§ 5. Марксистська філософія XX ст.

К. Маркс створив економічну теорію капіталістичного спо­собу виробництва, але не залишив узагальнюючого викладу істо­ричного матеріалізму. Частково це завдання вирішив Ф. Енгельс в «Анти-Дюрінгу», по можливості даючи відповіді на питання нового етапу розвитку робітничого руху.

Що ж до найближчих послідовників Маркса і Енгельса, то вони (А. Лабріола, Ф. Мерінг, К. Каутський, Г. Плеханов) в основному займалися проблемою систематизації, узагальнення і пропаганди марксизму. їхні зусилля знижувалися недооцін­кою ролі філософії в марксизмі, недостатнім розумінням її ме­тодологічної функції, а також некритичним ставленням до марк­сизму. Є всі підстави стверджувати, що вони зробили перший крок на шляху перетворення марксизму на догму.

Якщо погляди безпосередніх ідейних наступників марксиз­му формувалися в період відносного затишшя, то становлення наступного покоління марксистів проходило в обстановці, коли європейський капіталізм скочувався в безодню першої світової війни. Це покоління репрезентують В. Ленін, Р. Люксембург, Л. Троцький, О. Бауер, М. Бухарін та ін. Вони відіграли актив­нішу роль, бо на перше місце вийшли питання практики, які зумовили необхідність розвитку марксизму з урахуванням но­вої соціально-економічної реальності. До того ж, праці Маркса практично вперше почали піддаватися професійній критиці. З'явилися праці Бем-Баверка, Т. Массарика, С. Прокоповича та ін.¹. На «Капітал» вже не можна було спокійно спиратися: його треба було тлумачити щодо нових умов. На той час видав «Аграрне питання» Каутський, опублікував «Розвиток капіта­лізму в Росії» Ленін, вийшла друком праця Бауера «Націо­нальне питання і соціал-демократія».

Нові соціально-економічні умови стали об'єктом пильної ува­ги. 1913 р. з'явилася праця Р. Люксембург «Накопичення капі­талу», 1915 р.— праця М. Бухаріна «Імперіалізм і світова еко­номіка», 1916 р.— праця В. Леніна «Імперіалізм, як найвища стадія капіталізму».

Поряд з розвитком економічної теорії марксизму формува­лась і його політична теорія з акцентом уваги на питання вла­ди, стратегії і тактики пролетарського руху. Розвиток її пов'я­заний насамперед^з діяльністю В. І. Леніна (1870—1924). Тому й не дивно, що марксизм XX ст. увійшов в історію як марксизм-

¹ Див.: Ватегк Вет. їит АЬзсМизз <іе$ МагхівсНеп Зу5Іет5.— В., 1896; Массарик Т. Г. Філософські і соціологічні основи марксизму.— М., 1900; Прокоповм С. Н. До критики Маркса.— С.-Петербург, 1901.

ленінізм. На відміну від марксистів свого покоління Ленін знач­ну увагу приділив філософії марксизму, розглядаючи її як ме­тодологію розв'язання практичних завдань суспільного розвитку.

Основною філософською працею Леніна є книга «Матеріа­лізм і емпіріокритицизм» (1909), у якій він розглядає теорію пізнання марксизму, протиставивши суб'єктивізмові і агности­цизмові ідею про пізнання як діалектичне відображення дійс­ності; розвиває положення марксизму щодо практики як основи пізнання; уточнює ряд філософських категорій, дає філософське визначення матерії; вказує на гносеологічні основи «фізичного ідеалізму».

У «Філософських зошитах» Ленін продовжує розробляти гносеологічні проблеми. Перетворивши діалектику на об'єкт спе­ціального дослідження, він висуває і обґрунтовує ідею про єд­ність діалектики, логіки і гносеології, що дало йому змогу поставити питання про співвідношення об'єктивного і суб'єктив­ного у пізнанні.

