§ 1. Предмет і структура пізнання

Людина не могла б існувати в світі, не навчившись орієнту­ватися в ньому. Орієнтація ж у навколишньому середовищі мо­же бути успішною, якщо люди вироблять в собі здатність адек­ватно відтворювати цю дійсність. У широкому значенні слова йдеться про відображення людиною об'єктивного світу. Питання про те, як людина пізнає світ, що таке знання — найдавніші фі­лософські питання.

Теорія пізнання (гносеологія) досліджує умови, механізми, принципи і форми пізнавальної діяльності людини. На запитан­ня, що таке пізнання, коротко можна відповісти так: це сукуп-

312

ність процесів отримання, переробки і використання інформації про світ і саму людину. В цьому визначенні присутні два ключо­ві поняття: «інформація» і «людина». Обидва вони однаково важливі для розуміння сутності пізнання. Однак не будь-які одержання, переробку і використання інформації можна вважа­ти пізнанням. Для розуміння сутності пізнання з'ясування при­роди і специфіки людини як суб'єкта пізнавальної діяльності має виняткове значення. Так, умовою ефективної роботи персо­нального комп'ютера є ігнорування людського контексту, люд­ського виміру інформаційних процесів. Обробка інформації по­требує абстрагування від багатьох аспектів смислового боку інформації, від її цінності для споживача, від того факту, що різні люди одну й ту саму інформацію сприймають і використо­вують по-різному, залежно від історичних умов, життєвого до­свіду, моральних, соціокультурних і світоглядних установок, на­явного багажу знань, творчих здібностей тощо. При цьому особ­ливу роль відіграють людські інтереси, а в більш широкому значенні — цінності.

Справді, будь-яка пізнавальна активність у кінцевому під­сумку спрямована на задоволення матеріальних і духовних по­треб людей і за своєю суттю нерозривно пов'язана (прямо чи опосередковано) з доцільною практичною діяльністю.

Ті конкретні речі, явища, процеси, на які безпосередньо спря­мована пізнавальна активність людей, прийнято називати об'єк­том пізнання. Той, хто здійснює пізнавальну діяльність, називає­ться суб'єктом пізнання. При цьому слід враховувати активну роль цього самого суб'єкта пізнання. Суб'єктом може бути ок­ремий індивід, соціальна група (наприклад, спілка вчених), клас або суспільство в цілому. Звідси пізнання — це специфічна взаємодія суб'єкта й об'єкта, кінцева мета якої — істина, розробка рецептів, алгоритмів, моделей і програм, спрямованих на освоєння об'єкта відповідно до потреб суб'єкта.

Отже, гносеологія як наука вивчає особливий тип відносин між суб'єктом і об'єктом — пізнавальний. «Відношення пізнан­ня» включає в себе три компоненти: суб'єкт, об'єкт і зміст пі­знання (знання). Звідси виникає завдання проаналізувати від­ношення між суб'єктом, який набуває знання, і джерелом знан­ня (об'єктом), між суб'єктом і знанням, між знанням і об'єктом.

У першому разі головне завдання полягає в тому, щоб з'ясу­вати, як можливий перехід від джерела до «споживача». Тут ми, природно, стикаємося з проблемою посередництва: як об'єкт даний суб'єкту? Іншими словами, потрібно дати теоретичне по­яснення тому, як об'єктивний зміст речей і явищ, що пізнають­ся, переноситься в людську голову і перетворюється в ній на ■ об'єктивний зміст знань. На мові традиційної філософії ця проб-лема формувалась у такому вигляді: як зовнішній щодо свідо­мості предмет стає надбанням розуму як ідеальний зміст.

В історії філософії відомі спроби вирішення проблеми по­середництва суб'єкта й об'єкта. Так, на думку Демокріта, від усіх предметів виходить постійний «виток» найтонших матеріа­льних плівок — зліпків, які, досягаючи органів чуття людини, викликають відповідні відчуття. Інші філософи (переважно об'­єктивні ідеалісти) виходили з тези про «безпосередню данність» об'єкта в думці. Платон, наприклад, пов'язував пізнання з про­цесом «спогаду» душі; Лейбніц виходив з принципу «установ­леної наперед гармонії»; Гегель опирався на принцип одвічної «тотожності мислення і буття».

При розгляді другого із вказаних відношень виникає комп­лекс питань, пов'язаних, з одного боку, з освоєнням людиною вже готових, наявних у культурі масивів знань (в книгах, таб­лицях, касетах, ЕОМ тощо), а з другого — з оцінкою суб'єктом тих чи інших знань — їхньої глибини, адекватності, засвоєння, повноти, достатності для вирішення тих чи інших завдань.

