- •Передмова
- •§ 1. Світогляд та його основне питання.
- •§ 2. Функції філософії
- •§ 3. «Клітинка» філософського знання
- •§ 4. Структура філософії
- •§ 5. Форми і методи філософії
- •§ 6. Значення філософії
- •§ 1. Генезис філософського знання
- •§ 2. Давня філософія
- •§ 3. Філософія Середньовіччя і Відродження
- •§ 4. Філософія Нового часу
- •§ 5. Німецька класична філософія
- •§ 6. Філософська думка в Росії
- •§ 7. Виникнення і розвиток філософії марксизму
- •§ 1. Становлення філософської думки України (XI—XVII ст.)
- •§ 2. Розвиток філософської думки в Україні від г. Сковороди до нашого часу
- •§ 3. Українська філософія в діаспорі
- •§ 1. Суттєві риси філософії XX століття, основні напрями її
- •§ 2. Саєнтистські напрями
- •§ 3. Антропологічні напрями
- •§ 4. Релігійно-філософські напрями
- •§ 5. Марксистська філософія XX ст.
- •§ 6. Філософський структуралізм
- •§ 7. Філософія постмодернізму
- •§ 8. Філософська герменевтика
- •§ 2. Буття людини
- •§ 3. Матерія
- •§ 4. Спосіб та форми існування матерії
- •§ 1. Поняття діалектики, історичні форми її
- •§ 2. Категоріальний характер філософського знання
- •§ 3. Зв'язки детермінації
- •§ 4. Альтернативні концепції діалектики
- •§ 5. Суперечність буття і пізнання
- •§ 7. Діалектика заперечення
- •§ 1. Філософія і соціальні науки
- •§ 2. Філософська концепція суспільства: можливі альтернативи
- •§ 4. Світ соціальних законів. Об'єктивна основа і межі свободи
- •§ 1. Людина як предмет філософії
- •§ 2. Антропосоціогенез. Єдність природного і суспільного в людині
- •§ 3. Духовність ! проблема сенсу життя
- •§ 4. Людина і людство
- •§ 1. Поняття діяльності і практики
- •§ 2. Структура практичної діяльності
- •§ 3. Види практики
- •§ 1. Свідомість як філософська категорія
- •§ 2. Генезис свідомості
- •§ 3. Структура свідомості
- •§ 4. Духовне життя і сучасність
- •§ 1. Предмет і структура пізнання
- •§ 2. Наукове пізнання та його методи
- •§ 1. Філософська концепція творчості
- •7 Франко і. Я. Із секретів поетичної творчості.— к., 1969.— с. 17.
- •§ 2. Види творчості
- •11 Бернал Дж. Наука в истории общества.— м.Р 1956.— с. 84.
- •§ 3. Творчість і особа. Психологічні особливості творчої особи
- •§ 1. Суспільне виробництво та його структура
- •§ 2. Роль соціальної революції в житті суспільства
- •§ 3. Суспільно-економічна формація та структура її
- •§ 1. Видова різноманітність людства
- •§ 2. Раси та етноси
- •§ 3. Соціально-історична різноманітність людства
- •§ 4. Національний характер як визначальна ознака нації
- •§ 1. Сутність суспільного прогресу та його критерії
- •§ 2. Історичні типи суспільного прогресу
- •§ 3. Історія як прогрес свободи
- •§ 1. Філософія і культура
- •§ 2. Суспільство і культура
- •§ 3. Культура і цивілізація
- •§ 1. Проблема свободи. Свобода і необхідність
- •§ 2. Проблема соціалізації людини. «Індивід», «особистість», «індивідуальність»
- •§ 1. Природа цінності
- •§ 2. Типологія ціннісних орієнтацій
- •§ 1. Соціальне передбачення. Ме.Оди і типи прогнозів
- •§ 2. Сутність і перспективи науково-технічного прогресу
- •§ 3. Глобальні проблеми сучасності
- •§ 1. Проблема буття і основні шляхи вирішення її...... І 86
- •§ 3. Матерія , . . ,................. І 97§ 4. Спосіб та форми існування матерії . І........ 199
- •§ 2. Антропосоціогенез. Єдність природного і суспільного
- •§ 4. Людина і людство................. 27 і
- •§ 2. Проблема соціалізації людини. «Індивід», «особистість»,
§ 4. Альтернативні концепції діалектики
Філософія XX ст. певною мірою є філософією діалектичних пошуків. Виникає цілий спектр некласичних концепцій діалектики: екзистенціальна діалектика (К. Ясперс, Ж. П. Сартр), діалектична теологія, або теологія кризи (К. Варт, П. Тілліх), діалектика російського «конкретного ідеалізму» (С. Л. Франк, П. О. Флоренський), «негативна діалектика» (Т. Адорно, Г. Мар-кузе) тощо. Зупинимося коротко на деяких з них.
