Сприймання

Безпосередньо контактуючи з навколишнім світом, людина одержує інформацію не лише про певні властивості та якості, що притаманні тим або іншим об’єктам чи явищам, відчуваючи їх, а й відомості про самі об’єкти як цілісні утворення. Таке цілісне їх відображення в мозку людини характеризує другу ланку єдиного процесу чуттєвого пізнання — сприймання. Сприймання — це психічний процес відображення в мозку людини предметів та явищ у цілому, у сукупності всіх їх якостей та властивостей при безпосередній дії на органи чуття.

У чуттєвому пізнанні відчуття та сприймання виявляються в єдності. Сприймань поза відчуттями не буває. Розрізняють сприймання за сенсорними особливостями (зорові, слухові, нюхові, дотикові, смакові, кінестетичні, больові та ін.), відношенням до психічного життя (інтелектуальні, емоційні, естетичні), складністю сприймання (сприймання простору, руху, часу). Сенсорний склад сприймання багато в чому збігається з відчуттям. На відміну від відчуття, специфічне у сприйманні полягає в тому, що той чи інший бік зорового, слухового, тактильного сприймання стає предметом усвідомлення, розуміння його значення для життя. Сенсорне сприймання предметів та явищ дійсності відбувається у комплексі взаємодії органів чуття: зору та кінестетичних відчуттів, зору і слуху тощо. В об’єкті сприймання може специфічно постати інтелектуальний або емоційний бік предмета чи явища, що пізнається. Наукові знання потребують інтелектуального їх сприймання, тобто сприймання змісту, розуміння понять і термінів, виконуваних дій, посиленої дії пам’яті, уваги, мислення. Емоційне ж сприймання яскраво постає при сприйманні художніх, мистецьких творів. У цьому різновиді сприймання провідну роль відіграє його емоційний бік, безпосередній вплив сприйманого об’єкта на почуття — моральні,естетичні. Певна річ, художнє сприймання відбувається в єдності з інтелектуальним.

Сприймання за змістом - це сприймання простору, руху, часу. У сприйманні простору, руху та часу беруть більшу чи меншу участь різні аналізатори в їх взаємозв’язку.

Сприймання простору відбувається за участю зорового, кінестетичного та слухового аналізаторів. Об’єктом просторових сприймань є диференціація розмірів і форм предметів, віддалі, розміщення їх у просторі, глибини, рельєфу. Сприймання розмірів на око і дотик досягає значної досконалості. Сприймання горизонтальних ліній точніше, ніж сприймання вертикальних. У сприйманні простору велику роль відіграє окомір. Просторові явища досить точно сприймаються також тактильно та кінестетично. Сліпі, наприклад, вивчаючи географію, виконуючи трудові дії, успішно орієнтуються дотиком на рельєфному глобусі у розміщенні деталей об’єктів праці. Слухом людина достатньо успішно сприймає напрямок звуків у просторі: далеко, близько, вгорі, внизу, праворуч, ліворуч. Напрямок на слух можна визначити з точністю до 10 градусів.

Сприймання віддалі, глибини та рельєфності відбувається по-різному при монокулярному та бінокулярному баченні. При бінокулярному сприйманні (сприймання двома очима) точність визначення віддалі набагато більша, ніж при монокулярному (сприймання одним оком). Сприймання глибини та рельєфу залежить від того, як відображається предмет на сітківці ока: в кореспондуючих чи диспаратних точках сітківки.

Якщо збуджуються кореспондуючі точки сітківки, тобто такі, що симетрично розміщені у правому та лівому оці від центральної ямки, то зображення сприймається як один предмет, в одній площині. Якщо ж сприйнятий предмет на сітківці зображується диспаратно, тобто в обох очах по-різному віддалено від центральної ямки, то предмет бачимо або подвоєним, якщо диспаратність є значною, або об’ємно, рельєфно, якщо диспаратність є незначною. На цьому принципі побудовано стереоскопи, стереоскопічне кіно.

При сприйманні простору залежно від розміщення предметів у просторі виникають зорові ілюзії, тобто неточне сприймання розмірів, паралельності, опуклості, угнутості. Пряма паличка, занурена у склянку з водою, здається зігнутою; розмір сонця вранці та ввечері здається великим порівняно з тим, як воно сприймається в зеніті; два однакових кути, однакових кружечки, однакові лінії здаються різними серед більших або менших за розміром зображень таких самих предметів тощо.

