Тема 15 суспільно-політичний розвиток франції у 1814-1914 pp.

У XIX ст. Франція, на відміну від Англії, пережила кілька кривавих революцій, зокрема і «першу у світі пролетарську державу» - Паризьку Комуну 1871 р. При цьому загальний політичний (і правовий) розвиток цієї держави не надто випереджав англійську альтернативну форму розвитку, основану на еволюційних засадах. Так, запровадивши загальне виборче право для чоловіків восени 1848 р. (у Англії, як відомо, воно було уведене лише у 1884 p.), французькі Законодавчі збори через кілька років зробили спробу увести антидемократичний ценз осідлості, спрямований у першу чергу проти бідняків - сезонних робітників тощо. Небезпека реставрації монархії (причому далеко не у її конституційній формі), як відомо, зберігалася у Франції майже до кінця XIX ст. А справжня перебудова суспільної свідомості, без якої неможлива докорінна зміна суспільного устрою, держави та права, була пов'язана якраз не з революцією. Лише рутинна, як на перший погляд, «справа Дрейфуса» призвела до остаточного утвердження республіканських принципів і, як наслідок, до тріумфальної перемоги республіканських партій на виборах..

Третя Республіка цікава ще й тим, що може вважатися своєрідною ультрапарламентською республікою, яка, видається, не мала і не має аналогів у світі. Середня тривалість перебування при владі урядів не досягала й одного року. До яких наслідків така слабкість виконавчої влади може призвести, показали уже події 1914 р.

Реставрація Бурбонів. Революції 1830 та 1848 pp.

Здобувши перемогу над Наполеоном Бонапартом, монархи євро­пейських країн відновили на французькому престолі династію Бурбо­нів. Граф Прованський (брат Людовіка XVI) був проголошений фран­цузьким королем під іменем Людовіка XVIII. Новий король був зму­шений визнати де-факто основні результати Великої французької революції: знищення феодальних відносин, буржуазний цивільний кодекс, перерозподіл земельної власності, зміни в адміністративному устрої та апараті.

Своєрідною конституцією стала Хартія 1814 р., у якій робилася спроба пояснити збереження основних завоювань буржуазної рево­люції ... поверненням до традиційних цінностей. Так, наприклад, На­ціональні збори виводилися з архаїчних «березневих полів», на які збиралися вільні общинники-франки за часів Хлодвіга та його наступ­ників. Хартія 1814 р. підтвердила рівність громадян перед законом та рівний допуск до цивільних і військових посад - незалежно від того, до якого стану належав громадянин. Законодавча влада передавалася двопалатному парламенту. Верхню палату перів призначав король, нижню палату депутатів обирало вузьке коло виборців. Активне ви­борче право надавалося тим громадянам, які сплачували на рік не менше 300 франків прямого податку. Таких у державі налічувалося 100 тис. чол. Пасивне виборче право мали платники прямого податку, не меншого за 1000 франків, їх було усього 15-16 тис.

Виконавчу владу короля обмежувала третя гілка влади - судова. Хартія 1814 р. проголошувала незмінюваність суддів, що робило останніх більш самостійними у своїх рішеннях. Виконавчу владу очолював король. У його повноваження входило командування армією, призначення на усі посади в державному апараті, право оголошення війни і укладення миру, ведення міжнародних переговорів тощо. Король був частково наділений і законодавчими функціями, оскільки мав право видавати регламенти і ордонанси, необхідні для виконання законів та для безпеки держави (ст. 14 Хартії-).

Принципи Хартії почали порушуватися негайно після її проголо­шення. Розпочалася чистка державного апарату і, особливо, офіцер­ського корпусу від республіканців-демократів.

За умовами Віденського конгресу 1814-1815 pp., Франція була введена у кордони 1792 р., зобов'язана сплатити 700 млн франків контрибуції та утримувати на власній території протягом трьох років 150-тисячну армію антинаполеонівської коаліції.

Усе це не сприяло авторитету королівської влади. Країною шири­лися чутки про майбутнє повернення земельних володінь дворянам. Буржуазія висловлювала своє невдоволення компромісом 1814 р. ма­ло не відкрито. Король намагався стримувати невдоволення мас полі­тикою терору. За період реставрації Бурбонів у країні було засуджено за політичними звинуваченнями понад 10 тис. чол. Серед них були такі авторитетні особи, як один з найвидатніших полководців Франції маршал Ней. А маршал Брюн, генерал Ремель та інші діячі попередньої епохи впали жертвами самосуду банд «золотої молоді».

