§ 3. Українська філософія в діаспорі

У попередніх параграфах розглядалися особливості розвит­ку української філософської думки на території України з мо­менту зародження її і до XX ст. Проте є ще один пласт україн­ської духовності, досить значний. Це творчий доробок україн­ців, що проживають за межами України. Йдеться про філосо­фію української діаспори.

¹⁵ Жулинський М. Тоталітарна спадщина і шляхи національного відро­дження //Куди йдемо? —К., 1993.—С. 12. Історично склалося так, що за межами української держа­ви опинилися мільйони українців. Живучи в різних країнах сві­ту, зокрема в США, Канаді, Франції, ФРН та інших країнах, вони були і залишаються часткою українського народу. Знахо­дячись в іншому національному середовищі, українці зуміли зберегти традиції, культуру свого народу, внести творчий доро­бок у розвиток його духовної культури. Звичайно, не все рівно­значне у цьому доробку українців за кордоном. Проте ігнору­вати надбання української діаспори (як це робилося до не­давнього часу) було б невиправдано. Такий підхід збіднював українську культуру, насамперед у сфері мистецтва, літерату­ри, філософії.

Умовно можна виділити три напрями розвитку української філософії в діаспорі. Це, по-перше, розробка проблем політич­ної філософії, по-друге, аналіз філософської проблематики в дусі традиційної класичної філософії, який можна назвати ака­демічним. І нарешті, третій напрям було названо у філософ­ській літературі українським персоналізмом.

Найвизначнішим представником першого напряму є Д. Дон-цов, другого — Д. Чижевський, третього — О. Кульчицький.

Особливість філософських досліджень в діаспорі полягає в тому, що майже всі представники наукового потенціалу її зо­середжують увагу на розгляді передусім національних особли­востей розвитку філософії взагалі і української зокрема, вихо­дячи при цьому на аналіз національного характеру, досліджую­чи вплив його на формування духовної культури народу. При­чому багато хто з дослідників зосереджують творчі зусилля в основному на розгляді української ідеї. До них належать І. Мір­чук, В. Щербаківський, М. Сціборський, Д. Донцов. Досить плідно вчені діаспори працюють і над історією української фі­лософії, в тому числі і над спадщиною Г. С. Сковороди. Крім праць Д. Чижевського, заслуговують на увагу праці А. Жуков­ського, Д. Олянчина, В. Шаяна та ін. Слід також згадати істо­ріософію В. Липинського, в творах якого, як і в працях Д. Дон-цова, 'розглядається концепція національної еліти.

Що ж до творчості Д. Донцова (1883—1973), то в ній ви­пукло знайшла своє відображення політична філософія діаспо­ри. Донцов прожив довг-е життя. Погляди його суперечливі. Розпочавши політичну діяльність як член УСДРП, він у 1913 р. пориває із соціалістичним рухом, а в 1917 р. в Києві стає про­відним діячем націоналістичної Партії хліборобів-демократів. Відтоді теоретична і практична діяльність Донцова пов'язана з розробкою і захистом ідеології українського націоналізму. Тео­ретичні засади так званого українського інтегрального націо­налізму, а також концепцію національної еліти Донцов виклав

ПО

у багатьох творах. Найбільш значущими є «Націоналізм» (1926), «Дух нашої давнини» (1944), «Хрестом і мечем» (1967), «Незримі скрижалі Кобзаря» (1961), «Клич доби» (1968) та ін.

Філософським фундаментом світогляду Донцова стали во­люнтаризм і ірраціоналізм. Наші провансальці, підкреслював він, будували свій національний світогляд на припущенні, що розум — це головний мотор психічного життя. Насправді ж, як пише Донцов, це глибока помилка. Головним мотором наших вчинків є власне бажання, афекти, пристрасті, за якими йдуть мотиви. Вчений доходить висновку: «Щоб великий всеобіймаю-чий ідеал нації міг сполучатися з могутнім національним ін­стинктом, він мусить черпати свій зміст не в відірваних заса­дах інтернаціоналізму, космополітизму, соціалізму, гуманізму, а лише в тайниках національної психіки, в потребах нації, в її амотивній, ірраціональній волі до життя і панування» '.

Звичайно, соціальні катаклізми в суспільстві, що були ви­кликані першою світовою війною і подіями, які відбувалися після неї, давали можливість Донцову зробити висновок про ірраціональний хід історичного процесу, про неможливість ро­зумово вплинути на події, що відбувалися навколо. Проте Дон­цов стверджує думку про неспроможність розуму взагалі, про те, що не розум, а воля є рушійною силою розвитку суспільства. Він піддає критиці також історизм, просвітництво, ідеї лібе­рального індивідуалізму та соціального партикуляризму. А принцип ірраціоналізму вчений застосовує при аналізі фено­мена нації. З його погляду, підсвідоме, ірраціональне відіграє вирішальну роль в житті нації, яка, в свою чергу, є вінцем розвитку людського життя. І не індивідуум, а нація мусить бути об'єктом турбот держави і суспільства.

Донцов також вважає, що у взаєминах між націями діє універсальний закон боротьби за існування. Теорія Дарвіна з'ясовує поступ перемогою сильнішого над слабким у постійній боротьбі за існування. Отже, застосовуючи теорію Дарвіна, Донцов доходить висновку, що в боротьбі за існування пере­магають сильніші нації, які мають право панувати над слабкі­шими. Така позиція об'єктивно виправдувала агресію сильного проти слабкого, агресію націй сильних проти націй слабких. Подібно до того, як в марксизмі теорія класового антагонізму оголошувала боротьбу між класами, позиція соціал-дарвінізму, на якій стояв Донцов, оголошувала непримиренними, антаго­ністичними взаємовідносини націй. Таким чином, Донцов фак­тично визнав право сили законом життя націй. Тому, як спра­ведливо зазначив В. Лісовий, утвердження антагонізму між на-

> Донцов Д. Націоналізм.—Львів, 1926.—С. 251. ціями привело Донцова до позиції боротьби не проти зла в людях, а проти самих людей, не проти чогось поганого в іншій нації, а проти самої нації. Звідси випливало виправдання полі­тики національного гноблення за принципом «перемагає той, хто сильніший».

