- •Передмова
- •§ 1. Світогляд та його основне питання.
- •§ 2. Функції філософії
- •§ 3. «Клітинка» філософського знання
- •§ 4. Структура філософії
- •§ 5. Форми і методи філософії
- •§ 6. Значення філософії
- •§ 1. Генезис філософського знання
- •§ 2. Давня філософія
- •§ 3. Філософія Середньовіччя і Відродження
- •§ 4. Філософія Нового часу
- •§ 5. Німецька класична філософія
- •§ 6. Філософська думка в Росії
- •§ 7. Виникнення і розвиток філософії марксизму
- •§ 1. Становлення філософської думки України (XI—XVII ст.)
- •§ 2. Розвиток філософської думки в Україні від г. Сковороди до нашого часу
- •§ 3. Українська філософія в діаспорі
- •§ 1. Суттєві риси філософії XX століття, основні напрями її
- •§ 2. Саєнтистські напрями
- •§ 3. Антропологічні напрями
- •§ 4. Релігійно-філософські напрями
- •§ 5. Марксистська філософія XX ст.
- •§ 6. Філософський структуралізм
- •§ 7. Філософія постмодернізму
- •§ 8. Філософська герменевтика
- •§ 2. Буття людини
- •§ 3. Матерія
- •§ 4. Спосіб та форми існування матерії
- •§ 1. Поняття діалектики, історичні форми її
- •§ 2. Категоріальний характер філософського знання
- •§ 3. Зв'язки детермінації
- •§ 4. Альтернативні концепції діалектики
- •§ 5. Суперечність буття і пізнання
- •§ 7. Діалектика заперечення
- •§ 1. Філософія і соціальні науки
- •§ 2. Філософська концепція суспільства: можливі альтернативи
- •§ 4. Світ соціальних законів. Об'єктивна основа і межі свободи
- •§ 1. Людина як предмет філософії
- •§ 2. Антропосоціогенез. Єдність природного і суспільного в людині
- •§ 3. Духовність ! проблема сенсу життя
- •§ 4. Людина і людство
- •§ 1. Поняття діяльності і практики
- •§ 2. Структура практичної діяльності
- •§ 3. Види практики
- •§ 1. Свідомість як філософська категорія
- •§ 2. Генезис свідомості
- •§ 3. Структура свідомості
- •§ 4. Духовне життя і сучасність
- •§ 1. Предмет і структура пізнання
- •§ 2. Наукове пізнання та його методи
- •§ 1. Філософська концепція творчості
- •7 Франко і. Я. Із секретів поетичної творчості.— к., 1969.— с. 17.
- •§ 2. Види творчості
- •11 Бернал Дж. Наука в истории общества.— м.Р 1956.— с. 84.
- •§ 3. Творчість і особа. Психологічні особливості творчої особи
- •§ 1. Суспільне виробництво та його структура
- •§ 2. Роль соціальної революції в житті суспільства
- •§ 3. Суспільно-економічна формація та структура її
- •§ 1. Видова різноманітність людства
- •§ 2. Раси та етноси
- •§ 3. Соціально-історична різноманітність людства
- •§ 4. Національний характер як визначальна ознака нації
- •§ 1. Сутність суспільного прогресу та його критерії
- •§ 2. Історичні типи суспільного прогресу
- •§ 3. Історія як прогрес свободи
- •§ 1. Філософія і культура
- •§ 2. Суспільство і культура
- •§ 3. Культура і цивілізація
- •§ 1. Проблема свободи. Свобода і необхідність
- •§ 2. Проблема соціалізації людини. «Індивід», «особистість», «індивідуальність»
- •§ 1. Природа цінності
- •§ 2. Типологія ціннісних орієнтацій
- •§ 1. Соціальне передбачення. Ме.Оди і типи прогнозів
- •§ 2. Сутність і перспективи науково-технічного прогресу
- •§ 3. Глобальні проблеми сучасності
- •§ 1. Проблема буття і основні шляхи вирішення її...... І 86
- •§ 3. Матерія , . . ,................. І 97§ 4. Спосіб та форми існування матерії . І........ 199
- •§ 2. Антропосоціогенез. Єдність природного і суспільного
- •§ 4. Людина і людство................. 27 і
- •§ 2. Проблема соціалізації людини. «Індивід», «особистість»,
§ 3. Філософія Середньовіччя і Відродження
Середньовічна філософія формувалася за умов кастово-ієрархічної структури феодального суспільства. Ця обставина визначила зміст і форму середньовічної філософії. Вона існувала переважно як теоцентричний світогляд, тобто теоретична проблематика концентрувалася навколо поняття — міфо-логеми Бога, а любов до мудрості реалізувалася як течія богословської думки. Раціональний елемент знання в ній автоматично підпорядковувався вірі, а науковий інтерес — релігії. Звідси и функціональне визначення, яке сформулював у Середні віки Фома Аквінський: «Філософія — наймичка богослов'я»! І все ж середньовічну філософію не слід розглядати як прогалину в історії мислення. В цей у всіх відношеннях несприятливий для філософії період у ній крізь теологічну пелену схоластики про-ЗО
свічують традиційні філософеми про першооснови буття, пізнання і людського існування.