Що ж до відношення між знанням і об'єктом, то воно насам­перед звертає нашу увагу на проблему вірогідності знань, істи­ни і її критеріїв. Будь-яке знання (як і свідомість взагалі) за­вжди є знанням «про щось» або, як запевняють філософи, завжди інтенціональне за своїм характером, тобто спрямоване на влас­ний об'єкт. У зв'язку з цим постає питання: якими є законні основи для переходу від наявних у людини чуттєвих сприймань і понять до раціонально обгрунтованих тверджень про дійсність?

Питання про співвідношення знання і реальності, образу і речі — одне з центральних у гносеології. Чи є людські відчуття і сприйняття якоюсь подобою, приблизними копіями речей або вони — лише символи, ієрогліфи? Яка реальність стоїть за на­уковими абстракціями, поняттями, ідеалізаціями, такими, як «крапка» в геометрії, «температура» у фізиці, «електронна ор­біта» — у квантовій механіці?

Зрозуміло, всі ці питання не вичерпують предмета теорії пі­знання. Соціальний прогрес, поступальний розвиток культури, науки і техніки постійно розширюють і збагачують проблемати­ку гносеологічних досліджень.

Принцип об'єктивності стверджує: об'єкт пізнання (речі, природні і соціальні явища, знакові структури тощо) існує поза і незалежно від суб'єкта і самого процесу пізнання. Звідси випливає методологічна вимога — речі і явища потрібно пізна­вати об'єктивно, тобто такими, якими вони є самі по собі. В одержані результати пізнання людина не повинна вносити щось від себе, своєї суб'єктивності (видавати бажане за дійсне)}' підганяти результати експерименту так, щоб вони відповідали

314

прийнятій теорії, добудовувати довільним способом недостатні ланки і зв'язки цілого, що вивчається.

Теорія пізнання і методологія науки розробили систему ви­мог і правил, які забезпечують обгрунтованість, доказовість одержуваних у науковому дослідженні висновків і результатів. Вимога об'єктивності — це одночасно і принцип наукової етики: вчений не повинен на догоду якимсь міркуванням відступати від наукової істини, не повинен без достатніх підстав, з одних лише кон'юнктурних міркувань відмовлятися від своїх наукових ін­тересів, наукових переконань.

Чи може суб'єкт володіти знанням, об'єктивним у всіх своїх характеристиках? Численні дані, накопичені історією науки (фі­зіологією, психологією, лінгвістикою тощо), свідчать про те, що будь-який процес пізнання на будь-якому рівні являє собою ді­алектичну єдність об'єктивного і суб'єктивного. Якби вклад су­б'єкта у результати пізнання був нульовим, сама вимога об'єк­тивності була б позбавлена актуальності. Притаманна кожному акту пізнання єдність суб'єктивного й об'єктивного — настільки важлива характеристика пізнання, що її можна розглядати як один з принципів гносеології. Можна сказати, що співвідношен­ня суб'єктивного та об'єктивного взагалі задає основний кон­текст, основний вимір усіх гносеологічних проблем.

Принцип пізнаванності безпосередньо випливає з матеріалістичного вирішення другої сторони основного питання філософії. Якщо принцип об'єктивності вимагає пізнавати ре­альність такою, якою вона є, то принцип пізнаванності ствер­джує, що реальність можна пізнати такою, якою вона є.

Людина є частиною природи і як така здатна адекватно, з необхідною в кожному окремому випадку повнотою пізнавати природне і суспільне буття. Не існує жодних принципових кор­донів на шляху безконечного руху суб'єкта до дедалі адекватні-шого і вичерпнішого пізнання реальності. Ідея пізнаванності сві­ту є досить загальною, прийнятною для більшості філософських шкіл, зокрема для багатьох ідеалістів, однак кожен філософ конкретизує її згідно з «духом» своєї системи. Наприклад, у пізнього Шеллінга ця ідея знайшла відображення в теорії аб­солютної тотожності ідеального і реального, в якій він прагнув пантеїстично примирити протилежність духу і матерії.

Філософи, які повністю або частково відкидають теорію пі­знаванності, належать до табору агностицизму (Д. Юм, І. Кант та ін.). Агностицизм спирається на такі основні аргументи: 1) суб'єкт замкнутий у світі своїх відчуттів (суб'єктивний іде­алізм); 2) якщо об'єктивний світ існує, то, оскільки всі людські образи суб'єктивні, ми не можемо знати, який світ насправді, які речі «в собі»; 3) світ занадто складний для людськогорозуміння, в ньому завжди залишаться невирішеними проблеми, нез'ясованими загадки; 4) світ безконечний у своїх властивос­тях, тому пізнати його до кінця неможливо.