Ці та інші положення стали методологічною базою дослі­дження нового етапу суспільного розвитку в книзі «Імперіалізм, як найвища стадія капіталізму». Висновки про те, що імперіа­лізм— це найвища і остання стадія капіталізму, переддень со­ціалістичної революції, свідчать або про вади діалектичного ме­тоду пізнання, або про певний суб'єктивізм вождя пролетар­ської революції. У подальшому капіталізм виявив здатність знаходити внутрішні резерви і адаптуватися до нових умов, до­лаючи свої класичні форми.

К. Маркс вбачав своє завдання в тому, щоб здійснити ре­форму суспільної свідомості, пояснити світові його власні дії та наслідки цієї діяльності. Він вважав, що у такий спосіб мож­на вивести світ з тих марень, у які він потрапив щодо себе са­мого. В. І. Ленін же поставив перед собою мету втілити теорію марксизму в практику соціалістичної революції і соціалістич­ного будівництва. Для нього революція — це обов'язкова зміна капіталізму на соціалізм шляхом докорінної ломки суспільного буття і суспільної свідомості, а також вирішенням питання про політичну організацію майбутнього суспільства ².

Ленін поділяє позицію Ф. Енгельса про те, що першим кро­ком пролетарської держави має бути перетворення приватнока­піталістичної власності на "державну. Практичне втілення цього положення марксизму створило основу «адміністративного со­ціалізму» з усіма його вадами. Щоправда, усвідомивши згодом безнадійність і безперспективність таких реалій, в останніх стат-

² Див.: Ленін В. І. Держава і революція//Повне зібрання творів.-» Т. 33.

156

тях Ленін силкується обгрунтувати нові форми політичної ак­тивності народних мас, яка могла б блокувати бюрократизм і узурпацію влади, відновити єдність і побудувати демократію. Отже, соціалізм він розглядає вже не як державний монополізм, повернутий обличчям до інтересів народу, а як суспільство ци­вілізованих (культурних) кооператорів на базі суспільної влас­ності на засоби виробництва. Ленін віддає вже перевагу не державному соціалізму, а самоврядному соціалізмові як систе­мі, що сама організується, переконавшись на практиці «воєнно­го комунізму», що держава може виступати не стільки систе­мою забезпечення життєдіяльності людей, скільки системою са­мозабезпечення (задоволення потреб та інтересів чиновників). Вона може бути засобом ліквідації існуючих форм відчуження, а може стати інструментом виробництва і закріплення нових, ще більш одіозних форм, які призводять до агонії природи, роз­паду суспільства, втрати людиною людського.

Перші кроки соціалістичного будівництва продемонстрували і низький рівень розвитку продуктивних сил, і недосконалість виробничих відносин. Росія була ще надто далекою, від того рівня продуктивних сил, коли капіталізм сам створює природний грунт для переходу до соціалізму. Отже, історія розпорядилася так, що, з одного боку, Росія ще не дозріла до соціалізму, а з другого — «низи не хотіли вже жити по-старому...». Треба було шукати вихід, маючи наявну матеріально-технічну базу і своє­рідні людські ресурси, до краю заражені нетерпінням і нетер­пимістю, принципом «тут і тільки зараз». Вихід з цієї ситуації Ленін вбачав у новій економічній політиці на основі справж­ньої культурної революції, яка мала забезпечити людське в людині. Ідея культурної революції і соціалізму як суспільства культурних кооператорів проймає всі останні статті Леніна. На жаль, ця ідея не знайшла розуміння у послідовників, які нато­мість створили «ікону» вождя пролетарської революції поряд з «іконою» К. Маркса.