Волюнтаризм у філософії привів Донцова до заперечення яких би то не було закономірностей у взаємовідносинах між націями, до свавілля як принципу, що визначає ці взаємовід­носини.

«В ще більш чистім виді (ніж у насолоді риском і в героїз­мі) виявляється воля до влади в нічим не прикрашенім, голім стремлінні до неї, в жадобі панування» ²,— пише Донцов. Він вважає, що агресія, експансія, втручання в сферу існування ін­ших, яка є підставою волі влади, має своєю кінцевою перед­умовою боротьбу.

І як наслідок — Донцов формулює головні принципи націо­налізму. Серед них він визначає такі: «Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії,— означив я як першу під­ставу націоналізму. Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути те стремління до боротьби, та сві­домість її кінечності, без якої не можливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу» ³.

Причому потрібно мати на увазі, що під волюнтаризмом Донцов завжди розумів антиінтелектуалізм. Це він неоднора­зово підкреслював у своїх працях, зокрема в «Націоналізмі».

Серед інших рис націоналізму Донцов виділяв романтизм і фанатизм. Він виходив з тези, яку всіляко намагався обгрун­тувати: успіх в політиці, так само як і в релігії, на боці того, хта вірить, а не того, хто сумнівається.

Донцов стверджував, що природа та історія не знають рас агресивних і неагресивних. На його думку, є лише раси сильні й слабкі. «Раси сильні визволяються, коли вони підбиті, і роз­ширюються за рахунок слабких, коли є вільними; раси слаб­кі— або спромагаються лише на спазматичний бунт (коли вони під ярмом), або роздаровують своїм ворожим меншостям «на­ціональні», «культурні» та всілякі інші автономії (коли вони є вільними)»⁴.

Культ сили, волюнтаризм та ірраціоналізм є тими теоретич­ними постулатами, з яких виходить Донцов, створюючи свою політичну філософію. В нашій літературі справедливо зазна-

² Донцов Д. Націоналізм.— С. 231.

³ Там же — С. 244.

⁴ Там же.— С. 262.

чається, що такий підхід збіднює його політичну філософію, ро­бить її поверховою.

Концепція націоналізму Донцова включає ідею панівної на­ції, нації, що покликана панувати над іншими націями, расами і народами. Ця ідея не є випадковою в його світогляді. Вона іманентно присутня в доктрині Донцова, є невід'ємною її скла­довою. «Нація,— пише Донцов,— яка хоче панувати, повинна мати і панську психіку народу-володаря. «Фанатизм» і «при­мус», а не «ніжність», сповнюють основну функцію в суспільнім житті, і їх місце не може лишитися не зайнятим. Не займемо ми, займе хтось інший. Природа не зносить порожнечі» ⁵. Дон­цов, фактично, обґрунтовує ідею націократичної диктатури, що відома в літературі як «інтегральний націоналізм».

Ідея національної диктатури у Донцова перегукується з його концепцією національної еліти. Вчений вважає, що однією з причин занепаду козацького панства, рис, що формували психологію панів серед певних верств козацтва, було те, що козацька еліта увібрала в себе демократичні ідеї. Внаслідок цього козацьке панство виховувало в собі не лицарські інстинк­ти, а інстинкти підвладного демосу. «Лише коли психічні при­кмети верстви підвладної стають прикметами верстви правля­чої — в суспільстві наступає катастрофа» ⁶.

Таким чином, еліта козацтва, за словами Донцова, розгу­била всі ті духовні цінності, які мала, будучи правлячою. Ко­зацька кров змішалася з кров'ю нижчих верств і це було траге­дією для козацтва. «Втративши в боях Богунів і Кричевських, набравши в свої ряди Герциків, Брюховецьких і Гладких, ко­зацька старшина летіла нестримно в провалля історичної ка­тастрофи» ⁷.

З точки зору Донцова, доба 1917—1920 рр. була найтрагіч-нішою в історії українського народу, оскільки в цей період по­ширювалися демократичні ідеї, що призвели до занепаду укра­їнського національного духу. Ідеалами інтелігенції на початку XX ст. були, за Донцовим, ідеали апостолів черні, і дух цієї інтелігенції був духом юрби.

Донцов неодноразово висловлював своє презирливе ставлен­ня до юрби, черні, плебсу, владу яких він розглядав як траге­дію для суспільства. Вихід з ситуації, що склалася, Донцов вбачав у створенні нової еліти, або, як каже він, нової касти, тобто тих, хто покликаний володарювати. «Лише в прикметах, життєвім стилі володарських верств князівської Русі, литовсько-руського лицарства й козацької старшини, так Основно сплю-

⁶ Донцов Д. Націоналізм.— С. 312.

« Донцов Д. Дух нашої давнини.—Дрогобич, 1991,—С. 28.

⁷ Там же.— С. 33. ґавлених апостолами черні, може спустошена Україна наша знайти спасенний вихід» ⁸.

Еліта, або провідна каста, покликана перетворити народ «дроворубів і водоносів» у спільноту, сильну організаційно, культурно й духовно. Для цього потрібно повернутися до давно минулих часів, до сивої давнини. Саме у традиціях минулого, у відродженні їх Донцов вбачав шлях до створення касти во­лодарів, що зможуть організувати панівну націю, націю панів. Причому еліта, провідна каста, повинна стояти поза юрбою, а вірніше над юрбою. Своїм духом еліта принципово відріз­няється, як висловлювався Донцов, від духу колективного хох-ла. «Коли я кажу, що правляча верхівка має визначатися своїм окремим положенням в суспільності, окремою психікою й окре­мими духовними прикметами, то тим самим кажу, що мусить вона в суспільності творити окрему від загалу касту» ⁹.

