Тема 10. Соціалізація особистості. Методика к.Юнга. (лекція)

Поняття про особистість та механізми її соціалізації (у зарубіжній та вітчизняній психології). Характеристика соціалізації як процесу: етапи, механізми та інститути соціалізації. Асоціальна та девіантна особистість. Характерологічна методика Юнга.

Ключові слова: особистість, психічне ядро, тип особистості, екстраверт, інтроверт, соціалізація, стадії соціалізації, ведуча сторона соціалізації.

Семінарське заняття

1. Поняття про особистість в психології.

2. Соціалізація особистості – необхідна умова її розвитку.

3. Процес соціалізації та його етапи.

4. Механізми соціалізації.

Питання до самостійної роботи

1. Різні підходи до вивчення особистості.

2. Плюси і мінуси тестування особистості.

3. Підкріплення і покарання у розвитку особистості.

4. Інститути соціалізації.

Завдання та проблемні ситуації

1. Порівняти відомі вам три різні підходи до вивчення і тлумачення особистості. Якому з них ви надаєте перевагу? Чому?

2. Що таке “соціалізована особистість?

3. Що, на вашу думку є причиною проблем у процесі соціалізації особистості?

Особистість

Поняття про особистість. У процесі спільної діяльності та спілкування в соціокультурному середовищі людина набуває особливої якості, яку позначають терміном "особистість".

У гуманістичних, філософських та психологічних концеп­ціях особистість — це людина як цінність, заради якої здійснюється розвиток суспільства.

Особистість — одна з семи іпостасей людини. Інші — це людина як індивід, людина як організм, людина як інди­відуальність, людина як "Я", людина — роль, людина як фізичне тіло, підвладне всім законам механіки. Ці характе­ристики розкривають поняття "людина" з різних боків і не є тотожними. Вони утворюють єдине ціле, і водночас кожна має свої особливості.

Особистістю є соціалізований індивід, котрий утілює найсуттєвіші соціально значущі властивості. Особис­тістю є людина, котра має свою життєву позицію, що утвердилася внаслідок тривалої і копіткої свідомої праці. їй притаманні свобода волі, здатність до вибору, відповідальність. Така людина не просто вирізняється завдяки тому враженню, яке справляє на інших; вона свідомо виділяє себе з навко­лишнього світу. Глибина і багатство особистості зумовлені її зв'язками зі світом, з іншими людьми, уявленням про себе, своє "Я".

Особистість кожної людини має сукупність рис і особли­востей, яка властива лише їй і утворює її індивідуальність.

Індивідуальність — це поєднання психологічних особливостей людини, що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей.

Індивідуальність людини виявляється в рисах темперамен­ту, характеру, звичках, інтересах, особливостях сприймання, пам'яті, мислення, фантазії, у здібностях тощо. Особистість людини неповторна у своїй індивідуальності. На земній кулі немає двох людей з однаковим поєднанням психологічних особливостей. Індивідуальна кожна людина, але індивідуальність одних виявляється яскраво, інших — малопомітно.

Природа особистості, її структура та зростання розгля­даються в межах різних психологічних підходів.

Теорії особистості

1. Автори теорії особистісних рис розглядають особистість як комплекс якостей, що властиві певним категоріям людей, або ж намагаються виявити такі риси особистості, які змушують одних людей поводитися більш чи менш однаково в різних ситуаціях.

Ф.Олпорт вирізняв від 2 до 10 основних якостей (праце­любність, лінощі, чесність, ділові якості тощо), які характеризують спосіб життя людини, а решту вважав другорядними.

Дж.Кеттел оцінював особистість за 16 шкалами (серйоз­ність — легковажність, відкритість — закритість тощо).

Айзенк визначав особистісні риси за двома параметрами: екстраверсія — інтроверсія (відкритість — закритість) та ста­більність — нестабільність (рівень тривожності).

Розроблені ними методики успішно використовуються в психологічних дослідженнях особистості.

2. Біхевіористичний підхід (Б.Скіннер та ін.) базується на ідеї впливу на людину її соціального оточення. Всі форми соціальної поведінки, на думку теоретиків цього напряму, є результатом спостережень за соціальними моделями (батьками, чителями, друзями, героями кіно тощо). Особистість є резуль­татом взаємодії індивіда (зі всіма властивими йому характерис­тиками) і довкілля, яке він прагне пізнати, щоб пристосуватися до нього.

3. Когнітивний підхід (Еліс, Роттер та ін.) є спробою поясни­ти природу контролю людини над своїм існуванням або надати йому певного сенсу. Людина не пасивна істота, на яку впливає довкілля.

4. Психодинамічні підходи представлені багатьма теоріями, зокрема психоаналітичною теорією З.Фрейда, індивідуальною психологією А.Адлера та аналітичною психологією К.Юнга.

5. Гуманістичний підхід найвиразніше представлений у теоріях самоактуалізації К.Роджерса й А.Маслоу та теорії інтенціональності Ш.Бюлер.

