§ 2. Саєнтистські напрями

Саєнтизм, або сцієнтизм (від англ. «сіепсе і лат. «сіепііа — знання, наука), історично виникає і більшістю своїх напрямків стає відповіддю на реальні проблеми науки, зумовлені її бурх­ливим розвитком наприкінці XIX та в XX ст. Домінантні пози­ції серед цих напрямів посідає позитивізм (від лат. розіііуиз — позитивний), його основоположник О. Конт (1798— 1857) провадив ідею про те, що справжнє, і в цьому значенні «позитивне», знання про світ, в тому числі і про природу, дають лише спеціальні науки, або синтез їх. Що ж стосовно філософії, то вона неможлива як раціональна або подібна науці галузь пі­знання специфічних для неї світоглядних, теоретико-пізнаваль-них, онтологічних проблем. Останні, зокрема основне питання філософії, були кваліфіковані як «метафізичні». До пережитків«метафізики» Конт відносив також претензії науки і філософії на пізнання причин і сутності тих явищ, які пізнаються, так як начебто в процесі пізнання законними будуть лише відповіді на запитання «як» мають місце явища, а не відповіді на запитання «чому», внаслідок яких причин мають місце явища. Тому, не­зважаючи на претензії дискредитувати розрізнення ідеалізму та матеріалізму як «метафізичне», Конт сам схилявся до позиції феноменологічного ідеалізму (від грецьк. рНаіпо-тепоп—те, що являється).

Другою історичною формою позитивізму був емпіріо­критицизм. Його засновники Е. Мах (1838—1916), Р. Аве-наріус (1843—1896) та їхні послідовники на основі ідеї першої історичної форми позитивізму про нейтральність «позитивної» філософії стосовно ідеалізму і матеріалізму запропонували своєрідну модель реалізації її. В основу пояснення світу вони поклали досвід, який фактично зводили до відчуттів і розгля­дали їх як нейтральні щодо ідеалізму та матеріалізму елементи досвіду. В аналізі революції в фізиці наприкінці XIX — на по­чатку XX ст. для емпіріокритицизму характерні, з одного боку, абсолютизація відносності людських знань, яка фактично зво­дила нанівець претензії на об'єктивність знань і навіть саму можливість пізнавати бодай би елементи абсолютної істини, а з іншого —справедливе, хоч і в неадекватній формі виражене, підкреслення тієї реальної тенденції релятивізації наукових знань, яка стала суттєвою ознакою розвитку науки.

Які ж гносеологічні джерела неопозитивізму? В 20-х роках XX ст. л о г і ч н і позитивісти «Віденського гуртка» (М Шлік Р. Карнап), а після другої світової війни група фі­лософів у США (Р. Карнап, У. Куайн, К- Гемпель та інші) ви­сунули й досліджували актуальну філософську проблему щодо ролі логіко-математичних методів та штучних математичних і логіко-математичних мов науки у процесі пізнання взагалі і при вирішенні філософських питань зокрема. Йшлося про евристич­ні можливості математичної логіки як нового етапу в розвитку формальної логіки, про роль «наочності» та наукових абстрак­цій у зв'язку з фізичною інтерпретацією неевклідової геометрії Рімана в теорії відносності А. Ейнштейна, а також у зв'язку з виникненням квантової механіки, теоретичний зміст якої був позбавлений «наочності», характерної для класичної фізики. Ре­зультати розв'язання цих проблем виявилися суперечливими, оскільки вони досліджувались в «одному пакеті» з третьою про­блемою (яка, як з часом з'ясувалось, була псевдопроблемою) — доказом неможливості «метафізики», тобто філософії, як закон­ної та раціональної сфери знання. Новою в підході логічних позитивістів до оцінки «метафізики» була кваліфікація філо-

132 •

софських висловлювань як позбавлених смислу, як таких, що не мають пізнавального значення. За цим стояла стара позитивіст­ська претензія — не лише довести, що філософія подолала і ма­теріалізм, і ідеалізм, а й позбавити філософію ряду традицій­них для неї функцій. Вони зберегли за філософією єдину функ­цію — бути логічним аналізом мови й понять науки в першу чергу, а вже у зв'язку з цим — і мови, і понять повсякденного знання. Як підкреслював Р. Карнап, все, що залишилося від філософії, це вже і не теорія, і не твердження, а лише метод, а саме метод логічного аналізу.

