§ 5. Форми і методи філософії

Ми не випадково говоримо про «галузі філософії», це підво­дить нас до питання про співвідношення науки і філософії. Три­валий час у вітчизняній філософії стверджувалося, що філосо­фія — це наука. Тепер багато хто кинувся до іншої крайності, категорично стверджуючи, що вона такою не є. Аргументи на­водяться такі: по-перше, наука вивчає певні об'єкти, а філосо­фія — ставлення суб'єкта до об'єкта; по-друге, наука спирається на емпіричний досвід, а у філософії такий фундамент відсутній. Ці обидві тези непереконливі. Суть науковості не в тому, що саме вивчається, а в доказовості, вивіреності і систематизованос-ті знання. Так, математика вивчає загальні відношення, струк­тури, гуманітарні науки намагаються осмислити суб'єктивну реальність, природознавство загалом має справу із об'єктивною реальністю. Філософія вивчає С — О та С — С відносини і в цьому розумінні вона є наукою.

Та й насправді філософські твердження можуть бути виві­рені як логічно (подібно до математичних теорем), так і фак­тично: якщо, наприклад, з'ясовується, що крім однозначно дію­чих чинників є ймовірна обумовленість, тоді цим стверджується помилковість уявлень філософів, які вважали, що в світі все твориться з абсолютною необхідністю. Філософи будують си­стеми, в яких свої твердження намагаються вивести з інших. Інакше кажучи, філософи не гірше за представників конкретних наук спроможні обґрунтовувати й доводити власні переконан­ня. Та чому ж такими різними є філософські напрями, чому жфілософи так спереч?.'отьсп оді'н : ^ним? Це пояснюється тим, що філософія — це світоглядна наука, а світогляди відбивають різні ідеали, неоднакове ставлення до світу. Проте філософ стає не дослідником, а послідовником певного світогляду, він пере­ходить до ненаукової галузі (що аж ніяк не означає антинауко-вість або ненауковість його теорії).

Усе це свідчить про те, що філософія не зводиться до науки. Філософ може науково зіставляти різні світогляди, викриваючи - їх аксіологічні передумови, і виводити з них можливі наслідки. Проте якщо він, наприклад, віддає перевагу ризикові волі до гарантій загальної рівності (або навпаки), то цей вибір робить­ся поза наукою: він визначений соціальним середовищем, у яко­му живе філософ, його психологією, традиціями, смаками то­що. До певної межі все це можна усвідомити науково, але най­головніша підвалина більш глибока, ніж будь-який науковий аналіз. Можна скільки завгодно доводити, що краще загинути стоячи, аніж жити на колінах (це благородніше) або ж навпа­ки (це вигідніше), але схильність до вибору благородства чи користі не сформулюєш науково (ось чому, до речі, можна все дуже добре розуміти або пояснювати, але чинити зовсім на­впаки).

Філософія, включаючи науковість як необхідний чинник, є вельми багатшою і складнішою формою духовності життя су­спільства та особистості. Світогляд усвідомлюється не лише в твердженнях, філософські категорії живуть у метафорах, афо­ризмах, есе, фольклорі, у самому контексті культури. Тютчев і Достоєвський більш глибокі філософи, ніж деякі доктори фі­лософських наук. Російський мислитель Вол. Соловйов висловив таку філософську ідею: в основі світу лежить вічне духовне начало, але суть його не в холодній логічній схемі, а у живому коханні, яке немовби сонце запалює все сутнє. Та ж хіба в цій передачі схоплений той «нерозчинний залишок» нескінченності, що присутній у його віршах як поета-філософа? Образи, які він створив, цілком категоріальні: в них схоплено щось універсаль­не та світоглядно значуще. Проте вони й надкатегоріальні. Фі­лософія спроможна працювати на межі іраціонального мислен­ня. Ці межі вона схоплює, позначає своїми граничними твер-дженнями-категоріями. Однак ці останні не зводяться до логічних дефініцій, за ними дихає «земля та доля» живої твор­чості, підсвідомості, інтуїтивного схоплювання того, що не еід-разу піддається теоретичній розшифровці.

При цьому є філософи різного стилю. Припустимо, у Рас-села (1872—1970) все викладено досить точно, теорія вивірена, явна. У його колишнього співавтора з логіко-математичних до­сліджень А. Уайтхеда (1861 —1947) набагато менше прозороївиразності, але більше творчої глибини. А М. Хайдеггера (1889—1976) взагалі не можна зрозуміти, не відчувши неодно­рідного контексту його оригінальних мовних конструкцій. Ма­буть, такі стилі треба не стільки протиставити один одному, скільки вбачати філософську істину в їхньому взаємодоповнен-Ііі. Філософія чимось нагадує мистецтво і релігію.

Специфіка філософії в особливому синтезі всіх засобів осмислення, опанування світоглядно-методологічною проблема­тикою. Основні риси цього синтезу та методологія діяльності філософа такі. У межах життя, науки та інших галузей духов­ності філософ виявляє власні категоріальні факти, тобто такі характеристики загальнолюдських відносин, які мають універ­сальний і світоглядно значущий статус *. Ці категоріальні ха­рактеристики можуть бути виявлені, а згодом й упорядко-нані, зіставлені з іншими категоріями, осмислені понятійно і метафорично-інтуїтивно **. На теоретичному рівні філософ мис­лить гіпотетико-дедуктивно, тобто висуває певну філософську гіпотезу, а далі зіставляє її з філософськими фактами, вірогід­ність яких доведена практикою цілісної людської діяльності. При цьому думка поступово рухається, як про це йшлося, від абстрактного до конкретного, до найбільш цілісного опанування предметом рефлексії.

У галузях позанаукового осмислення філософ виконує по­двійну працю: збагачує філософський досвід усім тим, що дають інші (позанаукові) галузі духовності, і безпосередньо поєднує філософію із світоглядом.