2. Конституційно-правовий статус особи у Великобританії

Найважливіша частина будь-якої писаної конституції — хартія, білль або окремий розділ, присвячений основним пра­вам людини. У британській Конституції такого загального роз­ділу або акта немає; декілька законодавчих текстів містять лише окремі права й свободи, регулюючи головним чином пи­тання, пов'язані з довільним арештом, з правами сторін у су­дочинстві. Політичні права встановлюються декількома акта­ми парламенту (про народне представництво 1983 р. та ін.), багато прав і свобод визначається судовими прецедентами.

Британській Конституції більшою мірою, ніж основним за­конам інших країн західноєвропейського регіону, притаман­ний формалізм, відрив від дійсності. Цьому сприяє й та обста­вина, що багато норм, інститутів, органів, створених дуже давно, іноді декілька століть тому, офіційно продовжують дія­ти, не будучи скасованими. Зазначена особливість була поміче­на англійськими ученими ще в середині минулого століття. Найбільший представник англійської державно-правової на­уки У. Беджгот зазначав, що письменник, який намагається дати зображення сучасної йому Конституції, поставлений у безвихідь і збентежений: предмет його спостережень з кожним днем змінюється; він повинен зобразити його таким, яким він був у який-небудь певний момент часу, інакше він поєднає у своєму зображенні те, що насправді ніколи не існувало одно­часно. Найяскравіше цей розрив помітний у статусі централь­них органів державної влади.

3. Найвищі органи влади Сполученого Королівства

Інститут монархії. Будучи конституційною монархією, Великобританія формально управляється монархом, який юри­дично наділений широкими повноваженнями. Таємна рада при монархові, згідно з Конституцією, допомагає йому управляти країною. Усі законодавчі, виконавчі і судові органи формаль­но одержують свою владу від монарха. Фактично країною управ­ляє уряд, а точніше прем'єр-міністр, у підпорядкуванні якого перебуває і парламент. Таємна рада існує дотепер, але монарх не є «господарем» навіть цього органу; його склад формується без урахування монаршої волі.

Монархія — найстародавніший політичний інститут Вели­кобританії. Спадковий король або королева — глава держави, і в цій ролі вони персоніфікують державу.

Теоретично монарх є главою виконавчої, складовою законодавчої і главою судової влади, командувачем збройних сил і світським главою англіканської церкви. На практиці в результаті тривалої еволюції під впливом політичної боротьби величезну владу монарха було сильно обмежено, і нині свої прерогативи монарх має лише номінально; фактично повноваження монарха здійснюються урядом, а випадки, коли монархи втручалися в прийняття рішень, нечисленні.

Уряд Великобританії має складну структуру; на чолі його — прем'єр-міністр, що формально призначається монархом, а фактично ним завжди стає лідер політичної партії, що одер­жала на виборах більшість місць у палаті громад. Займаючи виняткове місце в системі державних органів, прем'єр-міністр наділений широкою компетенцією, що дає йому можливість впливати на всі складові політичного життя країни.

Прем'єр-міністр (є одночасно першим лордом казначейства і міністром у справах цивільної служби) має у своєму розпорядженні ши­рокі повноваження у призначенні вищих посадовців у державі: підбирає членів кабінету міністрів, які затверджуються монар­хом з урахуванням наданих прем'єром характеристик, дає ре­комендації, а фактично самостійно формує вищий склад англі­канської церкви, висуває вищих судових осіб, вищих уря­довців цивільної адміністрації.

На відміну від інших західних країн, у Великобританії існує особливе поняття уряду. Воно охоплює два органи: сам уряд, що включає всіх міністрів (у такому складі ніколи не збирається повністю), і кабінет, до якого входить близько 20 членів уряду, пов'язаних із проце­сом управління окремими галузями народного господарства, так і таких, що не мають до цього жодного стосунку.

Законодавча влада, згідно з британською Конституцією, належить парламенту, що складається з монарха, палати лор­дів і палати громад. Формалізм притаманний і цій гілці дер­жавної влади. Родоначальник усіх буржуазних парламентів — британський парламент у цілому і палата громад як найваж­ливіша його частина — втратили свою колишню залежність у вирішенні державних справ; більшість його повноважень здій­снюється під керівництвом Кабінету міністрів через механізм партійного контролю.

Британський парламент може справити враження малорух­ливого, консервативного органу, хранителя середньовічних традицій, проте насправді він постійно пристосовується до мінливих умов.

Це твердження, зокрема, стосується його внут­рішньої структури. У 1967 р. було введено посаду парламент­ського комісара з контролю над діяльністю адміністрації (різ­новид омбудсмана), на якого покладено функції розглядати скарги на «погане» управління, коли того вимагають члени палати громад.

Розслідування стосуються дій центральних органів управління країни, але не політичних питань (юридич­но останні підконтрольні парламенту). 1979 р. палата громад провела кардинальну реформу своїх комітетів. Майже всі існу­ючі комітети було скасовано, за винятком декількох (напри­клад, з привілеїв, юридичної документації), і було створено 12 нових комітетів, що відповідали основним напрямам діяль­ності міністерств.

Верхня палата парламенту — палата лордів — один із найяс­кравіших пережитків Середньовіччя, фактично виконує функ­цію гальма у питаннях законопроектів, прийнятих палатою громад.

Ще в Акті про парламент 1911 р. йшлося про намір «замінити палату лордів... іншою палатою, яка ґрунтується на народному представництві і не спадковою у майбутньому».

На початку XX от. обидві палати парламенту мали рівні пов­новаження; з того часу, однак, верхня палата неодноразово реформувалася. Для цього видавалися закони щодо складу па­лати та її повноважень (акти про парламент 1911, 1949 pp., Акт про довічне перство 1958 р., Акт про перів 1963 р.) або вживалися інші заходи стосовно цієї палати.