- •Передмова
- •§ 1. Світогляд та його основне питання.
- •§ 2. Функції філософії
- •§ 3. «Клітинка» філософського знання
- •§ 4. Структура філософії
- •§ 5. Форми і методи філософії
- •§ 6. Значення філософії
- •§ 1. Генезис філософського знання
- •§ 2. Давня філософія
- •§ 3. Філософія Середньовіччя і Відродження
- •§ 4. Філософія Нового часу
- •§ 5. Німецька класична філософія
- •§ 6. Філософська думка в Росії
- •§ 7. Виникнення і розвиток філософії марксизму
- •§ 1. Становлення філософської думки України (XI—XVII ст.)
- •§ 2. Розвиток філософської думки в Україні від г. Сковороди до нашого часу
- •§ 3. Українська філософія в діаспорі
- •§ 1. Суттєві риси філософії XX століття, основні напрями її
- •§ 2. Саєнтистські напрями
- •§ 3. Антропологічні напрями
- •§ 4. Релігійно-філософські напрями
- •§ 5. Марксистська філософія XX ст.
- •§ 6. Філософський структуралізм
- •§ 7. Філософія постмодернізму
- •§ 8. Філософська герменевтика
- •§ 2. Буття людини
- •§ 3. Матерія
- •§ 4. Спосіб та форми існування матерії
- •§ 1. Поняття діалектики, історичні форми її
- •§ 2. Категоріальний характер філософського знання
- •§ 3. Зв'язки детермінації
- •§ 4. Альтернативні концепції діалектики
- •§ 5. Суперечність буття і пізнання
- •§ 7. Діалектика заперечення
- •§ 1. Філософія і соціальні науки
- •§ 2. Філософська концепція суспільства: можливі альтернативи
- •§ 4. Світ соціальних законів. Об'єктивна основа і межі свободи
- •§ 1. Людина як предмет філософії
- •§ 2. Антропосоціогенез. Єдність природного і суспільного в людині
- •§ 3. Духовність ! проблема сенсу життя
- •§ 4. Людина і людство
- •§ 1. Поняття діяльності і практики
- •§ 2. Структура практичної діяльності
- •§ 3. Види практики
- •§ 1. Свідомість як філософська категорія
- •§ 2. Генезис свідомості
- •§ 3. Структура свідомості
- •§ 4. Духовне життя і сучасність
- •§ 1. Предмет і структура пізнання
- •§ 2. Наукове пізнання та його методи
- •§ 1. Філософська концепція творчості
- •7 Франко і. Я. Із секретів поетичної творчості.— к., 1969.— с. 17.
- •§ 2. Види творчості
- •11 Бернал Дж. Наука в истории общества.— м.Р 1956.— с. 84.
- •§ 3. Творчість і особа. Психологічні особливості творчої особи
- •§ 1. Суспільне виробництво та його структура
- •§ 2. Роль соціальної революції в житті суспільства
- •§ 3. Суспільно-економічна формація та структура її
- •§ 1. Видова різноманітність людства
- •§ 2. Раси та етноси
- •§ 3. Соціально-історична різноманітність людства
- •§ 4. Національний характер як визначальна ознака нації
- •§ 1. Сутність суспільного прогресу та його критерії
- •§ 2. Історичні типи суспільного прогресу
- •§ 3. Історія як прогрес свободи
- •§ 1. Філософія і культура
- •§ 2. Суспільство і культура
- •§ 3. Культура і цивілізація
- •§ 1. Проблема свободи. Свобода і необхідність
- •§ 2. Проблема соціалізації людини. «Індивід», «особистість», «індивідуальність»
- •§ 1. Природа цінності
- •§ 2. Типологія ціннісних орієнтацій
- •§ 1. Соціальне передбачення. Ме.Оди і типи прогнозів
- •§ 2. Сутність і перспективи науково-технічного прогресу
- •§ 3. Глобальні проблеми сучасності
- •§ 1. Проблема буття і основні шляхи вирішення її...... І 86
- •§ 3. Матерія , . . ,................. І 97§ 4. Спосіб та форми існування матерії . І........ 199
- •§ 2. Антропосоціогенез. Єдність природного і суспільного
- •§ 4. Людина і людство................. 27 і
- •§ 2. Проблема соціалізації людини. «Індивід», «особистість»,
§ 2. Розвиток філософської думки в Україні від г. Сковороди до нашого часу
Назавжди залишиться в історії світової культури філософська спадщина Григорія Савича Сковороди (1722—1794), який народився в с. Чернухи на Лубенщині у родині козака. Своїм корінням філософія Сковороди сягає у давньогрецьку філософію (Фалес, Піфагор, Геракліт, Зенон, Демокріт, Сократ, Пла-тон та ін.). йому належить ряд глибоких філософських творів, зокрема збірка поезій «Сад божественних песній», «Начальная дверь ко христіанскому добронравію», «Наркісс», «Асхань», «Беседа, нареченная, двоє о том, что блаженним бьіть легко», «Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни», «Басни харьковскія», «Израилскій змій» та ін.
У своїх творах Сковорода активно досліджує філософію життя, моральні проблеми, ставить проблему людського щастя. Головним в людині є не теоретико-пізнавальні здібності, а емоційно-вольова сутність людського духу — «серце» людини. Звідси вимога «пізнай себе». На відміну від релігійно-схоластичної філософії, яка всю увагу приділяє міфічному потойбічному світу, своїм предметом філософія має людину. Саме людина є ключем до всіх таємниць природи і суспільства. Філософія покликана стати знаряддям у розв'язанні суспільно-практичних завдань, окреслити шляхи досягнення щастя. Г. Сковорода як один з перших провісників гуманізму започаткував в історії української філософії так звану філософію серця.
Сковорода виходив у своїх поглядах з ідеї існування двох натур: видимої і невидимої. Видима натура — це світ матеріальний, світ речей, земля тощо; невидимий — це дух, істина, вічність, Бог. Характерно, що Бог Сковороди є і природою в її багатоманітних проявах, і, з іншого боку, джерелом, «сонцем»
світу.
