§ 2. Суспільство і культура

Акцентуючи увагу на соціальному статусі феномена культу­ри, філософи розглядають її як форму, в якій відбивається суспільно-історична практика, як функцію суспільства, продукт історії. Отже, «культурне» виявляється тотожнім «соціально­му», тобто культура тотожня суспільству. Звідси випливає по­треба проаналізувати більш конкретно співвідношення катего­рій «суспільство» і «культура».

Розуміється, культура не належить природі як позалюд-ській реальності, вона — результат історичного розвитку люди­ни. В цьому смислі під «культурою» розуміють «іншу природу», створену людиною. Проте культура не існує і не може існувати поза природою, і не лише тому, що вона є некомпенсованою основою суспільства. Це так насамперед тому, що суб'єктом її є людина як істота природно-соціальна. Культура є засобом виділення людського суспільства з природи і водночас тим, що зв'язує його з природою.

На думку А. Гелена, представника «соціобіології», культу­ра забезпечує пристосованість людини до навколишнього се­редовища. Завдяки культуроутворюючій енергії людина ство­рює навколо себе штучний світ, вона змушена займатися куль­турою з метою забезпечення процесів життєдіяльності. Немає такого людського суспільства, в якому не було б культури, тоб­то передбаченої зміни фактів і обставин, корисних людині. Ге-лен відносить культуру до фізичних умов існування людини: «Там, де у тварини мислиться навколишній світ, у людини роз­міщена сфера культури» ³.

Соціобіологія розглядає проблеми взаємодії генетичної і культурної еволюції через процеси генетичного розвитку розу­мових здібностей людини і поведінки її. Тут культура постає як «сума культургенів» відносно однорідної групи «артефактів», форм поведінки або розумових об'єктів, які можуть і не мати

³ Гелен А. О систематике антропологии // Проблема человека в запад-ной философии.— С. 161, 170.

404

прямого відношення до діяльності і разом з тим не можуть повністю або частково позначити певний атрибутивний стан.

Близькі до цього позиції поділяв Левіт, який вважав, що культура реалізується у сфері неспроможного буття і як така є об'єктивацією емоційно-вольових імпульсів людини. У сфері природи людина — лише природна істота, позбавлена індивіду­ального розвитку. У сфері культури людина — істота історична, суб'єкт культурно-історичної творчості. Однак, на думку Леві­та, поглинання культурою всього світу людей водночас є мо­ментом загибелі людини і природ».

Сучасний культуролог Лессінг, навпаки, розглядає культуру як порятунок людської природи, як перемогу духу над життям. На його думку, природа живить ідею, виснажуючи, в свою чергу, життєвий елемент. Культура спопеляє природу, пере­творюючи її на мертвий механізм. Отже, культура є альтерна­тивою природі, а не запереченням її. Всю відповідальність за моральну чи аморальну поведінку людини покладено на обста­вини. Тому культура розглядається як спосіб виживання люди­ни в процесі конкуренції з фізичним середовищем, іншими куль­турами. При цьому найважливішими у розвитку культури є наука і технологія поведінки. Скіннер переносить на людину деякі закономірності поведінки тварин і наголошує на відкрит­ті ним нового «наукового» методу програмування поведінки людини. Цей метод, на думку його автора, дозволяє керувати поведінкою людей, а також створювати культуру, яка зробить людей щасливими, знищить негативні соціальні фактори.

Супербіологічна концепція культури виходить із положення про те, що соціальна поведінка людини заснована на біологіч­но, успадкованих нахилах, які відбиваються в широкій різно­манітності форм культури. Людська поведінка біологічно зу­мовлена і генетично запрограмована. Якості людини не фор­муються внаслідок діяння соціальних умов, а передаються з покоління у покоління як родовий спадок. Наприклад, М. Рьюз як аргумент на користь культурної сутності людини висуває положення про те, що культура, підносячись над біологією, не пориває з нею, а надбудовується над нею. Культуру він розу­міє як більш високу форму адаптації, що перевершує за свої­ми можливостями чисто біологічну адаптацію і має свій прояв, наприклад, у розвитку мови. Не можна заперечувати того, пише М. Рьюз, що люди — не є «особливе творіння Бога, який за­бажав створити нас за своїми образом і подобою декілька тися­чоліть тому. Скоріше ми суть кінцевий продукт тривалого, по­вільного, поступового процесу. Ми розумні тварини, але все-та­ки тварини. Цей факт змушені брати до уваги навіть тоді (і особливо тоді), коли роздумуємо над самим людським ізвсіх людських атрибутів, яким є наше моральне почуття»⁴. З позицій даного висловлювання природа виступає як невід'єм­на частина культури людини. Оскільки задоволення кожної біо­логічної потреби має власний людино-культурний спосіб, за­уважує Б. Малиновський, то саме це культурне задоволення перетворюється на специфічну людську потребу.

Абсолютне протиставлення культури природі на тій основі, що одна — «штучна», а друга — «природна», є пережитком про­світительської концепції, на яку наклав відбиток своєрідний «економізм» (точніше — «практицизм») як принцип поділу сві­ту на світ «створений» і світ «стихійний». У цій абстрактній дихотомії, очевидно, опускається важлива ланка: людина не тільки належить водночас двом світам, а й прагне зберегти єдність штучної і натуральної природи, не допустити розриву її. Кожна з цих частин природи може існувати незалежно одна від одної. Лише людина надає смисл природі як цілому і саме в цьому її культурне призначення.

