Тема 26 османська імперія та народи балкан у XIV-XIX ст.*

Починаючи від пізнього Середньовіччя, Османська імперія відігравала роль великої держави, імперії у повному розумінні цього слова. Однак протягом століть колишня велич була втрачена, турецький народ поступово повернувся у свої етнічні кордони. Втрата позицій багато у чому була пов'язана не лише з військовою міццю безпосередніх сусідів - Росії та Австрії, але й з внутрішніми причинами. Влада постійно запізнювалася з реформами, негнучкою і закостенілою була й національна політика щодо підкорених народів. Проте недаремно кажуть, що негативний досвід -теж досвід.

Сучасна Туреччина є близьким, хоч і заморським сусідом України. Окрім суто економічних зв'язків, існує ще один фактор, що становить не­абиякий політичний інтерес. Мова йде про той вплив, який мають окремі турецькі структури на кримських татар, зокрема на процеси пробудження у частини кримсько-татарського населення ідей панісламізму.

З іншого боку, саме Туреччина на сьогодні є єдиною мусульманською країною, яка небезуспішно прагне інтегруватися у європейські структури. Туреччина - багатолітній член НАТО, один із найреальніших кандидатів на вступ до Європейського Співтовариства. Досвід державно-правового розвитку модерної Туреччини показує, що непримиренних протиріч між християнським та ісламським світом не існує, дві цивілізації можуть мирно уживатися поруч, взаємно доповнюючи одна одну.

Туреччина (Османська імперія) в XIV-XV ст.

Турецька держава, названа Османською в ім'я свого засновника Осман-бея, виникла наприкінці XIII ст. у західній частині Малої Азії. Там, в колишній візантійській провінції Фрігії, осіло кочове плем'я кайї, яке входило до союзу тюркомовних огузьких племен.

Ще в 70-х роках XI ст. на території Малої Азії утворився Кенійсь­кий (або Румський) султанат сельджукідів. У ХШ ст. він був підкоре­ний монголами і на початку наступного століття розпався на десять ворогуючих між собою еміратів. Воєначальники-беї, які стояли на чолі цих державних утворень, надали їм свої імена: Айдин, Караман, Кераси, Керміян, Осман, Хамід та ін. Емірат Османа, розташований в найбільш західній частині малоазійського півострова, на кордоні з візантійською провінцією Віфінією, мав ряд геополітичних переваг. Несучи прикордонну службу, Осман І (1300-1326) і його син Орхан (1326-1359) користувалися особливими правами і привілеями, нада­ними монгольськими ханами. В своїй агресії проти Візантії вони зав­жди могли розраховувати на монгольську підтримку. За Орхана були захоплені візантійські міста Бурса і Нікея, підкорено сусідній емірат Кераси.

Внутрішній лад Турецького (Османського) емірату на початку XIV ст. базувався на давніх нормах, встановлених ще у Кенійському султанаті. Глава цієї держави (бей, потім султан) самостійно розпоря­джався земельним фондом, який називався хас. З нього у ленні воло­діння військових і духовних феодалів надавалися землі, які мали не лише утримувати цього феодала, але й приносити в державну казну певні податки. Законодавством султана Мурада І були затверджені дві форми феодального володіння, які відрізнялися одна від одної за розмірами податків, що сплачувалися селянами,- тимар і зеамет.

Поруч із загальним для усіх мусульманських народів шаріатом, ді­яло і місцеве звичаєве право т. зв. тюре. Внаслідок розкладу племін­ної організації суспільства норми тюре своє значення втрачали, ша-ріатське ж законодавство навпаки посилювало свої позиції.