Діалектична теологія як концептуальна доктрина склалася в 20—30-х роках нашого "століття. Початок їй був покладений книгою швейцарського теолога Карла Варта «Послання до римлян» (1919 р.) і розвинутий такими видатними протестантськими теологами, як Е. Бруннер, Р. Бультман, П. Тілліх, Р. Н. Ні-бур та ін. Головну антропологічну антиномію вони вбачають у зіткненні в людині божественного і гріховного. Однак ні культові маніпуляції, ні інтелектуальні пошуки не дають змоги подо-
222
лати ситуацію відпаду людини від Бога. Бог несумірний з людиною, хоч остання і являє собою творіння та образ божий. Він водночас судія і недосяжний ідеал людини. Ця несумірність, оскільки на будь-якому рівні своєї досконалості людина стоїть перед Богом з порожніми руками, відчужена від нього, і породжує в людини неспокій, а потім і страх. Цю саморозірва-ність людини, її відчуження можна подолати лише в акті «абсолютної віри», як «межі людських можливостей» (Тілліх). Діалектична теологія є теологією кризи, що фіксує суперечності людського буття в трагічному світлі, тобто як такі, які одвічно неможливо вирішити. Саме тому діалектична теологія розвивалася в тісному контакті з екзистенціалізмом і багато в чому близька до нього.
Екзистенціальна діалектика бере свій початок від діалекти-ко-психологічних прозрінь датського релігійного мислителя
XIX ст. С. К'єркегора. Його «якісна діалектика», або «діалектика парадоксу», відбивала суперечності екзистенціального мислення, тобто мислення, яке не допускає примирення протилежностей. Несумірність нескінченного (божественного) і скінченного (людського) породжує «парадокс», який є непримиримою суперечністю, а тому є об'єктом віри, а не розуму. Екзистенціальна діалектика вкрай ірраціоиалістична; і у К'єркегора, і у К. Ясіїсрса вона протистоїть раціональному мисленню. Діалектика стосується лише сфери мислення і людського життя. Це діалектика індивідуального існування, суперечності якого не стільки усвідомлюються раціонально, скільки «приголомшують» особистість, це форма індивідуального, суб'єктивного акту. Це не є діалектика розвитку об'єкта і навіть не діалектика поняття, яке розвивається. Майже всі основні діалектичні концепції
XX ст. стверджували себе на противагу гегелівському та матеріалістичному розумінню діалектики. Екзистенціальна діалектика фіксує увагу на суперечностях самого людського існування, без вирішення їх, а тому неминуче набуває трагічного забарвлення, що повною мірою виявилося у негативній діалектиці представників франкфуртської школи (Т. Адорно, Г. Маркузе).
Дух цієї концепції найяскравіше втілений у книзі Т. Адорно «Негативна діалектика» (1966 р.). Автор її констатує тотальний антагонізм сучасного суспільства, в якому пригнічується людська сутність, а загальні прагнення людини не задовольняються. Відчуження має загальний характер і тому подолати його надто важко. Сучасному суспільству, яке М. Хоркхаймер назвав «піз-ньобуржуазним», слід протиставити заперечення і тотальну критику. Завдання полягає в тому, щоб зруйнувати сучасну буржуазну цивілізацію товарно-грошових взаємин і тим самим зняти з неї закляття раціонального мислення. У зв'язку з цим пред-ставники «негативної діалектики» свідомо заперечують діалектичну традицію, яка бере свій початок від Платона, Арістотеля та Гегеля, і повертаються до стародавньої філософської традиції софістів і кініків.
