Питання для самоконтролю

1.Охарактеризуйте конституційно-правовий статус політичних партій

2. Сформулюйте поняття інституціоналізація політичних партій

3. Вкажіть роль підприємницьких організацій.

4. Розкрийте зміст основних функцій політичних партій.

5. Назвіть найбільш відомі політичні партії у зарубіжних країнах.

Завдання для самостійної роботи

Завдання 1. Підготуйте тестові завдання до теми.

Завдання 2. Поповніть словник основних понять та термінів з дисципліни: політичні партії, інституціоналізація політичних партій, плюралізм політична опозиція, громадська організація, ідеологія, підприємницька організація, лобізм, лобісти.

Виконайте практичне завдання до теми

1. Використовуючи конституцію ФРН, наведіть конкретний приклад інституціоналізація політичних партій у Німеччині.

&Тестові завдання

1. Забезпечення функціонування всієї політичної системи країни – це::

а) функція політичної партії;

б) суть політичної партії;

в) головна мета політичної партії;

г) ознака політичної партії.

2. Електорат – це:

а) виборці;

б) прихильники партії;

в) соціальна база партії.

3. У цих країнах діяльність політичних партій заборонена:

а) Ірландія;

б) Куба;

в) Кувейт;

г) Об’єднані Арабські Емірати.

4. Однопартійна система характерна країнам:

а) Куба;

б) Лаос;

в) КНДР;

г) Саудівська Аравія.

5. Партії можна класифікувати на два види – кадрові і масові:

а) так;

б) ні.

6. Чи фінансує політичні партії держава?

а) так;

б) ні.

7. Скільки партій у Великобританії може конкурувати за владу?

а) одна;

б) дві;

в) три;

г) всі, які зареєстровані.

5. Конституційна регламентація форми безпосередньої демократії в зарубіжних карїнах

В результаті вивчення теми студент повинен знати:

• принцип народного суверенітету. Співвідношення безпосередньої і представницької демократії;

• вибори: поняття і види, виборчий процес;

• референдум: поняття, види та правові наслідки;

• народна ініціатива.

 Література: 14, 16,17, 21,32,39,42,43,54,60, 62

1. Принцип народного суверенітету. Співвідношення безпосередньої і представницької демократії

Загальна ідея суверенітету, визначеного згодом як державний суверенітет, відобразила становлення і зміцнення феодального абсолютизму. З іншого боку, поява ідеї народного суверенітету засвідчила зрушен­ня у феодальному суспільстві у напрямі його історич­ної трансформації.

Крім того, якщо поняття державного суверенітету слу­гує характеристиці влади (держави), то про народний су­веренітет йдеться у зв'язку з визначенням носія влади. Тим самим поняття державного суверенітету і народного суверенітету є взаємодоповнюваними, але різними.

Народний суверенітет – це найбільш загальна за­сада організації і здійснення влади в державі, за якою саме народ визнається джерелом влади і водночас її носієм. Ідея народного суверенітету, яка відіграла ви­датну роль у державно-правових перетвореннях, вва­жається своєрідним постулатом теорії і практики кон­ституціоналізму.

Згодом національний суверенітет почали характеризувати і в контексті права нації на політичне самовизначення. Сьогодні національний суверенітет нерідко визначають як право нації – етнічної спільноти – на самостійне вирішення питань її політич­ного буття, на самовизначення, наслідком якого може бути й утворення окремої держави. В преамбулі Конституції Словаччини констатоване «природне право націй на самовизначення», а в ст. 3 Конституції Словенії - «споконвічне і невідчужуване право словенської нації на самовизначення».

У Бахрейні, Йорданії, Катарі, Кувейті, Омані, Саудівській Аравії та Сирії національний характер держави засвідчує її офі­ційне визначення як арабської. При цьому в основних законах Бахрейну, Єгипту, Ємену, Йорданії, Катару, Кувейту, Лівії, ОАЕ та Сирії застережено, що народи відповідних країн є «частиною арабської нації».

Поняття народного суверенітету і національного сувереніте­ту пов'язані з більш загальними поняттями народу та нації.

Народ – це сукупність усіх виборців, або вибор­чий корпус. Сенс такого визначення полягає в тому, що грома­дяни, які мають право голосу, можуть брати участь у здійсненні безпосередньої демократії. Саме у зв'язку з цим народ іноді роз­глядають як суб'єкт галузі конституційного права, хоча реаль­но учасниками відповідних правовідносин виступають кон­кретні виборці.

В основних законах народ як виборчий корпус прямо не виз­начається, хоча використовуються різні похідні від такого його поняття терміни. Зокрема, для позначення такої форми безпо­середньої демократії, як референдум, у практиці конституціо­налізму вживані терміни «народне голосування» («всенародне голосування») і навіть «народний референдум».

Нація – це етнічна спільнота людей, що скла­лась історично, як правило, на певній території, ознаками якої є наявність тісних економічних зв'язків, спільність мови, особли­востей культури та деякі інші риси. З іншого боку, визначення «національний», як зазначалося, нерідко є синонімічним виз­наченню «народний».

Конституційне закріплення ідеї народного суверенітету зу­мовлює запровадження певних механізмів її реалізації (способів та засобів організації і здійснення державної влади), котрі охоп­люються поняттями безпосередньої демократії і представниць­кої демократії.

Безпосередня демократія – це здійснення влади самим на­родом (виборчим корпусом) чи його визначеною частиною шля­хом голосувань або шляхом формулювання та підтримки про­позицій (ініціатив), внаслідок яких можуть бути ухвалені відповідні рішення. Характер і зміст цих рішень є різними і знач­ною мірою зумовлюють відмінності у формах безпосередньої демократії.

Представницька демократія – це здійснення влади обра­ними представниками народу, котрі функціонують або колегі­ально як відповідні органи, або як посадові особи. Вважається, що члени таких органів і такі посадові особи мають представ­ницькі мандати, які співвідносяться насамперед з прямими вибо­рами. Тим самим прямі вибори, що є формою безпосередньої демократії, поєднуються з представницькою демократією.