- •Передмова
- •§ 1. Світогляд та його основне питання.
- •§ 2. Функції філософії
- •§ 3. «Клітинка» філософського знання
- •§ 4. Структура філософії
- •§ 5. Форми і методи філософії
- •§ 6. Значення філософії
- •§ 1. Генезис філософського знання
- •§ 2. Давня філософія
- •§ 3. Філософія Середньовіччя і Відродження
- •§ 4. Філософія Нового часу
- •§ 5. Німецька класична філософія
- •§ 6. Філософська думка в Росії
- •§ 7. Виникнення і розвиток філософії марксизму
- •§ 1. Становлення філософської думки України (XI—XVII ст.)
- •§ 2. Розвиток філософської думки в Україні від г. Сковороди до нашого часу
- •§ 3. Українська філософія в діаспорі
- •§ 1. Суттєві риси філософії XX століття, основні напрями її
- •§ 2. Саєнтистські напрями
- •§ 3. Антропологічні напрями
- •§ 4. Релігійно-філософські напрями
- •§ 5. Марксистська філософія XX ст.
- •§ 6. Філософський структуралізм
- •§ 7. Філософія постмодернізму
- •§ 8. Філософська герменевтика
- •§ 2. Буття людини
- •§ 3. Матерія
- •§ 4. Спосіб та форми існування матерії
- •§ 1. Поняття діалектики, історичні форми її
- •§ 2. Категоріальний характер філософського знання
- •§ 3. Зв'язки детермінації
- •§ 4. Альтернативні концепції діалектики
- •§ 5. Суперечність буття і пізнання
- •§ 7. Діалектика заперечення
- •§ 1. Філософія і соціальні науки
- •§ 2. Філософська концепція суспільства: можливі альтернативи
- •§ 4. Світ соціальних законів. Об'єктивна основа і межі свободи
- •§ 1. Людина як предмет філософії
- •§ 2. Антропосоціогенез. Єдність природного і суспільного в людині
- •§ 3. Духовність ! проблема сенсу життя
- •§ 4. Людина і людство
- •§ 1. Поняття діяльності і практики
- •§ 2. Структура практичної діяльності
- •§ 3. Види практики
- •§ 1. Свідомість як філософська категорія
- •§ 2. Генезис свідомості
- •§ 3. Структура свідомості
- •§ 4. Духовне життя і сучасність
- •§ 1. Предмет і структура пізнання
- •§ 2. Наукове пізнання та його методи
- •§ 1. Філософська концепція творчості
- •7 Франко і. Я. Із секретів поетичної творчості.— к., 1969.— с. 17.
- •§ 2. Види творчості
- •11 Бернал Дж. Наука в истории общества.— м.Р 1956.— с. 84.
- •§ 3. Творчість і особа. Психологічні особливості творчої особи
- •§ 1. Суспільне виробництво та його структура
- •§ 2. Роль соціальної революції в житті суспільства
- •§ 3. Суспільно-економічна формація та структура її
- •§ 1. Видова різноманітність людства
- •§ 2. Раси та етноси
- •§ 3. Соціально-історична різноманітність людства
- •§ 4. Національний характер як визначальна ознака нації
- •§ 1. Сутність суспільного прогресу та його критерії
- •§ 2. Історичні типи суспільного прогресу
- •§ 3. Історія як прогрес свободи
- •§ 1. Філософія і культура
- •§ 2. Суспільство і культура
- •§ 3. Культура і цивілізація
- •§ 1. Проблема свободи. Свобода і необхідність
- •§ 2. Проблема соціалізації людини. «Індивід», «особистість», «індивідуальність»
- •§ 1. Природа цінності
- •§ 2. Типологія ціннісних орієнтацій
- •§ 1. Соціальне передбачення. Ме.Оди і типи прогнозів
- •§ 2. Сутність і перспективи науково-технічного прогресу
- •§ 3. Глобальні проблеми сучасності
- •§ 1. Проблема буття і основні шляхи вирішення її...... І 86
- •§ 3. Матерія , . . ,................. І 97§ 4. Спосіб та форми існування матерії . І........ 199
- •§ 2. Антропосоціогенез. Єдність природного і суспільного
- •§ 4. Людина і людство................. 27 і
- •§ 2. Проблема соціалізації людини. «Індивід», «особистість»,
§ 2. Історичні типи суспільного прогресу