Особистісне зростання можливе і є центральним для структури організму — така основна ідея "терапії, центрованої на клієнті" К.Роджерса. Він вважав, що існує фундаментальний аспект людської природи, який змушує людину рухатися до більшої конгруентності (під якою він розумів відповідність між тим, що висловлюється, що перебуває в полі досвіду, і тим, що помічається) та до більш реалістичного функціонування.

Ш.Бюлер розробила теорію розвитку людини, поклавши основу ідею про те, що в основі людської природи лежить "намір" (інтенція). Інтенціональність проявляється протягом життя в здійснюваних виборах для досягнення мети, яку сама людина може і не усвідомлювати. Лише один раз у житті, на думку Бюлер, наприкінці його, людина здатна усвідомити глибину, сутність своїх очікувань та оцінити, наскільки вони досягнуті.

Структура особистості

Згідно з концепцією персоналізації А.В.Петровського, в структурі особистості можна вирізнити три складові:

1) внутрішньоіндивідна (інтеріндивідна) підсистема, яка представлена темпераментом, характером, здібностями люди­ни, всіма характеристиками її індивідуальності;

2) інтеріндивідна підсистема, яка виявляється у спілкуванні з іншими людьми і в якій особистісне виступає як прояв групових взаємовідносин, а групове — в конкретній формі проявів особистості;

3) надіндивідна (метаіндивідна) підсистема, в якій особис­тість виноситься як за межі органічного тіла індивіда, так і поза зв'язки "тут і тепер" з іншими індивідами. Цей вимір особистості визначається "внесками", що їх робить особистість в інших людей.

Спрямованість особистості

Основними проявами спрямованості є потреби та моти­ви, ціннісні орієнтації, рівень домагань, перспективи та цілі особистості.

Мотиви поведінки і діяльності. Мотиви — це пов'язані із задоволенням певних потреб спонукання до діяльності. Вони відрізняються одне від одного видом потреби, яка в них виявляється, формами, котрих вони набувають, широтою чи вузькістю, конкретним змістом діяльності, в якій реалізуються.

Складні види діяльності відповідають кільком мотивам, що утворюють систему мотивації. Мотиви розрізняють за їх усвідомленістю. Неусвідомлюваними мотивами є установки і потяги, усвідомлюваними — інтереси, переконання, прагнення.

Неусвідомлювані мотиви. Установка — це неусвідомлюваний особистістю стан готовності до певної діяльності чи поведінки. Наприклад, установка щодо вчительки першого класу у формі готовності виконувати всі її вимоги. Установка часто є результатом квапливих, недостатньо обгрунтованих висновків з фактів особистого досвіду або некритичного засвоєння стереотипів мислення (стандартизоване судження, усталене в певній групі). Установки бувають позитивні (на­приклад, щодо лікарів) і негативні, що набирають характеру упередження (наприклад, щодо працівників торгівлі).

Потяг — це спонукання до діяльності, що є недиференційованою, недостатньо чітко усвідомленою потребою, невираз­на потреба в чомусь. Він швидкоплинний: потреба або згасає, або перетворюється в прагнення. Потяги характерні для юнацького віку як провісники майбутніх прагнень усвідом­люваних мотивів.

Інтереси як усвідомлювані мотиви. Інтерес — це емоційний вияв пізнавальних потреб особистості. Суб'єктивно інтереси розкриваються на позитивному емоційному фоні, в бажанні глибше пізнати об'єкт, зрозуміти його. Роль інтересів у тому, Що вони є спонукальним механізмом пізнання, змушують особистість шукати шляхів, засобів задоволення того чи іншого бажання.

Самосвідомість та «Я-концепція» особистості. Усвідомлене ставлення людини до своїх потреб і здібностей потягів і мотивів поведінки, переживань і думок називають самосвідомістю особистості.

В основі самосвідомості лежить здатність відокремлювати себе від власної життєдіяльності. Ця здатність виникає в спілкуванні при формуванні свідомості, мислення, розуміння (див. розділ "Розвиток психіки та свідомості"), ставлення до свого буття, вона опосередкована спільною діяльністю, що сприяє формуванню певного уявлення про себе, свою здатність до суспільно значущих дій та вчинків.

Уявлення про себе (суб'єктивний образ свого "Я") виникає під впливом оцінного ставлення інших людей при співвіднесенні мотивів, мети і результатів своїх вчинків та дій з соціальними нормами поведінки, які прийняті в конкретному суспільстві.

Результатом процесів самосвідомості є "Я-концепція" особистості.

"Я-концепція" — це динамічна система уявлень людини про себе, яка включає усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних та інших особливостей; самооцінку та суб'єктивне сприймання зовнішніх факторів, які впливають на особистість.

"Я-концепція" є системою установок, яка включає три структурні елементи:

1) когнітивний — образ "Я", який характеризує зміст уявлень про себе;

2) емоційно-оцінний, афективний, що відображає ставлен­ня до себе загалом чи до окремих боків своєї особистості, діяльності й проявляється в системі самооцінок;

3) поведінковий, який характеризує прояви перших двох елементів у поведінці.