(Перша сторона основного питання філософії (онтологічна) є найменш плідною у середньовічному мисленні. Вчення схоластів про світ будується на послідовній релігійно-ідеалістичній основі. Питання про походження світу вирішується в дусі біблейського креаціонізму (від лат. сгеаге — творити): світ створено з нічого, за одним лише вільним волевиявленням Бога. І все ж схоластика висунула дві неортодоксальні моделі космосу, які беруть початок в античності і випереджають натурфілософію Відродження і Нового часу. Одна з них належить шотландському ченцю Іоанну Скоту Еріугені (810—877 рр.), який заперечував християнський креаціоністський міф і протиставляв йому теорію, згідно з якою Бог не творить світ за своєю волею, а спонтанно проростає в нього, виливається (еманує) в нього за внутріціньою потребою своєї природи (книга Еріуге-ни «Про розподіл природи» Паризьким собором 1210 р. була визнана єретичною і засуджена папою Гонорієм II до спалення). Інша неортодоксальна космологічна модель (також засуджена церквою) відстоювала ідею вічності світу, отже, й ідею того, що світ не створений Богом.
Ця ідея бере початок у Аристотеля; в Середні віки її додержувався схоласт Сігер Брабантський (XIII ст.), сприйнявши її від арабських мислителів Авіценни і Аверроеса.
Продуктивніше вирішує схоластика другу сторону основного питання філософії, тобто питання гносеології, не пов'язаної безпосередньо з релігійною догматикою християнства. Зрозуміло, гносеологія ще не усвідомлює себе як науку, теоретико-пізна-вальна проблематика розвивається у руслі богословських суперечок про природу загальних понять, або універсалій (від лат. ипіуегйаіій — спільне; родове). Ці суперечки проходять через усю історію середньовічної філософії і, за висловом Гегеля, «роблять їй велику честь». У трактуванні універсалій виділяються дві схоластичні теорії, що взаємно виключають одна одну,— реалізм і номіналізм.
Реалізм продовжує «лінію Платона» і, як правило, зливається з церковною ортодоксією (крайній реаліст Ансельм Кен-терберійський активно підтримував доктрину папи Григорія VII про всесвітню християнську монархію). За твердженням реалістів, загальні поняття (універсали) існують онтологічно, тобто реально, утворюючи самостійний і безтілесний світ ,сутностей. первинних щодо людського мислення й одиничних предметів; загальне,'таким чином, існує до конкретної речі, поза нею, є її причиною, породжує її і визначає значення її в ряду іншихпредметів (наприклад, ідея людини як такої зумовлює буття окремих індивідів).
Номіналізм (від лат. потіпа — ім'я) проводить у середньовічній схоластиці «лінію Демокріта», відроджує арістотелівську орієнтацію на'світ одиничних об'єктів. Започатковує номіналістичну традицію в Середні віки французький богослов Росцеллін (XI ст.). За його твердженням, справжніми*? лише речі, що чуттєво сприймаються, універсали' не мають реального (незалежного від речей) існування; загальні поняття — лише химери, «струси повітря». Сутність будь-якої речі тотожна з індивідуальним тілесним існуванням. Загальне виникає лише в словесному досвіді людини, в мові її. Отже, універсали — не більш як імена речей, їхні назви, а тому будь-яка ідея є словесною, а не онтологічною реальністю. Тим самим номіналізм зводить ідеальне буття загального (наприклад, універсали Бога, святого духа, спокутування та ін.) до фізичної стихії слова або терміна. Звідси інша назва номіналізму — термінізм. Ця позиція в своїй тенденції перетворює систему теологічних поняті) на набір беззмістовних слів, тим самим підриваючи догматичні основи християнського віровчення.
