Тема 10. Відчуття План семінару

1. 2. 3.

Загальне поняття про відчуття

Будова та функції аналізатора

Загальні властивості відчуттів та класифікація видів відчуттів

4. Характеристика основних видів відчуттів

5. Основні закономірності відчуттів

6. Розвиток відчуттів

Стислий зміст теми

Знання про зовнішній і внутрішній світ людина набуває під час чуттєвого та логічного пізнання дійсності за допомогою пізнавальних психічних процесів: відчуття, сприймання, пам'яті, мислення, уяви.

Пізнавальна діяльність завжди розпочинається з чуттєвого відображення світу, перш за все, з відчуттів.

Наші відчуття є відображенням властивостей предметів і явищ реальної дійсності, що існують незалежно від нашої свідомості і безпосередньо діють на наші аналізатори.

Виникає відчуття завдяки властивій нервовій системі чутливості до подразника, що діє на відповідний аналізатор (зоровий, слуховий, смаковий, нюховий, дотиковий та ін.). Викликане подразником у мозку збудження суб'єктивно переживається людиною як певне відчуття. Фізіологічною основою відчуття є умовно-рефлекторна першосигнальна аналітико-синтетична діяльність мозку.

У виникненні відчуттів важливу роль відіграє діяльність рецептора, в якому відбувається перетворення енергії по­дразника в енергію нервового процесу. Органи чуття тісно пов'язані з органами руху. Рух як відповідь на подразнення бере участь в одержанні інформації. При відсутності реакції-відповіді на подразнення, тобто рухового акту, відчуття як психічне явище неможливе. Нерухоме око, як і нерухома рука, перестають бути засобом пізнання.

Відчуття як пізнавальний психічний процес є основою наших знань.

Розрізняють зорові, слухові, рухові, смакові, нюхові та інші види відчуттів.

Виникнення і перебіг кожного виду відчуття має свої особливості. Крім того, існують загальні властивості відчуттів: якість, інтенсивність і тривалість. Якість відчуттів зумовлюється об'єктивно існуючими властивостями предметів об'єктивного світу. Вивчаючи інтенсивність відчуттів, слід зважати на індивідуальні особливості чутливості та залежність від цього порогів відчуття (вищий і нижчий абсолютні пороги, диференціювальний поріг чутливості). З'ясовуючи тривалість відчуттів треба врахувати післядію в аналізаторах та послідовні образи як її прояв.

Адаптація аналізатора до подразника і взаємодія ана­лізаторів меж собою ведуть до змін у чутливості органа чуття до подразника, а тому й у силі відчуття.

Існує два види чутливості: абсолютна та розрізнена. Для виникнення відчуття необхідна певна енергія подразника. Мінімальна сила подразника, що викликає помітне відчуття, називається нижчим абсолютним порогом чутливості даного аналізатора. Для кожного виду відчуттів існують свої аб­солютні пороги.

Абсолютна чутливість (Е) чисельно дорівнює величині, обернено пропорційній порогу відчуття (Р) Е=1/Р; тобто, чим більше поріг, тим менше чутливість, і навпаки.

Не кожна відмінність між діючими подразниками по­мічається людиною. Щоб ця відмінність стала відчутною, вона має досягти певної величини.

Мінімальна відмінність у силі двох подразників, яка викликає ледве помітну відмінність відчуттів, називається порогом розрізненя або диференціальним порогом чутливості, від якого залежить чутливість розрізнення. Дослідженням доведено, що диференційна чутливість, здатність розрізняти інтенсивності подразників є закономірністю (закон Бугера-Вебера).

В математичному вигляді цей закон виражається у фор­мулі: І / I=const;

Де І — величина, на яку повинен змінитися вихідний стимул, щоб людина помітила, що він дійсно змінився; І — величина діючого стимула.

Наприклад, для світлового відчуття константа дорів-нюється 1/100 своєї яскравості; відчуття різниці у вазі двох предметів дорівнює 1/3 ваги вихідного предмета; для звукової чутливості ця різниця дорівнює 1/10, для смакової 1/6-1/10, для нюхової 1/4-1/3. Це середні показники.

Чутливість до різниці сили подразників, як і абсолютна чутливість, перебуває в оберненій залежності. При кращій чутливості її поріг меньший, а при слабкій — більший, і навпаки.

Німецький фізик і математик Г. Фехнер, спираючись на експериментальні дані М. Вебера, показав, що інтенсивність відчуттів пропорційна логарифму інтенсивності подразника. Згідно з цим законом при зростанні сили подразника в геометричній прогресії сила відчуття зростає в аріфметичній .

У математичній формі закон Фехнера виражається так:

Е=К IgR+C,

де Е —інтенсивність відчуття,

R — сила подразника,

К та С — константи.

Відчуття сили подразника може підвищуватись і зни­жуватися. Зміну чутливості викликає адаптація, тобто пристосування органу чуття до подразника. Орган зору, пристосовуючись до яскравого світла, знижує свою чутливість, а в темряві вона більш як у 200 тисяч разів підвищується.

Явище адаптації помітно виявляється в тактильній, нюховій, слуховій чутливості. У больовій і статичній чут­ливості вона виявляється значно меншою мірою.

