§ 1. Філософія і культура

Багатозначущість терміна «культура» стає на перешкоді ви­значенню її як філософської категорії. У філософській літера­турі за останні роки було здійснено широкий критичний огляд підходів щодо визначення поняття «культура». Загалом для них є характерною відмова від описового визначення культури, яке панувало тривалий час, спроба вивести визначення її з більш загальних категорій, що так чи інакше пов'язані із розу­мінням сутності людини. В той же час у них проглядається певна однобічність, відсутній цілісний погляд на феномен куль­тури.

Як самостійна категорія поняття «культура» закріпилося у XVIII ст. Згодом у становленні філософського поняття культу­ри значну роль відіграла класична німецька філософія. Так, у Гегеля має місце ототожнення культури з її духовним момен­том. Саме Гегель перш за все «несе відповідальність» за гно-сеологізацію культури, так як у нього ставлення людини до культури зводилося до пізнавально-духовного освоєння. Л. Фей-єрбах впадає в іншу крайність — субстанціоналізує почуттєву сторону культури людини.

Неогегелівська тенденція у філософії культури найбільш яскраво виявила себе у культурологічній концепції В. Дільтея. Головним для нього у розумінні культури було з'ясувати, якіндивідуальний досвід і досвід культури може мати спільне пі­знавальне* значення? Чи можливі об'єктивні судження у науках про культуру? Щоб відповісти на ці запитання, Дільтей вводить до ужитку категорію «життя», яка дозволяє, на його думку, пов'язати індивідуальну подію у невпинний історичний конти­нуум. Людина має осягнути унікальний світ людей, які жили до неї.

Неогегелівська тенденція виявилася і у так званій соціо­логії культури, яка виникла на початку XX ст. Один з її фун­даторів К- Мангейм будує концепцію культури за принципами ідеалістичного історизму, який проголошує духовною силою ве­личезної значущості, справжнім носієм світогляду, принципом, який не лише керує всією працею у галузі наук про дух, а й проймає повсякденне життя.

До історичної місії філософії культури звертався Е. Гуссерль. «Філософія як історичний факт» може бути охарактеризована, на думку Гуссерля, як така, що втілює у собі історичні цілі розвитку раціональної культури і перетворює у своєму змісті гуманістичний смисл ідеальних норм для нескінченних завдань культуротворчої діяльності. Гуссерль вводить поняття «інтен-ціональність», функція якого полягає в тому, щоб трансформу­вати предметні горизонти сприймання зовнішньої свідомості сві­ту у внутрішні стереотипи рефлексивної діяльності суб'єкта, у зміст його опредмечування. Інтенціональність — це активність свідомості, що формує зовнішнє для неї буття. Разом з тим під предметним змістом інтенціональності часто розуміють культу­ру. Слід підкреслити, що ці ідеї Гуссерля відіграли велику роль у подальшому розвитку західної культурології.

Проте найвпливовішим сьогодні у культурології є неокан-тіанство. Представники цього напряму критикують гносеоло-гізм при підході до культури, відштовхуючись від кантівського визначення культури як виразу суспільної цінності людини. Лю­дина як суб'єкт культурної творчості розглядається ними як «живе ціле». Культура при цьому, наприклад у Віндельбанда та Ріккерта, сприймається з точки зору аксіологічного під­ходу.

Філософія культури, на думку Е. Кассірера, починається з припущення того, що світ культури не є простим додатком до життя розбіжних явищ, це система, органічне ціле. Людина не може минути свого власного досягнення і їй не залишається нічого іншого, як адаптувати умови власного життя; вона вже живе не в суто фізичному, а у символічному Всесвіті. За Кас-сірером, культура є ключем до розкриття загадки людини. Культура може бути описаною як процес прогресивного само­визволення людини. Мова, мистецтво, релігія, наука складають

різні фази цього процесу. Саме у них людина розкриває й апробує нову владу, владу збудувати свій власний світ, ідеаль­ний світ. Філософія не може відмовитися від фундаментальної єдності у цьому ідеальному світі.

