§ 2. Наукове пізнання та його методи

Наукове пізнання пов'язане з функціонуванням особливого соціального інституту — науки. Наука — це не тільки система знань, а й діяльність, підкорена виробництву знань. У загаль-ному вигляді вона включає в себе Існування певних наукових співтовариств, їхню діяльність по створенню нових знань і самі ці знання. Виробництво наукових знань — особливий різновид пізнавальної діяльності, зв'язаної з продукуванням нових, об'єк­тивно-істинних знань шляхом наукового методу і відповідно до вимог наукової раціональності. Отже, щоб зрозуміти специфіку наукового пізнання, треба розібратися, що таке науковий метод і наукова раціональність.

Історично наука походить із неспеціалізованого, повсякден­ного знання. Останнє представлене в трьох формах: 1) рецеп­тивне, технічне знання (частково спеціалізоване, але ненаукове знання, характерне для мистецтв, ремесел, торгівлі, дрібного виробництва); 2) протонаука — ніби підготовчий етап станов­лення науки (збирання даних за допомогою наукових методик, окремі каузальні констатації при спостереженні за явищем при­роди тощо); 3) псевдонаука — сукупність переконань і дій, які видаються за науку (при цьому загальний принцип підходу, ме­тодика дослідження і знання, що приймаються, є чужими паную­чій в дану епоху науковій раціональності). Даний культурний феномен іноді називають паранаукою. Це такі види спеціалі­зованого знання, як алхімія й астрономія, теологія і спекуля­тивна натурфілософія, парапсихологія. Сьогодні для всіх оче­видно, що всі ці види знання неможливо викреслити із загаль­ної духовної культури людей не лише в історичному минулому, айв наш час.

Хоч наука так чи інакше походить з різних пластів повсяк­денного знання, вона не є його логічним або концептуальним продовженням. Наприклад, поняття «сила» в механіці не є уза­гальнення або уточнення повсякденного поняття сили.

У науці навіть знайомі з точки зору буденного досвіду явища часто сприймаються в зовсім новому світі, а наукові істини не­рідко постають парадоксальчими з точки зору «очевидностей» здорового глузду. Наукова раціональність переосмислює досвід як базу емпіричного природознавства. Перетворення досвіду на «науковий дослід» здійснюється за трьома принципами: 1) перш ніж вирішувати питання, чому протікає те чи інше явище, вар­то попередньо з'ясувати за допомогою засобів експерименту, як протікає дане явище в дійсності; 2) для того щоб мати можли­вість пов'язувати математично виражену гіпотезу з даними спо­стереженнями, потрібно, щоб сам досвід був метрично (кількіс­но) організований; 3) досвід не є єдиною основою, з якої ви­пливає положення теорії. Власне наукові твердження і висновки утворюються як результат використання теоретичних побу­дов для опису змісту чуттєвого досвіду і як такі передбачають певні теоретичні ідеалізації.

326

Прийнято вважати, що головним критерієм науковості засто­сованого природничими науками методу є їхня експерименталь­на база. Однак серед методологів існують серйозні розходження в розумінні природи експерименту й експериментальних фактів, а також їхньої ролі в механізмі становлення і розвитку науко­вого знання. Відомий західний методолог Т. Кун критерієм на­уковості знання вважав наявність парадигми, у рамках якої це знання переробляється і трансформується. На основі парадигми виникає так звана нормальна наука, яка успішно вирішує екс­периментальні і теоретичні головоломки, тобто «наукові проб­леми», які чітко сформульовані в рамках даної наукової тра­диції.

Т. Кун розглядає парадигму як інтегральну характеристику тієї чи іншої наукової дисципліни (наприклад, фізики або біо­логії) в певну історичну епоху. Така характеристика, як прави­ло, пов'язана з існуванням певної наукової школи, напряму то­що. В понятті парадигми можна виділити такі основні моменти:

1) «символічні узагальнення» — формально або частково-формалізовані компоненти теорії, які функціонують як «закони природи» або ж як системи відповідних символів;

2) «метафізична парадигма» (або картина світу) — це мо­дельні уявлення, узагальнені образи вихідних об'єктів науки (наприклад, газ у класичній фізиці розглядається як сукупність молекул, що нагадує більярдні кулі, які знаходяться в хаотич­ному русі);

3) загальноприйняті в даному співтоваристві вчених методо­логічні вимоги і ціннісні орієнтації; теоретичні концепції повин­ні бути простими, несуперечливими, такими, що піддаються пе­ревірці, наукові передбачення — точними, за можливістю кіль­кісно вираженими;

4) загальноприйняті в співтоваристві зразки, за якими «ви­готовляються» наукові описи і пояснення, а також базисні при­клади вирішення конкретних наукових проблем.