Зміни чутливості органів чуття можуть мати стійкий характер, пов’язаний, зокрема, із вимогами професійної діяльності або з відсутністю тих чи інших видів відчуття. Явище підвищення чутливості внаслідок їх тренування називається сенсибілізацією. Наприклад, спеціалісти з фарбування тканин розрізняють до 60 відтінків чорного кольору. Високого рівня досконалості набувають нюхові або смакові відчуття в дегустаторів.

Діяльність аналізаторів не є ізольованою — вони взаємо­діють. Ця взаємодія виявляється по різному: в одних випадках як синестезія відчуттів, наприклад, чуття кольорового звуку ("малиновий дзвін"), теплоти кольорів — "холодні" або "теплі" тони тощо. В інших випадках взаємодія аналізаторів ви­являється як збільшення або зменшення чутливості одних подразників під дією інших. Доведено, що освітлення ока підвищує слухову чутливість, а слабкі звуки підвищують зорову чутливість, холодне обливання голови підвищує чутливість до червоного та ін.

У відчуттях відбувається післядія в аналізаторах. Це явище пояснюється певною інертністю нервових процесів, яка спричинюється до того, що відчуття подразника (зорового, дотикового, слухового тощо) продовжується якийсь час після припинення його дії.

Основою розвитку відчуттів у дитини є її дієві зв'язки із зовнішнім світом, які спричиняються до вдосконалення аналітико-синтетичної діяльності її аналізаторів. Ці зв'язки скеровуються тою чи іншою мірою дорослими. В процесі виховання підвищується здатність аналізаторів диференціювати різні властивості оточуючих явищ, вдосконалюється їх синте­зуюча діяльність. Це стосується всіх без винятку відчуттів, особливо зорових, слухових, дотикових і кінестетичних.

Новонароджена дитина бачить, але ще не вміє керувати рухами свого зорового рецептора, у неї відсутня координація обох очей, одне око дивиться в один бік, а друге — в інший. Лише на третьому місяці вона починає володіти моторикою очей, навчається ними керувати. З координацією рухів очей зв'язана фіксація об'єкта, що діє на аналізатор.

У раньому віці діти навчаються розрізняти основні кольори спектра — червоний, зелений, фіолетовий. Це видно з того, що в однорічної дитини можна виробити умовні рефлекси на ці кольори. Протягом переддошкільного віку дитина навчається розрізняти всі спектральні кольори. Однак на цьому розвиток кольоро-відчувань не закінчується. Він продовжується в період дошкільного і, особливо шкільного віку, коли дедалі доско­налішим і точнішим стає диференціювання кольорів за яскравістю і насиченістю. На кінець шкільного періоду дитина розрізняє декілька десятків кольорових відтінків. Важливу роль у розвитку кольоровідчування у школярів відіграє їх навчальна діяльність, зокрема заняття малюванням.

Дослідження психологів показали, що період шкільного дитинства чутливість до кольорів особливо швидко зростає: в порівнянні з учнями 1 класу у дітей 3 класу (10 років) вона підвищується на 45%, у дітей 4-5 класів (від 11 до 12 років) — на 60%.

Розвиток чутливості до кольорів, їх диференціювання тісно пов'язані з успіхами дітей в оволодінні назвами кольорів і їх відтінків. Називання їх загострює й уточнює відчування кольорів, їх розрізнення за якістю, яскравістю і насиченістю.

Розвиток зорового аналізатора не вичерпується лише підвищенням його чутливості до кольорів спектра. У дитини розвивається також гострота зору, загальна чутливість до світлового подразника.

Дані свідчать, що загальна зорова чутливість протягом дошкільного віку підвищується в 2 рази, в період від 6 до 15 років — майже на 60%. Це має велике значення для пізнавальної діяльності, для продуктивності навчання дітей. Недостатня гострота зору, що буває у деяких учнів, залишившись поза увагою вчителя, може спричинитись до зниження їх успішності.

Зорові відчуття розвиваються в дітей у зв'язку з іншими відчуттями, зокрема кінестетичними. На цей зв'язок указував Сєченов, підкреслюючи його велике значення в розвитку пізнавальної діяльності, для продуктивності навчання дітей. Важливу роль відіграє цей зв'язок, зокрема, в оволодінні дітьми вмінням читати і писати.

Перші реакції дитини на звук передаються руховим збудженням (скидає ручками, ніжками, ворушить тулубом). Згодом рухова реакція на звук стає більш диференційованою. На третьому місяці дитина локалізує звуки, повертаючи голівку в напрямку, звідки походить звук. Стає можливим вироблення у дитини умовних рефлексів на звукові по­дразники різної висоти, сили і тембру. Вже на четвертому місяці дитина починає розрізняти звуки за висотою. Про це свідчать її реакції на музику і співи. В подальшому розвитку слуху дитини велику роль відіграє музичне її виховання.

