Буржуазна революція 1905-1907 pp. Лютнева революція 1917 р. Зміни в державі і праві

Перша буржуазна революція в Росії розпочалася з розстрілу робіт­ничої демонстрації у Петербурзі 9(22) січня 1905 р. Навесні 1905 р. в Іваново-Вознесенську та деяких містах Уралу виникли перші Ради робітничих депутатів, у момент найвищого піднесення революції у листопаді - грудні того ж року їх налічуватиметься близько 50. Ради мали свої виконавчі органи та робочі комісії (страйкову, фінансову, видавничу, продовольчу, озброєнь, робітничої міліції тощо). Пізніше більшовицька партія в особі Володимира Леніна-Ульянова оголосить ці ради прообразом майбутньої «робітничо-селянської» державної організації.

Всеросійський політичний страйк у жовтні 1905 р. вимусив царизм до маневру. З метою зменшення політичної напруженості у суспільс­тві царський Маніфест 17 жовтня 1905 р. проголосив створення органу народного представництва - Державної думи, гарантувалися міні­мальні буржуазні політичні свободи.

Наляканий революцією цар обіцяв дарувати народові «непорушні основи громадянської свободи на началах дійсної недоторканності особи, свободи совісті, слова, зібрань і союзів», створити законодавчу думу і залучити до виборів у неї «ті класи населення, які нині зовсім позбавлені виборчих прав». Положення ст. З маніфесту встановлюва­ло «непорушне правило про недійсність будь-якого закону, не схва­леного Державною думою, і про надання обраним народом представ­никам права контролю за діяльністю всіх органів влади». Разом із тим виборчий закон 11 грудня 1905 р. уводив куріальну систему виборів: один виборщик від землевласницької (поміщицької) курії представляв 2 тис. чоловік, від селянської - ЗО тис, від робітничої - 90 тис. чоловік. Розпочався інтенсивний процес оформлення легальних політичних партій буржуазії, почали виходити з підпілля революційні партії, ро­билися несміливі спроби структурного оформлення національних ви­звольних рухів, зокрема українського. Інтереси крупної буржуазії представляла октябристська партія («Союз 17 октября»), ліберальна буржуазія та діячі земств об'єднувалися навколо конституційно-демократичної партії кадетів), захисником інтересів селянства прого­лосила себе партія соціалістів-революціонерів (есерів), а робітничого класу - більшовицьке та меншовицьке крила т. зв. Російської соціал-демократичної партії.

Від імені єврейської народності намагався говорити Бунд, спроба створити впливову українську партію з кількох «диванних» (УСДРП, УПСР та ін.) була загалом безуспішною. Українські націонали в Дер­жавній думі блокувалися в основному з кадетами.

Перша Дума, скликана навесні 1906 p., була розпущена 8 липня того ж року. Розпуск Другої Думи та зміна виборчого закону від З червня 1907 р. означали кризу революції. Ще напередодні скликання Першої Державної думи (23 квітня 1906 р.) були прийняті Основні за­кони Російської імперії, статтями яких проголошувала: «Імператору всеросійському належить верховна самодержавна влада», а наступні статті конкретизували цей принцип: особа імператора оголошувалася «священною і недоторканною», він визнавався верховним керівником зовнішніх зносин держави, оголошував війну і укладав мир, а також інші договори та угоди з іноземними державами, здійснював верховне керівництво усіма сухопутними та морськими збройними силами, призначав та звільнював голову Ради міністрів та усіх інших міністрів, мав право видання указів в порядку верховного управління, які фактично не відрізнялися від законів.

Цар мав право відхилити будь-який уже схвалений Державною ра­дою (в лютому 1906 р. вона була реорганізована і перетворена у верх­ню палату Думи) та Державною думою законопроект. У період між сесіями Державної думи імператор зберігав право видання надзви­чайних указівок, що мали силу закону, безпосередньо, без обговорення в Думі (ст. 87). Саме на основі вказаної 87 статті Основних законів Російської імперії і були в подальшому прийняті найважливіші акти, що мали на меті збити полум'я революції: указ від 19 серпня 1906 р. про військово-політичні суди, указ від 9 листопада 1906 р. про зміну й доповнення аграрного законодавства тощо. Ст. 105 надавала цареві право дострокового розпуску Державної думи, навіть без обґрунту­вання приводу.

Компетенція Державної думи обмежувалася Державною радою - без її схвалення жодний законопроект, прийнятий Думою, на підпис імператорові не надходив. До компетенції Державної думи входили: прийняття проектів нових законів, а також внесення змін та поправок у діючі закони; розгляд державного розпису прибутків і видатків, а також балансів міністерств та відомств; заслуховування звітів дер­жавного контролю про виконання бюджету; розгляд справ про відчу­ження державного майна; про побудову залізничних колій за держав­ний кошт; про заснування акціонерних компаній, якщо при цьому йшлося про вийняття з загального законодавства, а також розгляд справ, внесених у Думу на вказівку царя.