У сприйманні простору важливу роль відіграють акомодація та конвергенція органу зору. Акомодація — це зміна опуклості кришталика відповідно до віддалі предмета, а конвергенція — це спрямування очей на предмет сприймання. Ці фізичні зміни в органі зору пов’язані зі сприйманням віддалі та обсягу предмета.

Сприймання руху — це відображення зміни положення предметів у просторі. Сприймання руху залежить від того, як сприймається рухомий предмет стосовно іншого нерухомого чи рухомого предмета. У першому випадку рух предмета сприймається адекватніше, ніж у другому. При сприйманні рухомого предмета відносно іншого предмета, що рухається в одному з ним напрямку або у протилежному напрямку, може виникнути ілюзія відсутності або прискорення руху. Нерухомий предмет, відносно якого сприймається рух іншого предмета, здається рухомим, але його рух сприймається у протилежному напрямку.

Якщо в полі зору немає нерухомого предмета, відносно якого сприймався рухомий предмет, то рух сприймається у 15–20 разів повільнішим. Рух літака на тлі безхмарного неба здається повільнішим.

Сприймання часу полягає у відображенні тривалості та послідовності дії подразника на організм. Спеціального органу для сприймання часових явищ немає. У сприйманні часу беруть участь усі аналізатори, відбиваючи тривалість їх дії. Важливу роль у сприйманні часу відіграють різні органічні зміни, ритмічність їх дії (дихання, серцебиття тощо). Безпосереднє сприймання тривалості часу є незначним (0,75 с). Триваліші інтервали людина сприймає в результаті поділу та відліку їх рівними частинами в межах однієї секунди. Отже, великі інтервали часу сприймаються опосередковано. Сприймання послідовності відбувається завдяки перервам у тривалості дії подразників на аналізатори. Сприймання тривалості залежить від ставлення до змісту, характеру сприйманого об’єкта. Сприймання цікавого викликає ілюзію швидкості перебігу часу, а сприймання нецікавого, неприємного, вимушене очікування створюють ілюзію уповільнення тривалості дії. Знання різновидів сприймання та їх закономірностей має важливе значення для формування професійних якостей фахівця.

Властивості сприймань.

Важливою умовою успішного сприймання об’єктів дійсності є його вибірковість. Вибірковість предмета сприймання зумовлюється потребами та інтересами людини, необхідністю у знаннях, професійною спрямованістю тощо. Основні властивості сприймання — предметність, цілісність, структурність, константність та осмисленість. Предметність сприймання виявляється у співвіднесенні відомостей про об’єкти із самими об’єктами як носіями певної інформації. Така об’єктивація одержуваних вражень у конкретних об’єктах реального світу забезпечує орієнтувальну та регулювальну функції у практичній діяльності людини. Предметність сприймання є набутою властивістю, що формується у процесі активної взаємодії суб’єкта з об’єктивним світом і базується на певній системі дій, приводить до розуміння предметності світу. Предмети та явища сприймаються як єдине ціле, в якому його окремі компоненти постають в єдності. Відсутність у предметі якогось одного його боку або деталі не заважає цілісному сприйманню. Предмет як ціле, ставлення до нього як цілого, що утворилося у процесі набуття досвіду, визначає його структуру. Лише у процесі аналізу предмет розчленовується на складові, виокремлюються ті чи інші його характеристики.

Цілісно сприйняте не завжди осмислюється як предмет, що має певну структуру. Осмислення сприйнятого залежить від досвіду та знань особистості. Тому одні й ті самі предмети людьми різного рівня культурного розвитку, дітьми та дорослими сприймаються та осмислюються по-різному. За мірою осмислення сприйнятого виокремлюють синкретичне сприймання, характерними ознаками якого є нерозчленованість, злитість сприйманого. Воно спостерігається у дітей, у малодосвідчених людей. Синкретизм спричинює неадекватність сприймання. При такому сприйманні предмет у свідомості не постає у специфічних, притаманних йому особливостях і може сприйматись як інший предмет, який чимось нагадує сприймане. Деякі психологи пояснюють синкретизм сприймання дітей та малокультурних дорослих їх біологічним недорозвиненням. Таке пояснення синкретизму безпідставне. Синкретизм залежить переважно від досвіду, знань особистості, які набуваються в єдності з розвитком, дозріванням організму. Константність сприймання полягає в тому, що форма, розмір, колір предметів сприймаються більш-менш стереотипно незалежно від умов, за яких предмет сприймається. Колір кам’яного вугілля сприймається як чорний, хоча на сонці він здається жовтуватим; циліндр сприймаємо як круглий, хоча в деяких положеннях його форма нагадує еліпс. Засадовими стосовно константного сприймання є динамічні стереотипи, тобто утворені тимчасові нервові зв’язки під впливом багаторазового сприймання предмета в певній системі, послідовності, структурі. У сприйманні предметів та явищ важливу роль відіграють попередній досвід, попередні уявлення особистості. Залежно від повноти їх змісту, спрямованості, організованості сприймане відображається у свідомості більш-менш адекватно. Зміст попереднього досвіду, спорідненість його із сприйманим об’єктом, інтерес до нього є тією передумовою ефективності та адекватності сприймання, яку називають апперцепцією. У багатьох випадках людина у предметах бачить те, що вона хоче в них побачити залежно від особистісної установки на сприймання.