„ Філософія культури є філософією символічних форм, тому що культура завжди символічна. її завдання — у пошуку фор­мотворчого принципу цих символічних форм. Культура по­роджується новими мовними, художніми і релігійними симво­лами, які розчленовуються наукою і філософією на доступні для розуміння елементи. Культурознавство тлумачить ці симво­ли, розшифровує потаємне значення їх.

Особливий внесок у «соціологію культури» здійснив Макс Вебер, культурологічна концепція якого немов перекидає міст від раціоналістичної до аксіологічної теорії культури. По­няття культури у Вебера є ціннісним поняттям. Емпірична дійс­ність є культурою, оскільки вона співвідноситься з ідеєю цін­ності. Культура охоплює собою ті частини дійсності, які стають значущими для нас через це відношення. Для Вебера історич­ний процес уявляється як типи культури, що надбудовуються один над одним, мають свою власну сутність, форми, ритм роз­витку. Відрізняючи у суспільному розвитку «соціальний про­цес», «цивілізований процес» і «рух культури», він вважає, що культурний рух — це сфера душевно-духовних об'єктивацій, культура — це світ символів та міфів.

^•У 20-ті роки соціологічний підхід до культури намагається здійснити з позицій феноменології Макс Шелер. Він вважає, що людські дії можуть бути спрямовані як на досягнення іде­альної мети, так і на задоволення матеріальних потреб. Мисте­цтво, релігія, філософія формують ідеальні цілі, економіка, держава, родина — матеріальні потреби. Проте і ідеальне, і ре­альне містяться у структурі духу людини. Тому своєю перед­умовою соціологія має вчення про людину — філософську ан­тропологію.

Виходячи з того, що явища культури виникають у взаємо­дії реальних та ідеальних чинників, Шелер намагається від­шукати вічний закон цієї взаємодії. Дух, визначаючи зміст культури, не може викликати з самого себе її наявне буття, яке залежить і від комбінації реальних чинників. За думкою Шелера, цінність є мірою волі, дії і моральності індивіду.

- Отже, у сучасній філософії культури існують дві тенден­ції: одна, що йде від пошуку «духовності» у людини, інша —■ від пошуку «об'єктивних підвалин» цієї духовності. Взагалі зміст поняття культури тут істотно залежить від розуміння лю­дини. Культура розглядається як прояв особистої самореаліза-ції людини. Так, Хосе Ортега-і-Гассет стверджував, що культу-ра — це система живих ідей, якими володіє кожен час, або си­стема ідей, якими час живе. Життя — це постріл впритул. І культура, що є нічим іншим, як інтерпретацією життя, також не може чекати. «Життя, що вбачає більше інтересу й цінності у своїй власній грі, ніж в колись престижних цілях культури, надає всім своїм зусиллям притаманний спорту радісний, не­вимушений і частково зухвалий вигляд. Вкінець потьмариться пісне лице праці, яка думає виправдати себе патетичними мір­куваннями щодо обов'язків людини і священної роботи куль­тури» '.

До культурологічної проблематики зверталися М. Гартман, А. Тойнбі, О. Шпенглер, Л. Уайт, прагнучи відійти від тради­ційно раціоналістичного і водночас антропологічного (в фейєр­бахівському значенні) підходів до культури. Вважаючи, що лю­дина творить культуру за допомогою мислення, П. Сорокін по­діляв її на три типи: ідеальну (надпочуттєву), сенсуальну й інтегральну культуру. Його сучасник П. О. Флоренський, під­мітивши відмінність між ідеалістичним («ідеологізм») і матері­алістичним («економізм») підходами до культури, вважав, що з'ясувати сутність культури можна, лише виходячи з аналізу діяльності людини ².