Канонізація марксизму почалася невдовзі після смерті його основоположників. Свою частку в цю непоказну акцію вніс 'і В. І. Ленін. Досить згадати його відоме положення: «Вчення Мар­кса всесильне, тому що правильне». Такий підхід підносив марк­сизм до рангу абсолютної істини і виводив його з поля критики. Будь-які спроби уточнити або переглянути окремі його положен­ня піддавалися анафемі, хоча Маркс явно недооцінив можливо­сті саморозвитку капіталістичної економіки, роль і місце товар­но-грошових відносин при соціалізмі; абсолютизував класову боротьбу і диктатуру пролетаріату; розглядав людину як соціаль­ну функцію, а духовну культуру як похідну від матеріального виробництва з усіма обставинами, що звідси випливають. Доля як філософського, так і політичного заповіту виявилася драматичною. Ленінізм було підмінено сталінізмом. Помилки вождя пролетаріату також були піднесені до рангу непохитних істин. Після запровадження режиму партійно-державної влади всю серйозну теоретичну діяльність було припинено. В 1929 р. виганяють з країни Л. Троцького, примушують замовкнути М. Бухаріна. Селективний «відбір» інтелігенції (початок було покладено ще за життя Леніна) призвів до повної втрати кри­тичного ставлення до світу. Місце критики зайняла апологетика, місце творчості — імітація її. На висоті виявилися найметкіші і найзручніші. Догматизація і канонізація досягли апогею. Марксизм-ленінізм перетворився на символ віри. Найменші відступи від марксизму як у самій країні, так і у межах діяль­ності комуністичних партій за рубежем розглядалися не тільки як ідеологічна єресь, а і як політичний злочин. «Суди інквізиції» XX ст. зробили свою справу. Політична економія перетворилася на апологію думки про загниваючий і вмираючий капіталізм, науковий комунізм став різновидом міфотворчості. На сторін­ках наукових журналів критикувалися вади капіталізму, якого вже не було, а їм протиставлялися достоїнства соціаліз­му, якого ще не було.

Що ж до філософії, то вона розглядалася не як галузь куль­тури (одне з її облич), а як форма вираження класового інте­ресу. В ній вбачалося в основному тільки втілення ідеологічних настанов партії. Філософія поступово перетворилася на інстру­мент формування у масовій свідомості певних стереотипів по­ведінки. З підґрунтя політики вона перетворилася на засіб об­грунтування її. Замість союзу філософії і природознавства (див. філософський заповіт Леніна «Про значення войовничого матеріалізму») утверджувався грубий, неуцький диктат, який свідчив про те, що «прийдешній хам» (за твором Д. С. Мереж-ковського) вже прийшов і утвердив своє панування. У середо­вищі самих філософів брак наукової аргументації в дискусіях компенсувався навішуванням ярликів аж до смертельно-небез­печного — «ворог народу».

Після виходу друком нарису И. Сталіна «Про діалектичний та історичний матеріалізм» (1938), який увійшов до «Корот­кого курсу історії ВКЩ-б)», філософію було перетворено на ідеологічного кийка. Ця доля спіткала й філософію, оскільки вона виступає методологічною і світоглядною основою форму­вання суспільної свідомості в цілому і політичної свідомості зокрема. Спеціальною постановою ЦК ВКП(б) від 14 вересня 1938 р. «Короткий курс історії ВКП(б)» оголошувався «енци­клопедією основних знань у галузі марксизму-ленінізму». Єди-

158

ною галуззю, де ще теплилася філософська думка, була історія філософії, але поступово і там звужувалася її тематика, знижу­вався рівень. Вітчизняна філософія розглядалась як історія ста­новлення і торжества матеріалізму, де ідеалізмові з самого по­чатку відводилася роль бути об'єктом поверхової критики.

Осуд культу особи, сваволі і беззаконня забезпечили «від­лигу 50-х років». Перед філософією відкрилися нові перспек­тиви. Різко розширилося коло проблематики. Особлива увага приділялася розробці питання діалектики об'єктивного і суб'єк­тивного в суспільному розвитку. Значна увага приділялася проблемам логіки і методології, теорії пізнання; в поле зору філософів потрапили відносини в системі «людина — суспіль­ство — природа». Об'єктом серйозного аналізу стали науково-технічний прогрес, глобальні проблеми сучасності. Дедалі біль­ше уваги стало приділятися питанням людини і гуманізму.