Сприймання визначається як об’єктивними, так і суб’єктивними умовами. Серед об’єктивних умов, які забезпечують адекватність сприймання, потрібно враховувати яскравість, звучність, динамічність предмета, тобто силу подразника, та фізичні умови сприймання — освітленість предмета, віддаль від особи, що сприймає, будову самого предмета — структуру, де чітко виявляються його компоненти, контрастність тла та фігури. Замасковані предмети, різні види камуфляжу, які приводять до часткового або повного злиття предмета з тлом, сприймаються нечітко, неадекватно. Серед суб’єктивних умов сприймання особливо важливими є уважність і спостережливість.

Сприймання може порушуватися в результаті органічних ушкоджень кори великих півкуль головного мозку. Травми голови, крововиливи викликають сенсорну або моторну афазію (несприймання мови, порушення вимови, втрату здатності синтезувати, узагальнювати), нездатність, наприклад, абстрагувати колір від предмета й переносити його на інший предмет. Під впливом глибоких переживань, прагнень щось побачити, почути виникають галюцинації, тобто відчуття предметів, звуків, запахів, яких насправді немає, які не діють на наші органи чуття. Галюцинації мають внутрішнє походження, без відповідного зовнішнього подразнення. Під час галюцинацій у корі великих півкуль головного мозку активізуються раніше утворені тимчасові нервові зв’язки під впливом дії тих чи інших предметів та явищ ійсності.

Важливими умовами адекватного сприймання є спостереження і спостережливість. Вони яскраво виявляються при довільному цілеспрямованому сприйманні. Спостереження найбільше відрізняє довільне сприймання від мимовільного. Найхарактерніший показник спостереження — тривале, цілеспрямоване зосередження уваги на предметі сприймання. Воно здійснюється з певною метою і за визначеним планом. Спостереження може бути тривалим, коли планується спостереження змін у поведінці тварин під впливом догляду за ними, розвитку дитини під впливом виховання, успішності учнів у засвоєнні знань залежно від умов і методів навчання. Короткотривалим воно буває тоді, коли спостерігаються нетривалі за часом явища. У процесі спостереження увага може зосереджуватись або на явищі загалом, або на окремих його деталях. Це залежить від поставленої пізнавальної мети. Успішне спостереження потребує визначення його мети, складання плану (де, коли і як провести спостереження), створення необхідних умов для цього, підготовки засобів спостереження (приладів, інструментів) і фіксації його результатів. Спостерігати треба вміти. Останнє має особливо велике значення тому, що не всім дітям та дорослим властиве вміння спостерігати. Рівень уміння спостерігати залежить як від навчання спостерігати, так і від спостережливості як якості осо- бистості. Якщо дитину змалку привчають спостерігати явища приро- ди, поведінку тварин, ті чи інші аспекти життя, то у неї розвивається та- кий бік характеру, як спостережливість, тобто здатність помічати в об’єктах малопомітне, але важливе для розуміння їх суті. Спостереження і спостережливість відіграють велику роль у на- вчанні та трудовій діяльності людини. Відомо, як високо цінував спостереження і спостережливість Ч. Дарвін (відкриття походження видів він пояснював своєю спостережливістю). І. Павлов вважав, що спостережливість дуже потрібна вченому. На його інституті було на- писано: “Спостережливість, спостережливість, спостережливість”. К. Ушинський рекомендував учителям навчати дітей спостерігати, якщо вони хочуть розвинути в дітей розум, позаяк спостереження дає матеріал, факти для мислення.

