§ 1. Сутність суспільного прогресу та його критерії

Питання про критерії суспільного прогресу вирішується за­лежно від того, як визначається поняття «прогрес». У свою чергу розуміння прогресу потребує з'ясування природи більш широких понять: «зміна», «розвиток».

Абсолютизація будь-якого напряму в соціальному житті призводила до однобокого сприйняття людської історії. Одні дослідники тлумачили її як таку, що розвивається у зворот­ному напрямі від «золотого віку» (Гесіод), інші вбачали в су­спільному житті повторення одних і тих самих форм буття (Піфагор), треті акцентували увагу лише на поступальних про­цесах (Кондорсе, Гердер^ Насправді ж суспільний розвиток багатоплановий, хоча, як доводить всесвітньо-історичний досвід людства, прогресивна тенденція все ще залишається доміную-чдю. Проте у чистому вигляді вона ніколи не існувала, бо су­спільний розвиток реалізує себе в різних тенденціях і жодна з них не існує окремо від інших. Для XVIII ст., наприклад, коли в науці і філософії затвердилася концепція примітивного еволюціонізму (Ламарк, Сент-Илер, французькі просвітителі), характерним було метафізично однобоке розуміння прогресу як лише поступальності. Якщо концепція кругообігу помічає в розвитку лише циклічність, то тут навпаки — все багатство і

386

різноманітність соціальних процесів зводиться до поступаль­ності.

Концепція прямолінійного прогресу, залишивши поз<<Ґ ува­гою роль повторюваності у розвитку суспільства, відмежовує­ться від фактів загибелі цілого ряду цивілізацій, тобто від фактів регресу. У наш час, коли на тлі загострення глобальних проблем людство усвідомило хиткість цивілізації і реальну можливість власної загибелі, повсюдно поширилося песимістич­не світовідчуття, а на рівні теоретичної свідомості сформува­лося в концепцію соціальної деградації і суспільного регресу.

У цілому простежується глибока залежність сприйняття спрямованості історичного процесу від духовного клімату епохи. В античному суспільстві переважала ідея кругообігу, бо «антич­ний чуттєво-матеріальний космос... обов'язково вимагав ідеї віч­ного повернення... Подібний вічний кругообіг хаосу і космосу в античності не лише зрозумілий і переконливий, а й заспокій­ливий і втішний» '.

Світогляд античної людини антиісторичний, і в цьому най­більше відчувається зв'язок її з міфологією. Християнство ви­сунуло ідею руху людства до більш досконалого світу, до реа­лізації божественно встановленої мети. Тут уже з'являється Історія, хоча вона і зумовлена Провидінням. Античний космос позбавлений мети. Світовідчуття античної епохи фаталістичне. Християнська картина суспільства вперше формулює мету люд­ського буття — максимальне наближення людини до Бога, що можливе лише через подолання гріховної природи людського роду і моральне самовдосконалення кожного індивіда. Людина може бути рівною Богові. Вона має безсмертну душу, постійно долаючи в собі і поза собою гріховний світ. Релігія і церква до­помагають їй в цьому. Вічним же взірцем поведінки людей є бог Ісус Христос, духовний Рятівник людства, який впливає на людей «силою власного прикладу, не вдаючись до насильства» ². Саме тому світогляд середньовічної людини переважно аске­тичний, бо на перше місце висувається завдання здобути ду­ховні цінності, знайти власний порятунок. Тому для феодальної доби була характерною не ідея кола або поступу вперед, а ідея «перетворення», тобхо прагнення до якісної зміни внутрішнього світу людини, яка дає змогу краще усвідомити божественне призначення людини і справжній сенс життя.

Починаючії з епохи Відродження і особливо у XVIII— XIX ст. затверджується прогресистське розуміння історії, при­чому прогресивна лінія розвитку теж набуває вигляду як реалі-

¹ Лосев А. Ф. История античной философии.— М, 1989.— С. 16. ¹ Соколов В. В, Средневековая философия.— М, 1979,— С. 15. зація мети, тільки не божественної, а природної, як втілення природної необхідності в життя суспільства. У часи Середньо­віччя концепція прогресу грунтувалася на вірі в чудо, в епоху ж Просвітительства — на вірі в Розум і його творіння — науку. Тому світогляд людини Нового часу переважно раціоналістич­ний, а отже, й антропоцентричний, бо за субстанцію суспільства вважають самодостатню монаду індивіда, замкнену на власних цілях й інтересах. Вперше цю індивідуалістичну теорію суспіль­ства, на противагу корпоративному устрою феодалізму, обгрун­тував Т. Гоббс.

У :;??: :а^г поряд з традицією прогресистського розуміння історії, як не дивно, досить сильною є позиція прихильників со­ціального кругообігу (круговороту, теорія локальних цивіліза­цій) і послідовників теорії соціальної деградації. Світогляд сучасної людини тому переважно еклектичний, бо перед загро­зою загальної загибелі здійснюється інтенсивний пошук об'єдну-вального принципу, який допоміг би обгрунтувати ідею вижи­вання. Не виключено, що таким може стати принцип антропо-космізліу, тобто оволодіння людиною, людством широких мас­штабів космосу, і для того, щоб врятувати «колиску» історії планету Земля, і для того, щоб врятувати людство.