Розвиток слухових відчуттів у дитини тісно пов'язаний з оволодінням нею мовою. В процесі мовного спілкування виробляється чутливість дитини до звуків мови. Реакція на них спостерігається у неї досить рано. Вже на 2-3-му місяці дитина розрізняє ласкавий і сердитий тон зверненої до неї мови, особливо якщо це мова людей, які постійно знаходяться біля неї, зокрема матері. З розвитком у дитини з'являється здатність реагувати на ритмомелодіку мови. Так, на 5-6-му місяці дитина починає вже розпізнавати голоси близьких їй людей.

Тільки під кінець першого року життя спостерігається розрізнення звуків мови незалежно від емоційного тону і ритму, починається розвиток фонематичного слуху, що триває протягом всього переддошкільного, дошкільного і шкільного дитинства.

Фонематичний слух на першому році життя дитини вступає у тимчасові зв'язки з рухами артикуляційного апарату, із зоровими і дотиковими відчуттями, які зміцнюються завдяки багаторазовим повторенням. Під впливом мовного спілкування слухова чутливість надзвичайно вдосконалюється.

Розвиткові слухових відчуттів у дітей шкільного віку сприяють заняття музикою. Діти, що навчаються в музичних школах, розрізняють, наприклад, за висотою такі звуки, які дітьми, що не займаються музикою, відчуваються як зовсім однакові. Дані досліджень показують, що диференціювання звуків за висотою не є природженим явищем, а розвивається під впливом виховання і навчання, що воно вдосконалюється внаслідок спеціальних вправ (Теплов).

Значне місце в розвитку відчуттів дитини посідає кінесте­тичний аналізатор. Від його розвитку значною мірою залежить досконалість рухової сфери дитини, точність і розчленованість її рухів, необхідних для всіх видів діяльності. В раньому віці дитини її рухи хаотичні, неточні і мало диференційовані. Вони розвиваються в міру того, як дитина навчається ходити, маніпу­лювати різними предметами. У переддошкільника і дошкіль­ника подальше вдосконалення кінестетичного аналізатора пов'язане з ігровою поведінкою, трудовими заняттями, фізич­ною культурою та оволодінням мовним процесом, який потре­бує дуже тонких і диференційованих артикуляційних рухів.

Кінестетичні відчуття у дітей особливо вдосконалюються тоді, коли вони включаються в діяльність, що ставить до них підвищені вимоги. Просте повторення рухів мало дає для підвищення кінестетичної чутливості. В тих же випадках, коли рухи повторюються для досягнення свідомо поставленої мети, кінестетична чутливість значно підвищується. За даними досліджень, в шкільному віці (в період між 8 і 14 роками) кінестетична чутливість у фізкультурних вправах, лабораторних заняттях, трудових операціях підвищується на 50% (О. Леонтьєв).

Під впливом навколишніх умов, внаслідок виховання у Дітей розвиваються й інші відчуття, утворюються різноманітні зв’язки між аналізаторами в їх погодженому функціонуванні. Це стосується, зокрема, тактильних і кінестетичних відчуттів, які беруть активну участь у пізнанні дітьми різних властивостей навколишніх предметів (їх твердості, м'якості, шер­шавості, ваги та ін.).

Важливу роль у цьому процесі відіграє розвиток руки, яка на основі утворюваних тимчасових зв'язків між тактильними, руховими і зоровими подразниками дедалі досконаліше розрізняє предмети за їх властивостями. Необхідною умовою вдосконалення дотикових відчуттів у дітей є трудові заняття, ліплення тощо.

Праця відіграє важливу роль у розвитку рухів та кінесте­тичних відчуттів у дітей. Дані експериментальних досліджень показують, що ці відчуття вдосконалюються більшою мірою у дітей, що виконують виробничі завдання у шкільних майстер­нях, ніж у дітей, що не займаються цією діяльністю (Ельконін). На розвиток кінестетичних відчуттів впливає також фізична культура, в якій важлива роль належить руховому аналізатору.

Всі відчуття в процесі розвитку дитини вдосконалюються в тісному зв'язку з розвитком мови. Називання допомагає дитині відрізняти одні пізнавані властивості від інших, знаходити в них спільні риси. Слово є "діловим підкріп­ленням", яке фіксується у вищій нервовій діяльності. Розвиток мови спирається на розвиток відчуттів і разом з тим сприяє йому. Тут ми маємо конкретний вияв взаємозв'язку першої сигнальної системи з другою, що формується на її основі.

Важлива роль відчуттів у психічному розвитку дитини диктує необхідність спеціальних заходів, спрямованих на їх удосконалення. В цьому значення сенсорної культури, яка полягає в тренуванні, вихованні функціональних можливос­тей аналізаторів дитини шляхом використання різних дидак­тичних ігор, занять музикою, співів, ліплення, малювання, виконання нескладних трудових завдань, фізичних вправ. Сенсорна культура дає більший ефект тоді, коли вона є невід'ємною складовою організації педагогічного процесу.

Шкільне навчання створює нові умови для дальшого розвитку відчуттів у дітей, для тренування і вдосконалення їх аналізаторів. Важливого значення в цьому процесі набуває, крім названих вище шляхів, використання різних засобів унаочнення, дослідів, екскурсій, відвідання музеїв, виставок, доступна для дітей і передбачена шкільними програмами праця, а також різні види їх позашкільної діяльності.