На думку Донцова, кастовий устрій був характерний для давньої України. Теоретичне обгрунтування його, як вважає вчений, зробив Сковорода. Останній писав про те, що кожний на своєму місці і виконує те, чого вартий. Черепасі покла­дено плазувати, орлові — літати, а не навпаки: «Злодій не на­вчиться бути шляхетним, раб не вивчиться бути вільним, ду­рень з природи — бути мудрим, плазун — героєм. Перемішання каст, перемішання місць веде до хаосу. Вивчитися прикмет па­нівної касти, засвоїти її дух касті смердів не вдасться ніко­ли» ¹⁰. І далі: «Коли люди з касти жаб, черепах чи свиней протиприродно пнуться на становище або в заняття людей з касти орлів чи оленів, суспільність розкладається» ^п.

Еліта суспільства повинна, за Донцовим, займати окреме місце, має бути з окремої глини зліплена, мати свій специфіч­ний характер.

Отже, політична філософія Донцова грунтується на двох основоположних принципах — принципові «інтегрального націо­налізму» та принципі національної еліти. Нація, національна ідея, українська національна ідея були об'єктом розгляду Дон­цова в багатьох його творах. Самі по собі ці ідеї були і ли­шаються актуальними. Тому позитивним моментом політичної філософії Донцова є постановка цих проблем. Проте тлумачен­ня їх нерідко викликає заперечення. З його тези про антагоніс­тичну боротьбу між націями, в якій одержують перемогу силь­ніші і панують над слабкішими, випливали далеко не прогре­сивні політичні висновки.

⁸ Донцов Д. Дух нашої давнини.— С. 63.

⁹ Там же.— С. 93—94.

¹⁰ Там же.— С. 103.

¹¹ Там же.

114

Викликає заперечення і його концепція національної еліти, яка, по суті, повторює відому теорію про героїв і натовп, про пасивний натовп й активних володарів його.

Академічний напрям у розвитку української філософії в діаспорі представлений Д. Чижевським (1894—1977).

Д. Чижевський зробив значний внесок у дослідження не ли­ше філософії, а й літератури, історії, естетики, його досліджен­ня присвячені культурі не тільки українського народу, а й ро­сійського, польського, словацького, чеського, німецького. Знач­ним є його внесок у дослідження спадщини Г. С. Сковороди.

Ми зупинимося на аналізі історико-філософської концепції Чижевського, оскільки в ній досліджуються як теоретичні про­блеми філософії, так і проблеми, пов'язані з впливом націо­нальної специфіки, національного характеру на розвиток філо­софської думки.

Насамперед Д. Чижевський зупиняється на аналізові таких понять, як нація і людство. Розуміння нації може бути або ра­ціоналістичним, або романтичним. Раціоналістичний підхід пе­редбачає логічно аргументований аналіз, що грунтується на принципах розуму. Такий підхід виходить з того, що в житті має сенс лише те, що можна зрозуміти та обгрунтувати з до­помогою розуму.

Раціоналістичний підхід, за Чижевським, передбачає визнан­ня національних особливостей у розвитку народів, хоча вони й обмежені. Визнаючи обмеженість національних особливостей, раціоналісти вважають її необхідним етапом у розвитку люд­ської історії. Проте, на думку Чижевського, справжньою цін­ністю є не національно особливе, а загальнолюдське, наднаціо­нальне. Різноманітність типова не лише для тваринного і рос­линного світу, вона властива також і людському роду. Чижев­ський ставить питання про те, чи мало б сенс людське життя, яке проходило б серед ідеальних, але цілком схожих один на одного людей? Відповідаючи на це питання, Чижевський пише: «...Різноманітність органічних форм у природі зумовлює, ро­бить можливою пишність і розкіш органічного життя, поскіль-ки різноманітні типи, форми й породи — в боротьбі та співпра­ці між собою — жиють через постійний обмін між собою мате­рії та сили. Так само і людське суспільство можливе лише то­му, що є різноманітність типів і психологічних осіб окремих людей, бо ніяке суспільство не склалося б із цілком однакових

однотипних індивідуумів»

12

Подібних прикладів історія людського суспільства знає без-

С. 8.

¹¹ Чижевськцй Д. Нариси з історії філософії України.— Мюнхен, 1983.- ліч. Класичний і романтичний стилі, готика і рококо можуть бути, підкреслює Чижевський, для нас одночасно прекрасними, незважаючи на відмінності їх, а також Існування в різні істо­ричні епохи. Вічні цінності не є одноманітними і однотиповими. Форми вічної краси втілюються в різних галузях дійсності. Це стосується не тільки мистецтва, а й інших форм культурного життя. Для прикладу Чижевський наводить релігію, філософію, науку. Загальнолюдське значення окремих культурних форм є так само правомірним, як і окремих шкіл і течій у мистецтві. «Цінність їх і полягає у індивідуальності. Те, що в усіх них є індивідуальним, доповнює інші вияви, освітлює абсолютні цінності з іншого боку, ще не виявленого» ¹³. '

Далі Чижевський доходить висновку, який має важливе зна­чення для розуміння національних особливостей філософії, що випливають з особливостей національного характеру. «Цілком ясно, як треба з цього пункту погляду розв'язати питання про відношення між нацією та людством, між національним та все­людським,— кожна нація є тільки обмеженим і однобічним роз­криттям людського ідеалу. Але лише в оцих обмеженнях і однобічних здійсненнях загальнолюдський ідеал і є живий».

Чижевський робить висновок: у своєму своєрідному, оригі­нальному, вигляді, так само як і у своїй однобічності і обме-женності, нація, а також нації, об'єднання яких і становить людство, є проявом вічного, загального.