Принцип відображення. У матеріалістичній гносео­логії принцип пізнаванності нерозривно пов'язаний з поняттям відображення. Перша умова наукового розуміння феномена пі­знання — визнання його відображувального характеру. Звідси принцип відображення можна сформулювати так: за своєю сут­тю пізнання об'єкта £ процес відображення в голові людини.

У гносеологічних концепціях домарксистського матеріалізму відображення розглядалось: по-перше, як суто пасивний процес, подібний до дзеркального відображення; по-друге, як процес, в основі якого лежить механічна причинність (поява образів де­термінується прямою чи опосередкованою дією на органи чуття механічних причин); по-третє, як вичерпна характеристика спо­собу і конкретних механізмів формування об'єктивно-істинного знання. Все це призводило до трактування різних форм пізнан­ня в дусі метафізичного і споглядального підходів.

Зберігаючи все те раціональне, що було в розумінні принци­пу відображення у матеріалістів минулого, сучасна гносеологія вкладає в цей принцип якісно новий зміст, відповідний сучасно­му стану розвитку філософської і' природничо-наукової думки. Насамперед потрібно чітко розрізняти відображення як процес і відображення як результат. В теорії пізнання категорія «відо­браження» виступає як гносеологічна характеристика того від­ношення, яке склалося між знанням і об'єктивною реальністю. Як можна характеризувати результат, одержаний у вигляді чут­тєвого образу? Логічно мислимі два можливих варіанти: як «ко­пію» і як «знак». Та поняття «знак» (символ, ієрогліф) вносить зайвий елемент агностицизму. В гносеологічному плані це допус­кає подвійне тлумачення: його можна розуміти і матеріалістич­но (відчуття як знак, хоч і не має нічого спільного з об'єктом, але виникло в результаті дії об'єкта), і ідеалістично (знак є кон­струкцією, яка служить для систематизації чуттєвих даних). Та навіть при суворо матеріалістичному тлумаченні цього поняття ми неминуче робимо поступку агностицизму.

Видатні досягнення науки XX ст. у галузі фізіології вищої нервової діяльності, мікробіології, кібернетики, теорії інформа­ції підтвердили методологічну плідність поняття відображення. Ключове значення в цьому має поняття інформації. Можна ска­зати, що теорія інформації на природничо-науковому рівні під­твердила відображувальну сутність процесу пізнання.

Принцип визначальної ролі практики в про­цесі пізнання (практичної визначеності) відрізняє сучас-^! ну матеріалістичну гносеологію не лише від ідеалістичних си«

316

стем, а й від старого матеріалізму, однією з історичних обмеже-ностей якого був споглядальний підхід.

Принцип матеріальної опосередкованості проголошує прак­тику основою, кінцевою метою пізнання і критерієм його істин­ності. Практика є основою пізнання в тому розумінні, що дає матеріал пізнанню, визначає характер його засобів і тим са­мим — рівень і особливості відображення дійсності. Не можна зрозуміти сутність і смисл пізнавальної діяльності, не з'ясував­ши природи людської діяльності, моментом якої вона є. У своїй історично розвинутій формі доцільна діяльність людини перед­бачає такі ланки: 1) цілеубачання; 2) наявність матеріальних та ідеальних засобів досягнення мети; 3) інформаційно-пізнаваль­ну діяльність тощо.

Суттєве ускладнення тієї чи іншої ланки або навіть пере­творення її на відносно самостійне ціле в людській історії зав­жди мало серйозні соціальні і культурні наслідки. Спочатку, в самому своєму витоці, діяльність людей включала в себе ді­алектичну єдність матеріального й ідеального, предметно-чуттє­вого і духовно-теоретичного. Варто проте відмітити, що в фор­мах діяльного освоєння людиною світу власне матеріальний і духовно-пізнавальні компоненти, як правило, перебувають у складних і суперечливих відношеннях. Так, у трудовій діяль­ності, безпосередньо пов'язаній з виробництвом матеріальних благ, інформаційне освоєння реальності хоча і вплетене органіч­но в саму тканину практичних операцій, все ж мало в усі по­передні епохи по суті підпорядковане значення. Лише в епоху наростання науково-технічного прогресу, коли наука стає безпо­середньою продуктивною силою, інформаційно-пізнавальний компонент починає відігравати самостійну (в рамках виробни­цтва) і дедалі активнішу роль.