Діяльнісний підхід до культури досить поширений в філо­софській літературі. При цьому під діяльністю розуміють ін­формаційно спрямовану активність живих систем, а під люд­ською діяльністю — соціо-культурно спрямовану активність лю­дей. Фундаментальна властивість культури — бути засобом діяльності людей. Отже, людська діяльність розуміється як особливий спосіб людського існування, що виділяє людину як соціальну істоту з природи і створює особливу сферу її жит­тя — культуру. Однак людська діяльність пов'язує людину як індивіда з природою, і в цьому її соціальне значення. Тому культурою можна назвати процес доцільної дії людини на ото­чуючу її природу, на яку вона накладає відбиток своєї соціаль­ної сутності. Спочатку так і розумілася ця категорія: людський спосіб освоєння світу, людська діяльність, що виражає її суб'­єктно-об'єктні відносини. Саме об'єктивація і суб'єктивація яв­ляють собою динаміку людської діяльності. У зв'язку з цим культуру можна визначити як саморозвиток людини через ді­яльність. Таким чином, з філософської точки зору культура є особливий, діяльнісний спосіб освоєння людиною світу, вклю-

¹ Ортега-и-Гассет X. Новне симптоми // Проблема человека в западной философии.—М., 1988 —С. 205—206.

² Флоренский П. А. Автореферат//Вопр. философии.—і988.— № 12.

402

чаючи як зовнішній світ, природу і суспільство, так і внутріш­ній світ самої людини у значенні формування і розвитку її.

В той же час варто підкреслити, що культура характеризує лише той бік людської діяльності, який як свідома життєдіяль­ність відрізняє людину від тварини. В цьому плані вона наби­рає вигляду сфери реалізації свідомості людини, її самосвідо­мості. Людська діяльність як свідома діяльність поєднує в собі універсальність та предметність і за мірками самих речей, і з точки зору доцільності. Культуру через це можна визначити як поле людських смислів і значень. -

На цій основі деякі культурологи вбачають специфіку куль­тури в результатах творчої діяльності людини. Розуміння куль­тури як прояву креативного начала в діяльності людини, роз­гортання суттєвих сил людини дозволяє розглянути її і в аксіо-логічному аспекті. Якщо культура є виразом ставлення людини до навколишнього світу, то, безперечно, і людина виступає в якості суб'єкта культурної творчості. Звідси призначення її — внесення суб'єктивного смислу в людську історію. Отже, куль­тура постає продуктом творчості людини як суб'єкта історії.

Якщо людська діяльність є процесом формоутворення пред­мета, то творчість є процесом смислоутворення діяльності. Су­спільні потреби, відбиваючись у свідомості, втілюються в діях людей, які створюють культурні цінності — матеріальні і ду­ховні.

Культурна цінність предмета праці людини полягає не стіль­ки в його утилітарному призначенні, скільки у формі, через яку предмет одержує соціальну значимість. Предметні форми культури відбивають спільні взаємини людей. Людина реалі­зується водночас як діяльний суб'єкт, що саморозвивається, і як об'єкт, результат діяльності. За допомогою культури людина формує себе як соціальний суб'єкт і водночас своєю діяльністю створює предметний світ. Культура в цьому смислі постає в якості світу людини, олюдненого світу. Тут людина подвоює себе інтелектуально (в свідомості) і реально (в діяльності).

Розуміння культури як сфери реалізації людиною сутності родової істоти характерне для культурології Нового часу. Куль­тура постає як самовідтворення людини, що здійснюється в її матеріальній і духовній діяльності. У цьому випадку вона є со­ціальною предметністю, тобто опредмеченою сутністю людини. %При цьому слід підкреслити, що так звана матеріальна куль­тура — це предметна форма духовної культури, подібно до того, як матеріальна діяльність є формою об'єктивації духовної ді­яльності. А так звана духовна культура одержує своє реальне буття лише в якості змісту матеріальної культури. Це означає, що поза теоретичної абстракції матеріальна і духовна культу-ра існують в соціальній реальності як дві сторони цілісного феномена, суть якого — екстериоризація людської духовності, самоутвердження людини.

Весь світ, штучно створюваний людиною, має подвійну якіс­ну визначеність. Створені людиною речі, з одного боку, «жи­вуть» за законами природи як матеріальні явища, а з іншо­го — вони є предметами, призначеними для задоволення потреб людини і як такі визначаються законами суспільного розвитку.