Як же вирішували вони поставлені проблеми? До яких на­слідків це привело їх? Щоб відповісти на ці запитання, треба з'ясувати, в чому зміст їхніх уявлень про структуру наукового знання, які принципи були покладені ними в основу пояснень цієї структури. Твердження науки вони розуміли як висловлю­вання вчених (які поділяються на два різновиди — теоретичний та емпіричний), а цілісну структуру науки — як таку, що одер­жує своє раціональне пояснення завдяки двом принципам:

1) зведення, редукції, теоретичного знання до емпіричного;

2) чуттєвої, емпіричної перевірки, верифікації (від англ. уєгі-їісаііоп — перевірка, підтвердження) емпіричних висловлювань. Реалізація цих принципів припускала застосування апарату ма­тематичної логіки для аналізу значення, смислу висловлювань наукової теорії, а потім переформулювання їх на мові цієї ло­гіки. А вже в такому вигляді по процедурах цієї ж логіки розумілась реалізація можливості зведення, редукції висловлю­вань теорії до емпіричних висловлювань. І якщо останні не піддаються чуттєвій верифікації, тобто підтвердженню в досвіді, то стане ясним, які висловлювання в науці є істинними, а які позбавлені смислу, зокрема «метафізичні». Таким був задум. А що ж сталося в результаті спроб реалізувати програму?

Для наочності розглянемо таблицю, в якій порівнюються матеріалістична і логіко-позитивістська оцінки значення різних видів висловлювань. Позначимо: О — осмислене наукове вис­ловлювання; І — істинне; X — хибне; Н — неосмислене, тобто позбавлене наукового смислу.

Характер висловлювання	Зміст висловлювання		Гносеологічна оцінка в
			матеріаліс­тичній філо­софії		логічному . ПОЗИТИВІЗМІ
Конкретно-наукове	Усі тіла, які важчі за по­вітря, падають на аемлю		о, і		о, і
Характер висловлювання		Зміст висловлювання		Гносеологічна оцінка в
				матеріалістич­ній філософії	логічному позитивізмі
Філософське, мате­ріалістичне		Існує об'єктивна реальність		о, і	н
Релігійно-ідеаліс­ти чиє		Існує потойбічне життя		0, X	н
Конкретно-наукове		Земля існувала до людини		о, і	н
Соціологічне		Існують об'єктивні закони історії		о, і	н

Як свідчить аналіз таблиці, застосування логіко-позитивіст-ських принципів призводить до антинаукових висновків, бо від­носить наукові та істинні висловлювання (2), (4) і (5) до кла­су позбавлених смислу в силу такого позитивістського аргумен­ту, що окремий суб'єкт не може перевірити їх своїми відчуття­ми, «порівняти» з ними. Останні розуміють при цьому як основу досвіду, емпіричного знання. Звертає на себе увагу наукова і філософська нейтральність логічного позитивізму щодо релігій­но-ідеалістичного висловлювання (3).

("Однак з'ясувалося, що принципи логічного позитивізму не­можливо реалізувати. Зведення теоретичного знання до емпірич­ного неможливе в зв'язку з тим, що неможливо уявити закони науки як такі, що можуть бути логічно зведені до емпіричних висловлювань в силу їх якісної відмінності від останніх^ Прин­цип же чуттєвої верифікації як загальний теоретичний принцип не піддається верифікації. Незважаючи на це логічні позити­вісти намагалися відстояти свої оцінки науки і «метафізики» завдяки лібералізації власних принципів або певної зміни ви­гляду їх. Всупереч претензіям на філософську «нейтральність» склалася суб'єктивно-ідеалістична концепція науки. Наукові тео­рії відтепер розглядаються як умовні теоретичні конструкції, які приймаються згідно зі згодою (конвенцією), а надалі лише ем­пірично тлумачаться як зручний опис чуттєвих переживань, чуттєвого досвіду людини.

З початку 70-х років XX ст., на грунті ідей критичного ра­ціоналізму К.. Поппера, складається постпозитивізм як вираз бажання подолати цілий ряд недоліків логічного позити­візму (нігілізм щодо філософії як своєрідного знання («метафі­зики»), антиісторизм, абсолютизацію можливостей формальної

134

логіки в пізнанні і, нарешті, розуміння ролі емпіричних вислов­лювань як незалежної від теорії мови науки).