Що ж до практики, то вона називається матеріальною ді­яльністю людей зовсім не тому, що в ній відсутній ідеальний компонент, а тому, що вона була і залишається універсальним способом буття людини, способом її предметної культурно-істо­ричної самореалізації. В цьому відношенні практика включає в себе всю сукупність предметних форм діяльності людей — від економічного виробництва до виробництва матеріальної і духов­ної культури. Наявність у практичній діяльності ідеального ком­понента не відмінює тієї фундаментальної обставини, що прак­тика об'єктивно, за своєю реальною функцією в історії служить по відношенню до теорії відправною точкою, кінцевою метою і об'єктивним критерієм істини.

Принцип творчої активності суб'єкта в пі­знанні. Із аналізу структури доцільної людської діяльності випливає, що духовно-теоретичне і духовно-практичне освоєннясвіту людиною включає в себе не тільки відображуваЛьну, по­в'язану з одержанням інформації про світ і самого себе діяль­ність, а й різноманітні форми творчості, діяльність з ідеального конструювання і проектування нових предметних реалій «світу культури», «другої реальності». Відображення і творчість — дві найважливіші функції мислення. В умовах сучасного НТП пи­тання про сутність творчості як характерної особливості люд­ського способу життєдіяльності стає найважливішою світогляд­ною і філософською проблемою.

Принцип практики і творчої активності суб'єкта у вирішенні гносеологічних проблем дає змогу на якісно новому рівні зрозу­міти справжню природу суб'єкта й об'єкта пізнання, з одного боку, і конкретний механізм опосередкування їх у цілісній структурі пізнавального акту — з іншого.

У сучасній гносеології суб'єкт — це не тільки система, яка от­римує, зберігає і розробляє інформацію (подібно до будь-якої живої системи). Суб'єкт — це передусім суспільно-історична істота, наділена свідомістю, здатна до цілепокладаючої, пред­метної, творчої діяльності. З цієї точки зору суб'єкт пізнання, взятий у всій повноті своїх соціальних визначень і духовно-практичних характеристик,— це не тільки окрема людина, а й соціальна група, клас, суспільство в ту чи іншу історичну епоху. Інформаційно-теоретичний спосіб освоєння реальності фор­мується культурою певної історичної епохи. Це означає, що суб'­єкт виробляє у своїй свідомості образи, абстракції, гіпотези, те­орії не «один на один з природою», а на основі вже сформова­них універсальних схем діяльності. Останні і задають ті меха­нізми, відповідно до яких людина абстрагує, розуміє й оцінює об'єкти пізнання. Незалежно від того, створює окремий індивід нові способи прочитання і пояснення реальності чи безсвідомо переймає вже готові розумові кліше і стереотипи епохи, він діє на основі нав'язаних йому системою цінностей культури свого часу. Навіть такий елементарний з точки зору пізнання випадок, як візуальне сприйняття небесних тіл (Місяць чи Сонце) пока­зує: незважаючи на те що перцептуальний образ цих тіл у фі­зіологічному плані у сучасної людини залишився такий, як і в первісної, смисловий акт сприйняття принципово відмінний.

Якісно по-новому підходить сучасна гносеологія і до об'єкта пізнання. У її межах формулюється такий закон: ступінь пред­метного освоєння реальності в практиці людей обирає ту сукуп­ність вимірів об'єкта, яка в кожну окрему епоху є основою відо­браження його в головах людей. Людина не вступає в контакт з об'єктами (речами, явищами, процесами) природного і суспіль­ного життя взагалі, в усій їх складності. Спонукувана до діяль­ності своїми матеріальними і духовними потребами, ставлячи

318

ті чи інші цілі, вона завжди бере якийсь «частковий об'єкт» або «предмет».

Природа, дійсність повинні розглядатись, таким чином, в особливій абстракції, тобто тією мірою, якою вони актуально виявлені предметами пізнання. Практика, яка дає змогу людині полетіти в космос, опускатися на дно океану, і забезпечує до­слідження світу за допомогою синхрофазотрона і лазера, рент­генівського телескопа і електронного мікроскопа, натрапляє в об'єктивній реальності на дедалі нові предмети пізнання, нові сутності, рівні і грані матеріального світу.

Отже, реальністю, з якою стикається уявний образ, вироб­люваний в процесі пізнання, виявляється не об'єкт з його не­скінченними властивостями, зв'язками і відношеннями, а деякий цілком визначений набір властивостей, сторін, структур, тобто предмет. Тому один і той самий об'єкт може бути відображений у різних за змістом абстракціях.

