Питання для самоконтролю

1.Охарактеризуйте форми держави

2. Сформулюйте поняття монархія

3. Вкажіть суть демократичного режиму.

4. Назвіть форми правління.

5. Назвіть найбільш відомі види політичних режимів.

Завдання для самостійної роботи

Завдання 1. Підготуйте тестові завдання до теми.

Завдання 2. Поповніть словник основних понять та термінів з дисципліни: автономія, адміністративно-територіальний устрій, виконавча влада, державний режим, законодавча влада, інтерпеляція, конфедерація, монархія, політичний режим, поліархія, президентська поліархія, парламентська поліархія, республіка, судова влада, співдружність, унітарна держава, унітарна форма, форма держави, федеративна держава, форма державного правління, форма державного устрою, федеративна держава.

Виконайте практичне завдання до теми

1. Використовуючи конституції держав чи витяги з них, наведіть конкретний приклад політичних режимів та форм правління держав.

&Тестові завдання

1. Створена народом держава, соціальне призначення та межа якої є забезпечення його загальних інтересів, а не окремих верств населення:

а) республіка;

б) конфедерація;

в) автономія.

2. Главою Саудівської Аравії є:

а) шейх;

б) король;

в) принц;

г) президент.

3. Глава Іспанії:

а) шейх;

б) король;

в) принц;

г) президент.

4. Монарх – особа недоторкана:

а) так;

б) ні.

5. Фінляндія:

а) парламентська республіка;

б) президентська республіка;

в) змішана республіка.

6. Унітарні держави поділяються на:

а) прості;

б) складні;

в) централізовані;

г) автономні.

7. Який політичний режим характеризується високим ступенем політичної свободи, проте внаслідок культурної відсталості більшості суспільства, ще діють форми примусового впливу:

а) тоталітарний;

б) авторитарний;

в) демократичний;

г) ліберальний.

8. У межах демократичного політичного режиму можуть існувати такі державні режими:

а) парламентарний;

б) міністеріальний;

в) абсолютний;

г) партократичний.

9. Відображений в основному законі спосіб організації державної влади, який свідчить про особливості компетентних зв’язків вищих органів держави:

а) форма державного правління;

б) політичний режим;

в) авторитарний режим;

г) директоральна республіка.

10. Вищим органом ОАЕ є:

а) парламент;

б) президент;

в) національний комітет;

г) рада Союзу.

7. Організація ценртальних (вищих) органів влади у зарубіжних країнах

В результаті вивчення теми студент повинен знати:

• поняття глави держави та його повноваження;

• юридичні форми глави держави;

• відносини глави держави з парламентом і урядом;

• поняття парламенту та парламентаризму Правове становище депутата;

• класифікація парламентів;

• повноваження парламентів;

• структура і порядок роботи парламентів;

• законодавчий процес;

• порядок формування уряду;

• компетенція уряду і його функції.

 Література: 2-7,11,16,24,25,26,27,38,42,54,56,60

1. Поняття глави держави та його повноваження

Численні повноваження глави держави можна звести до п'яти основних груп:

а) у сфері управління й формування уряду;

б) у законодавчій галузі;

в) у плані зовнішньої політики;

г) у судовій галузі;

д) надзвичайні повноваження.

Глава держави як одноособовий носій влади щодо управління країною здійснює свою виконавчо-розпорядчу діяльність щодо впровадження у життя економічного та політичного курсу, за­конів, спираючись на урядові структури й адміністративний апа­рат держави. У зв'язку з цим виявлення його ролі у справі фор­мування уряду й адміністрації має істотне значення.

У президентських республіках, дуалістичних і абсолютних монархіях глава держави фактично особисто формує уряд. Тому призначені ним міністри виступають у сфері управління країною в ролі його радників і помічників, а прийняття політичних рішень залишається прерогативою виключно глави держави. Глава дер­жави за цих форм правління виступає практично як одноособо­вий носій виконавчої влади.