Сковорода висунув концепцію трьох світів, поділивши світ на три реально існуючі частини: «макрокосм» (природа, безмовний світ, що складається з множини малих світів), «мікрокосм» (людина), світ символів (духовне життя, основу якого становить Біблія). «Макрокосм» і «мікрокосм» не створені якоюсь надприродною силою, це закономірне продовження загальної природи. Третій світ — сукупність символів, які забезпечують пізнання невидимої натури (Бога). Це всесвіт, «світ ■світів». Символічне мислення має свої витоки з часів, коли символи, образи були у мислителів засобами передачі думок. Виходячи з принципу двох натур, він пояснює природу мікрокосму, світу людини. В людині істинною є невидима натура, а тілесна людина є лише тінь. Людина стає справді людиною
92
лише осягнувши свою сутність — духовне. Пізнання тілесної людини обмежується емпіричним сприйманням, а духовна людина бачить невидимість. Оскільки макро- і мікрокосм єдині, то пізнання в Сковороди є аналогом самопізнання. Отже, здійснюючи самопізнання, людина тим самим осягає закономірність світу в цілому.
Своєрідно розкриває Сковорода взаємовідносини людини і Бога. Невидима натура є основою тотожності людини і Бога. Отже, самопізнання і пізнання є не що інше, як Богопізнання. Пізнавати світ — це значить навчитися за допомогою розуму бачити за видимим невидиме.
Він наділив кожен з цих світів внутрішньою духовною і зовнішньою матеріальною природою. Внутрішнє, духовне є дійсним Богом. Істина в людині є справді бог. Він — не тіло, а дух її, свідомість, воля, світ внутрішніх переконань. За світом символів Сковорода намагається встановити духовну цінність людини, ідеал людських взаємин, бо саме вони, на його думку, визначають соціальний прогрес. В основі життя людей має бути ідея- «спорідненої праці», воно повинно будуватися відповідно до внутрішньої природи та здібностей людини. Бог Г. Сковороди зливається з природою. Філософ вважає, що світ — то є матерія, яка вічна, не має меж і нескінченна у просторі і часі. Він розглядає таку пам'ятку світової культури, як «Біблія», творчо, прагне знайти в ній раціональний зміст.
У філософії Г. Сковороди чільне місце відводиться теорії пізнання; натрапляємо в ній і на глибокі думки щодо розвитку світу. Особливо яскраво змальовує Г. Сковорода неробство, паразитизм панівних кіл, розкриває злиденність і безправ'я трудящих. У його творах звучить протест проти соціальної нерівності та свавілля поміщиків. Суспільний ідеал Г. Сковорода вбачав у «Тбрней республіке». Це країна, в якій взаємини між людьми мають будуватися на основі їхньої духовної природи, високої моралі, свободи і рівності.
Сучасником Сковороди був Я. Козельський (1719—1799), який розвивав ідеї М. Ломоносова та французьких матеріалістів XVIII ст. Виходив він із визнання світу як такого, що існує об'єктивно, незалежно від людської свідомості та надприродної сили, утверджував існування матерії у просторі і часі. Природа підпорядковується об'єктивним законам, усі предмети 1 явища детерміновані, стверджував Я. Козельський і заперечував теологічне пояснення світобудови. Він прагнув розмежувати науку, філософію і теологію, значне місце приділяв соціально-політичним та етичним проблемам. Основні надії Я. Ко-яельський покладав на урядові реформи. Виступаючи як про-світитель-демократ, він висловлював глибоку ненависть до ти-
ранії, деспотизму та їх носіїв. Я. Козельський одним з перших засудив феодально-кріпосницький лад, розкрив його антинародну сутність, обгрунтував необхідність ліквідації самодержавства і створення нового суспільства, побудованого на інших економічних, соціальних і моральних засадах.
З розкладом кріпосницької системи і розвитком капіталізму (кінець XVIII ст.) в Україні пробуджувалася національна свідомість, а отже, зростав протест проти царизму і його політики, що знайшло активне відображення в українській літературі, зокрема у творах І. П. Котляревського, П. П. Гулака-Ар-темовського, Г. Ф. Квітки-Основ'яненка, Є. П. Гребінки, Л. І. Глібова та ін. Антикріпосницький характер мала також творчість письменників м. Львова М. Шашкевича, І. Вагилеви-ча, Я. Головацького, які обстоювали право на українську мову і літературу, боролися за возз'єднання західноукраїнських зе- ", мель із Східною Україною.
Особливого поширення в середині XIX ст. набувають в Україні ідеї німецької класичної філософії (Канта, Фіхте, Шел-лінга, Гегеля). До когорти філософів, які поширювали в Україні німецьку філософію, належали П. Лодій, Я. Рубан, Л. Якоб, Й. Шад, О. Новицький, С. Гогоцький та ін. П. Лодій, зокрема, ■..■ здійснював критичний аналіз філософії І. Канта. Серед його філософських праць є такі, як «Логические наставлений, руко-водствующие к познанию и различению истинного от ложного», «Теория общих прав, содержащая в себе философское учение о естественном всеобщем государственном праве» та ін. Помітним явищем була також філософія Й. Шада. Він критично підійшов до оцінки філософії Фіхте, Канта, Шеллінга, перекладав твори Фіхте російською мовою. До його основних праць належать «Логіка», «Природне право». Послідовниками Шада були Д. Дудрович, П. Любавський, І. Ризький, Т. Осиповський та ін. Ці філософи піддавали критиці ідеалістичну філософію, висловлювали матеріалістичні ідеї, розробляли проблеми пізнання та ролі мови у суспільному житті. У творах П. Любав-ського добре обґрунтовується ідея єдності чуттєвого пізнання, мови і мислення. Однак слід при цьому наголосити, що для названих філософів характерними були деїзм і непослідовність. Проблеми суспільно-політичної філософської думки українського народу знайшли глибоке відображення у творчості великого сина України Тараса Шевченка (1814—1861). У духовній спадщині його найзначніше місце зайняла проблема людини, її буття, внутрішньрго світу — переживань, прагнень, інтересів. Яких би аспектів не торкався поет — природи, соціального буття чи подій далекого минулого — в усьому він бачить живих, конкретних людей, що «стогнуть у кайданах» неправди і нево-
94
лі. Неправда і неволя не є для нього загальними етичними поняттями. Неправда тут — людська (царів, попів, панів...) і неволя теж людська (мужицька, українська...) '. Ідея людської свободи, боротьби за неї знаходиться в центрі багатьох його творів («Кавказ», «І мертвим і живим...», «Неофіти», «Іван Гус» та ін.). Твори Кобзаря відіграли важливу роль у формуванні демократичної думки в Україні, закликали до ліквідації кріпосництва, до боротьби проти соціального і національного гноблення. Ідея національного визволення, утвердження незалежної Української держави була однією з провідних у творчості Шевченка. Про це красномовно свідчать такі його твори: «Розрита могила», «Якби-то ти, Богдане, п'яний», «Гайдамаки», «Великий лях» та ін. Поет був палким прихильником дружби народів, але цю дружбу мислив як рівного з рівним, як незалежного, повноцінного українського народу з усіма іншими народами.