безпосередньому впливові на органи чуттів. Властивості сприймання : 1. Сприймання – форма цілісного психічного відображення предметів або явищ при їх Активний саморегульований характер (для виникнення образу сприймання необхідна участь організму, рухи рецепторних апаратів). 2. Історичність – обумовленість конкретними умовами і минулим досвідом – аперцепція. 3. Предметність – виявляється у структурності, цілісності. 4. Цілісність – образ виникає як результат послідовного обстеження предмета. Коли він виникає, то всі сприйняті знаки постають одночасно в єдності. Людина сприймає цілісну структуру предмета, хоча інформація може надходити лише про його частину. 5. Константність – відносна постійність образу сприйнятого при змінах умов сприймання. 6. Осмисленість – людина відображає значення предметів, усвідомлює їх функції. Образ сприймання - не набір подразників, а пошук пояснення сприйнятих даних, особливо виявляється при сприйманні подвійних і невизначених зображень. Ця ознака свідчить про нерозривність між сприйманням і мисленням. 7. Обсяг сприймання – визначається тим, скільки предметів людина може сприйняти одномоментно. Види сприймання : 1. За конкретним змістом об’єкту : сприймання тексту, мистецтва, природи, учбового матеріалу; 2. За формами існування матерії : часу, простору, руху; 3. За провідним аналізатором : зорове, слухове, нюхове, дотикове, кінестетичне (рухове). Сприймання простору включає сприймання форми, розміру, віддаленості і напрямку розташування предметів. Усі ці характеристики визначаються у співвідношенні з положенням тіла. Сприймання простору відбувається в процесі рухової діяльності і становить вищий рівень аналітико-синтетичної діяльності, яку називають просторовим аналізом. Особливу роль відіграє руховий аналізатор, що фіксує напрямок і траєкторію руху певних ділянок тіла ( око і рука рухаються за контуром, і в результаті формується образ форми). Важлива роль функціональної асиметрії півкуль мозку. Сприйманню простору сприяють зв’язки між півкулями. Бінокулярний зір (обома очима) забезпечує зображення у 3-х вимірах; бінауральний слух – розташування подразника, його віддаленість і напрямок; бімануальний дотик – сприймання форм і величини; диринічний нюх – сприймання напрямку розташування джерела запаху. Визначення тривалості, швидкості, послідовності явищ забезпечується системою аналізаторів. В основі сприймання часу – ритмічна зміна процесів збудження і гальмування. Сприймання ритму можливе за допомогою кінестетичного і слухового аналізаторів. Залежить від характеру діяльності в оцінюваний проміжок часу. В бездіяльності тривалість переоцінюється, в цікавих ситуаціях – недооцінюється. У сприйманні руху основну роль відіграють зоровий і кінестетичний аналізатори. Сприймання часу – відображаення тривалості чи послідовності явищ або подій. Фізіологічною підставою процесу сприймання часу є умовні рефлекси на час, які постійно виробляються в людини. Сприймання руху – відображення напрямку та швидкості в просторового існування предметів. Залежно від ступеня цілеспрямованості діями особистості сприймання поділяють на умисні або довільні і не умисні, або мимовільні.

Цей вид сприймання ґрунтується на спільній роботі всіх аналізаторів, особливо рухового, зорового і вестибулярного.

Сприймання віддаленості в глибину також передбачає дії, які за­безпечують тривимірність перцептивного образу. Тут має місце низка ефектів, які виразно характеризують природу сприймання.

Це ефект величини предмета (людина навчається встановлювати зв'я­зок між величиною зображення на сітківці і відстанню до нього), пере­криття (предмет, що частково приховує інший, здається розміщеним по­переду нього), перспективи (паралельно розміщені і віддалені предмети видаються розміщеними ближче один до одного, ніж розташовані близь­ко), тіні (більш освітлений із двох предметів, розташованих на однаковій відстані, сприймається як ближчий порівняно із затіненим), руху (при однаковій швидкості руху двох предметів здається, що більш віддалений рухається повільніше). Такого ж роду ефектом є руховий паралакс (від гр. parallaxiz — відхилення) — зміна поло­ження предмета, спричинена зміною положення спостерігача: всі далекі предмети начебто рухаються за спостерігачем, а ближчі — йому назустріч. При цьому, що ближче предмет, то більшою здається швидкість його від­носного зустрічного руху, а чим далі, то більша швидкість супровідного

Сприймання розміру залежить від сприймання віддаленості, яку опи­сує закон зорового кута. За законом, кут, утворюваний на сітківці ока променями, що йдуть від крайніх точок предмета, буде тим більшим, чим ближче розміщений пред­мет. Іншими словами, розмір предмета, що сприймається, змінюється пря­мо пропорційно розмірові його зображення на сітківці.

Сприймання напрямку — відображення розміщення предметів, які перебувають один щодо одного і до спостерігача у певних відношеннях.

