§ 1. Видова різноманітність людства

Різні складові частини людства виявляються не тільки на основі соціальних особливостей: класів, релігійних конфесій, трудових, художніх або музичних колективів. Важливе значен­ня мають різного роду соціально-етничні спільноти, починаючи з невеликих племен та родових кланів і завершуючи багато­мільйонними народами та націями. Останні живуть на певній території, мають спільну мову, історичну долю, беруть участь в єдиному культуротворчому процесі, формуванні і розвитку певного економічного укладу, є носіями своєрідних вірувань, звичаїв та традицій. Сучасне людство складається приблизно з двох тисяч націй, народностей та племен. Більш як 90 відсот­ків з них входять у багатонаціональні держави, що значною мірою стає причиною виникнення національних конфліктів.

Близько 1600 народів проживає в країнах Азії та Африки, понад 100 — в індустріально розвинутих країнах і майже 250 — на території колишнього СРСР і колишніх країн соціалізму в Східній Європі та ін.

Історичні спільності людей є форма існування людства. Це, до речі, означає, що людство — не механічний агрегат індиві­дів, а своєрідне поєднання родоплемінних колективів, народів, націй. Такий стан людства не випадковий, а є результатом усієї світової історії. Історичні спільності людей — це такі групи людей, які виникли в минулому внаслідок відносної ізоляції і відрізняються від інших груп мовою, особливою культурою та

366

своєрідністю історичного розвитку. Разом з тим історичні спіль­ності людей покликані до життя потребою в сталих зв'язках, певних стійких колективах, які здатні на узгоджені дії щодо організації цілісного процесу життєдіяльності суспільства, тобто історичні форми людства є водночас і продуктом, і постійним фактором всесвітньої історії.

Людське суспільство — не лише складна динамічна соціаль­на система. Це ще й жива система. Останнє означає, що люд­ство— це популяція, яка органічно,входить до біосфери Землі, і крім соціальних в ньому присутні і природні відмінності, які покликані до життя не минулою соціальною історією, а еволю­цією людського роду як такого. За природними ознаками люд­ство поділяється на раси та етноси. Етноси на відміну від рас — не суто природний, біологічний феномен, а природно-соціаль­ний (відмінності, пов'язані із статтю та віком, у даному разі ми не розглядаємо). Оскільки інколи історичні і природні форми спільності людей чітко не розрізнюють, нижче ми розглянемо принципову відмінність їх.

§ 2. Раси та етноси

Поняття раси відбиває біологічну різноманітність людства. В антропології перемогла мопогепетична концепція, згідно з якою людство єдине, тобто лінія його походження йде від одно­го виду антропоїдів. Однак у рамках цієї єдності мають місце популяції, які відрізняються між собою деякими фізичними і морфологічними рисами (колір кожі, форма голови, пропорції тіла та ін.). Прийнято вважати, що таких популяцій три: біла європеоїдна, жовта монголоїдна та чорна негроїдна. Проте су­часне людство в расовому відношенні значно різноманітніше.

На думку одного з видатних авторитетів сучасної антропо­логії В. П. Алексєєва, насправді існують шість рас: європеоїд­на, негроїдна, «койсанська», або бура (бушмени і готтентоти), австралоїдна, монголоїдна (найчисленніша) та американоїдна '. Раса — це стабільна біологічна характеристика виду людей, а не, форма співжиття їх, не історична спільність. Це водночас і сума індивідів, і сума популяцій, на які поділяється людський вид. Як природна, тобто біологічна, а не соціальна характери­стика, раса надзвичайно стабільна стосовно виду. Згідно з да­ними антропології, за час існування кроманьйонської людини, тобто Ното заріепз або принаймні за останні 15 тис. років не виникло жодної нової і не зникло жодної старої раси. Видова єдність людства, як і раніше, залишається незаперечним посту-

^! Див.: Алексеев В. П. Становление человечества.— М., 1984. латом сучасної антропології. Водночас безперечною є расова різноманітність людства, причини якої поки що не з'ясовані.