Багатоякісний, багатомірний і багаторівневий характер будь-якого об'єкта обумовлює те, що практичне виявлення одних аспектів реальності дає змогу перейти до нових її сфер, утво­рюючи спрямований процес «втягування» природи у світ люд­ської цивілізації. Розмаїття форм цієї природи для людини у пізнавальному відношенні дедалі більше сприяє розкриттю сут­ності самої природи, процес дедалі більшого узгодження знань про навколишній світ з самим цим світом. Пізнання, таким чи­ном, має чітко виражений історичний характер.

Суб'єкт і об'єкт як протилежні сторони вступають у супе­речливі відносини. Суб'єктно-об'єктні суперечності розвиваються лише на основі виникнення й ускладнення системи опосередко­ваних ланок. Чим різноманітніша і досконаліша ця система, тим розвинутіше і ціле, що зв'язане цими ланками.

Суб'єкт не може діяти на об'єкт інакше, як предметним спо­собом. Отже, в своєму розпорядженні він повинен мати систему матеріальних посередників своїх дій на об'єкт пізнання, тобто руки, знаряддя праці, вимірювальні інструменти, хімічні реак­тиви, прискорювачі елементарних часток, експериментальні установки тощо. Прогрес пізнання неможливий без постійного розширення й ускладнення цього «світу посередників». Так само механізм дії суб'єкта на об'єкт передбачає власну систему по­середників — безпосередню сенсорну інформацію, різні знакові системи і насамперед людську мову.

Основним пізнавальним відношенням є відношення «образ — предмет». У широкому значенні слова образом можна назвати той стан свідомості, який в процесі пізнання певним чином по­в'язаний з об'єктом. Прикладом образу можуть бути відчуття, абстракція, теорія, картина світу. Як саме зв'язаний образ зоб'єктом? В історії філософії відомі три основні відповіді: 1) ми пізнаємо (описуємо, упорядковуємо) наші відчуття (суб'єктив­ний ідеалізм); 2) образи є результатом осягнення за допомогою розуму об'єктивно існуючих ідей, ідеальних сутностей, структур, які стоять за матеріальними чуттєвими явищами (об'єктивний ідеалізм); 3) образи відображують об'єктивну реальність, при­роду, речі, процеси тощо. Помилковість двох перших позицій ви­тікає з критики недоліків ідеалізму, яку було подано у поперед­ніх розділах.

За відношенням до ступенів пізнання образи поділяються на чуттєві (відчуття, сприйняття, уявлення) і раціональні (поняття, теорії та ін.). За відношенням до об'єкта можна виді­лити три типи образів: 1) образи-знання, які відображують об'­єктивну реальність; 2) образи-проекти, тобто умовні конструкції, які мають бути втілені на практиці; 3) образи-цінності, що від­бивають потреби та ідеали суб'єкта. Що ж таке споглядання (чуттєве пізнання) і абстрактне (раціональне) мислення?

Чуттєве містить в собі образи, які дають нам наші органи чуття. Основні форми чуттєвого ступеня пізнання —ліл,чут.тя, сприйняття й уявлення. У відчуттях кожен з органів чуття (зору, дотику, слуху, нюху," смаку) специфічним для нього способом відображує окремі властивості, сторони речей (колір, звук, за­пах, твердість тощо). Сприйняття — це відображення властивос­тей предмету, взятого як ціле. Уявлення — наочний цілісний об­раз речі, що виникає на основі уяви і минулого чуттєвого до­свіду, який зберігається і відтворюється в пам'яті узагальнено. Чуттєві образи людини, на відміну від образів, які дають органи чуття тварин, опосередковані соціальним досвідом і ма­ють внутрішню активність Вихідною формою чуттєвого пізнан­ня є відчуття. Вони забезпечують безпосередній зв'язок свідо­мості з об'єктивною реальністю, це єдиний зовнішній канал, за допомогою якого ми дістаємо інформацію про навколишній світ. ІГВихідне посилання матеріалізму включає в себе наступне твер­дження: у відчуттях нам дана об'єктивна реаль­ні с т ь^ Питання про природу відчуттів стало ареною неприми­ренної конфронтації між матеріалізмом, з одного боку, і суб'єк­тивним ідеалізмом і агностицизмом— з іншого.