Тарас Шевченко надавав великого значення боротьбі проти так званого чистого мистецтва, теорії мистецтва для мистецтва. Література і мистецтво повинні змальовувати життя. Шевченко як поет, філософ, художник вніс неоціненний вклад у розвиток соціальної і національної самосвідомості українського народу, інших слов'янських народів.
Центрами боротьби прогресивних вчених України за наукові підходи до вивчення світу були природничі факультети Київського та Харківського університетів. Такі відомі вчені, як Т. Ф. Осиповський, П. М. Шумлянський, А. І. Стойкович, М. В. Остроградський, В. І. Лапшин, М. О. Максимович, М. І. Козлов та ін., активно використовували філософські знання для аналізу природознавства, показували, що антиматеріалістичні принципи гальмують його розвиток. На грунті осмислення ідей німецької класичної філософії сформувались оригінальні концепції П. Юркевича, Г. Шпета, О. Потебні.
Великий вплив на розвиток філософії в Україні мала діяльність видатного українського вченого-лінгвіста, філософа, професора Харківського університету О. О. Потебні (1835—1891). Доречно зауважити, що О. О. Потебня в наукових працях невиправдано відноситься до російських вчених. А народився він у с. Гаврилівка (тепер с. Гришине Сумської обл.). Був одним з визначних представників науково-філософської школи Гум-больдта. Потебні належать праці з питань мовознавства, фольклору, етнографії. Серед них — «Мьісль и язьік» (1862), «Из лекций по теории словесности» (1894), «Из записок по русской
1 Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні.— Нью-Йоркграмматике» (І—II, 1874; III — 1899), «К истории звуков рус-ского язьіка» (1873—1886).
Для поглядів Потебні характерна матеріалістична орієнтація. Основою пізнання він вважав чуттєвий досвід, джерелом ' якого є об'єктивна реальність. Проте лише чуттєвий досвід ще не дає повного пізнання загального та необхідного, для цього потрібне раціональне мислення людини. Характерно, що вчення про пізнання він пов'язує з мовою. Розвиток мислення без мови неможливий. Потебня вважає, що мова дала змогу людині піднятися до творчої діяльності. Саме вона породжує думку, адже кожен акт мовлення є не що інше, як творчий процес. Ідеї Потебні щодо мови і мислення стали в подальшому висхідними у породженні багатьох нових наукових напрямів. Глибокими є думки Потебні про сутність національних відносин, національної ідеї. Національна ідея у Потебні виконує важливу рушійну силу, вона, по суті, завжди є месіанською. Він глибоко обгрунтував право національних культур на вільний розвиток, тобто право народів на самостійне співіснування і розвиток. Потебня пов'язував духовний розвиток людини з розвитком її мовних здібностей, а тому ставив питання про необхідність ретельного вивчення, а отже, доброго пізнання української мови. На основі всебічного аналізу проблем виникнення, взаємодії різних мов і культур, зв'язку мови і мислення вчений дійшов глибокого висновку про те, що «мова — це засіб не стільки виражати готову істину, скільки відкривати раніше невідому» 2. Велике значення для розуміння свідомості, становлення і розвитку її різних форм має фундаментальний висновок Потебні щодо впливу мови на міфологічну свідомість.
Значний вплив на формування української і російської філософської думки, наближення її до європейської філософської культури мав П. Д. Юркевич (1827—1874), який народився в Полтавській губернії (с. Ліпляве Золотоношського повіту) в сім'ї священика. На жаль, довгий час філософська спадщина П. Юркевича була поза увагою дослідників історії духовності українського народу. До його основних праць належать «Ідея» (1859), «Матеріалізм і завдання філософії» (1860), «Серце і його значення в духовному житті людини» (1860), «Із науки про людський дух» (1860), «Розум за вченням Платона і досвід за вченням Канта» (1865) та ін.
На урочистих зборах Московського університету (12 січня
1866 р.) П. Юркевич вказав на ту особливість наук, що за сво-
ім позитивним змістом вони не мають минулого, що образ їх
вічно юний, справжній, нестаріючий, як розум, якого вони молодші і кращі діти. З повним правом такої оцінки заслуговує уся філософська спадщина самого П. Юркевича. Так в усякому разі ставилися до нього як філософа і педагога В. С. Соловйов, Г. Г. Шпет, І. С. Нечуй-Левицький, В. О. Ключевський на противагу так званим російським радикальним колам, які намагалися представити П. Юркевича як «офіційного філософа». П. Юркевич надавав особливої уваги природничим наукам, цінував внесення прийомів емпіричного дослідження у вивчення психології та наук про дух.