Визнання того факту, що раса є підвидом єдиного людства, свідчить про фактичну хибність і теоретичну неспроможність расизму. Як ідеологія расизм склався у другій половині XIX — на початку XX ст., коли почали виходити в світ праці, в яких робилися спроби «науково» обгрунтувати існування вищих і нижчих рас. У 1853—1855 рр. французький соціолог Ж. Гобіно у своїй узагальнюючій» книзі «Досвід про нерівність людських рас» прагнув довести, що світловолоса і блакитноока раса арій­ців є творцем усіх високих цивілізацій. У 1885 р. американські дослідники Д. Нотт і Д. Глиддок в опублікованій роботі «Типи людства» намагалися довести расову неповноцінність негрів. У 1899 р. німецький соціолог X. Чемберлен видає свою основну працю «Основи дев'ятнадцятого століття», в якій розвиває ідеї Гобіно і закликає до відродження арійського духу і «тевтон­ської» культури, завдяки чому він став одним із зачинателів ідеології німецького фашизму.

Насправді расові відмінності не є причиною соціальних, культурних та інтелектуальних відмінностей. Тим більше немож­ливо пояснити біологічними факторами історичну долю народів, темпи соціального розвитку того чи іншого етносу. Неоднора­зові спроби шляхом тестів експериментально встановити залеж­ність між расою та обдарованістю не дали переконливих ре­зультатів. І це зрозуміло, адже расові відмінності не є визна­чальними в житті і діяльності загальної людської спільноти, і соціальні відмінності між народами найменше залежать від расових ознак.

Дещо складнішим є поняття етносу. В сучасній науковій лі­тературі використання цього терміна багатозначне. Етнос (від грец. єтюе — група, плем'я, народ) як термін використовується і для позначення порівняно невеликих об'єднань людей арха­їчного характеру і як еквівалент слова «народ». Останні деся­тиліття значну увагу привернув до себе методологічний підхід Л. М. Гумільова до розуміння етносу. Антропологічне середо­вище, запевняє вчений,— мозаїчне. В ньому мають місце не тільки раси як суто природні популяції, а й етноси як особливі спільності. Етноси — не раси, але і не соціальні угруповання. «Це форма існування виду Ното заріепз і його осіб. Вона від­різняється як від соціальних утворень, так і від суто біологіч­них характеристик, якими є раса»². З точки зору Л. М. Гумі­льова, ця спільність людей завжди пов'язана з ландшафтом,

« Гимилев Л, Н. География зтноса в исторический период.— Л., 1990.— С. 13.

368

який годує адаптованих до нього індивідів, а оскільки ланд­шафти землі різноманітні, то різноманітні й етноси.

Яка ж причина етногенезу? Чіткої відповіді на це запитан­ня, як і на запитання щодо походження рас, немає. Л. М. Гу-мільов пояснює етногенез явищем пассіонарності. Це така не­поборна, як він вважає, сила, яка врешті-решт задається кос­мічною енергією, консолідуючи з різних осіб, з різним культур­ним рівнем та соціальним положенням єдину спільність, етнос. Середня тривалість життя етносу приблизно 1200 років. Для підтвердження концепції Л. М. Гумільова було зібрано великий фактичний матеріал. І хоча з точки зору теоретичних опонен­тів вона не бездоганна, її сильною стороною є обгрунтування положення про те, що етноси — це біофізичні реальності, зав­жди оповиті соціальною оболонкою. Своєрідність поєднання біофізичного і соціокультурного компонентів етносу вивчає ком­плекс наук: етнографія, антропологія, етологія, історія, мово­знавство тощо. Однак зовсім не випадково підкреслюють філо­софи, що етнос (народ) поєднує людей головним чином «саме за ознакою їхньої кровної спорідненості і спільного проживан­ня, які несуть у собі значною мірою печать природної спіль­ності...» ³. Етнос — це система (а не сума) людей, ланка, що з'єднує біосферу та соціосферу, а пассіонариість у цій ланці є основним етноіениим фактором.