Однак подальший час застою і засилля бюрократизму нега­тивно відбився на розвитку філософії. Попит мали в основному догматизм і апологетика «розвинутого соціалізму». Почала до­мінувати тільки одна проблема — як зробити досконале ще досконалішим. Очевидно, цим пояснюється анонімність філосо­фії, що склалася на той час: відсутність систем, суцільне циту­вання класиків марксизму, колективний характер робіт, викону­ваних на соціальне замовлення. Проте заради справедливості треба визнати, що і в той період з'являлися оригінальні праці, хоча справжня філософська думка розвивалася в основному тільки, як кажуть, на «кухні». Офіційній філософії відводилася функція обгрунтування і коментування рішень чергового з'їзду партії, а також роль стрілочника, який несе відповідальність за чужі гріхи.

По-іншому склалася доля філософії марксизму в Європі, яка пережила і торжество, і поразку фашизму. У Східній Європі за радянським зразком формувався «соціалістичний табір», а в за­хідній частині світу капіталізм, подолавши свої класичні форми, переживав фазу найбільшого піднесення і процвітання. В цьому зміненому світі марксизм як особливий пласт культури зали­шався об'єктом пильної уваги. До нього визначили своє став­лення Д. Лукач, К. Корш, А. Лефевр, А. Грамші, В. Беньямін, М. Хоркхаймер, Т. Адорно, Г. Маркузе, Е. Фромм, Ж.-П. Сартр, Л. Альтюссер, Л. Коллетті, Ю. Хабермас та ін. Спільна риса, що характеризує їх,— це розкріпачене ставлення до марксизму. Під їхнім пером істотно змінився пріоритет проблем, з'явилося те, що умовно можна назвати «західним марксизмом». У вітчиз­няній літературі цей «західний марксизм», або «неомарксизм», проходив лише за реєстром ревізії марксизму. Не навішуючи ярликів, слід розібратися «хто є хто і що є що». У рамках так званого західного марксизму можна виділити два покоління. Це Д. Лукач, К. Корш, А. Грамші, В. Беньямін, Г. Маркузе. їхню творчу діяльність визначили перша світова війна і революція в Росії. Перші три заснували західний марк­сизм, їхня теоретична діяльність підкріплювалась і практичною діяльністю. Що ж до А. Лефевра, Т. Адорно, Ж.-П. Сартра, Л. Альтюссера та інших, то їхній світогляд формувався в пе­ріод утвердження фашизму та його поразки. Фашизм і сталі­нізм з різних боків навалилися на творчу думку, на потенційних носіїв справжнього марксизму, а це зумовило відхід інтелектуа­лів від класу, інтереси якого вони намагалися відобразити. Це особливо проявилося в діяльності Інституту соціальних дослі­джень у Франкфурті, який з 1930 р. очолив М. Хоркхаймер. У своїй програмі він переорієнтував діяльність інституту від занять «історичним матеріалізмом» на заняття «соціальною фі­лософією». Передбачалося, що своїм завданням соціальна фі­лософія вважає не опис існуючого на феноменальному рівні, а з'ясування прихованих тенденцій суспільного розвитку, крити­ку ілюзій, які заважають усвідомленню справжньої картини буття, виявлення наявного потенціалу майбутнього.

Вчені Німеччини, а згодом і США фактично відмежувалися від політики. Ще далі відійшов від неї Т. Адорно (він став ди­ректором інституту в 1958 р.), підсиливши розрив між теорією і практикою. Він робив ставку лише на інтелектуальну діяль­ність із заявкою на відсутність єдиної «істинної» теорії суспіль­ства ³.

Специфіка суспільного розвитку Франції й Італії була ін­шою, ніж Німеччини, проте і тут освоєння марксизму та його розвиток стояли осторонь від практики та великої політики. Політична лояльність представників «неомарксизму» найчасті­ше не мала ніякого зв'язку з їхньою інтелектуальною діяль­ністю.

