§ 4. Людина і людство

З позицій ідеології «гвинтика» людина сама по собі нічого не значить, вона є «нуль». Однак не треба впадати в іншу край­ність — «я відповідаю за все, я все можу». Реалізація смислу життя можлива лише в єдиному ланцюжку «людина — людст­во — природа». Діалектика тут така: людина не може стати духовною (яка вбачає свою свободу не в споживацькій сваволі, а в органічній єдності з людською природою) без певних со­ціальних і природних основ, людство і природа в нинішній си­туації не можуть зберегти себе й успішно розвиватися без лю­дей з «людськими якостями» ⁶, без людини духовної. В той же час між елементами цього ланцюжка неминущі суперечності. Розглянемо цю проблему стосовно людини і людства.

Людство являє собою єдиний біологічний вид, але його со­ціальна і тим більше духовна єдність перебуває в процесі ста­новлення. Воно розпорошене на безліч найрізноманітніших соціальних груп і сукупностей — націй, класів, професійних, ре­лігійних, політичних груп та ін. Інтереси цих груп можуть бути як спільними, так і відмінними аж до протилежних. Окрема лю­дина безпосередньо входить у цілу низку різних соціальних груп, і тому становлення її загальнолюдських інтересів завжди опосередковане груповими інтересами.

І все ж людство в цілому — не бліда абстракція. Досягнен­ня єдності його продиктоване щонайсуттєвішими міркуваннями. Якщо центробіжні сили запановують над доцентровими, люд­ству загрожують невирішені глобальні проблеми: як запобігти війні, зберегти природу, здоров'я і культуру людей. Планетарна спільність долі неминуче веде до соціальної і духовної єдності людства, бо саме вона є умовою його виживання. Однак, як свідчить сумний історичний досвід, штучне формування єдності до добра не доводить. Потрібно добре уявити собі об'єктивні і суб'єктивні засади такої єдності.

Об'єктивні засади єдності людства передбачають: 1) розши­рення і зміцнення господарсько-економічних зв'язків різних ре­гіонів планети; 2) потребу сумісних зусиль у боротьбі з еколо­гічною кризою; 3) зростання політичної єдності на шляхах роз­зброєння і запобігання воєнній загрозі; 4) необхідність коорди-

⁶ Див.: Печчеи А. Человеческие качества.— М., 1981; Фромм 3. Иметь или бнть? —М., 1986, нації зусиль у боротьбі з міжнародною злочинністю; 5) прибор­кування загрози ідеологічних конфліктів, що загрожують люд­ству ліквідацією досягнутої єдності в інших галузях життя; 6) розширення культурних контактів, інтернаціоналізацію су­спільного життя.

Реалізація цих об'єктивних передумов вимагає об'єднання зусиль усіх суб'єктів людської діяльності — від народів і дер­жав до окремих особистостей. Ядром цього процесу є примат загальнолюдських інтересів над груповими (класовими, націо­нальними), а головною формою реалізації — діалог. Точніше кажучи, загальнолюдські інтереси повинні переважати над ін­тересами окремих груп і особистостей не взагалі, не абсолютно, але рівно настільки, щоб між носіями різних інтересів і цін­нісних орієнтацій міг відбутися конструктивний діалог.

Діалог передбачає прагнення до щирого взаємопорозумін-ня і поваги інакомислення, точки зору іншого *. Єдність у ді­алозі ставиться вище за боротьбу точок зору, але не означає нівелювання їх, втрати своїх позицій чи розчинення їх у чужій точці зору. Єдине людство повинно скоріше асоціюватися з по­ліфонічним оркестром, що зберігає у вищій цілісності неповтор­ність кожного, а не з тоталітарною сукупністю «гвинтиків» в уніформі.

Повага до унікальності кожного з учасників філософського становлення єдиного людства поширюється на будь-яку со­ціальну групу, окрему людину за умови, що вони не протистав­ляють себе цій єдності. Так, гуманізм не виключає ставлення до будь-якої нації як до самоцінності в її неповторних культурно-історичних особливостях; більше того, не можна любити людст­во взагалі, не будучи здатним любити свій народ, кожну кон­кретну живу людину. Агресивний націоналізм і расизм, які зне­важають гідність інших народів, несумісні з ідеєю загальнолюд­ської єдності. Так само не може претендувати на «свободу» зло­чинець чи злочинне суспільство. Гуманізм, який лежить в основі людської єдності, не означає всепрощення. «Гуманне» ставлення до зла негуманне.