Розвиток філософської думки в працях П. Юркевича розглядається як складний, багатоплановий процес. Динамічну зміну філософських систем XVIII і XIX ст. він пояснює бурхливим розвитком наукового знання. Значній критиці вчений піддав однобічний, механістичний матеріалізм. До оцінки матеріалізму П. Юркевич підходив з позицій творчої філософії. В своїх творах він не менш різко піддав критиці ідеалізм. Недолік як матеріалізму, так і ідеалізму він вбачав в ігноруванні конкретного індивідуального^-----------------------
* У своїй філософській концепції П. Юркевич особливого значення надавав ідеї, Г. Г. Шпет звертає увагу на те, що П. Юркевич розширив поняття ідеї саме шляхом виведення його за рамки чистої гносеології. Ідея потрібна не лише філософському пізнанню, а й природознавству. Природничі науки так чи інакше підпорядковуються керівному' світлу ідеї, яка не існує як існують матеріальні об'єкти, психічні явища, а є лише «мислиме», те, чим повинен бути предмет; це — ідеал, норма. Перехід від ідеального буття до дійсності здійснюється не лише через ідею Гегеля, «сутність» Платона, а й через діяльність особистості з її духовністю, душею, серцем як_Ц£нтр_ом духовності. Концепція ідеї посідає чільне місце~в~теорТЇ шзнання~ТІ. Юркевича: «В уявленні мислення і буття зустрічаються як би випадково». В понятті мислення і буття хоч і зв'язуються необхідно, проте рухаються, так би мовити, паралельно одне до одного: тут мислення є спокійним і безпристрасним глядачем або спосщмсацем явищ, воно пізнає і усвідомлює подію, яка є для нього чужою, дещо зовнішнім за змістом і формою. В ідеї мислення і буття співпадають... В ідеї розум... пізнає явища, які в поняттях розсудку розпадаються на багатоманітність різнорідних областей знань —> у цілісному образі, в гармонії і повноті, як вираз одного начала, як види і ступені одного безкінечного життя» 3.
2 Потебня А. А. Язнк и народность//Зстетика и позтика.— М., 1975.— С. 274.
96
1 Юркевич П. Философские произведения.—М., 1990.— С. 12. На відміну від раціоналістичного тлумачення духовної сутності людини, П. Юркевич" розвиваючи українську традицію (Г. Сковорода, М. Гоголь), обґрунтовує філософію пізнання, не обмежуючись лише раціональною стороною, тобто діяльністю розуму, мислення. «Філософія як цілісний світогляд є справою не людини, а людськості, яка ніколи не живе абстрактно, або суто логічною свідомістю, але розкриває своє духовне життя в усій повноті та цілісності його моментів» 4. Д. Чижевський філософію П. Юркевича справедливо називає «філософією серця». П. Юркевич з серцем пов'язує не лише процес духовної діяльності, а й моральної чистоти людини та відношення знання і віри, етично-естетичний погляд на світ.
Про самобутній національний талант П. Юркевича добре сказав В. Соловйов у день 25-річчя з дня смерті філософа: «Спокійний і... живий,— що заспокоївся не на вже зробленому кроці, а на ясній свідомості великого путі, що лежить перед ним, ішов він помалу до вищої цілі, зупиняючись іноді, щоб поглянути на красу «Божого творіння» 5.
Видатним діячем культури України був М. П. Драгоманов (1841—1891). Народився в м. Гадячі, у дрібномаєтній дворянській сім'ї. Вчився, а потім і працював у Київському університеті на кафедрі всесвітньої історії. З 1863 р.— член київської) «Громади», в 1876 р. емігрував за кордон, його творчість мав суперечливий характер.
Прогресивною рисою діяльності М. Драгоманова була бо*; ротьба проти російського самодержавства. Він вважав, що со* ціальну несправедливість можна усунути лише докорінними змінами економічного ладу. Народна бідність, на думку Драгоманова, існуватиме доти, доки вся земля і всі фабрики не стануть власністю трудівників. Філософські погляди вченого викладені в його магістерській дисертації «Вопрос об историче-ском значений Римской империи и Тацит» (1869), а також в таких творах, як «Рай і Поступ» (1894), «Про волю віри» (1894) та ін.
Найсуттєвішими ознаками світогляду і способу мислення М. Драгоманова були: раціоналізм-позитивізм, матеріалізм-атеїзм, прогресивізм, лібералізм, або «спеціальний атомізм», «общинний соціалізм», «космополізм»6. У своїх філософських поглядах Драгоманов виходив з того, що матеріальний світ не залежить від надприродних сил. Людина цілком спроможна пі-
* Юркевич П. Философские произведения.— М., 1990.— С. 12. 6 Цит. за: Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні.— С. 155. 6 Див.: Лісовий В. С. Драгоманов і Донцов // Філос. і соціологічна дум* ка—1991.—№ 9.—С. 85.
98
знати явища природи і суспільства. Драгоманов обстоював віру в дію природних законів.
Великого значення вчений надавав праву спілкуватися рідною мовою, обстоював необхідність розвитку національної культури, викривав облудність великодержавної політики царизму. Боротьбу за справу трудящих Драгоманов вважав інтернаціональною справою. Доки не буде політичних свобод, не буде розв'язане і національне питання. Майбутня держава уявлялась Драгоманову як федеративний союз вільних соціальних общин. В умовах відсталої Росії саме інтелігенції належить підготувати народні маси до революційної діяльності. Завдання досягнення політичних свобод, розвитку освіти, підвищення культурного рівня народу Драгоманов ставив на одне з перших місць. В основі його концепції щодо соціальної революції лежала ідея не кровопролитного повстання, а мирного розвитку через підняття освітнього рівня народу.
У другій половині XIX ст.— на початку XX ст. велику роль у розвитку філософії в Україні відіграла плеяда представників української літератури, зокрема С. Подолинський, П. Грабов-ський, М. Павлик, І. Франко, Леся Українка та ін.
С. П. Подолинський (1850—1891) у своїх творах («Про хліборобство і як де земля поділена і як би треба її держати», «Народна гігієна на Україні», «Ремесла і фабрики на Україні», «Життя і здоров'я людей на Україні») критикує безправне становище трудящих за умов самодержавства, розкриває грабіжницький характер реформи 1861 р. Вчений прагнув, і часто небезуспішно, поширити матеріалістичні ідеї філософії та ідеї розвитку природи на пояснення суспільного життя. Саме йому належить ідея, згідно з якою, виходячи із законів природи, можна обгрунтувати закономірність перемоги соціальної революції.