Цю теоретичну тезу Чижевський застосовує, аналізуючи проблеми розвитку національної філософії. Він зупиняється на характеристиці гегелівської концепції розвитку філософії. За цією концепцією, абсолютна правда не може бути розкрита у певному завершеному вигляді. Окреме філософське твердження є фрагментом абсолютної правди, а тому не повним, не доско­налим відбитком Абсолютного. Саме ця неповнота і є причи­ною зміни і боротьби ідей в історії філософської думки. В про­цесі розвитку філософської думки «неповні» правди синтезую­ться. Проте і у такому вигляді вони не є результатом пізнання Абсолютної істини, це лише етап на шляху до пізнання її, хоча й етап, більш поглиблений.

На думку Чижевського, кожна конкретна філософія є усві­домленням абсолютно-ціннісних елементів певної національної культури, наукового світогляду, певної релігійності, є піднесен­ням цих конкретних форм культури у сферу абсолютної прав­ди. «Як ми не можемо вважати лише один художній стиль но­сієм прекрасного, краси, а вважаємо, що в кожнім розкриваю­ться різні і в різноманітності своїй однаково важливі сторони

¹⁸ Чижевський Д. Нариси з історії філософії України.—Мюнхен, 1983.— С. 9.

116 "

краси, так само і щодо окремих «філософій». І як моральний світ збіднів би, якби не було різних типів людей, що різними шляхами і у різних формах стремлять до справедливості, як збідніло б мистецтво, коли б стратило різні національні та істо­рично зумовлені форми, так і з пункту зору філософії, якби не було різних історично-змінних та національних стилів у ній» ¹⁴. Чижевський підкреслює, що помилки у філософії трап­ляються тому, що абсолютним проголошується одностороннє і часткове.

Кожна філософська система, яка хоче бачити в собі реалі­зацію абсолютної істини, стає помилковою. Це ж стосується і національної філософії, яка претендує на пізнання абсолютної істини.

Чижевський підкреслює, що всяка національна філософія, яких би успіхів не досягла вона у своєму розвитку, страждає обмеженістю, тому що як національна вона розвивається, спи­раючись на соціально-економічні та історичні умови розвитку певної країни, відображає в собі особливості національного буття, традицій, культури. Проте національне, яким би повно­кровним воно не було, поступається загальнолюдському.

Виходячи з властивого йому розуміння взаємовідношення загальнолюдського і національного, Чижевський аналізує про­цес розвитку всесвітньої філософії. Він підкреслює, що розви­ток філософської думки — це не що інше, як перехід від однієї часткової істини до іншої, від однієї «однобічності» до іншої. І може трапитися так, що філософська думка стане результа­том безплідного хитання між цими односторонніми, обмежени­ми істинами, але може інколи піднятися над ними. Ці однобіч­ності можуть і об'єднатися, синтезуватися. Проте синтез їх теж не свідчить про отримання повної істини. За своєю природою синтез обмежений. Однак незважаючи на це, синтез є якісно новим етапом розвитку філософської думки порівняно з окре­мими однобічними підходами.

На думку Чижевського, розвиток філософії і полягає в цих моментах синтезу. Ця закономірність властива не лише всесвіт­ній філософії, а й кожній національній філософії. В кожній національності репрезентовані дві протилежні течії. Так само властиві протилежності кожній течії або напряму думки. Проте між протилежностями існує і спільне. Для прикладу Чижев­ський наводить західноєвропейську філософію, в якій поєдну­вались різні тенденції. Так, у французькій філософії точилася боротьба між містицизмом і раціоналізмом, в англійській — між емпіризмом і платонізмом, у німецькій — між спекулятив-

¹⁴ Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні.— С. 10. ним та індуктивним методами, в російській — між релігійними тенденціями і різними формами просвітництва. Крім того, все­редині кожного напряму має місце боротьба протилежних тен­денцій. Як приклад Чижевський наводить раціоналізм та емпі­ризм. У раціоналізмі він виділяє скептицизм і реалізм. Остан­ній виходить із самостійного існування понять. В емпіризмі точиться боротьба між досвідом сенсуальним і позачуттєвим, у просвітництві існують раціоналістичні та сенсуалістичні тен­денції.

Чижевський підкреслює, що суперечності, типові для все­світньої філософії, властиві також і національній філософії. Тому лінія філософського розвитку проходить через різні краї- ₍, ни і переломлюється у філософських концепціях різних націй. Чижевський доходить висновку, що кожна окрема нація в певні' моменти свого розвитку репрезентує сучасність, інколи з інши­ми націями, інколи окремо.

«Переважно три моменти характеризують особливості філо­софії даної національності—1. Форма вияву філософських ду­мок. 2. Метода філософського дослідження. 3. Будова системи філософії — «архітектоніка», зокрема становище і роль в си­стемі тих або інших цінностей» ¹⁵. На думку Чижевського, фор­ма прояву філософських думок може бути найбільш зовніш­ньою національною рисою філософії.

«Прагнення до простоти і прозорості у англійців, прагнення до симетрії і схематизму у французькій філософії, прагнення до відкриття «діалектичних моментів», протиріч і «руху» дум­ки між ними — в німецькій (що здається декому «туманністю» німецької думки) — це є без сумніву важливі, але зовнішні ри­си» ¹⁶. На думку Чижевського, значно більше значення має метод філософствування — емпіричний та індуктивний метод англійської філософії, раціоналістичний метод доведення у французькій, трансцендентальний і діалектичний метод у ні­мецькій, які накладають відбиток на саму сутність філософ­ських систем цих націй. Чижевський надає великого значення побудові системи. Від неї залежать максимально цінні й оригі­нальні ідеї, що розвиваються в лоні національної філософії. При цьому велике значення має те, яке місце в філософській системі посідає та чи інша система цінностей. Пріоритет цін­ності залежить від особливостей національного характеру окре­мого народу. Проте нерідко цінності абсолютизуються, що при­зводить до обмеженості, однобічності філософської системи. «Національні «помилки» дуже характерні для «стилю» націо-

¹⁵ Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні.— С. 10.