Крайні форми реалізму і номіналізму здебільшого спрощували гносеологічну проблему, не вирішуючи її. Тому не забарилися з'явитися їхні компромісні, помірні версії, що відповідають логіці подальшого філософського розвитку. Згідно з поміркованим реалізмом Фоми Аквінського (1225—1274), універсалі! існують трояко: до речей (апіе гепі), у розумі Бої а, у речах (іпге) як їх сутнісні смисли і після речей (ройігет) як поняття про них у розумі суб'єкта пізнання. Поміркований номіналізм, або концептуалізм, представлений схоластами НЧром Лбеляром (1079—1142), Дунсом Скотом (1265/66—1308) та Уільямом Оккамом (1285—1349). Цей різновид номіналізму заперечує самостійне, поза природою і людиною існування загальності, але й не зводить його до емпіричної даності терміна; він визнає реальність загального як певне цілісне розумове узагальнення індивідуальних речей. Отже, загальне похідно від одиничних речей існує після них як знання про їх спільні або повторювані
ознаки.
Протягом століть схоластика накопичила величезний досвід формально-логічного оперування поняттями, який переріс вузькі і змертвілі рамки релігійно-фантастичного змісту. У зв'язку з цим у самій схоластиці назріла потреба в реабілітації природи, деміфологізації християнизованої картини світу. Першим наголосив на цьому англієць Роджер Бекон (XIII ст.), який протиставив абстрактним богословським спекуляціям метод математичного виміру і дослідного експериментування (невільного,
32
однак, магії, астрології й алхімії). У XIII ст. були перекладені латинською мовою природничо-наукові і натурфілософські твори Аристотеля. Тим самим до християнської догматики ввійшов елемент світського, власне філософського знання, який надалі набув неухильної тенденції до відокремлення у незалежну науково-філософську теорію.
Особливу роль у саморуйнуванні схоластичної філософії відіграє номіналізм — провісник матеріалізму "Нового "чае^у. Справді, Д. Скот, як і його послідовник У. Оккам, на противйгу диктатурі абстрактних богословських понять висунув й унівсф-салізував принцип індивідуалізації. Наголос на індивідуальному і чуттєво-конкретному, по-перше, пробуджував сумнів у надчуттєвих і бездоказових істинах богослів'я, готуючи тим самим грунт для виникнення просвітницького і методологічного скептицизму Відродження і Нового часу; по-дрдге, номіналістичний погляд на світ сприяв становленню світського раціоналізму і дослідницької науки. По суті, середньовічні номіналісти — пе.р-ші вчені і природознавці у новоєвропейському значенні слова. Іоанн Бурідан (XIV ст.) заперечував схоластичну натурфілософію («фізику якостей») і передбачав принцип інерції в механіці; Нікола Отрекурейський (XIV ст.) першим у Європі відроджує атомістику Демокріта. Обидва вони, повертаючи природі її суверенні права, стверджуючи примат реальності, яка чуттєво сприймається (поодинокого), над розумоосяжним (загальним), тим самим проторювали шлях емпіризму і сенсуалізму — фундаментальним методологічним принципам новоєвропейської науки і матеріалістичної філософії. ' Філософія Відродження (XV—XVI ст.) — це .посередницька ланка між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням Нового часу. У багатьох відношеннях це перехідна розумова епоха із змішаними духовними прагненнями. Така синкретичність корениться у перехідному характері самого історичного періоду. Буржуазні виробничі відносини тут ще не склалися, а умови для появи їх вже закладалися. Перед нами соціальний організм, що виростає, але ще ие ВЧіріс із надр феодальної епохи. Для нього характерні незавершеність соці-ильно-класової структури і невизначеність, аморфність багатьох ідеологічних орієнтацій.