Сприймання часу — відображення тривалості і послідовності явиш дійсності. Особливістю цього виду сприймання є відсутність конкретного фізичного подразника та відповідного аналізатора [19, 273]. Вважається, що меха­нізми такого сприймання приховані у спільному функціонуванні різних аналізаторних систем, провідну роль серед яких відіграють рухова і слухова. Цей вид сприймання поділяється на сприймання послідовності, сприй­мання тривалості і орієнтування в часі.

Сприймання послідовності ґрунтується на нерівномірності, ритміч­ності і взаємозв'язку подій довколишнього світу. Тому людині неважко сприйняти і відтворити ряд з чотирьох-п'яти звуків, дотримуючись порядку інтервалів, але практично неможливо зробити це у зворотному порядку.

Сприймання тривалості, як і сприймання послідовності, залежить від організації стимулів, що чергуються. Відомо також, що час, заповнений якимись подіями, сприймається, як правило, з помилкою у бік зменшення, а незаповнений — у бік збільшення. Зменшує оцінку тривалості часу дія алкоголю, гашишу, прискорює — кофеїну, закису aзоту.

Орієнтування в часі має місце при великих інтервалах між подіями, які вимірюються днями, тижнями, роками. Це складна форма сприймання часу, що спирається на систему координат з точками відліку: «теперішнє», «минуле», «майбутнє». Важливими елементами цієї системи є зміна дня і ночі, пори року, історичні і пам'ятні події. На рівні особистості — це психологічний час, що відбиває особливості життєвого шляху особис­тості. Значущі події, які трапляються на цьому шляху, надають орієнтуванню в часі виразного суб'єктивного відтінку.

Система орієнтування в часі складається здебільшого на сьомий рік життя дитини. Експерименти свідчать, що один і той самий проміжок часу у десятирічної дитини може «пройти» уп'ятеро швидше, ніж у шістдесятилітнього дорослого. В однієї і тієї самої людини орієнтування в часі залежить від її стану: під час фрустрації час плине повільніше, у стані афекту він взагалі порушується. Впродовж життя психологічний час змінює свої характеристики та ніби рухається з різною швидкістю і по колу: повільніше в перші і останні вікові періоди життя, швидко — в середині.

Сприймання руху — відображення зміни положення предметів в прос­торі і часі. Головну роль тут відіграють зоровий і руховий аналізатори.

Погляд на нерухомі об'єкти нерідко породжує ілюзії руху. Вони мають вигляд індукованого, стробоскопічного і автокінетичного руху.

Індукований (від лат. inductor — збудник) рух виникає під час сприйман­ня непорушного предмета. Наприклад, місяць, що ховається за хмари, часто здається таким, що рухається. В цьому та подібних випадках «рухається» той предмет, який є фігурою щодо тла, створюваного іншим, рухомим, пред­метом. Стробоскопічний (від гр. stróboz — кружляння і skopew — розгля­даю, спостерігаю) рух виникає при швидкій зміні нерухомих картин, як на­приклад у кіно. Подібна ілюзія, названа фі-феноменом, виявляється при послідовних спалахах джерел світла, розміщених один за одним. Це явище пояснюється невронною взаємодією слідів подразників, що чергуються, а також судженням індивіда про наявність руху. Автокінетичний (від гр. autoz — сам, kinhma — рух ) рух має місце при фіксованому погляді на точку, що світиться в темряві. Людині видається, ніби вона рухається: вбік, уперед або вниз. Напевно, це зумовлюється наявністю мимовільних мікро-рухів, властивих оку.

Сприймання здійснюється опосередкованістю складно організованих процесів, що змінюють свої характеристики залежно від особливостей предмета відображення і мають вигляд перцептивних дій.

Процес обробки інформації

Відображення світу через відчуття і сприймання до­сягається у взаємодії людини з довкіллям. Психічні образи не є пасивним відбитком зовнішніх впливів на людину, вони виникають у ході активного здобуття й обробки інфор­мації з середовища. На фізіологічному рівні інформаційна взаємодія суб'єкта з довкіллям виявляється як рефлекс. Від­чуття і сприймання є кільцевими рефлекторними актами з прямими й зворотними зв'язками. Для виникнення відчуття недостатньо збудження рецепторних зон органів чуття і передання нервових імпульсів у відповідні відділи мозку. Досягнувши мозку й зазнавши певної обробки, імпульси по­вертаються до рецепторів, – змінюючи їхній функціональний стан та активізуючи моторні зони. Завдяки таким корек­тивам оптимізується процес введення інформації, регулю­ється рівень чутливості до діючих подразників. Інформація про характер пристосувальних реакцій разом із зовнішньою стимуляцією надходить до центральної нервової системи. Завдяки циклічним процесам обробки та перетворення ін­формації на різних рівнях нервової системи людина має змогу відчути якість та інтенсивність подразника, його три­валість, місцезнаходження в просторі, тобто відобразити всю повноту його властивостей.