Найважливішою формою розвитку наукового знання є гіпо­теза. З точки зору методології — це деяке універсальне твер­дження, про реальність (і пов'язана з нею система теоретичних побудов), істинність або хибність якого повинен довести експе­римент. Гіпотеза тоді стає науковою теорією, якщо вона задо­вольняє таким вимогам:

1) осмисленість (досягається операціональною визначеністю понять, які входять до теорії);

2) несуперечливість (логічна узгодженість висловлювань, що приймаються в теорії);

3) можливість перевірки, порівняння теоретичних висловлю­вань із досвідом, даними експерименту; 4) підтверджуваність (відповідність теорії даним дослідів з заданим ступенем точності, підтвердження теорії в контексті соціальної практики);

5) екстраполяція (здатність теорії до узагальнення за межа­ми того досвіду, на грунті якого вона спинилась на початку);

6) адаптованість (здатність теорії шляхом деяких модифіка­цій з'ясовувати нові факти);

7) потенційна фальсифікованість (вказівка на такі обстави­ни, які однозначно визначають, в яких випадках теорія вважає­ться такою, що розходиться з досвідом).

До основних методів емпіричного дослідження належать спо­стереження, вимірювання, експеримент і індукція.

Наукове спостереження, на відміну від простого споглядан­ня,— це деякий різновид діяльності, який має смисл, мету і за­соби, за допомогою яких суб'єкт переходить до предмета діяль­ності (явища, яке спостерігається) і до продукту її (звіту про. спостережуване). У реальній науковій практиці спостереження являє собою активний пізнавальний процес, який спирається не лише на роботу органів чуття, а й на здатність тлумачити дані чуття. До наукового спостереження ставляться суворі вимоги: 1) чітка постановка мети спостереження; 2) вибір методики і розробка плану: 3) систематичність; 4) контроль за коректніс­тю і надійністю результатів спостереження; 5) обробка, осмис­лення і тлумачення одержаного масиву даних.

Спостереження — важливий спосіб одержання наукових фак­тів. Науковий факт — це відображена у висловлюванні реаль­ність. Взагалі будь-що стає науковим фактом лише тоді, коли воно зафіксоване тим або іншим прийнятим у даній науці спо­собом (протокольний запис у вигляді висловлювань або формул, фотографія, магнітофонний запис тощо).

Будь-який факт науки має багатомірну (в гносеологічному значенні) структуру. В цій структурі можна виділити чотири шари: 1) об'єктивну складову (реальні процеси, події, структу­ри, які є похідною основою для фіксації пізнавального резуль­тату, що називається фактом); 2) інформаційну складову (ін­формаційні посередники, які забезпечують передачу інформації від джерела до приймача — засобу фіксації факту); 3) прак­тичну детермінацію факту (зумовленість факту наявними якіс­ними і кількісними можливостями спостереження, вимірювання й експерименту); 4) когнитивну детермінацію факту (залеж­ність способів фіксації та інтерпретації фактів від системи по­хідних абстракцій теорії, теоретичних схем, психологічних уста­новок тощо).

Вимірювання — спостереження, яке фіксує не лише якісні характеристики об'єктіз і явищ, а й кількісні аспекти. Воно пе-

328

редбачає наявність деякого масштабу (одиниці вимірювання), алгоритму (правил) процесу вимірювання вимірювальним при­строєм. Вимірювання є процедурою встановлення однієї вели­чини з допомогою іншої, прийнятої за еталон. Першу з указаних величин називають вимірною величиною, другу — одиницею вимірювання. Звідси під вимірюванням розуміють процедуру по­рівняння двох величин, у результаті якої експериментально вста­новлюється відношення між величиною вимірювальною і вели­чиною, прийнятою за одиницю. Спосіб вимірювання включає в себе три основних моменти: 1) вибір одиниці вимірювання й одержання набору відповідних мір; 2) встановлення правил по­рівняння вимірювальної величини з мірою і правил складання мір: 3) опис процедури вимірювання як експериментальної дії. Варто підкреслити, що сучасне дослідне природознавство, по-- чаток якому було покладено працями Леонардо да Вінчі, Галі-лея і Ньютона, своїм розквітом зобов'язане застосуванню вимі­рювань. Проголошений Галілеєм принцип кількісного підходу, згідно з яким опис фізичних явищ повинен спиратися винятково на величини, що мають кількісну міру, є методологічним фунда­ментом точного природознавства, передумовою науково-техніч­ного прогресу.