У США призначення членів кабінету президентом формаль­но здійснюється «за порадою і згодою Сенату» (ст. II розд. 3). А якщо до «уотергейтского скандалу» дане положення Конституції не мало практичного значення, то наступними роками Сенат став активніше втручатися у процедуру призначення голів департа­ментів (наприклад, відхилення кандидатури Тауера, запропоно­ваної Дж. Бушем на пост міністра оборони США).

Участь глави держави у формуванні уряду парламентарних республік і парламентарних монархій має суто номінальний характер, оскільки останній форсується і очолюється лідером партії більшості нижньої палати парламенту. Меншою мірою він може впливати на урядову діяльність. Більш того, у парламентарних країнах глава держави може здійснювати свої повноваження тільки через уряд або за його згодою (інститут контрасигнатури). Тому будь-які акції глави держави у підсумку є не що інше, як урядова діяльність.

У напівпрезидентській республіці глава держави особисто при­значає прем'єр-міністра, а за його поданням - членів уряду. При цьому на його дії не впливає згода парламенту або однієї з палат. Водночас президент за даної форми правління не може не врахо­вувати під час формування уряду розстановку політичних сил у нижній палаті парламенту, оскільки хоча й формально, але уряд несе відповідальність за свою діяльність перед парламентом (ст. 20 Конституції Франції 1958 p.).

В управлінні країною глави держав спираються на широкий адміністративний апарат, очолюваний найбільшими прибічника­ми й довіреними особами. Це апарат помічників і радників глави держави, які набувають дедалі вагомішої сили в управлінні держа­вою, ніж відповідні міністри. За приклад може правити діяльність виконавчого апарату при президенті США, створеного у 1939 р. (під час президентства Ф. Д. Рузвельта), або апарату Єлисейсь­кого палацу при президенті Франції, який певні політики імену­ють «першим урядом» країни, а Раду Міністрів - «другим».

Керівна діяльність глави держави пов'язана з виконанням ба­гатьох організаційних прерогатив. Він призначає «службовий уряд», якщо не дійшли згоди у парламенті щодо утворення уряду країни (ст. 99 (5) Конституції Болгарії 1991 p.); скликає парла­мент на чергові й надзвичайні сесії; розпускає його на канікули або зовсім, якщо минув термін його повноважень; призначає нові вибори; повідомляє про достроковий розпуск нижньої палати пар­ламенту (крім президентських республік); повідомляє про про­ведення референдуму і т. ін. (ст. 62 Конституції Іспанії; ст. 87 Конституції Італії; ст. 79-84 Конституції КНР; п. 3.5 ст. 144 Кон­ституції Польщі).

Право законодавчої ініціативи глави держави за будь-якої форми правління є невід'ємною частиною урядової ініціативи, але виявляється вона в різних країнах по-різному. Якщо в парламен­тарних державах дві третини законів, що приймаються, - це зако­нопроекти виконавчої влади, то у США президент, навіть фор­мально, не володіє правом законодавчої ініціативи.

Проте це не означає, що він усунутий від участі в процесі підготовки законо­проектів. Конституційний наказ ст. II розд. 3 про те, що прези­дент періодично подає Конгресу інформацію про стан справ у Союзі і вносить відповідні рекомендації, став формальною осно­вою для перетворення президента на лідера законодавчої політи­ки США.

Однак найбільш ефективним засобом впливу глави держави на законодавчий процес слід визнати інститут «вето».

Вето – це прерогатива глави держави відмовити у підписанні законопроек­ту. Згідно із зарубіжними конституціями законопроект набуває нової якості – силу закону – тільки тоді, коли він санкціонується главою держави.

Конституції зарубіжних країн встановлюють право глав дер­жав підписати і ввести в дію законопроект шляхом його промуль­гування. Для цього главі держави конституцією конкретної краї­ни визначається термін, протягом якого він повинен або схвали­ти законопроект, або відмовити в його підписанні.

Конституційному праву зарубіжних країн відомі такі види вето:

а) абсолютне;

б) відкладальне;

в) вибіркове;

г) «кишенькове».

Абсолютне вето (резолютивне) – це виключне право глав монар­хічних держав. Воно не випадково зветься абсолютним, оскільки заборону монарха парламентарії подолати не можуть.