Історія суспільства — закономірний процес зміни одного суспільного ладу на інший, прогресивніший. Для перебудови суспільства на засадах справедливості потрібна народна революція. Проте Подолинський не порвав остаточно з утопічним соціалізмом І народництвом. Промислові підприємства, на думку Подолинського, повинні перейти у розпорядження робітничих асоціацій, а земля на селі — до асоціацій сільських виробників. Подолинський вів переписку з Марксом і Енгельсом, пропагував серед передової української інтелігенції окремі положення економічного вчення Маркса.
До когорти пристрасних борців за ліквідацію соціального і національного гноблення належить П. А. Грабовський (1864— 1902). Народився в с. Пушкарному (тепер Краснопільський р-н Сумської обл.) в родині пономаря. Навчався в Охтирськомудуховному училищі, Харківській духовній семінарії, з якої його виключили за революційну діяльність. Брав участь у харківській групі «Чорного переділу» (1882). Грабовський вважав, що основою філософських знань мають бути дані науки; філософія покликана озброювати народ в його боротьбі за перетворення суспільного життя, а не слугувати обгрунтуванню містики і забобонів. Грабовський показував, що містика відриває людину від землі з її соціальними, політичними, економічними та всякими іншими умовами і примушує гнити «у якійсь не існуючій області добрих та злих духовних начал». Він підкреслював несумісність науки і релігії, виступав за відокремлення школи від церкви, закликав боротися за освіту. Підтримуючи ідеї французьких матеріалістів і англійських емпіристів, піддавав критиці ідеалізм Шеллінга і Гегеля. «Поезія,— писав Грабовський,— мусить бути одним із чинників поступу загальнолюдського... засобом боротьби із світовою неправдою, сміливим голосом за всіх пригноблених та скривджених, така її задача». Поет і вчений таврував усіх тих, хто забував рідне слово, відмовлявся від нього заради власної вигоди.
М. І. Павлик (1853—1915)—визначний західноукраїнський діяч, критикував ідеалістичну філософію, зокрема теорію Ніц-ше, вважаючи його як письменника — слабким, як мислителя— досить претензійним, а як філософа — просто шкідливим : для розвитку народу.
У своїх працях М. І. Павлик доводив неспроможність твердження релігії про існування надприродної божественної сили, підкреслював шкідливість її для народу, суспільного прогресу, показував непримиренність науки і релігії. Однак до справжніх причин самого існування релігії Павлик так і не дійшов. Він вважав, що розум виводив і надалі виводитиме людство з біди і темряви, отже всіляко прагнув своєю творчістю допомогти людям зрозуміти їхнє становище, закликав до радикальних суспільних змін.
Непересічне місце у розвитку української філософсько-соціологічної думки належить І. Я. Франку (1856—1916). Народився в с. Нагуєвичі на Дрогобиччині в сім'ї сільського коваля. Навчався на філософському факультеті Львівського університету (1875—1877). 1877 р. його заарештували і на 8 місяців ув'язнили за соціалістичну пропаганду. В 1891 р. після 10-річ-ної перерви І. Франко закінчив Чернівецький університет, виїхав до Відня, де в 1893 р. захистив у Віденському університеті докторську дисертацію.
В основі світогляду І. Франка — філософський матеріалізм та ідея розвитку природи і суспільства. «Одно лиш вічне без
100
початку і кінця, живе і сильне,— се є матерія»7. У природі, підкреслював мислитель, все підлягає змінам, рухові та обміну матерії. Основою усього існуючого він визнавав природу в її багатоманітності і вічності.
І. Франко привертав увагу до різних складних питань сучасного йому природознавства, історії, естетики. Пізнання він розглядав як відображення зовнішнього світу в людській свідомості. Поза природою нема пізнання, нема правди, зазначав І. Франко. Він доводив необхідність зміцнення зв'язку науки з практикою, розвивав революційно-демократичні принципи в галузі мистецтва, літератури, художньої творчості. «Ціль літератури,— вважав І. Франко,— служити народові, бути йому корисною «помічницею і порадницею» 8, закликати трудящих до активної боротьби за перебудову суспільства. І. Франко пропагував твори К. Маркса і Ф. Енгельса, переклав українською мовою 24-й розділ першого тому «Капіталу» К. Маркса, вступний розділ до «Анти-Дюрінга» Ф. Енгельса. Проте слід особливо підкреслити, що І. Франко не сліпо поклонявся марксизмові, а критично переосмислював його, мав власне розуміння сутності та спрямованості суспільного розвитку. Так, аналізуючи притаманні його добі форми робітничого руху в Європі, Франко звертав увагу на ті негативні наслідки, що можуть на практиці виникати з теоретичних положень, які були висунуті Ф. Енгельсом. І. Я. Франко виходив з того, що в основі суспільного розвитку є праця. У вільній праці, крім щастя і всього життя людини, вищим ідеалом є також свобода людини. Виступав з вимогою революційного оновлення світу на основі праці, правди, науки. За умови, якщо мирні засоби не дадуть бажаних наслідків, І. Я. Франко не виключав застосування сили для зміни існуючих порядків.
І. Франко докладав значних зусиль для формування національної самосвідомості українського народу. Вирішенням цього завдання могло стати утвердження освітньої традиції, відкриття навчальних закладів, створення власної преси, розвою мови, письменства тощо. «Перед українською інтелігенцією,— наголошував Франко,— відкривається тепер, при свобідніших формах життя в Росії, величезна дійова задача — витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суспільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, звідки б вона не йшла, та при тім придатний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім
7 Франко І. Я. Твори: В 50 т.—Т. 11.—С. 51. темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може со-
стоятися» 9.
Утвердження української мови для Франка є невід'ємним питанням реалізації соціальних ідеалів. «Для успішного розвитку потрібні інституції національні і передусім національна мова, без якої виховання народу не може зробити бажаного поступу, разом з втіленням нашого суспільного ідеалу та мета буде осягнута сама собою».
Соціалізм Франка грунтується не на класових, а на загальнолюдських цінностях, на найвищому самоуправлінні общин, повітів і країн. У майбутньому суспільному ладі держава не матиме місця. Франко пропагує гуманістичні принципи життя, виступає за ліквідацію всякого панування над людьми, всякої влади людини над людиною 10.