Іде-альний образ ніколи не є тотожним сенсорним даним. Чут­тєва (перцептивна) структура, таким чином, є результатом, з одного боку, дії зовнішніх стимулів, а з іншого — того внеску, який йде від суб'єкта. Відомо, що рецепторним апаратом лю­дини є такі вузли управління, які переводять сигнали, що над­ходять на вхід, у серію нервових імпульсів. У результаті сен­сорного кодування сигнал передається нервовими каналами зв'язку від периферичних рецепторів через проміжні нейрони до

320

коркової ланки аналізаторів. Виникає запитання, чи достатньо лише сенсорних даних, щоб на кінці ланцюга виник перцептив-ний образ? Як відомо з теорії зв'язку, сигнал може нести спо­живачеві будь-яку інформацію лише в тому разі, якщо цей сиг­нал дозволяє здійснити вибір з уже наявних в адресата пові­домлень. Останні мають бути виражені мовою, семантика якої відома. Отже, щодо нашого випадку в свідомості суб'єкта по­винна існувати деяка система інтерпретативних матриць, які дають можливість дешифрувати нервові сигнали, які невпинно надходять.

Однак на інтерпретації, осмисленні цих даних процес пізнан­ня не завершується. Продуктивне функціонування мислення по­требує блоку оперативної і довготривалої пам'яті, а також різ­номанітних програм переробки інформації. При цьому наявність програм означатиме перехід від чуттєвого ступеня пізнання до раціонального.

Всі інші форми чуттєвого ступеня в пізнанні, по-перше, ба­гатші за своїми пізнавальними можливостями (порівняно з від­чуттями); по-друге, включають у себе не лише відображення, а й уявлення; по-третє, розвинуті форми чуттєвого пізнання ста­новлять передумову для переходу до раціонального ступеня пізнання.

Як уже зазначалося, цінність образу в пізнавальному відно­шенні полягає в тому, що він має об'єктивний зміст, тобто є більш чи менш правильним відображенням предмета. У зв'язку з цим доречно задатися запитанням: як об'єктивний зміст пред­мета переноситься в людську голову і перетворюється в ній на об'єктивний зміст ідеального образу? Яким є механізм діяння об'єкта на суб'єкт, у результаті якого в людській свідомості ви­никає відображення об'єкта?

Розглянемо приклад з візуальним спостереженням. Від об'єк­та, який спостерігається, відбиваються кванти світла. Попадаю-чи на сітчатку ока, вони викликають фізичні і біохімічні проце­си в середині відповідних рецепторів. Первинні нейрони, що йдуть від рецепторів, є першою ланкою перекодування зовніш­ніх сигналів у ланцюгу послідовного кодування. Наприкінці цьо­го ланцюга виникає зорове відчуття. Отже, в наявності взаємо­дія двох якісно різних матеріальних систем: зовнішніх агентів сенсорного подразнення і органів чуття людини.

Будь-який матеріальний об'єкт — це невичерпне джерело ін­формації, проте потік матеріальних агентів (наприклад, у ви­гляді електромагнітних або звукових хвиль), що йде від об'єк-тіп, може стати переносником інформації від об'єкта до суб'єк­та лише за умови, що ці агенти здатні сприйматися органами чуті. Потік сигналів, що забезпечує названий зв'язок, назива-ють інформаційним потоком. Чуттєве відображення об'єкта мож­ливе лише тоді, коли від нього йдуть сигнали, які переносять ін­формацію. На органи чуття справляє дію не сам об'єкт як та­кий, а інформаційний потік від нього. Сказане повною мірою справедливе як щодо так званих дистантних відчуттів (зорових і слухових), так і контактних (дотикових і смакових) *. Інфор­маційний потік виконує, таким чином, роль гносеологічного по­середника між об'єктом і суб'єктом.

Об'єкт, суб'єкт й інформаційний посередник, узяті разом, утворюють висхідну гносеологічну ситуацію. Необхідна умова конкретного акту відображення — наявність матеріального за своїм буттям зв'язку між об'єктом і суб'єктом. Установлення цього зв'язку передбачає, що всі ці три елементи гносеологічної ' структури настільки щільно підігнані один до одного, що утво­рюють цілісну систему.

Як довели сучасні дослідження з психології, відображення людиною навколишнього світу передбачає не лише сприймання інформації, яка надходить ззовні, а й активне перетворення її на осмислені перцептивні враження і концептуальні структури. Раціональний ступінь пізнання. Людина дістає інформацію шляхомЧ^природних сигналів, які йдуть від об'єктівуї штучних сигналів, що передаються від суб'єкта до суб'єкта і функціону­ють у системі людської мови. Розвиток й удосконалення мови тісно пов'язані з розвитком раціонального ступеня пізнання. Мо­ва — найважливіший інформаційний посередник між суб'єктом і суспільством. У багатьох випадках людина може передати ін­шій людині свої знання, думки, образи лише за допомогою мо­ви. Без неї саме оперування готовими знаннями неможливе.

