою канцлера (якого ж сам і призначав). Влада імператора теоретично була обмежена Союзною радою, але він як прусський король сам призначав потрібну кількість її членів. Посада імператора була довічною і спадковою, а керівники СРСР обиралися і могли бути зміщені (Хрущов).

Німецький уряд звертав мало уваги на парламентську говорильню. Свідченням цього можуть бути стосунки уряду і лівих. Репресії проти соціал-демократичної партії, розпочаті т. зв. Виключним законом проти соціалістів 1878 p., зачепили усього кілька тисяч чоловік (1500 ув'язнених, 900 - висланих). Але, незважаючи на репресії, у 1884 р. соці­ал-демократи здобули в рейхстазі 24 місця, у 1890 - 35, у 1893 p.- 44, а напередодні першої світової війни ця фракція (111 місць) взагалі була найчисельнішою у нижній палаті парламенту. Та ця «опозиційна» партія в цілому була лояльна щодо вищої імперської влади і до пріоритетів виробленої цією владою основ зовнішньої і внутрішньої політики. Рішення про вступ у світову війну було де-факто підтримане німецькими соціал-демократами, незважаючи на власні антивоєнні резолюції передвоєнних років.

З іншого боку, давно помічено, що недоліки - це тільки продов­ження достоїнств. Уміння «загнати джина опозиції у пляшку» ніколи не вирішувало проблем, які породжували саму опозицію. У Німеччині всесилля пануючої верхівки оберталося химерними цілями досягнення світового панування, що в кінцевому підсумку поставило країну на грань катастрофи.

Отримані у 1871-1873 pp. 5 млрд франків контрибуції з переможеної Франції зумовили бурхливий економічний розвиток Німеччини. На поч. XX ст. вона виробляла промислової продукції більше, ніж Англія, Франція чи будь-яка інша європейська країна (попереду знаходилися лише США). До 1914 р. з Німеччини були вивезені капітали на суму в 44 млрд франків - і це при тому, що країна була практично позбавлена колоній. Німецький уряд напередодні світової війни міг собі дозволити виділяти на військові потреби у 2,5 рази більші суми від витрат на мирні статті бюджету. Для порівняння, у сусідній Франції військові витрати складали третину бюджету.

Швидкі темпи економічного росту Німеччини стимулювалися дер­жавою. Робітничий рух потрапив під ефективний державний контроль після того, як у 1908 р. був прийнятий Закон про союзи. Цей акт до­зволяв розпуск будь-якого об'єднання під приводом «порушення карного законодавства».

Усвідомлення власних переваг над європейськими сусідами, зумо­влених більш ефективною системою державного управління, призвело до завищеної переоцінки німецьких можливостей політичним ке­рівництвом країни. Відомо, що плани світової війни були складені генералом Альфредом фон Шліффеном ще за 8-9 років до 1914 р. План Шліффена передбачав блискавичні строки війни: спершу за 4— 5 тижнів розгром супротивника на Західному фронті, а далі - такий же миттєвий розгром Східного фронту. Уся кампанія війни на два фронти мала бути завершена і виграна «до осіннього листопаду».

Звичайно, цей план, як показали реальні події, був авантюрою. Од­нак готовність Німеччини до війни проти решти світу та понад 4 роки здатності провадити таку війну практично без союзників (їх доводило­ся безперервно рятувати німецькими резервами) не можуть не вражати.

Внутрішній ресурс міцності Другого Рейху нерозривно пов'язаний з ефективністю його державної організації та своєрідної досконалості бюрократичної машини.

Паралельно з розбудовою апарату Німецької імперії проходило і становлення загальнонімецького права. Ще у 1848 р. почав діяти спі­льний для більшості членів Німецького союзу вексельний статут, а у 1861 p.- торговельний кодекс. У 1873 р. приймається поправка до конституції, яка віднесла цивільне законодавство до компетенції імперії. Вироблення Німецького цивільного укладення затягнулося до серпня 1899 р. (вступило у дію з 1 січня 1900 р.) внаслідок опору поміщицької верстви. Незважаючи на певні обмеження в праві розпо­рядження землею, Укладення 1900 р. відповідало в цілому новим іс­торичним умовам буржуазного розвитку країни. Сам документ скла­дається з 5 книг: загальні питання права, зобов 'язання, речове право, шлюбно-сімейне законодавство, спадкове право. Ця пандектна (тобто «всеохоплююча») схема пізніше була запозичена цивільним правом інших країн. Щоправда, загальний обсяг Німецького цивільного укладення (2885 параграфів) робить його надто громіздким порівняно з цивільним Кодексом Наполеона.

Право власності на земельну ділянку поширюється на надра і на повітряний простір над нею. Однак для експлуатації надр чи викорис­тання повітряного простору вимагається спеціальний дозвіл урядових органів. Угоди із землею і нерухомістю мають обов'язково фіксува­тися в іпотечних книгах. Сучасне законодавство розвинутих капіталі­стичних країн, включаючи й Німеччину, проголошує державну влас­ність на надра, водні ресурси, повітряний простір. Як бачимо, Цивільне укладення 1900 р. більш розширено трактувало права власника неру­хомості, ніж це прийнято сьогодні.

Закладалися Німецьким цивільним укладенням і основи соціаль­ного законодавства. Працедавець зобов'язувався забезпечити захист робітника від небезпеки для його життя і здоров'я під час роботи, а у разі хвороби чи нещасного випадку виплатити грошову допомогу.

У шлюбному законодавстві зазначалося, що «чоловіку належить вирішення усіх справ стосовно спільного подружнього життя». Мож­ливо, тут далися взнаки і особисті переконання кайзера Вільгельма І щодо місця і ролі жінки - три «К»: «кюхен, кіндер, кірхе», тобто «кухня, діти, церква». Головним обов'язком жінки Цивільне укладення оголошувало ведення домашнього господарства.

В цілому цей документ мав велике позитивне значення, оскільки усував цивільно-правову строкатість 25 суб'єктів імперії, означав пе­ремогу буржуазних принципів над пережитками феодалізму в праві об'єднаної Німеччини.

У галузі карного права найбільш значною пам'яткою стало Карне укладення 1871 р. Серед покарань домінують жорсткі санкції - смерт­на кара, тюремне ув'язнення, каторжні роботи. Характерно, що класо­ва боротьба оголошувалася карним злочином.

У 1877 р. був прийнятий карно-процесуальний кодекс. Він закріпив процедуру змішаного (розслідувального і змагального) процесу, що теж було ознакою буржуазної еволюції права. Відмінним моментом від законодавства інших країн стала та обставина, що потерпілий міг виступати додатковим звинувачувачем спільно з прокурором. До­пускався перегляд не лише звинувачувальних, але й виправдальних вироків (у англосаксонській системі особа, визнана одного разу судом невинною, не може бути вдруге притягнута до відповідальності за тим же звинуваченням).