На думку К. Маркса, на початках свого існування держава турків була зорганізована на демократичних началах (!?) і навіть становила собою «єдину справжньо військову державу середньовіччя». Успіхи завойовницької політики цієї держави визначалися кращою організацією збройних сил. Основою армії були т. зв. «єн чері» - нові солдати (звідки, до речі, походить назва яничари). Спочатку їх чисельність була невеликою - від 5 до 10 тис. чоловік. Це професійні військові, чия підготовка починалася ще в дитинстві, під наглядом мусульманських дервішів з напіввійськового ордену бекташів. З часом поповнення яничарів почало набиратися з хлопчиків підкорених народів (сербів, болгар, затим - із примусово наверненого до ісламу християнського населення). Такий податок людьми має назву іспендж. Яничари дотримувалися обітниці безшлюбності, з дитинства звикали до походів та суворої дисципліни, не мали кровних зв'язків з турецьким населенням та місцевою знаттю. З допомогою яничарів султани три­мали у покорі не лише завойовані народи, але й бунтівних турецьких феодалів. Військова здобич (найбільше земля і нерухомість), здобута яничарами, становила важливе джерело політичної та економічної влади султанів.

Земля роздавалася феодалам у тимчасове володіння на умовах від­бування військової служби. Частина землі виділялася в спадкове три­мання безпосередніх виробників - селян (райя). З райя збиралися по­датки на користь держави і феодала.

За третього правителя, султана Мурада І (1359-1389), розпочалися турецькі завоювання на Балканах, куди незабаром був перенесений центр держави. Скориставшись розпадом монгольської держави Хулагідів, Мурад проголосив себе султаном, тобто незалежним пра­вителем.

Залишивши в тилу Візантію, турецькі завойовники рушили на Захід. У 1389 р. вони завдали на Косовому полі поразки війську, зібраному сербським королем з сербів, босняків, албанців, валахів та угорців. День св. Вітовта (Відовдан), 28 червня, вважається у сербів днем національного трауру, оскільки ним датується початок багатовікової втрати незалежності (убивство в 1914 р. ерцгерцога Австро-Угорщини Фердінанда, який прибув цього дня на провокаційні маневри у Сараєво, послужило приводом до Першої світової війни). В 1393 р. турки захопили столицю Болгарії Тирново. Турецький султан і полководець Баязид 1 (1389-1402), який дістав за свої швидкі військові дії прізвисько Йгиїдирим (Блискавичний), уже розпочав підготовку до взяття Константинополя. Проте падіння Візантії було відстрочене ще на півстоліття через появу в Малій Азії полчищ Тамерлана (Тімура (1370-1405), на прізвисько Залізний кульга) середньоазіатського пра- вителя й полководця, чиї походи відзначалися нищівними руйнуван­нями й надзвичайною жорстокістю. В битві під Анкарою 1402 р. війсь­ка Тамерлана розгромили армію турків, Баязид потрапив до полону. Тамерланова кіннота переслідувала рештки турецького війська і могла б його повністю знищити, якби греки і генуезці не переправили баязидових недобитків на західний берег Босфору. Хоч у Тамерлана була домовленість з Візантією та Генуєю про спільні дії проти турків, але вони свого слова не дотримали: укріплення нових могутніх заво­йовників в Малій Азії розцінювалося ними як більше лихо порівняно з уже звичними турками.

Тамерлан в Малій Азії відновив емірати, знищені турецькими султа­нами. Він всіляко розпалював ворожнечу між чотирма синами султана Баязида, кожний з яких прагнув посісти місце померлого у полоні бать­ка. Переможцем у цій боротьбі став Мухаммед, якому вдалося у 1413 р. зосередити у своїх руках владу над рештками турецької держави. Зміцнення Османського султанату у цей час відбувається за рахунок внутрішніх ресурсів: впорядкування військово-ленної системи володіння землею, удосконалення податкової системи тощо.

Ленники на той час поділялися на дві категорії - дрібніших тима-ріотів (їх доходи з наданої ділянки складали від 3 до 20 тис. акче) та поважніших зашів (від 20 до 100 тис. акче прибутку). Як правило, ні ті, ні інші самостійного господарства не вели. Селяни, які цю землю об­робляли, не вважалися власниками плодів своєї праці - врожаєм роз­поряджався феодал, який на власний розсуд віддавав землеробу на прожиття якусь частину отриманого продукту. Щоб примусити селя­нина працювати і віддавати врожай, феодали встановили власність, хоч і не повну, на особу безпосереднього виробника. Тримач лену мав забезпечити і надходження податків до державної казни. За Мухам­меда надходження цих податків було упорядковане.