Вагому роль відіграють рефлекторні зворотні зв'язки у формуванні образів сприймання. Динаміка рефлекторних про­цесів, що забезпечують акти сприймання, с уподібненням до властивостей предметів, діючих на органи чуття. Так, рука, обмацуючи предмет, повторює його обриси. При цьому ма­люнок рухів руки відтворюється у станах збудження рецеп­торів, що знаходяться в м'язах. Ця інформація передається до нервової системи. Так само діє око, що обводить контур предмета й передає інформацію як від сітківки, так і від збуджених рецепторів очних м'язів.

Необхідність рухів очей для формування зорового образу підтверджена дослідами, під час яких зупиняли ці рухи (на­приклад, за допомогою паралізуючих м'язи речовин). Неру­хоме око ставало незрячим — образ втрачав константність, починав розпадатися, і людина взагалі втрачала здатність бачити. Отже, образ сприймання так само, як і відчуття, виникає в ході рефлекторної взаємодії організму з об'єктом і відображає результати цієї взаємодії.

Певну роль у виникненні відчуттів та сприймання віді­грають нейрони-детектори, що розташовані на різних рів­нях нервової системи і виконують функцію вирізнення з безмежної кількості подразників точно фіксованих ознак і властивостей предметів. Наприклад, у сітківці ока жаби є детектори, які реагують лише на рухи невеликих об'єктів округлої форми (це, звичайно, комахи). Якщо в полі зору жаби немає такого об'єкта, її очі не передають до мозку суттєвої інформації. Такий характер сприймання зумовлений наявністю природжених нейронних структур, спро­ектованих на рецепторну периферію. Тепер є підстави говорити не тільки про природжені, а й про набуті в ході індивідуального розвитку детектори, їх наявність свідчить. що в процесі життєдіяльності змінюються критерії селекції інформації.

УЯВА Відображаючи об’єктивну дійсність, людина не лише сприймає те, що на неї діє в певний момент, чи уявляє те, що на неї діяло раніше. Життя потребує від людини створення образів і таких об’єктів, яких во- на ще не сприймала, уявлення подій, свідком яких вона не була, пере- дбачання наслідків своїх дій та вчинків, програмування своєї діяльності тощо. Уява — це специфічно людський психічний процес, що виник і сформувався у процесі праці. Будь-який акт праці неодмінно містить в собі уяву. Не уявивши готовий результат праці, не можна приступати до роботи. Саме в цьому й полягає важлива функція уяви як спе- цифічно людської форми випереджального відображення дійсності. Перш ніж щось робити, людина уявляє кінцевий результат своєї діяль- ності та шляхи, якими його буде досягнуто. Ще до того, як виготови- ти певну річ, людина подумки створює її образ. У житті людина створює образи таких об’єктів, яких у природі не було, немає й не може бути. Такими витворами людської уяви є фан- тастичні казкові образи русалки, килима-літака, Змія Горинича, в яких неприродно поєднані ознаки різних об’єктів. Проте якими б ди- вовижними не здавалися продукти людської уяви, підгрунтям для їх по- будови завжди є попередній досвід людини, ті враження, що зберіга- ються в її свідомості. Уява — це процес створення людиною на основі попереднього досвіду образів об’єктів, яких вона ніколи не сприймала. До створення нових образів людину спонукають різноманітні пот- реби, що постійно породжуються діяльністю, розвитком знань, ус- кладненням суспільних умов життя, необхідністю прогнозувати май- бутнє. Створення образів уяви завжди пов’язане з певним відступом від ре- альності, виходом за її межі. Це значно розширює пізнавальні можли- вості людини, забезпечуючи їй здатність передбачення та творення нового світу як середовища свого буття. Діяльність уяви тісно пов’яза- на з мисленням. Орієнтуючи людину у процесі діяльності, уява ство- рює психічну модель кінцевого та проміжних результатів праці й цим забезпечує втілення ідеального образу в матеріальний чи ідеальний продукт. Вибір способу дій, комбінування елементів в образах уяви здійснюються логічними міркуваннями, виконанням різних розумових дій, завдяки чому зберігається зв’язок продуктів людської фантазії з ре- альністю, їх дійовий характер. Специфічність випереджального відо- браження реальності у процесі уяви виявляється в конкретно-образній формі у вигляді яскравих уявлень. У мисленні ця функція здійснюється оперуванням поняттями, унаслідок чого в образах уяви забезпечується опосередковане та узагальнене відображення дійсності, що й робить їх реалістичними, життєвими. Цінність уяви полягає в тому, що вона допомагає людині орієнту- ватися у проблемних ситуаціях, приймати правильні рішення, передба- чати результат власних дій тоді, коли наявних знань виявляється не- достатньо для безпосередньої реалізації пізнавальної потреби. Завдяки уяві стають можливими результативна поведінка і діяльність особис- тості за умов неповної або сумнівної інформації.