На багатогранній філософській палітрі духовної спадщини українського народу завжди буде сяяти ім'я великої української поетеси, філософа, публіциста, літературного критика Лесі Українки — Косач-Квітки Лариси Петрівни (1871—1913). Народилася вона у м. Новоград-Волинському. Залишила по собі багату художню скарбницю, а також такі науково-публіцистичні твори, як «Хто з чого жиє?», «Оцінка нарису програми української соціалістичної партії», «Замітка з приводу статті «Етика і політика», «Два напрямки у найновішій італійській літературі», «Утопія в белетристиці», «Європейська соціальна драма наприкінці XIX ст.» та ін. Л. Українка переклала українською мовою «Маніфест комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса, «Нариси матеріалістичного розуміння історії» А. Лабріоли. її творчість просякнута глибокою вірою в пізнавальні можливості людини, для неї характерним був історичний оптимізм. Як в поетичних, так і в публіцистичних творах вона боролася за знищення експлуататорського ладу і встановлення справжнього народовладдя, піддавала критиці різновиди ідеалістичної філософії (спіритуалізм, містицизм, неоканті-
анствб та ін.).
У своїх філософських поглядах вона виходила з того, що природа перебуває в постійних змінах і розвиткові. Вона не визнавала надприродних-сил, рішуче критикувала пасивне ставлення до дійсності. На думку Лесі Українки, філософія повинна активно служити справі перетворення світу.
У творах «В катакомбах», «Руфін і Присцілла», «Пророчий сон», «Прокляття Рахілі», «Три миті», «Стародавня історія
9 Франко І. Зібрання творів.— Т. 45.— С. 404.
10 Галі же.— С. 451.
102
східних народів» та інших письменниця показувала справжню роль релігії у суспільстві, заперечувала спроби представити раннє християнство як комуністичну течію. Леся Українка вбачала в народі могутню силу суспільного розвитку, вважала його творцем усіх матеріальних та духовних благ, була полум'яним борцем за дружбу народів.
В цілому філософія українських революційних демократів та інших прогресивних діячів українського народу відіграла значну роль у формуванні самосвідомості українського народу, боротьбі з соціально-економічним та політичним гнобленням. Українські революційні демократи зробили вагомий внесок у творчий розвиток багатьох філософських та соціологічних проблем.
Безумовно, філософська думка в Україні кінця XIX ст. зазнала особливого впливу марксизму. Хоч окремі твори К. Маркса і Ф. Енгельса було перекладено українською мовою ще в 60-х роках, помітного поширення вони набули в 80-ті та на початку 90-х років. Це окремий етап у розвитку філософії в Україні.
Глибокий слід в українській та світовій науці залишив В. І. Вернадський (1863—1945) —мислитель зі світовим ім'ям, творець вчення про ноосферу, перший президент Української Академії наук з часів заснування її (27 листопада 1918 р.). Наукові праці Вернадського докорінно змінили підходи до розуміння наукової картини світу, суттєво переорієнтували світоглядні парадигми людини (стимулювали формування біосфер-ного мислення). В. І. Вернадський виходив з того, що з виникненням людського розуму починається новий етап розвитку Всесвіту. Під впливом діяльності людини біосфера поступово перетворюється в нове середовище — ноосферу (сферу розуму). Це приведе до радикальних змін в самій біосфері. Становлення ноосфери В. І. Вернадський пов'язує з потребою формування єдиної науки як могутньої історичної і геологічної сили. Він наголошує: «Можна сказати, що ніколи в історії людської думки ідея і почуття єдиного цілого, причинного зв'язку всіх, науково спостережуваних явищ не мали тієї глибини, гостроти і ясності, якої вони досягли зараз, у XX столітті» ". Вернадський звертає увагу на потребу органічного зв'язку науки з досягненнями світової цивілізації. На його думку, в сучасному, найтісніше переплетеному культурному житті жодна держава і жоден народ без втрати для свого сьогодення і майбутнього не можуть довго залишатися осторонь від досягнень і важливих
11 Вернадский В. И. Начало и вечность жизни.— М., 1989.— С. 114. пошуків світової думки12. Як вчений-природодослідник В. І. Вернадський високо цінував значення філософських знань для розвитку науки, безпосередньо розробляв проблеми методології науки, співвідношення філософії і природознавства, питання наукової творчості, природи наукового світогляду. Нові' дані природничих наук розглядав як важливий фактор теоретичного синтезу. Оцінюючи значення теорії відносності А. Ейнштейна для натуралістичного розуміння простору, часу, тяжіння, матерії та енергії, він зазначав: «...Ми тепер знаходимось у межі нового великого синтезу уявлень про природу, наслідки якого нам зараз навіть важко врахувати при всіх умовах нашого проникнення в майбутнє» 13.
Теоретичні праці В. І. Вернадського орієнтують на необхідність вироблення планетарного мислення, оскільки людина як житель планети і може, і повинна мислити і діяти в новому аспекті — не лише в аспекті окремої особи, сім'ї чи роду, держави або союзів їх, а й у планетарному аспекті. В цьому відношенні значне місце належить науці. Це якраз та сфера, де повинні в першу чергу складатися цивілізовані форми взаємовідносин, бо саме тут вимальовуються нові форми наукового братства — позадержавні організаційні форми світового наукового середовища. В. І. Вернадський надавав особливого значення свободі наукової творчості, виступав проти втручання держави у наукову працю. «Наука, подібно до релігії, філософії або мистецтва, є духовною сферою людської творчості, яка за своєю основою більш могутня і більш глибока, більш вічна, ніж будь-які соціальні форми людського життя... Вона вільна і ніяких рамок не терпить» 14.
В. І. Вернадський постійно вболівав за Україну, виступав за збереження культурної самобутності українського народу.
Складний і суперечливий шлях пройшла українська філософська думка після 1917 р. Дискусії 20-х років змінилися репресіями ЗО—40-х, що вкрай негативно позначилося на стані розвитку філософії в Україні. Лише наприкінці 50-х років створилися більш сприятливі передумови для розгортання теоретичних досліджень з проблем філософії. На зміну політичним репресіям приходить період активізації різних галузей духовного життя, в тому числі і філософської. Творчість «шести-
12 Вернадский В. И. Начало и вечность.— М., 1989.—С. 130.