«Критичний раціоналізм» Поппера — це розвиток ідей, які виникли у нього ще в 30-ті роки. Тоді він запропонував замість принципу верифікації принцип спростування (фальсифікації) теоретичних положень як спосіб перевірки достовірності теорії. Цей принцип було введено на основі гіпотетико-дєдуктивної мо­делі будови наукового знання. Згідно з цією моделлю в основі науки лежать гіпотези, із яких за методом дедукції виводяться висновки, які підлягають емпіричному спростуванню. Ці ново­введення не вивели Поппера за межі неопозитивізму, незважаю­чи на їхнє раціональне зерно — врахування ролі гіпотез у науці та можливість спростування їх. Проте ключовою в «критичному раціоналізмі» була ідея «несумірності» різних історичних етапів пізнання. Воча, а також ідея американського історика науки і філософа Т. Куна про раціональну непорівнянність принципів, парадигм (зразків) історично різних типів знання, лягли в осно­ву обговорення проблем співвідношення старого і нового знання в процесі наукових революцій. Хоча Поппер у принципі несумір­ності наукових теорій, а Кун у положенні про непорівнянність зразків-парадигм побудови різних теорій й поставили реальну філософську проблему (необхідність уточнення критеріїв порів­няння змісту старих і нових теорій), рішення її вони дали одно­бічно-релятивістське. Вони «створили» прірву між різними ета­пами наукових революцій, а це привело їх на позиції однобіч­ного філософського плюралізму — до визнання однакових можг ливостей різних філософських концепцій в оцінці науки. ,

У реабілітації ролі «метафізики», тобто філософії, як суттє­вого пізнавального компонента наукового знання, найбільшого успіху досяг І. Лакатос, який включив «метафізику» як необ­хідний елемент у дослідницькі програми вчених. При цьому особливості науки і філософії не були пояснені, а питання про спадкоємність філософських знань залишилося відкритим у зв'язку з тим, що не були наведені критерії порівняння їх. Це сталося значною мірою в зв'язку з тим, що виявились аж ніяк не суб'єктивні труднощі пошуку критеріїв оцінки особливостей взаємодії філософії і науки. А від наслідків цих пошуків зале­жать характер відповіді на питання: «Що таке філософія сьо­годні?».

Ці критерії не є сьогодні тривіальними, самоочевидними і для інших філософських учень. Перед лицем мінливого характеру цілісності, складу та функцій науки і філософії зокрема, ці кри­терії не статичні. Якщо питання про статус філософії Кант на­магався вирішити шляхом пошуку метафізичних апріорних син­тетичних суджень і, не знайшовши їх, наділив філософію регу-лятивною функцією щодо науки, моралі тощо, то сьогодні проб­лемне поле пошуку рішення і ширше, і складніше не лише зав­дяки гігантському зростанню масиву різноманітних наук, зокре­ма міждисциплінарних (фізична хімія, космічна біологія тощо), а й внаслідок стрімкої динаміки революційних змін в науці і філософії. Врахування цих обставин дає змогу пролити світло і на те, що саме позитивного внесли позитивісти та постпозити-вісти у розвиток науки і філософії, особливо в методологію науки, і на той раціональний підтекст, який міститься навіть у тих їхніх висновках, які не прийнятні.

З усім цим пов'язана актуальність питань щодо різновидів філософського знання, типології зв'язків науки і філософії, впливу її на наукову діяльність. Чи знаходиться філософія «по­над» звичайним знанням і наукою як теоретичний компас їх, чи вона входить «у» них як суттєвий або випадковий компо­нент, нарешті, чи закладена вона «під» науку, а в деяких ви­падках і під звичайне знання як важливий системоорганізуючий елемент наукової пізнавальної діяльності та звичайного знан­ня? — все це не випадкові питання. Серед значної частини віт­чизняних та західних філософів складається впевненість у то­му, що водночас функціонують всі ці філософські ролі. Існує статус «під» як система категорій культури, складовою части­ною якої є філософсько-категоріальний арсенал, створений по­передніми поколіннями людей. Незалежно від усвідомлення його, він не може бути усунений саме як частина соціокультур^-ної детермінації науки. Є статус «в» як робочий, прагматичний аспект повсякденного або наукового пізнавального процесу, коли у вирішенні пізнавальних задач усвідомлено чи несвідомо, явно чи неявно використовуються категорії і методи науки і філосо-фії. Є, нарешті, статус «над» як свідомо пропонований або прийнятний «азімут», система філософсько-теоретичних категорій і ціннісних настанов, згідно з якими нормативно слід створюва­ти науку або розв'язувати проблеми життя. Лише статус «над» є безумовним, адекватним виразом явного філософського знання.