Абстрактне (раціональне) мислення — це функціонування відповідних знань (зв'язаних з реальністю через посередництво чуттєвих образів), здатних відображувати те, що недостаине органам чуття. В елементарних формах раціонального мислен­ня — судженнях, поняттях і умовиводі — фіксуються в знаках мови предметні ознаки речей. Судження фіксує будь-які оз­наки предмета: «троянда червона», «метафізика заперечує від­чуття як джерело знань» тощо. Поняття відображує суттєві » ознаки речей, тобто такі, які потрібні і достатні для розрізнен­ня їх у певному відношенні. В понятті мови концентруються, підсумовуються наші знання (згадайте поняття матерії, свідо­мості тощо). Умовивід — це зв'язування суджень, яке дає нове знання без звертання до показань органів чуття. Наприк­лад, уже в давні часи було зроблено висновок про те, що Зем-

* Той факт, що при контактних відчуттях агенти, які сигналізують про дані властивості об'єкта, є частиною самого об'єкта, не змінює сутності справи.

322

ля має форму кулі, за допомогою такого умовиводу: лише куле­подібні тіла відкидають тінь у формі диска. Земля під час затемнень Місяця відкидає тінь саме у формі диска, отже, вона кругла.

Людське пізнання в цілому — це єдність чуттєвого і раціо­нального моментів. Чуттєве пізнання незалежно від логічного існує лише на ранніх ступенях становлення людства або у ди­тини, яка ще не володіє мовою. Люди ставлять перед собою пев­ні завдання і тлумачать результати пізнання на рівні раціональ­ного мислення, а потрібну інформацію дістають за допомогою органів чуття і приладів. Учений не просто дивиться у мікрос­коп, він перевіряє якісь припущення (гіпотезу), виконує логічно обгрунтовану програму дослідження, тлумачить побачене в світ­лі нових понять і теорій.

Зв'язок чуттєвого і раціонального проявляється також у то­му, що, потрапивши на недоступні органам чуття рівні реаль­ності, абстрактне мислення знову забезпечує перехід до прак­тики, тобто створює образи-проекти, які можуть бути реалізо­вані в практичній діяльності.

Істина й омана. Істина й омана — основні характеристики відношення пізнавального образу, людських знань до об'єкта. Істинним є образ, адекватний відображуваному об'єкту. Образ, що не відповідає своєму об'єкту, називають оманою. Ці всім ві­домі прості визначення породжують складні проблеми, як тільки ми задамося запитанням, що таке відповідність і який меха­нізм її встановлення.

У логіці відповідність означає збіг ознак образу й об'єкта. Якщо з кожною із ознак поняття, наприклад співвідноситься оз­нака об'єкта, і навпаки, то зайвих ознак не залишається, понят­тя відповідає об'єктові. Ми знаємо, що будь-який об'єкт — бага-тоякісний, багатомірний, невичерпний за своїми ознаками, зв'яз­ками і відношеннями. Будь-яке знання про нього завжди вмі-_; щує кінцеву кількість інформації. Виходячи із сказаного, можна

сформулювати основну проблему теорії істини: як можна * установити відповідність за своїм змістом знання безконечному

об'єкту? Для вирішення її слід розглянути основні характерис­тики істини: об'єктивність, абсолютність, відносність, конкрет­ність і перевірність практикою.

Під об'єктивністю істини розуміють такий зміст наших ';,; -знань, що не залежить від суб'єкта.

*; Визнання об'єктивної істини з необхідністю стверджує ви-

знання абсолютної істини (абсолютного моменту) в людському "У пізнанні, і навпаки, заперечення цього абсолютного моменту 1 призводить до заперечення і самої об'єктивної істини, що, в свою 1 чергу, веде до агностицизму. Абсолютна Істина означає повне, вичерпне знання про будь-що. Зрозуміло, щодо об'єкта пізнання (буде то окрема річ або світ у цілому) таке історично завершене знання, яке відтворює реальність у всій її повноті, може мислитись лише як межа, до якої ми безконечно наближаємось. І все ж висновком із іс­торії пізнання і практики буде визнання неухильного прогресу людського пізнання у значенні постійного наближення до деда­лі повнішої і глибшої істини про навколишній світ. Наші знан­ня в кожну конкретну історичну епоху можна уявити як момент такого наближення. Це історично існуюче, актуально функціо­нуюче знання можна з повною ґрунтовністю розглядати як до­статньо адекватне з точки зору критерію практики відображен­ня тих аспектів реальності, тих предметів пізнання, які включе­ні в людську практику і функціонують у ній. Такі знання ма­ють абсолютний характер.