Нині ж, озираючись, аналізуючи всесвітню історію, ми може­мо констатувати, що для минулого часу при всій різноманіт­ності тенденцій соціального розвитку в ньому безумовно мала місце лінія прогресу. Проте адекватне усвідомлення останнього в кожний історичний період було ускладнене багатьма фактами соціальної несправедливості, війнами, переворотами, загибеллю держав і навіть цілих людських популяцій. Тому інтегральними принципами культури в античну добу була ідея фатуму, в Се­редньовіччі — ідея перетворення, в Новий час — розумного егоїз­му, а в наш час, коли спостерігається тенденція глобального об'єднання людей і усвідомлюється космічна роль лю їства,— ідея ноосфери. Ноосферу розуміють як такий етап космічної еволюції, на якому вирішальна роль у розвитку переходить до людства, його розуму.

Ці ускладнення у виявленні прогресивної лінії суспільного розвитку гостро ставлять питання про сутність прогресу та регре­су. Принципове питання «Що таке прогрес?» вирішується V фі­лософській літературі неоднозначно. Одні фахівці стоять на позиції універсальності прогресу, тобто наявності, поряд з ін­шими прогресивних перетворень у процесі розвитку як у не­живій і живій природі, так і в соціальній і духовній природі людства.

Чим же тоді є прогресивні процеси в неживій природі? Як уже підкреслювалося в VI розділі підручника (підрозділ, при-

388

II

свячений закону заперечення заперечення), І. Пригожий І І. Стенгерс досить грунтовно доводять, що фізика розкриває зміст матеріальних структур як форм адаптації систем до зов­нішніх умов. Вони ж підкреслюють, що навіть у найпростіших неорганічних хімічних системах мають місце механізми перед-біологічної адаптації. Це свідчить про те, що в неживій природі поряд з процесами «коловороту» і «регресу» (тобто втрати структур, що забезпечують адаптацію до зовнішніх умов) мають місце і прогресивні зміни перетворення.

Інша точка зору полягає у визнанні прогресивних змін ча­стково в біологічних, а в основному в соціальних та духовних процесах.

Якщо погодитися з першою точкою зору, то в цілому про­грес визначається як такий напрям розвитку, в якому реалі­зуються внутрішні можливості певної системи в процесі станов­лення якісно нової системи, що забезпечує більш високий сту­пінь цілісності, стійкості і пристосованості до навколишнього середовища і більш високий потенціал для наступного розвитку.

Якщо стати на позиції другої точки зору, то наведене вище визначення зберігається, але, по-перше, обмежується сферами живої природи та суспільства, а, по-друге, підпорядковується (як суттєвому атрибуту прогресу) наявності або здатності ціле-покладання. У живій природі — це наявність доцільності в про­цесі розвитку, а в розвитку суспільства — це наявність свідомо поставленої мети, рух до якої і є показником прогресивних змін.

Аналіз сутності прогресу і регресу через ціль у діяльності має свій сенс. Саме зіставлення результатів діяльності і мети (ідеалу) є об'єктивним критерієм самовдосконалення суспіль­ства або, навпаки, деградації його. До того ж, у наш час гост­ро постає питання про те, якою ціною слід домагатися переходу суспільства до більш високого стану і чи варто взагалі робити це, якщо жертви, принесені на вівтар прогресу, непомірно висо­кі порівняно з очікуваним результатом.

Абсолютний критерій суспільного прогресу встановити не­можливо. Висунуті в різні часи такі критерії прогресу, як роз­виток продуктивних сил, зміна суспільно-економічних формацій, вдосконалення способу виробництва, розширення сфери свободи та ін., скоріше за все є відносними. Не випадково А. П. Бутен-ко в одній із своїх праць зазначав: «...У досить обширній лі­тературі... немає одностайної відповіді на головне питання: яким є загальносоціологічний критерій суспільного, соціального про­гресу?»³. Останнім часом вийшли друком роботи, зокрема

³ Бутепко А. П. Общественнмй прогресе и его критерии.— М., 1880.— С. 25. Е. П. Семенюка, в яких розробляється інформаційний підхід до аналізу суспільного прогресу. Розвиток у даній концепції тлу­мачиться як поєднання прогресу і регресу, а критерієм прогресу пропонується вважати підвищення рівня організації системи.

Усе ж таки ситуація не безнадійна, якщо остаточно відкину­ти характерне для просвітителів XVIII ст. уявлення про про­грес як про чисту поступальність, як монотонне накопичення кількості. З позиції трансформаційної (якісної) концепції про­гресу «...критеріїв оптимальності і факторів прогресу системи, особливо такої, як людське суспільство, може бути безліч, а то­му, вичерпавши запаси вдосконалення чергового критерію або групи їх, система змінює критерії або переходить до викори­стання інших факторів. Виникають все нові й нові «діалектичні криві» прогресу, який стає таким чином нескінченним»⁴.

І дійсно, вичерпавши можливості накопичення матеріальних речей і усвідомивши «межі зростання», людство має шанс пере­ключитися в основному на розвиток духовного виробництва.

Людина повинна вести діалог з природою, а не боротися з нею. Не виключено, що екологічний імператив, тобто утвер­дження самоцінності життя, стане з часом вирішальним крите­рієм суспільного прогресу. Сучасне людство живе за рахунок біосфери, тобто знищення рослин і тварин, але можливості такого розвитку вже наближаються до своєї межі. За оцінкою футурологів (екстраполюючи сучасні тенденції у розвитку зем­ної технології, зорієнтованої на споживацьке ставлення до при­роди) людство може загинути вже у наступному столітті.