¹⁶ Там же.— С. 11—12.

118

нальних філософій, так само як «помилки», «хиби» людини не менш характерні для неї, ніж позитивні сторони її. Як і люди­на, кожна нація має певні можливості падіння. Так само цей феномен має місце і у галузі філософії. Англійський емпіризм має тенденцію до виродження у поверховість, французький реа­лізм —у схематизм, німецька спекулятивна філософія — у штучну конструктивність» ¹⁷.

Українську філософію Чижевський розглядає у контексті взаємовідношення загальнолюдського і національного в істори-ко-філософському процесі. Він екстраполює свій аналіз на сло­в'янську філософію і зазначає, що закономірності розвитку фі­лософської думки, лінії філософського розвитку, характерні для різних країн, ані на Україні, ані серед інших слов'янських на­родів не проявилися, на думку Чижевського, «...ще не трапля­лось в історії розвитку філософії, щоб «великий філософ», чи то українець, чи представник якогось іншого слов'янського на­роду утворив синтезу світового значення, себто яка була б ви­хідним пунктом дальшого філософічного розвитку філософії в світовому масштабі» ¹⁸.

З цим твердженням Чижевського ми не можемо погодитися. Адже такий філософ, як Г. Сковорода,— це мислитель світо­вого значення, який дав поштовх розвитку оригінальної вітчиз­няної філософії. Ми вже не говоримо про світове значення сло­в'янської філософії, такі її представники, як В. Соловйов, М. Бердяєв, Г. Шпет, П. Сорокін та інші, справили значний вплив на розвиток світової філософської думки. Чижевський наполягає: «Ми знаходимося в досить скрутному становищі, коли захочемо охарактеризувати українську філософічну дум­ку, бо ми можемо з повною певністю сказати, що маємо тут справу лише з початками і наміченням думок, які можуть бути розвинені в подальшій філософічній творчості українських мис-ленників майбутнього. Власне, так само стоїть справа і в інших слов'ян. Ані релігійна філософія у росіян, ані «месіанізм» у по­ляків теж не досягли такого рівня, щоб можна було говорити про світове їх значення» ¹⁹. Правда, Чижевський, говорячи про Гоголя та Юркевича, називає їх типовими представниками українського національного характеру, але при цьому він під­креслює, що їм не вдалося затвердити в світовій думці оригі­нальний характер своїх поглядів. Проте і з цим твердженням Чижевського погодитись не можна. Наприклад, Юркевич мав

¹⁷ Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні,— С. 12. значний вплив на формування антропологічних напрямів у за­рубіжній філософії XX ст.

Чижевський, безумовно, правий в тому, що внаслідок особ­ливостей історичного і соціально-економічного розвитку Украї­ни її культурне життя протягом різних історичних епох не зав­жди мало самостійний характер, змінювалися рівні політичної і національної самосвідомості українського народу. Українська історія, як справедливо зазначає Чижевський, у певні історичні періоди доводиться до рівня «обласної історії» — російської або польської. Трагічним наслідком цього було те, що нерідко кра­щі представники української культури працювали за межами України. Зведена до рівня провінціальної, українська культура розглядалася як другорядна, а представники її — як епігони культур інших народів. Більше того, багато українських мис­лителів, що у своїй творчості відобразили національні особли­вості розвитку українського народу, оголошувалися представ­никами російської або польської культури. Наприклад, в літе­ратурі безапеляційно відносять до числа російських філософів П. Д. Юркевича. І таких прикладів чимало.

Погляди Чижевського на історико-філософський процес тіс­но пов'язані з аналізом українського національного характеру. На думку Чижевського, викладання національної філософії по­трібно було б розпочинати з аналізу національних особливос­тей, в яких розвивається вона. Ці національні особливості він називає «народним світоглядом». «Народний світогляд є націо­нально-зумовлене становисько даного народу до світу та життя. Він виявляється і в тім, що цей нарід в світі любить, чого в житті він уникає, що в людині найвище оцінює, до чого ста­виться негативно» ²⁰.

Чижевський відмічає, що народний світогляд протягом сто­літь не залишається незмінним. На психологію народу накла­дають свій відбиток і зміни, які відбуваються в його житті, і вплив зовнішніх факторів. Народний світогляд, за Чижев-ським, є поєднанням певних надісторичних і історичних елемен­тів. Історично зумовлені елементи легше змінюються, ніж зу­мовлені певним психічним укладом нації. Але і ті, й інші в кожний окремий момент накладають свій відбиток на філосо­фічну творчість представників даної нації²¹.

Чижевський попереджує, що національний характер не є ці­лісним. Справа в тому, що в кожній нації є різні психологічні типи, різні соціальні типи. Є також відмінності, зумовлені міс­цевими умовами буття нації. Всі вони дуже ускладнюють ха-

²⁰ Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні.— С. 15—16.

²¹ Там же.— С. 16.

рактеристику національного обличчя народу. Тому, попереджує Чижевський, його аналіз українського національного характе­ру буде неповним, не детальним. Він підкреслює, що до харак­теристики національного типу можна йти трьома шляхами. «Перший із них — це дослідження народної творчості, дру­гий — характеристика найбільш «блискучих», яскравих, вираз­них історичних епох, які даний нарід пережив, третій — харак­теристика найбільш значних, «великих», видатних представни­ків даного народу». Чижевський вважає найбільш надійним перший шлях, проте він має в собі дві небезпеки. Перша поля­гає в тому, що в результатах народної творчості ми маємо над­звичайно різноманітний конгломерат продуктів різних епох, різ­них «типів», різних напрямів, які або зливаються, або зали­шаються самостійними. «Якби ми звернулися до «народної муд­рості» українського народу, то ми дістали б на трохи чи не найголовніші питання майже протилежні відповіді. Бо ці від­повіді беруть початок і в дохристянському часі і в христян-ському... Дуже багато елементів народної творчості є спільні Україні та її сусідам, українцям та іншим слов'янам, україн­цям та іншим хліборобським народам» ²².