Експеримент як засіб набуття нового знання про навколиш­ній світ використовується в науці у зв'язку з пізнавальними зав­даннями, для вирішення яких учений змушений звертатися до певної форми практичної дії, до створення організованого, штуч­ного середовища і використання спостережної матеріальної взає­модії з метою одержання корисної інформації. Дослідник вдає­ться до постановки експерименту тоді, коли виникає потреба вивчити певний стан предмета спостереження природним шля­хом. Діючи на предмет у спеціально підібраних умовах, дослід­ник викликає до життя потрібний йому стан предмета.

Завдяки чому експеримент виступає як засіб одержання но­вого знання? Для відповіді на це запитання слід зрозуміти логі­ку й умови переходу від попереднього знання до нового науково­го утвердження того чи іншого ступеня спільності.

Щоб перетворити експеримент на пізнавальний засіб, потріб­ні операції, що дають змогу перевести логіку речей у логіку по­нять, матеріальну залежність —у логічну. Для цього треба мати такий ряд: 1) принципи теорії і логічно похідні від них наслід­ки; 2) ідеалізовану картину поведінки об'єктів; 3) практику ототожнення в заданому інтервалі абстракції певної матеріаль­ної конструкції. При наявності цих факторів логіка понять і ло­гіка речей збігаються. Існує два типи експериментальних зав­дань: дослідницький експеримент пов'язаний з пошуком неві­домих залежностей між кількома параметрами об'єкта; переві-рювальний експеримент застосовується у випадках, коли потріб­но підтвердити або скасувати ті чи інші наслідки теорії.

Звертаючись до методів побудови наукової теорії, розгляне­мо насамперед саме поняття теорії. Висхідним визначенням в аналізі гносеологічної природи наукової теорії є розуміння її як вищої форми відображення дійсності й організації наукового знання. Специфіка теорії як форми організації знання полягає в тому, що вона в систематичному вигляді відображує законо­мірності, сутнісні характеристики певної галузі дійсності. За своєю будовою наукова теорія є цілісною і внутрішньо диферен­ційованою системою взаємопов'язаних понять, законів і вислов­лювань про досліджувані об'єкти, системою, яка забезпечує ви­ведення змісту теорії із деякої сукупності тверджень і понять (похідного базису теорії) за певними логіко-методологічними правилами.

Оскільки теорія повинна дати цілісне уявлення щодо законо­мірностей і сутнісних зв'язків певної галузі буття, теоретичне знання передбачає складну систему абстракцій, ідеалізованих об'єктів, зокрема наявність опосередкованих ланок у вигляді відповідних концептуальних структур, схем і моделей. Таких ла- > нок може бути кілька, що свідчить про багаторівневу ієрархічну побудову фундаментальних наукових теорій. Так, крім свого яд­ра (системи фундаментальних понять і співвідношень) теорія включає в себе менш загальні поняття як своєрідну ланку між похідними теоретичними допущеннями та емпіричними фактами (так звану оболонку ядра теорії).

Говорячи про структуру теорії, варто згадати про гіпотетико-дедуктивну модель наукової теорії. В літературі ця модель не­рідко постає як зразок побудови будь-якої точної наукової тео­рії. В основу даної моделі покладено більш або менш модифіко­ваний, з урахуванням особливостей емпіричного знання, аксіо­матичний метод побудови теорії, тобто такий спосіб побудови теорії, коли в основі її ми знаходимо певні вихідні положення, аксіоми чи постулати. Всі останні твердження повинні виводи­тись з них суто логічним шляхом на основі прийнятих правил.

Отже, аксіоматизація будь-якої теорії потребує, по-перше, вибору аксіоми; по-друге, визначення сукупності законів логі­ки, які використовуватимуться надалі; по-третє, виведення із аксіом за допомогою правил виводу всіх інших істинних твер­джень даної теорії.