Нездатність соціалістичної революції вийти за межі Росії (отже, поразка самого марксизму як теорії в Росії), затухання робітничого руху на Заході призвели до виникнення теоретич­ної традиції з її критичним ставленням до марксизму, запере­ченням наявності в сучасного промислового робітничого класу будь-якого соціалістичного потенціалу. В поле критики потра­пило і сучасне суспільство, яке викликає деперсоналізацію лю­дини і ліквідовує її індивідуальність.

Критиці піддається і сама наука як додаткове джерело со­ціального гноблення, і вся система позитивізму, який виправдо-

³ Див.: Социальная философия франкфуртской школи.—Москва; Пра­га, 1978.

160

вує реальну дійсність, а отже, не допускає заперечення її. Крім того, позитивізм є засобом виправдання споживацького став­лення до людини і до культури.

Критична настроєність західного марксизму і особливі умови його становлення забезпечили зміщення акценту з галузі еко­номіки і політики в галузь філософії, що розглядається як база методології наукового пошуку^Не випадково Лукач, Корш, Ле-февр, Маркузе, Адорно, Коллетті, Сартр, Хабермас займали в університетах професорські посади на кафедрах філософії.

Майже для всіх представників західного марксизму теоре­тичним джерелом став не «Капітал», а «Економічно-філософські рукописи 1844 року». Над розшифруванням рукописів у 20-х роках працював Д. Лукач. їхню публікацію схвалював Г. Мар­кузе. За переклад рукописів у Франції відповідав А. Лефевр. До них прилучився й Ж.-П. Сартр. Доброзичливе ставлення до рукописів визначилося програмним положенням К. Маркса що­до необхідності зробити «людину суспільною, а суспільство лю­дяним», подолавши відчуження людини від природи, суспільства і від самої себе.

Якщо Маркс йшов від філософії до політики, а від політики до питань економіки, то західний марксизм, сторонячись еко­номіки і політики, концентрував свою увагу винятково на філо­софії, його представники виходили із спільної думки про те, що попереднє завдання теоретичного дослідження марксизму полягало у виділенні тих методів, які були відкриті Марксом, але приховані особливостями проблематики його досліджень. Своє безпосереднє завдання вони вбачали у створенні єдиного соці­ально-філософського методу, який поєднував би у собі як гер-меневтичні, критико-діалектичні процедури, неомарксистські установки, так і прийоми формалізації, раціонального пояснен­ня та ін., тобто міг би подолати вади марксистської методоло­гії. З'явилася досить значна кількість праць, присвячених не­скінченним дискусіям щодо методу. Серед них — «Марксизм і філософія» Корша, «Що таке ортодоксальний марксизм» Лука-ча, «Розум і революція» Маркузе, «Проблема методу» і «Кри­тика діалектичного розуму» Сартра, «Негативна діалектика» Адорно, «Теорія комунікативної діяльності» Хабермаса тощо. Незважаючи на значні зусилля, народився не новий метод, а методологічний еклектицизм, науково-практична цінність яко­го вкрай двозначна і суперечлива, бо в основі своїй він забез­печує світоглядові «клаптиковий» характер з усіма наслідками суб'єктивного сприйняття світу.

Проте сам по собі пошук синтетичного методу, орієнтованого на принцип додатковості, має під собою певне підґрунтя. Річ у тому, що соціальні процеси, насамперед кризові ситуації, щосупроводжують їх, постійно випадають з формальної експліка­ції свого справжнього змісту у відомих наукових моделях су­спільного розвитку. Тому можна тільки схвалювати спробу ви­сунути на передній план проблему «цілісного бачення» суспіль­ства і людини з урахуванням усіх антропологічних і психоло­гічних особливостей людської природи, форм її пригнічення і спотворення в умовах сучасної цивілізації. Та ця спроба послаб­люється підміною об'єктивних засад суб'єктивними. Визначаль­ну роль у герменевтичному настановленні відіграє не стан су­спільного виробництва, а мова як засіб обмежених і масових комунікацій у суспільстві. За принципом «мовного тлумачення світу» простежується спроба надати мові статусу першої реаль­ності. При такому підході системний аналіз соціально-політич­них процесів втрачає сенс. На перше місце висувається завдан­ня «розхитати» раціональні настановлення сучасної свідомості і навчити людей «правильно» спілкуватися і розуміти, забезпе­чити суспільству «соціально-шокову терапію», розкривши проб­лему не «що є істина», а «що є слово» ⁴.