Постпозитивісти, реабілітуючи «метафізику» як особливий різновид раціонального знання, внесли значний внесок у роз­робку проблеми соціокультурної детермінації науки, хоча ро­биться це непослідовно. Т.~ Кун заявляв, що його скептицизм відноситься до «філософської позиції взагалі»'.

І. Лакатос, розглядаючи науково-дослідницькі програми вче­них, з'ясував деякі механізми взаємодії філософії і науки в самій науці. До здобутків філософів-позитивістів належать ре-

Кун Т. Структура научньїх революций.—М., 1^75.— С. 18.

136

зультати дослідження меж і можливих різновидів формалізації науки й інших галузей знання. Тільки на основі досвіду вирі­шення цієї проблеми, в тому числі і у зв'язку із розрізненням теорії та метатеорії, сформулював свій видатний науковий і фі­лософський висновок К. Гедель (1906—1978) про неможливість повної формалізації принаймні досить складних систем знань. А створення семіотики — науки про знакові системи — ре­зультат праці багатьох позитивістів, зокрема Р. Карнапа (1891 — 1970), одного з видатних логіків XX ст. Результати їх досліджень мають не лише конкретно-наукове, а й філософське значення. Саме вони лягли в основу створення сучасних штуч­них кібернетичних мов.

Різні напрями неопозитивізму XX ст. формувалися значною мірою під впливом двох головних досліджень австро-англій-ського філософа Л. Вітгенштейна (1889—1951) — «Логіко-філо-софського трактату» (1921 р.) і «Філософських досліджень» (1953). (Остання робота вийшла друком після смерті автора.) Перша з них поряд з роботами Б. Рассела справила значний вплив на виникнення «Віденського гуртка» і взагалі логічного позитивізму, а друга — на формування лінгвістичного позити­візму. Афористичний характер праць Вітгенштейна, особливості його особи створили ореол надзвичайної загадковості, таємни­чості його поглядів.

Суперечливість оцінок поглядів Вітгенштейна спричинена й антиномічністю самої філософії як знання, з одного боку, ві­рування — з іншого. Антиномічність філософії виявляється так само у співвідношенні головних її вимірів та їхніх генетичних джерел. То —антиномії теорії пізнання й розмаїття ре­альних пізнавальних форм; теоретичного світогляду й тих, багато в дечому конкуруючих, а інколи і заперечливих форм свідомості, що складаються і під впливом окремих наук, релігійних учень, і під впливом різноманітних (у тому числі історичних) типів буденного знання; філософської мето­дології і конкретних методів пізнавальної і практичної ді­яльності людей.

Сьогодні, як і тисячу років тому, людство намагається роз­в'язати такі філософські проблеми, як можливість і шляхи ство­рення універсального моністичного світогляду; реальність і по­тенції родового людського знання; істинність не лише природ­них, а й людських всезагальних форм буття; можливості здійс­нення і реалізації всезагальної методології пізнання світу. Різні філософські школи дають нині відповіді на ці питання: універ­сальний моністичний світогляд і можливий, і утопічний; знання як родовий атрибут людства і реальне, і позірне; універсальна філософська методологія і здійсненна, і фантастична. Ці полярнівідповіді з неминучою однобічністю взаємозаперечення не вра­ховують відносності протилежних тез.

Монізм універсального філософського світогляду є утопією тоді, коли догматично претендує на позаісторичну непогрішиму істину. Проте він не лише можливий, а й реальний, якщо вияв­ляється у «знятті» свого аИег е^о, у зіставленні й синтезі змісту плюралізму світоглядних, у тому числі й філософських, пошу­ків. Така ж ситуація і з антиномічністю співвідношень реаль­ності й ілюзорності родового людського знання, істинності й позірності всезагальних форм буття природи і людини, здійс­ненності і фантастичності універсальної філософської методо­логії.