Разом з тим Дума не могла зменшувати видаткову частину бю­джету по військовому та військово-морському відомствах, по відом­ствах імператорського двору та окремо імператриці Марії Федорівни, по статтях видатків, що здійснювалися на виконання царських указів тощо.

Тим самим з-під контролю Думи були вилучені статті, які охоплю­вали 2/3 видатків бюджету. Ігнорувалося право Думи вносити запити в уряд. Так, за 72 дні існування Першої Державної думи з 391 запиту, внесеного Думою в уряд та деякі міністерства, на 350 жодної відповіді не надійшло, а в решті містилися лише «роз'яснення» з приводу тих чи інших порушень закону урядовими структурами.

Членами Першої Думи (переважно кадетами) були внесені 13 за­конопроектів (про відміну смертної кари, про свободу друку, совісті, зборів, спілок), та лише один із них - про скасування смертної кари -встиг пройти через процедуру вотування, але згодом був відхилений Державною радою. Центральним питанням в Другій Державній думі, як і у Першій Думі, було аграрне. Після того, як Друга Дума затвер­дила річний державний бюджет, 3 червня 1907 р. вийшов царський указ про її розпуск.

До Лютневої революції 1917 р. в Росії скликалися ще дві Думи: Третя (1907-1912) та Четверта (1912-1917). У них переважали октяб­ристи та кадети, присутність лівих партій була дуже незначною.

Серед змін у системі організаційної структури органів виконавчої влади відзначимо створення (19 жовтня 1905 р.) постійно діючої Ради Міністрів, на яку було покладено «направлення та об'єднання дій го­ловних начальників відомств по предметах як законодавства, так і ви­щого державного управління» (попередня Рада Міністрів була органом парадно-представницьким, засідання її проводилися рідко і зводилися до запису різних думок, висловлених її членами).

Тоді ж, у жовтні 1905 p., були створені Рада державної оборони, на яку покладалася координація діяльності Військового та військово-морського міністерства (скасована у 1909 р.) та Міністерства торгівлі і промисловості.

Органи управління на місцях практично не зазнали помітних змін. Для придушення революційних виступів 19-20 серпня 1906 р. були створені військово-польові суди. Вони складалися з головуючого та чотирьох офіцерів гарнізонів або військових кораблів флоту. В складі військово-польових судів не було юристів, не допускалися звинува­чення і захист, суди не були пов'язані жодними процесуальними нормами, розгляд судової справи не міг тривати понад дві доби. Ви­роки (а вони, як правило, передбачали єдиний захід покарання -смертну кару) оскарженню не підлягали.

Указом від 2 грудня 1905 р. були заборонені страйки на залізниці, телеграфі і телефонних станціях, газових заводах, у державних уста­новах і на всіх підприємствах, «припинення чи призупинення діяльності котрих загрожує безпеці держави», для порушників були передбачені суворі покарання.

У період Першої світової війни законом від 17 серпня 1915 р. була заснована низка міжвідомчих органів - Особливих нарад: 1) по обо­роні; 2) по паливу; 3) з продовольчої справи; 4) з перевезення палива, продовольчих та військових вантажів. 30 серпня 1915 р. було створено Особливу нараду по облаштуванню біженців. Голови нарад могли своєю владою відсторонювати директорів та управителів підприємств (державних і приватних) та призначати на ці посади інших осіб; орга­нізовувати загальні на приватні ревізії; у випадку необхідності закри­вати підприємства, які не виконали державних замовлень; установ­лювати розміри заробітної плати робітникам і службовцям підпри­ємств, на котрих виконувалися державні замовлення тощо.

Першого ж дня війни був виданий указ про військову цензуру. В умовах війни царський уряд намагався регулювати майнові відносини адміністративними актами: здійснювати реквізиції (викуп за встановлену державою ціну) худоби, хліба та ін. продуктів, вводити тверді ціни на продукти харчування, примусово розміщувати військові замовлення на промислових підприємствах тощо. З початком війни в країні був уведений «сухий закон», формально скасований більшо­виками аж у 1925 р.

Указ від 12 січня 1916 р. вводив суворі покарання за дезертирство, самовільну відлучку з військової частини, ухилення від несення вій­ськової служби та членоушкодження з метою звільнення від військо­вої повинності - аж до смертної кари включно. Ці заходи не змогли врятувати царизм від революції.

Буржуазно-демократична революція в Росії розпочалася 23 лютого (8 березня нового стиля) в Петрограді і перемогла 27 лютого (12 берез­ня н. с.) 1917 р. Цар Микола II зрікся престолу на користь свого брата Михайла (перший з династії Романових мав те ж ім'я), але й він після деяких роздумів відмовився прийняти корону. Після падіння російсь­кого самодержавства зусиллями Тимчасового комітету Державної ду­ми був створений (в ніч з 1 на 2 березня за ст. ст.) Тимчасовий уряд на чолі з князем Львовим. Пост міністра юстиції був відданий трудовику О. Корейському, інші 11 членів цього уряду були, висловлюючись політичною термінологією того часу, «міністрами-капіталістами».