Людина і людство на рівні діалогу вже не з'ясовують, хто з них «ціль», а хто — «засіб».

Людство повинно знати, що його щастя не може бути куп­леним навіть за рахунок сльозинки безвинного малюка.

Однак і кожна окрема людина, і окремі людські спільності повинні навчитися великому мистецтву добровільних поступок.

* Сутність діалогу розкривається в роботах видатного російського мис» лителя М. М. Бахтіна. Див.: Бахтин М. М. Зстетика словесного творчества.— М., 1986,— С. 254, 360, 365, 384, 392—430 та ін.'

Самий модний лозунг нині, справедливо підкреслює О. Солже-ніцин,— це права людини. Права людини — це дуже добре, але як би нам самим стежити, щоб наші права не заохочувались за рахунок інших?

Діалогічні відносини виключають абсолютну ієрархію, але передбачають взаєморозуміння, визнання самоцінності один од­ного і вищої цінності єдності, що виражається в спільному вба­чанні вищого сенсу життя у вільній свідомості ноосфери.

Контрольні запитання

1. Що таке комплексне людинознавство і яка роль філософії в становленні його?

2. У чому полягають сутність і призначення людини?

3. Що таке антропосоціогенез?

4. Як співвідносяться в людині природне, суспільне і духовне начала?

5. Як ви розумієте смисл людського життя?

6. Які умови становлення єдиного людства? Як співвідносяться людство і людина?

Розділ 9 ПРАКТИКА

Основні проблеми. Співвідношення понять «діяльність», «практика» і «праця». Суб'єктивна та об'єктивна сторони прак­тики.

Ключові поняття. Діяльність. Практика. Споглядальність. Структура практичної діяльності. Активність.

У центрі світоглядних проблем завжди стояло питання про те, яким є ставлення людини як родової істоти до навколиш­нього світу. Теоретично можливі різні моделі цієї позиції. На­приклад, людина як частина природи органічно вросла в середо­вище, що оточує її, в природне буття; отже, вона є елементом природно-соціального універсума. В даній моделі простежує­ться деяка аналогія між буттям людини та існуванням тварин у межах своєї екологічної ніші. Своєрідним варіантом цієї мо­делі є розуміння даної проблеми в рамках метафізичного ма­теріалізму як позиції пасивного споглядання.

Модель активного ставлення до світу як один з варіантів світоглядної позиції людини містить дві сторони: 1) суто духов­ну активність людського «я»; 2) активність людини як пред­метно-практично діючої істоти.

Визнаючи активну, предметно-практичну спрямованість до світу як висхідну фундаментальну позицію людини у світі, мож­на вивести всі інші сутнісні означення людини як такі, що ви­пливають з цієї позиції. Всі інші форми ставлення людини досвіту — шзнавально-теоретична, ціннісна, екзистенціальна тощо є похідними від практики.

Категорія практики є ключовою у поясненні людської істо­рії, процесу пізнання. Для філософії історії центральна пробле­ма — це взаємовідносини людини та суспільства, людини й істо­ричного процесу. Вже перші матеріалісти дійшли висновку, що людина є зліпком з історії, продуктом обставин, соціальних умов. Звідси люди, що змінилися,— суть продукт обставин, що змінилися. Проте, якщо виходити з існуючих на кожному істо­ричному етапі розвитку суспільства соціальних структур, які де­термінують буття людини, то важко зрозуміти, як можлива історична перспектива людини, гуманістичне і цивілізоване суспільство. Залишається лише сподіватися, що повільна «при­родна» зміна обставин приведе до кращого. У діалектико-мате-ріалістичній філософії виділяється така соціальна реальність, яка дає змогу по-новому поглянути на історичну перспективу людства та поцінувати її. В усіх попередніх концепціях історії не бралось до уваги, що обставини, які визначають життя лю­дей, змінюються саме людьми. Людина — не пасивний продукт історії, вона здатна до практично-критичної діяльності.