За визначенням Адорно, «негативна діалектика» є «мислячою конфронтацією поняття і предмета», «логіка руйнування» опредмеченої форми поняття. «Рушієм діалектичного мислення», запевняє Адорно, є не логіка понять, а нещасна свідомість, яка здатна протистояти калькулюючому духу буржуазності і виразити те, що неможливо виразити з допомогою раціонального мислення. «Негативна діалектика» — це саморуйнування поняття, логічності, розумності, понятійного мислення, яке розглядається як данина традиції буржуазного Просвітництва. Акцент робиться на вкрай індивідуальній, знесиленій нескінченним конфліктом з самою собою свідомості. Це діалектика, яка сама себе заперечує. ,
Оригінальну концепцію діалектики запропонував російський філософ, вчений і православний богослов П. О. Флоренський. Коротко її можна охарактеризувати як діалектику християнського «конкретного ідеалізму». В ній зроблено спробу релігійно-філософського синтезу віросповідних норм християнства і європейської мислительної традиції, зокрема діалектики античності та- німецького ідеалізму кінця XVIII — початку XIX ст. Висхідним пунктом «конкретної» діалектики Флоренського стала ідея тотального антиномізму, що йде від І. Канта, яка тлумачиться як неминуча і внутрішньо зумовлена самосуперечли-вість буття і свідомості. Для такої діалектики неможливе жодне твердження (теза), яке не передбачало б заперечення його (антитеза). Тенденції, які взаємно виключають одна одну, утворюють об'єктивну і сутнісну сторону речей і мислення. Ці тенденції неможливо ні вигадати, ні обійти; їх можна лише брати до уваги або просто використовувати. Ця діалектика тому і називає себе «конкретною», що не бажає затуляти очі і не помічати конкретно-живої антиномічності існування. «Якщо світ, що вивчається, надтріснутий, і ми не можемо замурувати його тріщини, то не повинні і приховувати їх. Якщо розум, який пізнає, роздроблений, якщо він не є монолітним, якщо він сам собі суперечить,— ми знову ж таки не повинні робити вигляд, що цього немає» '. Отже,' ігнорувати протиріччя означає або міркувати абстрактно, або діяти бездумно. Проте діалектика «конкретного ідеалізму» не обмежується вимушеним визнанням тотальної суперечливості сущого. Вона має позитивні цілі і задачі, певну сферу і прийоми своєї діяльності, а також межі
1 Флоренский П. А. Столп и утверждение истиньї.—М., 1990.—С. 157.
224
свого застосування. Головна відмінність її від гегелівської і матеріалістичної діалектики в тому, що вона прагне бути не науковим методом дослідження, сукупністю нормативних логічних процедур, а лише майстерністю мислення, яке притаманне пошукові істини і сприяє його успіху.
Діалектика в такому розумінні — не більш ніж «вміння запитувати і відповідати»2, здатність порівнювати альтернативні судження і тим самим звільняти мислення від сталих розсудково-догматичних означень і понять, спонукати свідомість до ще не дослідженого досвіду життя і творчості. Основна настанова «конкретної» діалектики Флоренського — розхитати звичні уявлення про світ і ствердити точку зору на об'єкт і на думку про об'єкт як такі, що встановлюються («змінні»). Для неї краще спростовувати, а не доводити, сперечатися, а не погоджуватися, сумніватися, а не сліпо довіряти будь-чому. Тут наочно простежується античний діалектичний субстрат, зокрема сокра-тівська манера зіштовхувати протилежні погляди і показувати умовність та відносність їх, а також арістотелівське розуміння діалектики як лише можливої (а не достовірної) форми знання. Зовсім у дусі античної вірогіднісної логіки та античного раціонального скепсису діалектика обмежується інструментально-ириклпдііоіо функцією, іфіфіннкхльсн до віртуозної гри понять, ототожнюється ч майстерністю невмирущої думки, яка до будь-чого ставиться із сумнівом, навіть до того, що здається абсолютним і безумовним, і крушить будь-які уявлення, які претендують на несуперечливість та достовірність (за словами Флоренського, «апостол Хома, що вагається,— символічна фігура філософії»).
Цс, безумовно, не означає, що діалектику «конкретного ідеалізму» не займає істина як найвища цінність і предмет пізнавального устремління. «Конкретна» діалектика не зводиться до релятивізму та поверхневого любомудрування софістики. Більше того, верховна істина становить єдину умову, що виправдовує існування і призначення антиномічного мислення (діалектики). Ця істина постулюється не самою діалектикою і взагалі не раціональною свідомістю (логікою чи наукою), вона покладається актом релігійної віри як незаперечна догма. Гарантом її достовірності є християнсько-православна Церква. Ця істина є надане в релігійній інтуїції «конкретне всеєдинство» сущого, «зсередини об'єднана цілісність» буття, персоніфікована в образі триіпостасної «Нескінченної Одиниці», або просто Бога. Осягнути Бога як одвічну гармонію та «останню Таємницю» сущого діалектика безсила, бо сфера її — це світ скороминучих та
2 Флоренский П. А. Столп и утверждение истиньї.—М., 1990,—С. 145. смертних у своїй антиномічності речей. Однак брати участь у цьому осягненні вона все-таки може, смиренно прислуговуючи вірі арсеналом раціональних засобів, спростовуючи уявні й обмежені істини, що перешкоджають вірі на її шляху до «істини справжньої та нескінченної». У такому розумінні Флоренський і визначає діалектику як «християнський шлях міркувань».