13.2. Зв’язок уяви з об’єктивною дійсністю В уяві людини завжди є певний відступ за межі безпосередньо дано- го, певний “відліт” від реальної дійсності. Проте як би далеко не сягав цей “відліт”, у ньому завжди зберігається зв’язок з об’єктивною ре- альністю. Немає фантазії, засадовою стосовно якої не була б реальність. Зв’язок з об’єктивною дійсністю можна легко зрозуміти, проаналізував- ши різноманітні витвори уяви. Уявляючи, наприклад, майбутнього ге- роя свого твору, письменник надає йому рис людей, яких він сприймав колись, синтезуючи ці риси в новий образ. Так само людина викорис- товує попередні враження й тоді, коли уявляє собі описувані іншими людьми місцевості чи події, свідком яких вона не була. За висловом І. Сєченова, “витвори уяви — це небачені у світі спо- лучення бачених вражень”. Так, І. Котляревський в “Енеїді” пекло описує через предмети, узяті з дійсності (кипляча смола, вогонь, юр- бища людей). Небаченим тут є лише поєднання цих елементів. Без потрібного чуттєвого досвіду, зафіксованого в пам’яті, нові образи створити неможливо. Чим різноманітніші сприймання людини, чим багатший її життєвий досвід, тим яскравішими, повнішими й точнішими бувають створені нею уявлення про предмети, яких вона безпосередньо не сприймає. Іншим важливим аспектом зв’язку уяви з об’єктивною дійсністю є те, що витвори уяви — це не довільна комбінація окремих елементів, узятих з досвіду. Створюючи з цих елементів образи нових об’єктів, людина зважає на відомі закономірні зв’язки між об’єктами. Так, прог- нозуючи розвиток подій на основі аналізу соціальної ситуації, політик враховує логіку та зв’язок чинників, що взаємодіють, об’єктивні тен- денції, що виявляються. Створювані письменником образи героїв роблять те, що вони робили б у житті за тих обставин, у які їх поста- вив автор. Фантазія, яка відривається від реальної дійсності, стає безсилою, продукти такої фантазії перетворюються на порожні мрійництва, про- жектерство й можуть завдати шкоди. Перетворення уяви на дійсність залежить від реальних потреб, можливостей та соціального запиту суспільства на її витвори. На- явність необхідних умов прискорює втілення образів уяви в життя. Прикладом цього може бути необхідність постійно вдосконалювати засоби обміну інформацією між країнами, континентами, що зумо- вило появу Інтернету — світової комп’ютерної мережі. Важливу роль у реалізації образів уяви відіграє те, наскільки правдиво чи спотво- рено відображується дійсність у свідомості людини, в її переконан- нях, вольових якостях. Уява тісно пов’язана з практичною діяльністю людей, з їх працею. Співвідносячи витвори своєї фантазії з дійсністю, особистість має можливість пересвідчитися в їх реалістичності, у разі потреби вдосконалити, зробити чіткішими, збагатити новими рисами. Практика завжди є критерієм правильності та суспільної значущості продуктів людської уяви. Отже, уява — це своєрідна форма відображення людиною дійсності, де виявляється активний випереджальний характер пізнання нею об’єктивності світу.