Найважливішим способом побудови будь-якої наукової тео­рії є абстракція. Абстракція — це спосіб формування образів ре­альності (уявлень, понять, суджень) шляхом відвернення і по­повнення, тобто шляхом використання (або фіксації в образі) лише частини з більшості відповідних даних і додавання до цієї

330

частини нової інформації, яка не випливає з цих даних. Так, перші геометричні поняття історично формувалися за допомо­гою індукції шляхом абстрагування від усіх властивостей спо­стережуваних тіл, крім їхньої форми і розмірів. Геометричного змісту цим поняттям (точка, пряма площина тощо) було нада­но за рахунок логічної реконструкції їх, поповнення наявних ем­піричних властивостей такими теоретичними властивостями, як безперервність, необмежена протяжність, конгруентність, пара­лельність, тобто необхідних для. вираження суто геометричних істин.

На відміну від буденного пізнання наукова абстракція під­порядковується певним вимогам. По-перше, повинно бути пока­зано те, від чого абстрагуються в процесі осягнення об'єкта, є об'єктивно стороннім для результату абстракції; по-друге, треба визначити, до якої межі (в якому інтервалі абстракції) даний процес матиме законну силу; по-третє, треба взяти до уваги, що будь-якій введеній до теорії (з об'єктивним смислом) абстракції відповідає власний, від свідомості суб'єкта незалежний інтер­вал абстракції. Позначений інтервал визначає межі раціональ­ного обгрунтування тієї чи іншої абстракції, умови її предмет­ної істинності і межі однозначної застосованості (все це вста­новлюється на основі інформації, одержаної емпіричними або логічними засобами).

Методологія і пов'язана з нею методологічна свідомість є спеціальною формою рефлексії над науковим пізнанням, особ­ливий тип усвідомлення науки. Сучасна методологія не обме­жується вивченням методів наукового пізнання, прийомів до­слідження і процедур. Вона досліджує також основу, структуру і властивості наукового знання, його генезис і функціональні за­кономірності розвитку і трансформації. На грунті концептуаль­ної обробки досвіду науки методолог зводить теорію, здатну описати і з'ясувати особливості пізнавальної діяльності, пропо­нує принципи раціональної реконструкції процесу пізнання, си­стем наукового знання. Саме на рівні методологічної теорії ство­рюються умови визначення адекватної аксіології науки — систе­ми критеріїв і оцінок наукової діяльності та її результатів, та­ких як істинність, об'єктивність, раціональність, ефективність, практичність тощо. Наукову методологію можна використовува­ти (і слід це робити) для розробки методології управління на­укою відповідно до її власної природи '.

С. в.

¹ Див.і Методологическое познание в современяой науке.— ІС, 1989.— Контрольні запитання

1. «Лише в загальній думці існує солодке, в думці — гірке, в думці — тепле, в думці — холодне, в думці — колір, в дійсності ж існують лише атоми і пустота» (Демокріт) (див.: Материалистьі Др€вней Греции.— М., 1955.— С. 76). Як можна оцінити цей вислів філософа?

2. «Нам дані речі в якості предметів, що перебувають поза нашими почут­тями, але про те, якими вони можуть бути самі по собі, ми нічого не знаємо, а знаємо лише їх явлення, тобто видіння, які вони в нас ство­рюють, діючи на інші почуття» (Кант И. Пролегомени.— М., 1937.— С. 51). Чи з усім можна погодитися в даному твердженні? Якщо ні, то в чому помилка?

3. «У повсякденному житті ми називаємо істиною згоду з нашим уявленням... У філософському смислі, навпаки, Істина... означає згоду деякого змісту з самим собою... Втім, більш глибоке (філософське) значення істини зу­стрічається і у звичайному вживанні слова; ми говоримо, наприклад, про істинного друга і розуміємо під цим такого друга, спосіб дії якого відповідає поняттю дружби; так само ми говоримо про істинні твори мистецтва» (Гегель Г.-В.-Ф. Сочинения,—М., 1970.—Т. 1.— С. 57). Зробіть критичний аналіз такого розуміння істини.

Розділ 12 ТВОРЧІСТЬ

Основні проблеми. Що таке творчість? У чому специфіка творчої діяльності? Як пов'язані свідомість та творчість? Що таке інтуїція? Які ознаки творчої особистості? Які основні види творчої діяльності?

Ключові поняття. Свідомість. Творчість. Діяльність. Природа творчості. Види творчості. Творча особистість. Інтуїція. Талант і геній. Структура творчого процесу. Наукова, технічна, худож­ня, філософська творчість. Специфіка соціальної творчості.