Філософія Л. Вітгенштейна як у «ранній», так і в «пізній» період його творчості відбила складність постановки і спроб розв'язання низки ключових філософських антиномій. Світо­глядні пошуки Вітгенштейна означені надзвичайною емоційною напругою, усвідомленням трагічної безвиході, в якій, на його думку, опинилося суспільство. В 1921 р., через три роки після завершення «Трактату», він писав: «Життя своє я мав покласти на добро, мав би я стати зіркою. А я захряснув на землі і по­малу тепер пропадаю. Життя моє, по суті, зробилося безглуз­дим і тому геть сповнене пустих епізодів»².

У чому основний зміст філософської програми «Логіко-філо-софського трактату»? Це суперечливе поєднання анпшетафізич-ної і п/гометафізичної розробки докорінних проблем теоретич­ної філософії. Позитивістське резюме програми Вітгенштейна полягає у висновку, що «правильний метод філософії мав би бути такий: не казати нічого, крім того, що може бути сказа­не,— отже, крім речень природознавства, себто того, що не має нічого спільного з філософією,— і відтак завжди, коли хто-не-будь схоче сказати щось метафізичне, показати йому, що він не дав жодного значення деяким знакам у своїх реченнях»³. У чому ж докорінна відмінність філософської програми «Трак­тату» від тлумачення її автором? Насамперед у тому, що Віт-генштейн вбачав вихід із суперечностей програми у твердженні, що його праця складається з двох частин: тієї, що написана, включаючи всі філософсько-метафізичні тези, і тієї, що не напи­сана. Першу — «метафізичну» —можна відкинути як «драбину», завдяки якій ми дещо підносимося до етичного і взагалі цін­нісного бачення світу. Саме це бачення світу, тобто того, що мовою не можна передати, а лише можна показати, іншими .■.

² Цит. за: Нири К. Философская мнсль в Австро-Венгрии,—М., 1987.— С. 69.

³ Витгенштейн Л. Логико-философский трактат.— М., 1958.— 6.53.

138

словами — обіцянка створити особливий недискурсивний спосіб сприйняття етичної картини світу, найменш зміг реалізувати Вітгенштейн. Найбільші його здобутки припадають на «мета­фізичну», тобто філософсько-теоретичну, частину «Трактату».

Справді, філософські відкриття «Трактату» саме й пов'язані з гносеологічними, онтологічними і методологічними висновка­ми, що зробив їх Вітгенштейн на підставі глибокого, по суті, революційного осмислення нового статусу логіки в процесі ви­вчення взаємозв'язків мови і людського пізнання. Спираючись на логічні, математичні і філософські ідеї Г. Фреге та Б. Рассе-ла, Вітгенштейн розробив образну теорію мови, що відображає дійсність. Істотним елементом цієї концепції є обгрунтування ідеї мови-знання як такої кореляції логіко-мовних засобів виражен­ня знання і самого знання, для якої характерна їхня взаємна детермінація. То було відкриття за своїм духом, глибинним діа­лектичним підґрунтям аналогічне відкриттю А. Ейнштейном єди­ного простору-часу у теорії відносності.

Так званий «пізній» Вітгенштейн періоду написання «Філо­софських досліджень» переорієнтовується на аналіз повсякден­ної мови, спростування «метафізики» (філософського знання) як мовної хвороби, порушення норм, правил використання зви­чайної мови як гетерогенної суміші різних «мовних ігор». Функ­ція філософії терапевтична — попередження можливості філо­софських висловлювань: «Філософія — то засіб боротьби проти потьмарення нашого розуму за допомогою мови»; «Філософ­ські проблеми виникають тоді, коли мова йде на відпочинок» ⁴. Новаторська філософська значущість «Досліджень» Вітген­штейна полягає в тому, що він фактично дав низку ключових ідей і безліч плідних спостережень щодо тієї міждисциплінар­ної галузі вивчення щоденної мови, що означена як прагма­тика.