Як стверджує американський культуролог Лінтон, культур­ні моделі постають перед індивідом як готове плаття: вони не личать йому до того часу, поки «їх не зменшено тут і не роз­пущено там». Лінтон розглядає індивіда як випадковий варіант реалізованої абстракції людини (яку вважає культурно віднос­ною і історично змінною), як «історичну форму філософського гуманізму».

У роботі «Культура і особистість» Лінтон пише, що культу­ра є формою життя в суспільстві, без неї суспільство функціо­нувати не може. Будь-яке суспільство володіє культурою, якою б простою вона не була. Будь-яка людська істота куль­турна тією мірою, якою є носієм певної культури. Культура формується сумою форм поведінки членів суспільства. Однак, значиме те, зауважує Лінтон, що культура має незначний вплив на процеси розвитку і функціонування особистості; опосередко­вано, через досвід особистості, культура впливає лише на пев­ну частину функцій особистості, які і походять з самої куль­тури, а не з поведінки особистості. Культурні процеси і про­цеси особистісної поведінки розвиваються як би паралельно.

Образ культури як «готового плаття» досить влучно відоб­ражає смисл аксіологічної концепції культури, хоч сам Лінтон схиляється до думки, що саме природжені властивості індивіда впливають на спосіб його реакції на культуру і не змінюються за різних соціальних систем.

Інший американський культуролог А. Уайт стверджує:

«Культура є організацією тих явищ діяльності (норм, вчинків), предметів (засобів, речей, створених з допомогою знарядь), ідей (віри, знаннг) і почуттів (настанов, цінностей), які пов'я­зані з використанням символів» ⁵. Отже, символічна оболонка людської діяльності може служити іншим «іміджем» культури.

Близькою до цієї позиції є «семіотична» концепція культу­ри. Вона виходить з того, що культура — це сукупність всієї неуспадкованої інформації, спосіб організації і зберігання її, історично створений пласт семіотичних систем (мов). У рамках цієї концепції культура постає як історична модель певної со­ціальної системи, що несе свою орфографію, граматику і логі­ку. З точки зору семіотики культура — це своєрідний засіб су­спільної комунікації, особливим чином організована мова, якою необхідно оволодіти, щоб зрозуміти специфіку тієї чи іншої культури. Це свого роду «комунікативний код».

Тут культура постає як продукт діяльності свідомості, спро­ектований на певний семіотичний екран предметного середови­ща, як її інтелектуальне оснащення, як матеріал думки. У цьо­му разі культура набуває вигляду різноманітних типологічних утворень певної знаково-семіотичної природи. Культура є по­хідною від історії, це позагенетична пам'ять колективу, що кон­денсує людський досвід, це механізм організації, зберігання і передачі соціальио-значущої інформації.

«З прагматичної точки зору культура постає насамперед як інтелектуальне «оснащення», що має кожна окрема людина в той чи інший момент, а також як структура знань, якими вона володіє як член соціальної групи» ⁶,— пише французький куль­туролог А. Моль. Культура — це «слід», який залишає у сві­домості окремої особи штучний світ, створений самою люди­ною ⁶. І в той же/ час культура — це величезне багатство відо­мостей, кожна з яких є упорядкованим багатством елементів певного набору. Це протиріччя між інтелектуальним змістом культури і можливістю її штучного упорядкування загострює­ться за умов активного впровадження в духовне життя сучас­ної людини засобів масової інформації і пропаганди.

Близькою до семіотичної концепції культури є позиція тих психологів і культурологів, які інтерпретують культуру через мислення людини. Так, на думку Леві-Брюля, для того, щоб досліджувати мислення індивіда, варто проаналізувати культу­ру, до якої він належить. Леві-Стросс, навпаки, був упевнений, що принципи роботи розуму однакові в усіх культурах і в усі

⁴ Рьюз М. Зволюционная зтика: здоровая перспектива или окончатель-ное одряхление // Вопр. философии.— 1989.— № 9.— С. 35.

406

⁵ Цит. за: Витаньи И. Общество, культура, социология.— М., 1984.— С. 95.

⁶ Моль А. Содиодинамика культури.— М., 1973.— С. 46. історичні епохи. Французький дослідник Піаже вважає, що роль культурних факторів зводиться до прискорення чи упо­вільнення розвитку мислення. «Мова є не лише засобом, за допо­могою якого ми отримуємо значну частину відомостей про куль­туру і пізнавальні процеси, вона (згідно з деякими теоріями) визначає наші розумові процеси»⁷. З іншого боку, в сучасній культурології розвивається теза про те, що мова — «мисте­цтво тлумачення». Застосування герменевтики як засобу розу­міння явищ культури і звернення до мови як способу осягнен­ня їх досить поширені в західній філософії культури. Філософ­ська герменевтика оголошує світ культури своїм предметом. Культура при цьому розглядається як сфера людського спілку­вання, всередині якої і виникає світ цінностей і смислів. Справ­ді, людині важко зрозуміти ті чи інші явища культури, бо вона не може вийти за рамки їх, поглянути на них відсторонено. Тому мова є засобом реалізації «інтерсуб'єктивності» людини, передачі особистісного розуміння.

Отже, культуру з філософської точки зору можна визначити як об'єктивацію ставлення людини до навколишнього світу, ви­ражену в її предметній діяльності і таку, що являє собою кон­кретно-історичну сходинку розвитку суспільства. Культура — це світ людини, виявлення її суттєвих сил й історичного призна­чення.