Центральним компонентом "Я-концепції" є самооцінка особистості. Самооцінка — це та цінність, значущість, якої надає собі індивід загалом та окремим бокам своєї особистості, діяльності, поведінки.

Самооцінка виконує регуляційну і захисну функції, впливає на поведінку, діяльність і розвиток особистості, її стосунки з іншими людьми. Відображаючи рівень задоволення чи неза­доволення собою, самооцінка створює основу для сприймання власного успіху чи неуспіху в діяльності, досягнення мети певного рівня, тобто рівня домагань особистості.

Рівень домагань особистості — це прагнення до досягнення мети тієї складності, на яку людина вважає себе здатною. В основі рівня домагань лежить самооцінка (чи своїх можли­востей, потенціалу в окремій сфері, чи себе як особистості загалом).

Особистісне зростання.

Проблема розвитку особистості розв'язується у психології неоднозначно.

Фундаментальною ідеєю більшості вітчизнаних досліджень є ідея про те, що особистість людини (так само як потреби і свідомість) створюється тими суспільними за своєю природою відносинами, в які людина вступає у своїй діяльності. Ситуація розвитку дитини, як відзначав Л.С.Виготський, з самого початку є соціальною і культурною ситуацією: всі відносини дитини зі світом опосередковуються для неї стосунками з іншими людьми, і насамперед із дорослими.

Поява самосвідомості означає новий етап у розвитку особистості, позаяк стає можливим оволодіння (Л.С.Вигот­ський) процесом розвитку власної особистості, активне й цілеспрямоване її самовиховання (С.Л.Рубінштейн). Інакше кажучи, поява самосвідомості означає радикальну зміну самого типу розвитку особистості.

Розвиток особистості на цьому етапі визначається не лише тим, як вона сприймає себе на сьогодні, а й тим, як вона усвідомлює своє минуле, як бачить ближні й віддалені життєві перспективи (О.М. Леонтьев).

У стабільному соціальному середовищі розвиток особис­тості опосередковується внутрішніми психологічними законо­мірностями і проходить фази адаптації, індивідуалізації та інтеграції (А.В.Петровський).

Народження свідомої особистості — це початок тривалого і драматичного шляху розвитку особистості дорослої людини.

Людина впродовж життя переживає вісім психосоціальних криз (за Е.Еріксоном), специфічних для кожного віку. Сприятливий чи несприятливий вихід з них визначає мож­ливість подальшого розвитку особистості. Термін "криза" грецького походження і в перекладі означає "момент прийнят­тя рішення". Криза — це розвилка на дорозі. Один шлях веде до успіху, інший — до невдачі. У медицині криза — це поворот­ний пункт, після якого пацієнт може почати одужувати або його стан серйозно ускладниться. Інакше кажучи, за будь-якою кризовою ситуацією завжди приховано дві можливості.

Ідеалом різнобічно розвиненої людини є гармонійна особистість. Гармонійні відносини між особистістю і світом означають гармонію між тим, чого особистість вимагає від інших, і тим, що вона може й повинна дати їм.

Гармонійна особистість — це людина, яка перебуває в єднос­ті зі світом, людьми і сама з собою. Вона є, безперечно, моральною особистістю. Причому структура особистості набуває гармонійності не у зв'язку з розвитком усіх її рис, а внаслідок максимального вдосконалення тих здібностей лю­дини, які утворюють домінуючу спрямованість її особистості, роблять змістовними життя і діяльність.

Дисгармонійна структура особистості складається тоді, коли у свідомості переважають високі самооцінки і домагання, бажання за всяку ціну бути на рівні своїх уявних можливостей як у власних очах, так і в очах інших людей, а в царині несвідомого — невпевненість у собі, яку людина не допускає до свідомості.

З віком в одних людей з'являється потреба виправдати свої дії, вони починають перетворювати "пороки в чесноти", тобто ставитися до своїх вад як до цінностей. На перший погляд, "неузгодженість" між свідомістю й поведінкою ніби зникає, однак насправді залишається, оскільки такі люди постійно заходять у конфлікти з оточенням, їх мучать сумніви й почуття меншовартості, пов'язані, як їм здається, з недооцінкою їх особистості. Інші люди продовжують свідомо вірити в засвоєні ними моральні цінності, і конфлікт між цими цінностями з особливостями їх особистості призводить до розладу з собою.

Так формуються люди, котрі завжди не в злагоді з собою й оточенням, мають багато негативних рис характеру. В них нерідко розвивається схильність до злочинності.

Вважають, що особистість досягає самовдосконалення лише шляхом внутрішніх борінь і криз. Проте є й інший погляд. Зокрема, М.Мольц вважає, що кризи можна контролювати-"Ніколи не пізно змінити образ власного "Я", отже почати нове життя", — писав він і як шлях до щастя пропонував виробити позитивне ставлення до самого себе.

Тема: СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ

План

1. Cутність соціалізації.

2. Основні сфери соціалізації.

3. Стадії процесу соціалізації.

4. Інститути соціалізації.

5. Механізми соціалізації.

6. Асоціальні прояви особистості.