Ради, створені в перші дні революції у великих містах країни та на фронті за зразком рад 1905 p., опинилися під контролем опортуністи­чних партій меншовиків і есерів, і оголосили про свою підтримку Тимчасового уряду. В той час це пояснювалося аргументом «оскіль-ки-остільки»: «оскільки іде війна і перемога ворога може означати відновлення в Росії монархії, остільки робітничі та солдатські ради повинні підтримувати Тимчасовий уряд і не висувати самостійних вимог аж до переможного завершення війни, щоб остаточно не деста­білізувати обстановку в країні».

Тимчасовий уряд проголосив політику війни «до переможного кін­ця», після завершення якої народові було обіцяно скликання Уста­новчих зборів.

Лідер більшовиків Володимир Ульянов (Ленін) уже в квітні 1917 р. висунув лозунги «Жодної підтримки Тимчасовому уряду» та «Пере­творення імперіалістичної війни в громадянську». За логікою більшо­виків, Тимчасовий уряд не може дати «ні миру, ні землі», і тому пови­нен бути замінений владою Рад. Проте ці Ради повинні бути не уго­довськими есеро-меншовицькими радами, а радами більшовицькими. В результаті т. зв. квітневої кризи Тимчасовий уряд був розширений до 10 міністрів-капіталістів та 6 міністрів-соціалістів (Керенський, Скобелев, Чернов, Церетелі, Пєшехонов, Переверзєв), які одночасно були членами виконкому Петроградської Ради. Проте кризові явища в суспільстві наростали, не кращим чином складалися справи на фронті.

На початку липня 1917 р. більшовицька партія спробувала захопити владу в столиці (до Петербурга з Кронштадта прибули 5 тис. роз­пропагованих матросів), але ця перша спроба виявилася невдалою. Леніна оголосили німецьким шпигуном і вимусили переховуватися від суду. Реорганізований (25 вересня) Тимчасовий уряд (після подій З липня прем'єром став О. Керенський, міністри-капіталісти вирішили покласти відповідальність за провали на фронті на своїх політичних опонентів) складався уже з 10 есеро-меншовицьких міністрів-соціалістів та 6 міністрів-капіталістів. Незважаючи на таку чисельну перевагу представників лівих партій, цей уряд не спромігся навіть «кинути кістку» робітникам, вирішивши позитивно питання про 8-годинний робочий день. Не зумів він домо­витися про тісну співпрацю з регіональними національними радами: Центральною Радою на Україні, Радою в Білорусі, Шуро-і-ісламія в Туркестані, польськими та прибалтійськими національними радами).

Не було реорганізовано (чи навіть просто зміцнено) прогнилий державний апарат царизму. Тимчасовий уряд (постанова від 4 березня 1917 р.) визнав «бажаним збереження, у межах можливого, усього існуючого адміністративного механізму, з метою підтримання нор­мальної ходи життя в країні». Справа обмежилася лише формальною ліквідацією охоронного відділення та корпусу жандармів (на їх місці в апараті Головного управління міліції були створені підрозділи під іншою назвою, але з аналогічними функціями) та впровадженням де­яких нових міністерств (продовольства, праці, пошти й телеграфу).

У перші дні буржуазної революції було скасовано смертну кару, але влітку 1917 р. під тиском воєнних обставин вона була відновлена на фронті. Тим самим, незважаючи на всю складність політичної, вій­ськової, економічної та міжнаціональної проблематики, Тимчасовий уряд не вніс скільки-небудь суттєвих змін в організацію державного апарату та у законодавство країни.

У жовтні (листопаді н. ст.) 1917 р. цим кризовим станом в країні зуміли скористатися більшовики для узурпації влади. І, хоча вибори до Установчих зборів - уже після більшовицького жовтневого 1917 р. перевороту в Петрограді - показали, що РСДРП(б) в масштабах країни користується підтримкою заледве 20 відсотків виборців (в Україні -навіть 10 відсотків), але бажаючих захищати зі зброєю в руках скомпроментовані монархію чи Тимчасовий уряд восени 1917 р. було ще менше.

Рекомендована література

История государства и права СССР. Ч. І / Под ред. Г. С. Калинина, А. Ф. Гончарова.- М.: Юридическая литература, 1972.

Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія.-К.: Вентурі, 1998.- С 84-106.

История СССР. Серия 1, т. 1-6. С древнейших времен до Великой Октяб­рьской социалистической революции.- М.: Наука, 1966-1968.

Смертная казнь: за и против. / Под ред. С. Г. Келиной- М.: Юридическая литература, 1989.- 528 с.

Логвиненко I. М. В обіймах Феміди: Розповіді про криміналістику.- К.:

Дніпро, 1988.

ЗМІСТ

Передмова ..........................................................................................................................................З