Мова західного марксизму стає дедалі езотеричнішою. Вона орієнтована на інтелектуалів. Первісний зв'язок між марксиз­мом і пролетарською практикою підмінюється новим зв'язком — між марксистською теорією і теорією буржуазного суспільного розвитку.

•Нині, коли капіталізм продемонстрував здатність адаптува­тися до мінливих умов, а будівництво соціалізму перетворилося на акт дискредитації марксизму, стрілка компаса західного марксизму відхилилася в бік сучасної буржуазної культури з її стійкими орієнтирами на філософію ідеалізму. Цим зокрема можна пояснити значний вплив на представників західного марксизму соціології Вебера і Зіммеля, філософії Дільтея і Ніцше, Шпенглера і Хайдеггера. Цей вплив становить ніби го­ризонтальну систему координат. Маркс «прочитується» в кон­тексті тих схем розуміння і пояснення реальності, де ідеї вище­названих мислителів виявляються теоретичними ілюстраціями або доповненнями до марксових думок.

Не поділяючи одинадцяту марксову тезу про Фейєрбаха, не приймаючи єдність теорії і практики, представники західного марксизму особливих зусиль докладають до пошуків основ фор­мування поглядів Маркса та Енгельса щодо викриття інтелек­туального потенціалу марксизму.

У пошуках філософського фундаменту робляться спроби син­тезувати марксизм і гегельянство, марксизм і екзистенціалізм,

⁴ Див.: Асіогпо ТН. №. №еаііуе Оіаіекіік.—Рг. а. М., 1966; НаЬегшаа І. ТЬеогіе сіез котггшпікаііуеп Напйеіпз: Іп 2.—Вапсіе; Рг. а. М., 1981; Хабер-мас Ю.. Демократи. Разум. Нравственность.—М., 1992.

162

марксизм і фрейдизм, марксизм і феноменологію, марксизм і герменевтику. За допомогою теорії Маркса здійснюється пере­гляд застарілих цінностей буржуазного суспільства, робиться спроба створити теорію зняття соціальних конфліктів і забезпе­чення виживання цього суспільства в умовах глобальних проб­лем сучасності. По-різному можна поставитися до такої «всеїд­ності». Однак у цій ситуації вважаємо справедливими слова французького поета XIX ст. Ш. Бодлера: «Еклектик схожий на корабель, що бажає, аби його вітрила наповнювали вітри одра­зу з усіх чотирьох сторін світу». Куди припливе такий корабель, можна не гадати.

Ще однією характерною рисою західного марксизму є від­сутність внутрішнього діалогу. Ігнорування поглядів інших ав­торів і взаємна нетолерантність поставили під сумнів цілісність західного марксизму. Апелювання до різних, а іноді й проти­лежних філософських концепцій від Гегеля до Фейєрбаха, від Спінози до Сведенборга, від К'єркегора до Вітгенштейна поси­лює загальну невизначеність, перекреслює надію не тільки зро­зуміти іншого, а й навіть прагнути до цього розуміння.

І все ж таки у західних марксистів є і певні точки зіткнен­ня. Це не економіка і політика, а культура в широкому розу­мінні слова. Фундаментальне дослідження «Своєрідність есте­тичного» належить Д. Лукачу. «Теорію естетики» підготував Т. Адорно. «Внесок в естетику» — так назвав свою книгу А. Ле-февр. «Критику смаку» опублікував Делла Вольпе. «Ерос і ци­вілізація» належить перу Г. Маркузе, «Що таке література» — Ж.-П. Сартру. Естетику, що поєднувала філософію з реальним світом, забезпечувала зв'язок раціонального та ірраціонального, перетворили на об'єкт найпильнішої уваги. Незважаючи на інди­відуальний підхід, зусилля західних марксистів можна розгля­дати як колективне досягнення, як одну з «візитних карток» неомарксизму.