13 Там же.— С. 152.
14 Вернадский В. И. Живое вещество: Начало и вечность жизни.— М.„ 1989 —С. 152. ;,
104 ■>•
десятників» (так в літературі називали діяльність значної групи українських філософів 60-х років) ознаменувала певний етап у розвитку української філософської думки. Однак це тривало недовго. Знову догматизм став альфою і омегою нашого духовного життя, коли у творчості критично мислячого філософа вбачали або ревізіоніста, або українського буржуазного націоналіста. Семидесяті і початок восьмидесятих років характеризуються застоєм в українській філософській думці. Щоправда, було б несправедливо малювата цей період лише чорними фарбами, адже і в цей непростий час з'являлися праці, які відзначалися творчим підходом до аналізу складних явищ суспільного і духовного життя. Отже, українські філософи зробили таки певний внесок у розвиток як вітчизняної, так і світової філософської думки.
Якщо підходити історично і хронологічно до аналізу творчих набутків філософії в Україні, то слід підкреслити, що у 20-і роки центрами розвитку філософської думки були Харків і Київ, де зосередились найбільш кваліфіковані кадри філософів. Мається на увазі насамперед Академія наук України. В перші роки існування її вона не мала у своєму складі структурних підрозділів філософського профілю. Філософська проблематика репрезентувалась вченими інших наук. Так, комісія і товариство, що діяли при історико-філологічному та соціально-економічному відділах Академії наук, вивчали питання громадських течій в Україні, поглиблювали аналіз філософських поглядів Г. С. Сковороди, естетичних і культурних надбань народу. Історик Д. І. Багалій у 1926 р. видав монографію про Г. С. Сковороду, етнограф і літературознавець М. Ф. Сумцов — теоретичну працю з історії філософської думки в Україні. Вченими Академії наук багато було зроблено і для філософського осмислення природничого знання. Зокрема, в працях В. П. За-тонського, С. Ю. Семковського, Д. І. Блохінцева, М. Г. Холодного, О. В. Палладіна, В. О. Юринця та ін. розроблялися філософські аспекти спеціальної і загальної теорії відносності, квантової механіки і квантової електродинаміки, мікробіології і фізіології рослин, біології головного мозку. Все це мало якщо не пряме, то принаймні опосередковане відношення до філософського осмислення подій і явищ буття.
Слід особливо_ підкреслити значення праць В. О. Юринця,
І які помітно активізували розвиток філософської думки в Україні в 20-і роки. На жаль, його спадщина майже не відома не
| лише широкому колу читачів, а й спеціалістам. Питання історії філософії розглядалися у працях академіка О. М. Плярова.
|ТТершою самостійною науково-філософською установою в академії був Інститут філософії і природознавства (створенийу 1931 р.). З 1933 р. він став називатися Інститутом філософії (існував до 1936 р.) і входив до ВУАМЛІН. Однак жорстокі репресії, що набули свого апогею у другій половині 30-х років, завдали непоправної шкоди розвиткові української філософської думки. Трагічно склалася доля багатьох вітчизняних філософів, які загинули в сталінських гулагах. Були репресовані не лише провідні вчені, а й майже весь склад фахівців у галузі філософії, включаючи й аспірантів. Доведений до абсурду принцип партійності довгі роки спрямовував розвиток суспільних наук, особливо філософії, в русло апологетичної функції, тобто захисту і виправдання існуючої соціальної дійсності. Філософія перетворилася на служницю політики. Апологетика чергових рішень з'їздів та пленумів партії стала головним завданням філософії. Наслідком цього було різке зниження теоретичного рівня філософських досліджень в Україні в ЗО— 50-ті роки.
Проте навіть у цей трагічний для науки та її творців період позитивні процеси у філософському житті України не припинялися. У 1944 р. в Київському університеті було створено філософський факультет, а наприкінці 1946 р. відновив свою діяльність Інститут філософії Академії наук. Вони й стали центрами розвитку філософської думки в Україні у повоєнний період. На філософському факультеті, в Інституті філософії, у вищих навчальних закладах досліджувалися питання логіки, історії зарубіжної та української філософії, актуальні проблеми суспільного розвитку.
Якісно новий етап у розвитку філософської думки в Україні почався в 60-ті роки. Діяльність «шестидесятників» була викликом тому догматизмові й консерватизмові, що довгі роки -визначали сутність філософських надбань. Пожвавленню філософського життя в Україні сприяли як об'єктивні, так і суб'єктивні чинники. Пом'якшення політичного клімату наприкінці 50-х — на початку 60-х років сприяло створенню атмосфери творчого пошуку, більш об'єктивного підходу до аналізу складних явищ суспільного життя. Інститут філософії очолив тоді відомий філософ П. В. Копнін. Саме навколо нього гуртувалась та частина українських філософів, яка вже не сприймала догматичного тлумачення проблем життя і науки. П. В. Копнін та його однодумці стверджували не лише нове бачення філософської проблематики, а й закликали з нових позицій осмислити західноєвропейську філософію, яка в радянській філософській літературі однозначно оцінювалась як реакційна, як галь»:; мо на шляху прогресивного розвитку людства. ; і.
У ці роки вперше в Україні здійснено розробку проблем логіки наукового дослідження, теорії пізнання, закономірностей
106
побудови і розвитку наукової теорії, логіко-гносеологічні проблеми еврістики, типології форм мислення. Результати цих розробок знайшли відображення в колективних монографіях «Проблеми мислення в сучасній науці» (1964), «Логіка наукового дослідження» (1965) та в індивідуальних теоретичних роботах П. В. Копніна «Логічні основи науки» (1968), С. Б. Кримського «Генезис форм і законів мислення» (1962) та «Наукове знання і принципи його трансформації» (1974), М. В. Поповича «Про філософський аналіз мови» (1966) та «Філософські питання семантики» (1975), П. Ф. Йолана «Системність наукових знань і дійсність» (1967), Є. Є. Леднікова «Проблема конст-руктів в аналізі наукових теорій» (1969).