Серед істотних рис українського національного характеру Чижевський називає емоційність, сентиментальність, ліризм. Емоційність як рису українського національного характеру Чи­жевський пов'язує з поширенням в Україні протестантської ре­лігії, адже однією з рис протестантизму є висока оцінка «внут­рішнього» в людині. Однією з рис емоційності, за Чижевським, є своєрідний український гумор. В ньому найбільш глибоко проявився український національний характер. Поряд з цими рисами Чижевський відмічає і такі, як індивідуалізм, прагнення до свободи. Він, однак, визнає, що індивідуалізм призво­дить до самоізоляції, до конфлікту з усім й усіма. Разом з тим, індивідуалізм в окремих випадках спричинює глибоко по­зитивні форми творчості. Чижевський підкреслює й таку рису українського національного характеру, як здатність до сприй­няття нового. Він робить спробу проаналізувати і негативні риси характеру українського народу, які формувалися на тлі крива­вих сторінок української історії, де мали місце прагнення до взаємної боротьби, знищення власних і чужих життєвих форм. Національний характер українця вибирав із багатьох історичних подій саме ту, що відповідала сутності його.

«Найбільш важливими моментами історичного розвитку українського національного характеру треба вважати постійне тло української історії — природу України та два історичних

120

²² Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні.— С. 17—18. періоди — князівську добу, та добу барокко,— пише дослідник з діаспори Д. Чижевський.— Степ був тією основою, що якнай­більше придалася до усталення психічних рис. Степ, безумовно, та форма буття природи, що може бути поставлена поруч з тими західноєвропейськими ландшафтами, які є головними но-сителями величності. Те почуття безмежно-могутнього, або без­межно-великого, що викликає море, ліс і гори, приймає також специфічну форму і у степу, що сполучає широту і розмах крає­виду з буйним розквітом життя природи; естетичне і релігійне почуття і філософічна свідомість однаково прокидаються на грунті степового ландшафту» ²³.

Слід підкреслити, що з позицій географічного детермінізму пояснюють головні риси українського національного характеру й інші представники нашої діаспори. Так, у книзі «Українська національна вдача» Н. Григоріїв зазначає: «Великі простори України привчили українців до байдужості, пасивності, охля­лості, недбалості: «до нас ще далеко», «ще встигнемо», «якось то буде» ²⁴.

Географічні чинники витворили специфічні риси національ­ної психології українця, наклали на характер його мислення відбиток конкретності. «Буйний світ української природи, серед якої жили давні українці, управляючи ріллю, полюючи на зві­рину по лісах та степах, ловлячи рибу на ріках, вплинув на їх уяву, зродив багатий світ вірувань, витворив окремий їх світ­огляд»,— твердять автори «Історії української культури», ви­даної в Канаді у 1964 р.²⁵.

Як стверджує згадуваний вже Григоріїв, родючий грунт України разом з багатством природи, надр викликав серед українців не лише безпечність, байдужість, повільність, а от­же, й недбалість, а й культурну відсталість. Таким чином, по­ряд з М. Бердяєвим, який доводив, що географічне середовище справило вирішальний вплив на формування російського націо­нального характеру, в українській зарубіжній історіографії та­кож обґрунтовується теза про те, що специфіка національної психології українського народу детермінована природним се­редовищем, в якому він жив.

Звичайно, природне середовище, географічний фактор віді­грають значну роль у формуванні рис національної психології. Це загальновідомий факт, проте було б помилкою вважати, що клімат, ландшафт є визначальними факторами, які фаталь­но детермінують зміст національного характеру. Крім цього, однією з поширених інтерпретацій українського національного

²³ Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні.— С. 17—18.

²⁴ Григоріїв Н. Українська національна вдача.— Вінніпег, 1941.— С. 28.

²⁵ Історія Української культури: В 10 т.— Вінніпег, 1964.— Т. 1.— С. 230.

122

характеру в літературі українського зарубіжжя є твердження про те, що у «філософії серця» П. Д. Юркевича знайшли від­ображення основні риси національного характеру українського народу. Про це, наприклад, пише Чижевський: «Філософія серця» (Юркевича) є характерною для української думки. Юркевич — типовий представник національного українського характеру» ²⁶.

З точки зору І. Мірчука, «філософія серця» Юркевича про­тистояла не лише модному тоді матеріалізмові, а й крайньому раціоналізму та інтелектуалізму. Аналізуючи сучасну йому фі­лософську проблематику, пише Мірчук, Юркевич дійшов пере­конання, що відкрита в категоріях розуму філософська думка не в змозі охопити цілісність і реальність буття. Він, на думку Мірчука, бачив межі людського пізнання, які існують тому, що поза розумом і здатністю його пізнати світ знаходиться більш глибока функція людського духу, яка служить основою розуму і створює йому можливості для розвитку. Як зазначає І. Мір­чук, «філософія серця», розвинута Юркевичем у праці «Серце та його значення в духовнім житті людини», творить незвичай­но характеристичне переходове явище від платонізму до філо­софії нових часів, але вона стоїть у явному противенстві до Канта та його послідовників. Юркевич тому характеристичний для філософічного мислення українців, бо в його творчості ви­ступають явно типові риси української вдачі» ²⁷.

В свою чергу, Д. Чижевський вважає, що джерела вчення П. Юркевича про «філософію серця» сягають у творчість Ско­вороди. Ця гуманістична тенденція, на його думку, започатку­вавшись у Сковороди, проходить через творчість Гоголя, Кулі-ша та ін. Юркевич, як відомо, значну увагу зосереджував на проблемах антропології. В певному розумінні він став поперед­ником своєрідного напряму в філософії XX ст., що дістав назву антропологічного. В усіх священних книгах, зазначає П. Юрке­вич, серце розглядається як основний центр тілесного і духов­ного життя людини. В серці зосереджуються різні бажання, во­но є осередком волі, устремлінь людини. Священні книги, каже він, нібито знали високе призначення голови в житті, проте го­ловний центр вони бачили в серці.