Внаслідок чистки з державного апарату було вигнано понад 100 тис. чиновників, 12 тис. офіцерів звільнено з військової служби. Навіть зі складу Академії було виключено 19 видатних учених. Вибори в палату депутатів 1815 р. проходили в обстановці монархічного терору, через що більшість палати склали ультраправі депутати-роялісти. Реакційна законодавча діяльність цієї, за висловом Людовіка XVIII, «незрівнянної палати» викликала заворушення селян, стурбованих небезпекою втрати землі, отриманої в ході революції. Під тиском мас король був вимушений розпустити «незрівнянну палату» у 1816 р. та призначити нові вибори. В новому складі нижньої палати (1816-1820 pp.) більшість становили уже помірковані монархісти, білий терор пішов на спад.

Після смерті Людовіка XVIII королем Франції у вересні 1824 р. був проголошений його брат граф Артуа під іменем Карла X. В роки революції саме Артуа очолював збройні сили еміграції, а після відно­влення Бурбонів - крайню праву роялістську опозицію в помірковано монархічних Національних зборах. У квітні 1825 р. було прийнято постанову про виплату компенсації колишнім емігрантам за втрачені під час революції земельні володіння, сума її визначалася у 1 млрд франків. Для покриття цих витрат королем були суттєво підвищені податки, а також знижені відсоткові ставки по облігаціях внутрішньої державної позики (їх тримачами були в основному представники фі­нансової буржуазії).

Того ж 1825 р. був прийнятий закон про покарання за виступи проти релігії, в якій формі вони б не проявлялися. Заходи покарання передбачали не лише ув'язнення чи заслання, але й смертну кару з попереднім відсіченням правої руки. Невдоволення діями Карла X було настільки глибоким, що на виборах 1827 р. перемогу здобули ліберали. Перечекавши два роки, король у 1829 р. сформував ради­кально правий уряд Поліньяка, що складався виключно з колишніх емігрантів. Поліньяк негайно розпочав підготовку до прийняття нової конституції, яка, за задумом, повинна була ізолювати від участі у ви­борах ліберальну буржуазію.

Палата депутатів почала вимагати відставки кабінету і король роз­пустив її у березні 1830 р. Вибори на початку липня 1830 р. принесли ще більший успіх лібералам, у новому парламенті прихильниками уряду були лише 145 депутатів з 428. 26 липня 1830 р. уряд Поліньяка опублікував 4 королівські ордонанси, які фактично скасовували і без того куцу конституцію. Розпускався парламент, вводилася суворіша цензура для преси тощо.

У відповідь 28 липня в Парижі повстали близько 80 тис. чол. 29 липня король зрікся престолу і втік у Англію. 7 серпня 1830 р. коро- лем був проголошений Луї-Філіпп Орлеанський, який до і після свого обрання намагався будь-що здобути репутацію демократа. Король ходив Парижем у поношеному одязі і подавав руку кожному, хто його вітав.

У 1830 р. Луї-Філіпп увів нову конституцію, яка розширила права Законодавчих зборів, скасувала спадковість палати перів і розширила виборчі права буржуазії (240 тис. активних виборців замість колишніх 100 тис). Спадкове звання перів скасовувалося. Король був позбавлений права видавати закони в обхід парламенту, але за ним зберігалося право законодавчої ініціативи. Крім цього, новий уряд провів чистку армії і державного апарату від крайніх реакційних елементів, відновив місцеве самоуправління, а також скасував усі колишні закони, які розширювали права католицького духовенства.

За визначенням німецького економіста К. Маркса, «липнева мо­нархія була нічим іншим, як акціонерною компанією для експлуатації французького національного багатства; дивіденти її розподілялися між міністрами, палатами, 240 000 виборцями та їх близькими. Луї-Філіпп був директором цієї компанії».

Франція бурхливо розвивалася: за півтора десятиріччя обороти Французького банку зросли з 6 млрд франків до 44 млрд; довжина залізниць збільшилася у 40 разів; кількість патентів, що видавалася щорічно, виросла у 8 разів у порівнянні з періодом Реставрації (з 250 до 2000); обороти зовнішньої торгівлі зросли вдвічі, прогресувало сільське господарство. Держава всіляко заохочувала ці процеси. Так, уряд надавав величезну підтримку залізничним компаніям: купував за дер­жавні кошти необхідні для будівництва залізниць земельні ділянки, будував вокзали і привокзальні приміщення. Зовнішня торгівля пере­бувала під протекціоністським патронатом держави. Робітничі виступи безжалісно придушувалися урядовими військами (Париж у 1832 та Ліон у 1834 рр.). Невдоволення буржуазії викликала лише надто пасивна колоніальна політика - незважаючи на те, що Франція за рівнем розвитку промисловості обіймала друге місце у свіїі після Англії, пошук нових ринків збуту і сировини проходив мляво.