Іншою точкою зіткнення стала проблема суспільства і при­роди, суспільства і людини, хоча і в цьому разі кожен повернув її по-своєму. Якщо основоположники марксизму та їхні най­ближчі наступники виражали почуття оптимізму в розв'язанні зазначеної проблеми, то інтелектуальна атмосфера західного марксизму демонструє розчарування,|Хоркхаймер і Адорно став­лять під сумнів думку про підкорення людиною природи і вста­новлення «царства свободи». На думку Альтюссера, комунізм неосяжний і недосяжний. З точки зору Сартра, бюрократизм су­спільства безсмертний. Грамші розмірковує з приводу того, що всі хочуть бути орачами історії і ніхто не хотів би бути її «гноєм», хоча і орач, і гній необхідні. Абстрактно всі визнають це, залишаючи відкритим питання, кому бути «гноєм». Сартрпідсилює ситуацію, стверджуючи, що наш побратим уявляється нам контрлюдиною в тому розумінні, що він, будучи таким же, як і ми, здається нам зовсім іншим, чужим, тобто носієм смер­тельної загрози для нас. А якщо це так, то платонівська надія на гармонію індивідуальної доброчесності і суспільної справед­ливості недосяжна.

Отже, традиція західного марксизму проявилася ось у чому: в ньому переважають праці методологічного характеру; основ­ним дослідним полем є культура; його рефреном стали невпев­неність і розчарування.

Принциповий розрив з практикою зумовив спекулятивність західного марксизму. І все ж він має попит і в академічних колах і в студентській аудиторії. За ним стоїть не тільки філо­софська проблематика і професійне її опрацювання мовою лише для обізнаних, а й сама людина, закинута в чужий і ворожий їй світ, занепокоєна такими питаннями, як сенс особистого існу­вання, свобода і вибір, вина і відповідальність, ерос і танатос.

Своїми зусиллями західний марксизм продемонстрував, що вільний розкріпачений пошук — це краще, ніж апологетика і екзегетика. Останні перетворюють марксизм на своєрідний па­м'ятник і не більше. Психоаналіз 3. Фрейда давно був би за­бутий, якби не зусилля К. Юнга, А. Адлера, Е. Фромма. Нео-фрейдизм вже не фрейдизм у його скандальній іпостасі, а фрей­дизм, який знають і розглядають як інструментарій соціально-психологічного дослідження.

Паралелі не завжди доречні, але ясно одне, що в будь-якій системі вимірів зусилля «неомарксизму» більш значущі, ніж уся апологетика й осанна марксизму, особливо, коли врахову­вати, що його теорія і практика далеко не бездоганні.

Навряд чи справедливо розглядати «неомарксизм» і як ціле­спрямовану ревізію марксизму. Він навіть не організований в єдину структуру, а його представників (вони виключають взаєм­не розуміння) можна віднести до цього напряму з певною мі­рою умовності. Схоже, що у своїй науковій діяльності кожен з них керувався насамперед велінням своєї совісті і бажанням зробити посильний внесок у розробку методології наукового по­шуку розв'язання сучасних проблем суспільного розвитку, па­м'ятаючи про те, що від Маркса, який зробив блискучий ана­ліз класичного капіталізму, "їх відділяє час майже в 150 років.

Марксизм потребує не апологетів і руйнівників, а справжньої критики і розвитку. Оновлений і звільнений від догматів та по­милок, він може і повинен поряд з іншими філософськими шко­лами та напрямами шукати і знаходити відповіді на запитання, що постали перед людством наприкінці XX століття.

164