Виклавши ці міркування, Юркевич пише про те, що найвіро-гідніші факти фізіології, якими стверджується тісний зв'язок свідомого життя душі з діяльністю головного мозку, не перебу­вають у суперечності з біблейським вченням про серце як справжній центр духовного життя. Не в думках, помислах, а в

²⁶ Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні.— С. 19.

²⁷ Мірчук І. Світогляд українського народу.— Прага, 1942.— С. 238.

переживаннях, почуттях, у житті серця проявляється індиві­дуальність людини. Все, що одержує душа із зовнішнього світу з допомогою органів чуття і головного мозку, переробляється, змінюється і оформлюється за сердечним настроєм душі. І нав­паки, жодні дії і збудження, що йдуть від зовнішнього світу, не можуть викликати в душі жодних уявлень, якщо вони не­сумісні з сердечним настроєм. На думку Юркевича, основа ре­лігійної свідомості людського роду мислиться в серці людини, релігія не є щось стороннє для її духовної природи, вона ствер­джується на природному грунті.

Глибока релігійність, вважає Мірчук, є головною складовою частиною національної психології українського народу. Про це нібито свідчить вся минула історія українського народу. Релі­гійність — це специфічна особливість слов'ян взагалі й україн­ського народу зокрема. «Коли представники германської раси відзначаються філософічним наставленням до життя, а роман­ські народи політичним хистом,— пише Мірчук,— творять сло­в'яни в повнім значенні цього слова плем'я релігійне»²⁸. Для доведення цієї думки Мірчук посилається на історію духовної культури слов'янських народів, зокрема на їхню філософську думку.

Аналізуючи далі типові риси українського національного ха­рактеру, він дійшов висновку, що універсальність, пошана перед кожним глибоко відчутним релігійним пафосом, терпи­мість щодо прибічників іншої віри, зацікавлення не формою, а передусім змістом церковної догми — ось ті чинники, які ха- ' рактеризують український дух. і

На думку Чижевського, релігійне забарвлення яскраво ви--; ступає в історії української думки. Поряд з твердженням про ї релігійність українського народу в зарубіжній історіографії по- і ширена теза про ідеалістичний характер української філософ-;; і ської думки, що зумовлено, нібито, ідеалістичним характером: • самого світогляду українців. У свою чергу, Григоріїв цю рису українського національного характеру намагається вивести з:. географічних і антропологічних чинників: «В основі темпера­менту українця лежить повільність, спокійність, млявість. Ви- • робленню властивостей сприяла біологія (антропологія), про­стори оселення, підсоння,^ багатство природи, родючий грунт, хліборобство та гноблюче суспільне оточення й історична доля. Український розум хоч і повільний, але гострий і глибокосяг-лий. Бракує лише чисто конкретного знання, науки, освіти. То­му світогляд в основі своїй ідеалістичний» ²⁹. :■

Подібної точки зору дотримується і Мірчук. Він пише про те, що український народ не лише глибоко релігійний, а й що його національному характерові властива така риса, як ідеа­лізм. «В основі українського світогляду лежить виразна ідеа­лістична риса. Ідеалістичний світогляд опирається виключно на свідомість й старається звести всі явища цього світу до психіч­них елементів. Наше «Я» творить без зовнішніх причин, тільки з власної ініціативи зображення, що відповідно між собою по­в'язані, складаються на картину цього світу. Ідеалістичне на-ставлення українців проявляється головне в тому, що всіма ін­шими думками й вчинками керують не загальні категорії розу­му, а в першу чергу суб'єктивні чинники, що своє джерело мають у почуванні та волі. Отже, не об'єктивна «правда», якою вона представляється нашим очам, а «правда» з сильними до­мішками фантазії, «правда» така, якою ми хочемо її мати, тво­рить підставу наших рішень та вчинків»³⁰.

На думку Мірчука, український народ не має власних філо­софських систем, які втілювали б «Я», проте його духовне жит­тя, спосіб філософського мислення, його розуміння моралі, а головне, практична діяльність випливають з поняття особис­тості. Типовою рисою українця є індивідуалізм, що проявляє­ться в розумінні суспільного життя, або принципу спільності в суспільному житті. З точки зору Мірчука, який для доведення своєї концепції намагається вияснити основи психічної структу­ри українського народу, характерним для українця є перевага чуттєвого, емоційного елемента над розумовим, раціональним.

Саме це, за Мірчуком, зумовило характер філософської дум­ки, спосіб філософського мислення слов'янських народів. По­силаючись на німецьких дослідників, які розглядали німецьку філософію як прояв національних рис світогляду свого народу, він вважає характерною рисою німецької філософії віру в си­стему, переконаність у тому, що всю дійсність можна втиснути в схему понять. Наївна віра у всесильність понять виступає найвиразніше у X. Вольфа, який свято вірить, що в межах на­шого знання, наших вчинків і вражень розум може висувати різні питання і давати на них задовільну відповідь. Рішення диктуються лише розумом, а не почуттям. Перелічивши ці озна­ки, що, на його думку, властиві всій німецькій філософії, Мір­чук переходить до характеристики української філософської і суспільно-політичної думки, якій притаманні протилежні риси, що також випливають із специфіки світосприйняття українцем оточуючої дійсності та специфіки українського народу. Він пи­ше: «Якщо ми перед переліченими прикметами німецького духу

²⁸ Мірчук І. Світогляд українського народу.— С. 240.

²⁹ Григоріїв Н. Українська національна вдача.— С. 52—54.