«Картопляна хвороба» і неврожаї зернових у середині 1840 років поставили Францію на межу голоду. Уряд боровся з голодними бун­тами силою зброї. У 1847 р. європейські країни охопила циклічна еко­номічна криза, майже половина промислових підприємств Франції була закрита, безробіття призвело до різкого зниження заробітної плати працюючих (до 30-50 відсотків від докризового рівня). Буржуазія вимагала від уряду Гізо активніших заходів по подоланню кризи.

Методи боротьби були дещо специфічними - ліберальна буржуазія, що групувалася навколо газет «Насьйональ» та «Реформа», влаштовувала банкети, на яких і лунала критика уряду. Банкет-мітинг 22 лютого був урядом заборонений, його учасники вийшли на демон­страцію, до якої приєдналися національні гвардійці. Наступного дня на розгін демонстрантів кинули регулярну армію. Вранці 24 лютого на вулицях столиці виросло 1500 барикад. Втеча короля Луї-Філіппа спричинила створення тимчасового уряду. Вперше в історії до складу уряду потрапили і двоє представників пролетаріату - Луї Блан та Альбер.

25 лютого Франція була проголошена республікою. Того ж дня уряд погодився на видання декрету про право на працю. 28 лютого була сформована урядова комісія праці (робітники вимагали «міністерст­ва»). Коштів у своєму розпорядженні ця комісія не мала. Під тиском пролетаріату уряд відновив свободу слова і друку, амністував полі­тичних в'язнів, ввів десятигодинний робочий день тощо.

Водночас були не лише збережені, але й збільшені усі податки, що існували в період липневої монархії Луї-Філіппа. 16 квітня 1848 р. на Марсовому полі відбулася 100-тисячна демонстрація під гаслом зни­щення експлуатації людини людиною. Проти демонстрантів були ки­нуті війська і національна гвардія, однак вони так і не насмілилися відкрити вогонь.

23 квітня відбулися вибори до Установчих зборів. Вони розпочали свою роботу 4 травня. Було сформовано новий уряд - Комісію вико­навчої влади, до складу якої робітничі лідери Блан і Альбер уже не увійшли. Пропозицію про заснування міністерства праці і прогресу було відкинуто, обмежувалося право народу на подання петицій. 15 травня 1848 р. 150 тис. паризьких робітників організували свою демонстрацію, в ході якої проголосили розпуск Установчих зборів і початок формування нового уряду за участю Бланкі, Барбеса, Распай-ля, Луї Блана, Альбера. Урядові війська зуміли цю демонстрацію ро­зігнати, т. зв. Люксембурзька комісія була розпущена, почалася чистка державного апарату лівих.

Буржуазія розуміла, якого «джина було випущено з пляшки» в ході антимонархічної революції у лютому 1848 р. Найбільшу небезпеку для неї становили тисячні маси робітників, зайнятих у Національних майстернях. Спочатку на земляні роботи в Солонь були відправлені усі неуродженці Парижа, а 21 червня було видано декрет про звіль­нення неодружених робітників Національних майстерень (звільненим пропонувалося зачислення до армії). 23 червня розпочалося робітниче повстання, у місті було зведено 600 барикад. Повсталі вимагали роз­пуску Установчих зборів, суду над членами уряду, виконання декрету про право на працю, виведення військ з Парижа тощо. На барикадах поширювався список нового уряду, який мав би прийти до влади у разі перемоги повстання.

Цікаво, що поруч з іменами Бланкі, Прудона, Луї Блана та інших робітничих лідерів у ньому було й прізвище Луї Бонапарта, племінника Наполеона. У повсталих був план дій, розроблений колишнім гусарським офіцером Керсозі. На здійснення цього плану барикади стягувалися до центру столиці. Установчі збори передали усю повно­ту влади до рук військового міністра Кавеньяка. Під його керівницт­вом армія 26 червня розправилася з повсталими. Близько 11 тис. робіт­ників були убиті, 12 тис- засуджено до ув'язнення, а ще 4 тис- заслано у колонії (близько половини з них померли уже у перший рік заслання).

Поразка паризького пролетаріату пояснювалася не лише тим, що проти нього об'єдналися сили буржуазії, армія і поліція, а також і тією обставиною, що проти надмірно претензійних «робітничих» вимог виступили середні прошарки населення, дрібна буржуазія, інтелігенція, селянство і люмпен-пролетаріат. Пізніше світовий комуністичний рух урахував ці причини поразки, намагаючись за будь-яку ціну розширити соціальну базу «пролетарського руху».