Починаючи з Д. Віко — цього справжнього предтечі Гердера і Гегеля у філософії історії — було зроблено багато спроб періодизації світового розвитку. Принцип історизму найчастіше є проявом прогресивного розуміння історії, і данину йому рівною мірою віддали як матеріалісти, так і ідеалісти. Сен-Сімон і О. Конт, наприклад, за основу періодизації історії взяли зростання позитивного знання, Гегель — розширення сфери свободи, а Вол. Соловйов — поєднання божественного начала з людським. У марксизмі критерієм виділення історичних типів суспільного прогресу є розвиток виробничих відносин, які, в свою чергу, залежать від рівня і характеру продуктивних сил. Про відносність даного критерію вже йшлося. Свідомо чи несвідомо, тут принижується роль духовної сфери суспільства і з'являється можливість технократичних підходів до людини і до су-
* Венда В. Ф. Волнм прогресса,— М, 1989.—С. 46. 390
спільства. Як справедливо зазначав М. О. Бердяєв, «беззаперечно, економіка є необхідною умовою життя, без економічного базису неможливе розумове і духовне життя людини, неможлива ніяка ідеологія. Але мета і сенс людського життя лежать зовсім не в цьому необхідному базисі життя» 5.
У межах власне марксизму, головним чином у рукописній спадщині К- Маркса і в роботах пізнього Ф. Енгельса, намічається цивілізаційний підхід до всесвітньої історії, який відкриває можливість поглянути на неї в принципово іншому світлі — як на історію розвитку самих індивідів. За мету суспільного прогресу при такому підході беруть реалізацію сутнісних сил людини. І хоча така спрямованість залишається в межах антро-поцентристського світогляду, вона стимулює більш глибоке розуміння людини, не зводячи її до продуктивної сили та до базису. Цивілізація — це така соціальна організація суспільного життя, для якої є характерним єднання індивідів з метою відтворення суспільного багатства, яке забезпечує існування і прогресивний розвиток суспільства. К. Маркс виділяв три історичних типи суспільного багатства: натуральна форма, яка склалася на основі відчуження земельної ренти; капітал, який функціонує на грунті товарних відносин; безпосередньо суспільна форма багатства як реалізація діяльності асоціації вільних виробників. Відповідають їм три стадії світової історії. Це, по-перше, докапіталістичне суспільство (патріархальний стан, антична доба, феодалізм, цеховий устрій). Спільним базисом тут є земельна община у різних її формах: східна община, античний поліс та германська сусідська община. У «Теоріях додаткової вартості» К. Маркс спеціально аналізує азіатську общину, яку назвав «первісним комунізмом», а також дрібне сімейне землеробство, і з їхньої специфіки виводить замкнений, спрямований на збереження традиційний спосіб соціального життя. Товарні відносини в такому суспільстві є вторинні, бо суспільний характер праці все ще залишається, за висловом Маркса, у «дитячих формах», а тому є немислимим вільний розвиток індивіда і суспільства. Соціальні стосунки набувають характеру особистої залежності.
Друга стадія — капіталістичне суспільство, яке засноване на відчужені суспільного багатства у формі капіталу. Товарні відносини стають основою соціальної структури, а їм відповідає особиста незалежність індивідів, яка реалізується у відносинах речей. Порівняно з традиційним суспільством тут прогрес рухається семимильними кроками, але плата за це надто вели-
5 Бердяєв Н. А. Человек и машина//Вопр. философии.—1989.— № 2 — С. 148. ка, бо прогресивний розвиток реалізує себе в антагоністичній
формі.