⁸⁰ Мірчук І. Світогляд українського народу.— С. 234. поставимо математичний знак — цебто пересунемо їх на про­тилежну частину системи ординат, отримаємо характеристичні риси української, зглядно слов'янської духовності. Про надмір­ну якусь систематичність і мови бути не може, скоріш дасться ствердити певну безсистемність (Сковорода — філософія без системи), але зате дуже часто геніальний зрив інтуїції, що не­свідомо чи підсвідомо, спираючись тільки на могутніх почуван­нях, творить свої конструкції» ³¹.

Очевидно, природу людини не можна тлумачити, виходячи з ідеалістичних підвалин світогляду її. Від природи людина не народжується ні матеріалістом, ні ідеалістом. Такою вона стає в процесі формування світогляду, а останній формується вна­слідок впливу багатьох чинників — історичних, соціальних, еко­номічних, політичних, ідеологічних.

Політичним явищем української філософської думки в діас­порі став так званий український персоналізм. Серед тих, хто репрезентує цю течію, відзначимо насамперед О. Нальчицького. Особливістю цього напряму, як і в цілому персоналізму, є те, що в центрі його — людина. Проте персоналізм, що його роз­вивають українські філософи в діаспорі, забарвлений в націо­нальний колорит. Отже, мова йде не про людину взагалі, а про українську людину, українця. Звідси Кульчицький та його одно­думці досліджують різноманітні фактори, що впливають на формування української національної психології, української духовності. Так, Кульчицький пропонує дослідити аспекти, що мають першочерговий вплив на формування українця як осо­бистості, тобто, української людини в своїй соматопсихічній обумовленості, своєму географічному просторі, своєму історич­ному буванні, своєму суспільному житті, культурному буванні, у своєму глибинно-несвідомому психічному житті.

Як бачимо, для вивчення людини як особистості український персоналізм застосовує різні виміри буття її: історичне, су­спільне, культурне, географічне, психічне. Такий підхід є плід­ним, оскільки він охоплює різноманітні сфери життєдіяльності / людини, а не зосереджує увагу переважно на релігійному бутті людини, як це ми бачимо на прикладі західного персоналізму. Національне забарвлення привело до того, що в українському персоналізмі пріоритетними стали проблеми формування націо­нальної психології та розгляд тих чинників, які детермінують

риси її.

О. Кульчицький зупиняється на методологічних аспектах

формування національної психології, зокрема, на проблемі

«геопсихічного впливу», або, як він пише, про вплив «землі на

³¹ Мірчук І. Світогляд українського народу.— С. 240.

126

душу». Він зазначає, що вплив «землі на душу» належить до популярних і багато разів повторюваних думок, суть яких зво­диться до впливу географічного середовища на формування на­ціональної психології. Ця думка не була новою в літературі, присвяченій проблемі дослідження факторів, які детермінують риси національної психології. Позиція Нальчицького, як бачи­мо, вигідно відрізняється від позиції усіх інших авторів, бо він досліджує методологічні аспекти цієї проблеми, аналізуючи їх як процеси і явища, «що постають в психіці під впливом дій географічного довкілля на людину». Він звертає увагу на ту обставину, що чуже геопсихічне середовище може стати при­чиною психічного потрясіння. Популярні уявлення про існуван­ня «психіки верховинця», «людини лісу» чи «сина пустелі» в світлі таких і подібних переживань набувають багато ймовір­ності.

Розглядаючи різні аспекти, що вплинули на формування української національної психології, Кульчицький вважає, що на формування останньої впливає не лише свідоме психічне життя. Не меншу роль відіграє тут і несвідоме, яке є особливо динамічним в українській психічній структурі і виступає у фор­мі колективно несвідомого. На думку Кульчицького, для укра­їнського колективного несвідомого характерною рисою є архе-тип «доброї», «ласкавої», «плодючої» землі українського чорно­зему. Цей архетип формує специфічне світосприйняття україн­ця, що виключає агресивні настанови і формує м'якість, ліризм, емоційність.

Звичайно, розглянуті напрями у розвитку української філо­софської думки в діаспорі не вичерпують всього розмаїття те­чій і думок, що в специфічних умовах буття в інонаціональ­ному середовищі збагачують культуру рідного народу. Та, влас­не, у цьому немає і потреби.

Контрольні запитання

1. Охарактеризуйте розвиток філософських шукань І мислення доби Київ­ської Русі (X—XV ст.).

2. У чому особливості філософії в Україні в XV—XVII ст.?

3. Розкрийте сутність філософського вчення Г. С. Сковороди як вершини розвитку української філософської думки періоду XVI—XVII ст.

4. Дайте характеристику розвиткові філософської думки в Україні на почат­ку XIX ст.

5. У чому полягає специфіка філософського осмислення світу в українській літературі другої половини XIX — початку XX ст.?

6. Які особливості розвитку філософської думки в діаспорі?

7. Охарактеризуйте основні риси інтегрального націоналізму Д. Донцова.

8. Розкрийте зміст історико-філософської концепції Д, Чижевського та О. Кульчицького. Р о з д і л 4 ФІЛОСОФІЯ XX СТОЛІТТЯ

Основні проблеми. Своєрідність передумов і проблематики філософії XX ст. Традиції і новаторство. Філософія та загаль­нолюдські цінності. Співвідношення філософського плюралізму та монізму. Саєнтистські напрями. Антропологічні напрями. Ре­лігійно-філософські напрями. Філософський структуралізм. Фі­лософський постмодернізм. Філософська герменевтика. Марк­систська філософія в XX ст.

Основні категорії. Філософська антропологія. Науково-тех­нічний прогрес. Людина. Відчуження. Позитивізм. Неопозити­візм. Постпозитивізм. Екзистенціалізм. Лінгвістичний позити­візм. Буття. Ніщо. Гранична ситуація. Розум. Віра. Точка Оме­га. Особа. Матеріалізм. Діалектика, основне питання філософії.