Вчені республіки успішно, наскільки це було можливо в той час, розробляли філософські проблеми природознавства. Особливо ж плідними були спільні дослідження з вченими інших галузей знання, зокрема кібернетиками, фізиками, біологами. В дослідженнях брали участь такі визначні вчені, як В. Н. Глуш-ков, А. П. Маркевич, І. Г. Підоплічий, К- М. Ситник, Р. В. Ча-говець та ін. На основі цього міжгалузевого синтезу було підготовлено ряд колективних праць, серед яких відзначимо «Філософські питання сучасної фізики» (1964), «Цілісність в біології» (1968) тощо.
Важливе місце в дослідженнях посідали питання науково-технічного прогресу, філософсько-соціологічні проблеми екології. Було опубліковано ряд колективних та індивідуальних монографічних праць: «Науково-технічна революція: особистість, діяльність, колектив» (1975), «Сучасна науково-технічна революція і мистецтво» (1975), М. Ф. Тарасенко «Природа, технологія, культура: філософсько-світоглядний аналіз» (1985) та ін. Багато уваги приділялося, зокрема, аналізові категоріальної структури світогляду. Помітним явищем стали праці В. І. Шин-карука, А. І. Яценка, В. П. Іванова, В. Г. Табачковського, стрижневою темою яких була проблема співвідношення понять «світогляд» і «філософія».
У 70—80-х роках нового імпульсу набула традиція наукової розробки питань студентської молоді, розвитку творчих її здібностей, художньо-естетичної культури, а отже, діяльності ви- щої.школи взагалі. В Україні вперше почали проводитися ши- рокі соціологічні дослідження, до яких залучалися філософи та соціологи Києва, Харкова, Львова, Одеси. Результати досліджень знаходили відображення у колективних працях та індивідуальних монографіях професорів І. М. Попової, В. І. Астахової, В. П. Андрущенка, Є. О. Якуби та ін.
Значна кількість наукових досліджень спрямовувалась на розробку методології застосування в природничих і гуманітар-них науках принципів матеріалістичної діалектики. Вийшла друком серія колективних праць кафедри філософії АН України під керівництвом М. О. Парнюка, а також ряд ґрунтовних наукових досліджень Інституту філософії («Матеріалістична діалектика і актуальні питання суспільної практики і наукового пізнання» (1973), «Діалектичний матеріалізм — методологічна основа теоретичного природознавства» (1976), «Діалектичний матеріалізм і природознавча картина світу» (1976), «Логіко-філософський аналіз понятійного апарату науки» (1977), «Методологічні проблеми соціального передбачення» (1977).
Новою постановкою питань, пов'язаних зі сферою національних відносин, характеризуються 80-і роки. Акценти вчених перемістилися з абстрактного розгляду проблем інтернаціоналізму на дослідження національної психології взагалі й української зокрема.
У надто складних умовах фахівцям довелося вивчати історію філософської думки свого народу. В минулому, як відомо, заохочувалися лише критика так званого українського буржуазного націоналізму та грубі фальсифікації історії науки і культури України. Та незважаючи на ці обставини, справжні дослідження минувшини України тривали. Найбільш інтенсивно вони велися в Інституті філософії АН України, на філософських факультетах Київського та Львівського університетів. Плідно працювали в цьому напрямі і філософи Ужгорода, Дніпропетровська, Харкова та інших міст України. Значне місце відводилося передусім вивченню філософської думки Київської Русі, а також творчості професорів Києво-Могилянської академії. Зауважимо, що довгий час як у зарубіжній, так і в нашій історіографії панували твердження про схоластичний характер філософських курсів, що читалися в академії. Та завдяки працям В. М. Нічик, В. С. Горського, інших фахівців було показано гуманістичну спрямованість та раціоналістичну обумовленість творів та лекційних курсів професорсько-викладацького складу Києво-Могилянської академії. Досліджувались як загальні закономірності, так і специфічні особливості зародження та поширення в Україні ідей гуманізму і реформації. Почали з'являтися праці, в яких глибоко аналізувалася творчість одного з найвидатніших представників українського гуманізму С. Оріховського. Зусиллями українських вчених було підготовлено та здійснено видання трьохтомного зібрання творів Ф. Прокоповича.
Зайняла нарешті своє особливе місце в дослідженнях й спадщина Г. С. Сковороди. Поряд з виданням творів філософа у двох томах з'явилося чимало робіт, в яких розглядалися різні аспекти творчості великого українського мислителя, роби-
103
лися спроби нового прочитання окремих його праць. Можливо вперше за багато років ці нові дослідження відзначалися незвичайною особливістю — позбавленістю ідеологічних і політичних оцінок творчості Сковороди.
Плідно працювали українські філософи і в галузі світової філософії, аналізуючи, зокрема, західноєвропейську філософію XVII—XIX ст., а згодом і філософію XX ст. Це праці В. І. Шин-карука, І. В. Бичка, Г. А. Заїченка, Ю. В. Кушакова, Є. При-чипія, А. Т. Гордієнка та інших. ,
Важливі теоретичні проблеми ставляться також на сторінках журналу «Філософська та соціологічна думка», де систематично виступали провідні філософи України. Журнал став справжнім центром, що акумулював і генерував нові філософські ідеї, обґрунтовував передові, нетрадиційні погляди з тих чи інших питань. Українські філософи систематично виступали з доповідями на міжнародних конференціях, світових філософських конгресах. Отже, зримо проглядалася тенденція приросту наукового знання, плідних ідей, самобутніх підходів у тих філософських розвідках, що були найменше заангажовані ідеологічно і зорієнтовані на передові" філософські традиції світової культури.
За умов творення суверенної Української держави проблеми духовного відродження, практичного формування національної культури виходять на перший план. Природно, що подолання відставання у розвитку філософської культури є найактуальнішим, бо ж «здатність до філософської саморефлексії є одним з показників життєдіяльності культури. Сутність рефлексії полягає в тотальній конструктивній критиці, взірець якої дав Кант і яка є запорукою безперервного оновлення та прогресу... Тому важко переоцінити значення для української культури реорганізації системи філософської освіти й створення всіх умов для проведення фундаментальних досліджень, а головне,— умов для вільного мислення» 15.