Тепер добре відомо, що капіталізм тієї епохи, яку аналізував Маркс, не тотожний соціально-економічній структурі сучасного західного суспільства в країнах з демократичним політичним ладом. У західній та вітчизняній філософській і соціологічній літературі є великі розбіжності в оцінці цієї соціально-економічної структури і політичного ладу. Одні дослідники вважають, що це просто оновлений капіталізм, інші — що це початкова стадія не капіталістичного, а постіндустріального суспільства.
На ХІХ Всесвітньому філософському конгресі 1993 р. канадський вчений М. Бунге у своїй доповіді приходить до висновку, що це суспільство має і нові риси, і чістково такі риси, як відчуження людини. Тому перспективним шляхом розвитку людства він вважає шлях конвергенції — поєднання позитивних рис західного суспільства з позитивними рисами соціалістичних, колективістських ідеалів, які не вдалося втілити в життя в країнах колишнього соціалістичного табору.
Оцінки М. Бунге найбільшою мірою відповідають як сьогоднішньому, реальному, стану речей, так і прогресивному напряму розвитку людства.
На думку багатьох мислителів минулого, антагонізми, властиві буржуазній цивілізації, будуть зняті на комуністичній стадії суспільного розвитку, характерною рисою якої стане усуспільнення багатства шляхом ліквідації відчуження праці і землі6. На даній стадії розвитку людства вперше виникнуть умови для універсального розвитку індивідів як головного засобу відтворення суспільного багатства.
Ми знаємо тепер, що реальність виявилася досить далекою від того, що вкладалося в поняття «соціалізм» (термін вперше ввів у науковий обіг французький соціаліст П'єр Леру). Віра в те, що соціалізм є земний рай, в якому буде подолано всі форми відчуження, виявилася ілюзорною. Есхатологічна утопія ввійшла у глибоку суперечність з реальним суспільним процесом. Безконфліктної історії не дано, хоча пафос соціально-філософської думки К. Маркса полягав у тому, щоби подолати всі форми відчуження і створити умови для переходу до суспільного устрою, в якому матимуть місце єдність людини і природи, людини і людини, особистості і суспільства, а творче ставлення до життя стане умовою духовного багатства кожного індивіда. Змальований соціалістами ХІХ ст. тип прогресу при усіх
6 Див.: Утопический социализм. Хрестоматия.— М., 1989; Очерки тео-рии социализма.— М., 19-89.
досягненнях сучасної цивілізації залишається ідеалом, тобто потрібним майбутнім, з яким все ще порівнюють результати діяльності. Так, безумовно, наша епоха відзначена потужним злетом наукової думки і технічних досягнень. Але справедливе й інше: підрив основ існування біосфери, диктат масової культури, етичний нігілізм й емоційна збідненість, культивація потреби в багатстві замість багатства потреб; загроза глобального Апокаліпсису — все це також наша епоха. Тому гостро постало питання про альтернативні шляхи суспільного прогресу світу в цілому. Тепер будь-яка соціальна система, наукова ідея, технічний проект, художній твір повинні пройти іспит на моральність, тобто якою мірою вони сприяють збереженню і розвитку людської індивідуальності. Іншого шляху гармонізувати соціальний, науково-технічний і духовний прогрес немає. Та, на жаль, ми дещо запізнилися з усвідомленням небезпеки технократизму і саєнтистського мислення і недооцінили той критичний пафос, який висловлювали на адресу науки і технологічної гонки представники екзистенціалізму, постпозитивізму та філософської антропології. Людство не може змиритися з тим, щоб логіка вбивала любов, розум — добро, а істина — красу. Диктатура науки і техніки повинна поступитися місцем союзу науки і моралі, а пауконо-техшчшііі прогрес, оскільки наука ввійшла в конфлікт з жигіч-иими цінностями людини, має бути доповнений етичною та естетичікло революцією. Інакше кажучи, в одухотвореності, а також нідкореності моральним імперативам усіх пластів свідомості вбачається найважливіший прояв прогресу людського суспільства. Духовність слід розуміти як втілення в людській особистості морального закону буття. Лише тоді мож-лнне гуманне суспільство, в якому найповніше могли б втілитися ідеї свободи і самоцінності людської особистості при розумному ставленні суспільства до природи.