8. Федералізм Канади, правове положення провінцій, місцеве самоврядування і управління

Канада – федеративна держава. Федералізм поєднує спільне і відмінне.

Батьки-засновники Конфедерації - всі однаковою мірою - напо­лягали на створенні справжньої федерації, - реальної чи напівза­лежних провінцій. Провінції не зважувалися на відособлене існу­вання, проте не мали змоги й об'єднатися. Невеликі малонаселені спільноти на неосяжних територіях порізнили не лише природні бар'єри, які видавалися часом нездоланними, а й значні відмінності в економічних інтересах, мові, релігії, законодавстві та освіті. Вони могли скласти федерацію (і зробили це), очолювану міцним цент­ральним урядом і парламентом, але при збереженні широких прав автономії і самоврядування для кожної спільноти.

Сьогодні у кожній провінції відбуваються законодавчі збори (провінції не мають Верхніх палат), що схожі на Палати громад. Законопроекти мають проходити три читання і отримати королів­ську санкцію від лейтенанта-губернатора. За всю історію існуван­ня канадської держави на провінційному рівні в отриманні санкції було відмовлено 28 разів, останній раз - 1945 р. на острові Прин­ца Едуарда. Члени зборів обираються від виборчих округів, що створені законодавчими установами з урахуванням кількості на­селення. Членом зборів може стати будь-який кандидат, який на­брав найбільше голосів, навіть, якщо їх подало менше половини від загальної кількості.

Національний парламент уповноважений створювати закони для «миру, порядку і доброго урядування Ка­нади», крім тих, які стосуються «питань, що віднесені виключно до компетенції Законодавчих зборів провінцій».

Провінційні за­конодавчі установи уповноважені створювати закони про пряме оподаткування у провінції на провінційні потреби, збереження природних ресурсів, в'язниці, благодійні установи, лікарні (крім морських), муніципальні установи, ліцензії для провінційних та муніципальних зборів, місцеві роботи та підприємства (за окре­мими винятками), інкорпорацію провінційних компаній, затвер­дження шлюбів, власності та цивільних прав у провінції, створен­ня судів і здійснення правосуддя, штрафи за порушення про­вінційних законів, питання суто місцевого чи особистого характеру у провінції, та освіту (з урахуванням деяких прав про­тестантських та римо-католицьких меншин у будь-якій провінції та конкретних релігій у Ньюфаундленді).

З урахуванням обме­жень, запроваджених Конституційним актом 1982 p., провінції можуть вносити поправки до своїх Конституцій звичайним актом Законодавчих зборів.

Парламент не може взяти на себе будь-які повноваження про­вінційних Законодавчих зборів. Парламент і провінційні законо­давчі установи мають також повноваження щодо сільського гос­подарства та імміграції, а крім того, аспектів використання при­родних ресурсів, але якщо їхні законодавчі акти вступають у протиріччя, національний закон має перевагу. Такі самі повнова­ження поширюються на питання пенсій за віком, інвалідністю та одиноким станом, але якщо їхні закони вступають у протиріччя, провінційний закон має перевагу.

Конституційним актом 1867 р. передбачено, що все, що не зга­дано серед повноважень провінційних законодавчих установ, вхо­дить до компетенції національного парламенту. Це створює вра­ження дуже широких повноважень. Та насправді вони не такі все­осяжні, як здається, у зв'язку з детальним тлумаченням судами цього питання.

Хоч парламент не може передавати будь-які повноваження провінційним Законодавчим зборам, а провінційні Законодавчі збори не можуть передавати свої повноваження парламенту, пар­ламент має право делегувати втілення федерального акта про­вінційним установам (як це він зробив з регулюванням між провінційного та міжнародного дорожнього руху), таким самим чином провінційна законодавча установа може делегувати вико­нання провінційного акта федеральній установі. «Адміністратив­не делегування» - важливий аспект гнучкості Конституції Кана­ди. Звичайно, визнання двомовності з боку офіційних установ досі обмежене, проте з часом воно набирає поширення.