Такою ж незавершеністю й неоднорідністю відзначається" теоретична свідомість епохи Відродження. За своїм змістом вона є подвійною і суперечливою. У ній поки що відбувається «первісне накопичення» ідей та умонастроїв новоєвропейської філософської класики.
Філософія Відродження переборює схоластику і водночас 'Спадковує безліч характерних ознак її. Епо^у Відродженняпо праву називають часом звільнення думки від оков схоластичної мудрості. З виникненням ренесансної культури насамперед змінюється методологічна стратегія мислення: схоластичний раціоналізм паступається місцем безпосереднім, вільним від зовнішнього авторитету формам пізнання; логіка формалістичної доказовості витісняється самоочевидністю неуиерсдженої інтуїції; на зміну санкціонованому церквою схилянню перед •Арїстотелем приходить шанування Платона (у середині XV ст. створюється славнозвісна Флорентійська академія, мета якої — вивчення і пропаганда платонівської філософії). Водночас відбувається докорінний перелом у поглядах на природу. Всесвіт із свідоцтва божественної могутності стає предметом дослідницького інтересу, міфологема про творення світу з нічого змінюється натурфілософським ученням про безкінечність і несотворимість світу. Філософія природи, яка тільки починала складатися, особливо в особах Джордано Бруно (1548—1600) і Бернардіно Телезіо (1509—1588), у своїх судженнях спиралася на велике відкриття теоретичного природознавства того часу— геліоцентричну систему світу Міколая Коперника (1473—
1543).
Подібної ж перебудови зазнають погляди на людину і місце її у Всесвіті. Середньовічний теоцентризм витісняється антропоцентризмом. Ідеологію Відродження називають гуманізмом, розуміючи під цим «відкриття людини» як вільної і необмеженої у своїх можливостях істоти. Світське мислення, що саме себе стверджувало, виводило людину із сфери релігійної компетенції і перетворювало її на найвищу цінність, ставило її у центр світоглядної перспективи. Це переконання набуло програмного втілення у «Промові про достоїнство людини» натурфілософа і гуманіста Піко Делла Мірандоли (1463—1494) і в діалозі «Про насолоду» філолога і філософа-епікурейця Лорен-
цо Валли.
Переглядаються також традиційні погляди на суспільство. Паралельно з боротьбою світських правителів проти папської політики, церковного абсолютизму здійснюються перші спроби ідеологічного і теоретичного обгрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічиих санкцій. Найтиповішими у цьому відношенні є політична доктрина Нік-коло Макіавеллі (1469—1527), правова теорія Жана Бодена (Г530—1596), а також соціологічні утопії Томаса Мора (1478— 1535) і Томмазо Кампанелли. (1568—1639).
І все ж філософія Відродження не відходить остаточно від схоластичних стереотипів світорозуміння. Філософські переконання кардинала католицької церкви Миколи Казанського (1401—,1464) іноді порівнюють з дволиким Янусом, зверненим
34
одним боком до схоластики, а другим — до майбутньої філософської класики XVII ст. Це порівняння певною мірою стосується всієї філософії XV—XVI ст., особливо позиції мислителів Відродження щодо теології (християнського монотеїзму). Теологію як офіційну католицьку доктрину, що претендувала на істину в останній інстанції, вони беззастережно заперечували, заміняючи її науково-раціоналістичними і натуралістичними теоріями. Однак її термінологічний і частково смисловий ін-вентарій (наприклад, поняття Бога) все ще зберігалися. Ця обставина специфічно позначилася на гуманізмі і матеріалізмі Відродження; зробивши їх перехідною стадією до послідовніших форм науково-філософського світогляду. Традиційна ідея Бога демонтується в основному у двох напрямах: Бог або розчиняється у природі, натуралізується, і вчення про нього набирає форми пантеїстичного (від грецькі лот — все, Феод — бог) матеріалізму, або піддається етико-раціоналістичній обробці, і вчення про нього виливається у концепцію християнського гуманізму Відродження, представленого Еразмом Роттердамським у його християнській антропології. -
Подальше звільнення думки від спадщини середньовіччя було продовжене новоєвропейською філософською класикою.