Відносність знання виявиться, як тільки ми спробуємо вийти за визначені межі, перейдемо до інших аспектів, рівнів, інтер­валів розгляду об'єкта, тобто від заданого в певних межах пред­мета — до нескінченного в собі об'єкта. Якщо ж, перейшовши до іншого аспекту, ми спробуємо істину розглядати як абсолютну і в нових умовах, вона перетвориться на свою протилежність — оману. Та найважливіша обставина, що характеристика будь-якого образу як абсолютної істини, відносної істини або омани може бути дана не взагалі, а лише по відношенню до певних умов пізнання, до того чи іншого зрізу нескінченного об'єкта, тобто вона справедлива лише в певному об'єктивному інтервалі, виражається в положенні про конкретність істини.

Абсолютна істина є повною відповідністю образу предметові в даному інтервалі; відносна істина виражає залежність будь-якої істини від тих чи інших об'єктивних умов, від меж набли­ження наших знань до реальності; омана виражає невідповід­ність знань предмету.

Істинність будь-якого знання оцінюється у його відношенні до предмета, що виявляється суб'єктом за допомогою певних за­собів за певних об'єктивних умов. Через це саме взаємодія від­носної істини й абсолютної є такою, що перша саме тому є істи­ною, що містить у собі момент абсолютної істини; абсолютна ж істина виступає як сума, підсумок відносних істин.

Відповідність образу предметові встановлюється шляхом практичної діяльності. Практика — об'єктивний критерій істи­ни. Існує безпосередня й опосередкована практична перевірка іс­тини. Якщо предмет дослідження на ділі виявляє себе саме так, як передбачалось, отже, наші уявлення про нього правильні.

Конкретність пізнання. Поняття пізнавальної позиції. Суб'­єкт пізнання — це не абстрактна істота, яка існує поза конкрет-

824

ними умовами. Процес пізнання завжди проходить за певних обставин. Пригадаємо такий факт: коли ми піднімаємося в гори, то при кожному повороті перед нами відкривається новий крає­вид. Від чого залежить «картина» місцевості? Чи тільки від існування самої цієї місцевості і від нашого зорового апарата? Важливу роль у тому, яка картина відкривається нам, відіграє «точка огляду», яку ми обираємо. Більше того, ми не можемо спостерігати щось, не обравши певну «точку зору».

Цей факт, відомий нам з дитинства, дає змогу зрозуміти за аналогією особливість будь-якого пізнання. У фізиці давно ста­ло аксіомою, що характеристики рухливих тіл, які спостеріга­ються (швидкість, маса, положення в просторі та ін.), мають певні значення не взагалі, а лише відносно заданої системи від­ліку. (Результати вимірювань залежать також від того, чи має­мо ми справу з об'єктами класичної механіки чи об'єктами теорії відносності.) За аналогією можна сказати, що по суті будь-який об'єкт природного або соціально-історичного буття існує і пев­ним чином виявляє себе лише у конкретних умовах, у тій чи ін­шій системі відносин. Саме щодо такої системи можна говорити про кількісну чи якісну визначеність властивостей об'єкта. Один і той самий об'єкт, наприклад годинник, якісно по-різному ви­являє себе залежно від системи, в якій ми його розглядаємо (як фізичне тіло — у вільному падінні, як товар — у сфері то­варно-грошових відносин, як прилад для вимірювання часу — у сфері практичного користування, як культурно-історична цін­ність — в музеї тощо).

Отже, людина пізнає світ, кожного разу зайнявши відносно нього певну «пізнавальну позицію». Результати, які вона дістає при цьому, будуть справедливими не взагалі, а лише відносно даної пізнавальної позиції. Правда, може статися так, що якийсь висновок про властивості і явища дійсності є справедли­вим не тільки відносно даної пізнавальної позиції, а й при переході до іншої. У фізиці в таких випадках говорять про ін­варіантні величини і співвідношення. Звідси випливає два на­слідки: 1) стверджуючи певну істину, треба вказувати ту пі­знавальну позицію, в рамках якої вона отримана, 2) існує клас істин, справедливих для кількох пізнавальних позицій; це гово­рить про єдність світу і наявність глибинних зв'язків у процесі переходу від однієї істини до іншої.