Частина селянства працювала (практично на тих самих умовах, що й на феодала) на землях, які безпосередньо належали державі або пе­ребували у вакфі - земельному володінні, доходи з якого йшли на му­сульманську церкву: будівництво і ремонт мечетей, утримання духо­венства, школи, лікарні тощо.

Селяни, ремісники і торгівці-мусульмани платили одні податки і судові штрафи та виконували визначені повинності, немусульмани -інші. Зокрема, мусульмани брали участь у феодальному ополченні і будівництві фортець, шляхів, мостів, мечетей, палаців тощо. Немусу­льмани: греки, вірмени, болгари, серби та ін. відчували значно важчий податковий гніт. Зокрема, вони платили джизію, подушний грошовий податок на «невірних». У певних випадках їх не приймали на державну службу; вони не могли у суді свідчити проти мусульман і т. д. і т. п. Ослаблення державної влади, викликане навалою Тамерлана та тимчасовим розпадом Османського султанату, спричинило масові народні повстання 1413-1419 pp. як підкорених народів, так і власне турецьких селян. Завданням Мухаммеда стало придушення цих повстань.

Успіхи державного будівництва дозволили туркам знову відновити загарбницькі походи. Так, уже в 1422 р. була зроблена невдала спроба захопити Константинополь, в наступному році турки успішно вторгли-ся до Албанії і т. д. Новий султан Мухаммед II (1451-1481) прагнув остаточно підкорити Балканський півострів. У 1452 р. він зібрав усі наявні сили - близько 100 тис. чол. для захоплення Константинополя. Захисників міста було чи не у десять раз менше, в т. ч. 4 тис. італійців-союзників. 29 травня 1453 р. після 50-денної облоги Константинополь впав, загарбання міста турками означало кінець Візантійської імперії.

Цю дату історики вважають рубіжною при визначенні т. зв. Серед­ніх віків (від падіння Риму в 476 р. до падіння Візантії у 1453 р.). Му­хаммед II прийняв звання Фатих - Завойовник. Свою столицю він переніс до Константинополя, перейменувавши його на Істанбул. Турки ще в 1463 р. підкорили Боснію. В 1468 р. після смерті албанського пра­вителя Скандербега під турецьке іго потрапила Албанія. У Волощині (Румунії) боротьбу проти турків проводив господар (феодальний ти­тул) Влад Дракула. Останнього підтримували Угорщина й Польща. Розправи Дракули над полоненими турками потрясали навіть уяву звичного до усього пізнього середньовіччя (згодом вони стануть основою для виникнення легенди про графа-вампіра). Але й Дракула у цій боротьбі зазнав поразки.

У 60-70-х роках XV ст. були знищені усі торговельні привілеї іта­лійців (яких вони сторіччями домагалися від слабнучої Візантії), лік­відовані їхні колонії на чорноморському узбережжі. Торгівля немусу­льман обкладалася подвійним митом. Прагнучи відновити своє стано­вище, Венеція і Генуя вели у 1463-1479 pp. війну проти Туреччини. Одним з важливих наслідків цієї безуспішної для італійських міст боротьби стала втрата генуезцями їхніх володінь у Криму. Зокрема, центр цих володінь м. Кафа (Феодосія) в 1475 р. потрапив під турець­кий контроль і перетворився на міцний осередок турецького панування на Кримському півострові. В 1475 р. султан оголосив про свій про­текторат щодо Криму, де правила татарська династія Гіреїв.

За Мухаммеда II були закладені не лише основи військової могут­ності Турецької (Османської") імперії, але й проведена перша кодифі­кація турецького феодального права, відома як Канун-наме. У цій збір- ці були, зокрема, узаконені умови існування, права і обов'язки релі­гійних общин, у тому числі і православної церкви, очолюваної кон­стантинопольським патріархом.