Тупики явно нігілістичної позиції Вітгенштейна щодо принци­пової можливості раціонального філософського знання породили в лінгвістичному позитивізмі тенденції реабілітації «метафізи­ки». Найхарактернішою в цьому відношенні є «описова метафі­зика» П. Ф. Стросона. Він обґрунтовує ідею про наявність у повсякденній мові єдиної понятійної схеми, в основі якої ле­жать специфічні риси мови, здатні виявляти фундаментальні особливості емпіричної реальності. Світ емпіричної реальності, згідно з Стросоном, це світ одиничностей: поодиноких речей, осіб, подій. Крім того, сама мова — це певним чином втілена в ній понятійна схема, каркас, в якому центральне місце посі­дають поняття «матеріальні речі» та «особи» як базові «одинич-

⁴ Шііепвіеіп І. РЬііозорЬісаі

.—ОхГоггі, 1953.—§ 108; § 38. ності». їхній базовий характер наперед визначено вимогою здійснення мовної дії, «референції, яка ототожнює», як універ- / сальної умови можливості мовної комунікації, спілкування між людьми. Це спілкування розуміється як застосування мови, як комунікація «того, що говорить, з тим, хто слухає». Стросон ви­значає необхідність визнання двох головних онтологічних кате­горій — «матеріальних речей» та «особистостей». Подібно до категорії «мовних ігор» у «пізнього» Вітгенштейна категорія «референція одиничностей, що ототожнює», у Стросона є пег-уіі$ ргоЬапсіі, тобто основою філософських висновків. Саме че­рез призму змісту і функцій цієї категорії він намагається пояс­нити такі три аспекти своєї концепції, які відповідають світу, знанню та мові (онтологічний, гносеологічний та комунікацій­ний).

Основну увагу Стросон приділяє з'ясуванню відношення і зв'язку явищ і речей у світі (онтологія) з особливостями люд­ських понять (гносеологія) і з особливостями передачі інфор­мації про світ та знання засобами мови (комунікація). Кому­нікативний аспект у Стросона став головним при визначенні змісту категорії «референції, що ототожнює». Ця обставина, а також те, що мова як засіб комунікації обмежується Стросо-ном рамками звичайної мови, визначили особливості його ме­тафізики.

Комунікативна функція мови, тобто функція спілкування, обміну думками, передбачає, що в процесі спілкування переда­ється певне повідомлення, інформація. Оскільки у випадку стро-сонівської метафізики мається на увазі «онтологія» мови *, то слід було б очікувати, що не лише в процесі мовного спілку­вання, а й незалежно від нього ця «онтологія» виявиться яко­юсь мірою залежною, похідною від онтологічних рис навко­лишнього світу, а в зв'язку з цим і пізнавального процесу — процесу відображення цього світу. І це знайшло б свій вираз у мовній комунікації. Стросон підкреслює, що в своїй метафізи­ці він виходить, по-перше, з того, що уявлення про первинність існування речей та осіб грунтується на «тому, в що ми віримо на основі інстинкту», по-друге, на тому, що «важко побачити, як такі вірування могли б бути доведеними, крім як зазначати погодженість їх з понятійною схемою, якою ми оперуємо, крім як указувати на те, що в них відображається ця схема» ⁵. Ха-

* «Онтологія» мови — це не лише риси, особливості онтології реально­го світу, які в принципі можуть бути виражені в тій чи іншій звичайній або штучній мові, а й такі «онтологічні» припущення щодо рис реального світу, які притаманні мовам, особливо штучним.

⁶ Зігахазоп Р. Р. Іпйіуійиаіб. Ап Еввау іп Вевсгірііуе МеіарЬузісв.— Охіогд, 1961—Р. 247.

рактер цих пояснень близький до філософських традицій Д. Юма, в дусі яких Стросон і розуміє терміни «інстинкт» та «вірування»: уявлення про об'єктивність речей зводиться до інстинктивних вірувань.

Гносеологічна позиція при визначенні характеру й питомої ваги логіко-мовного апарата в детермінації результатів мислен­ня може бути матеріалістичною, ідеалістичною або проміжною, компромісною. В останньому випадку можливий схожий на кан­тіанський варіант вирішення проблеми—визнання апріорної логіко-мовної детермінації результатів мислення при одноразо­вому визнанні об'єктивності «речей в собі». Близькість описо­вої метафізики Стросона до останнього варіанта слід врахову­вати і у зв'язку з тим, що він визначає свою лінію, направле­ність дослідження як постановку питань, які за формою, а част­ково і за змістом нагадують кантівські питання.