13.3. Фізіологічне підгрунтя уяви. Уява і органічні процеси Як і всі інші психічні процеси, уява — це функція кори великих півкуль головного мозку. Фізіологічним підгрунтям уяви є утворення нових сполучень тих нервових зв’язків, які виникали раніше у про- цесі відображення людиною об’єктивної реальності. Для виникнення нового образу потрібно, щоб раніше утворені системи зв’язків, струк- тура яких була детермінована характером об’єктів, що сприймалися, розпалися (здисоціювали) й утворили нові сполучення відповідно до нових потреб, що актуалізувалися в діяльності людини. Багатство об- разів фантазії залежить від оригінальності того, як у новому її про- дукті поєднуються риси відомих об’єктів, наскільки новими, нестан- дартними є ці поєднання. Діяльність уяви тісно пов’язана з емоціями, невіддільними від тво- рення нового образу. Це дає підстави припустити, що механізми про- цесу уяви розташовані не лише в корі великих півкуль головного моз- ку, а й у підкоркових центрах, зокрема в гіпоталамо-лімбічній системі, пошкодження якої спричинює порушення регулятивної функції психіки, пов’язаної з програмуванням поведінки людини. Експери- ментально доведено, що імпульси, які надходять з підкоркових відділів мозку, активізують діяльність кори великих півкуль, сприяють вироб- ленню плану та програми дій, що має важливе значення при ство- ренні образів нових об’єктів. Створюючи образи об’єктів, які виявляються безпосередньо по- в’язаними з емоційною сферою особистості, її почуттями, людський мо- зок може справляти регулювальний вплив на периферійні частини організму, змінювати їх функціонування. Ще у стародавні часи було помічено, що у деяких людей, переважно тих, які страждають на істерію, після роздумів про муки, що їх згідно з євангельськими текста- ми зазнав Христос, з’являлися “знаки розп’яття” на долонях, ступнях ніг у вигляді кривавих плям, виразок. Такі відбитки називаються стігмами (від грецьк. sti′gma — “клеймо”, “рубець”, “знак”). Відомі випадки, коли люди, маючи яскраву фантазію, змінювали темпера- туру руки, усього тіла, уявляючи в ній (на ньому) кригу чи розпечений предмет. Необережно сказане лікарем слово може викликати у враз- ливого пацієнта реальне відчуття хворобливого стану і у нього мо- жуть проявитися відповідні симптоми захворювання. Хвороби тако- го походження називаються ятрогенією. Нетактовне слово вчителя, що травмує психіку учня, породжуючи фантастичні страхи, може вик- ликати нервовий розлад — дидактогенію. Специфічним проявом впливу образів уяви на рухову сферу особис- тості є ідеомоторні акти. Дослідженнями встановлено, що коли лю- дина уявляє рух якоїсь частини свого тіла (руки, ноги, тулуба), але не виконує самої дії, то в м’язах, які повинні цей рух здійснити, фіксують- ся слабкі імпульси, аналогічно тим, що реєструються при реальному виконанні рухів. На принципі розшифрування ідеомоторних актів ба- зується ефект “читання думок”, коли завдяки надзвичайно тонкій чут- ливості деякі люди здатні, перебуваючи в контакті з іншою людиною, сприймати слабкі сигнали її ідеомоторних актів і “вгадувати”, який предмет та в кого з присутніх сховав реципієнт. Ідеомоторними акта- ми як засобами ідеального моделювання дій, які належить виконати, широко користуються спортсмени, танцюристи та ін. Тренери реко- мендують своїм вихованцям перед виконанням вправи зробити це подумки, уявивши від початку до кінця. Таке “програмування” по- ліпшує результати їх реального виконання. Регулювальний вплив мозку на всі органи людського тіла є зако- номірним явищем. Образи уяви, що формуються у процесі діяльності людини, можуть посилювати цей вплив. При патології мозкової діяль- ності спостерігаються зміни функції уяви. Найчастіше такі зміни вияв- ляються в галюцинаціях, коли хворий бачить неіснуючий об’єкт. При цьому образ, який виникає, є настільки яскравим, що людина абсолют- но впевнена в його реальності. Тимчасовий стан галюцинації викли- кають наркотики. Надмірне вживання алкоголю може викликати хво- робливий стан — білу гарячку, коли починаються фантастичні марення, що не узгоджуються з будь-якою життєвою логікою.

13.4. Процес створення образів уяви Створення людиною образів нових об’єктів зумовлене потребами її життя та діяльності. Залежно від завдань, що постають перед нею, ак- тивізуються певні сліди попередніх вражень і утворюються нові комбінації асоціативних зв’язків. Цей процес набуває різної склад- ності залежно від мети, змісту та попереднього досвіду людини. Найелементарнішою формою синтезування нових образів є аглю- тинація (від лат. aglutinare — склеювання). Це створення образу шля- хом поєднання якостей, властивостей або частин, узятих з різних об’єктів. Наприклад, такими є казкові образи русалки — напівжінки, напівриби, кентавра — напівчоловіка, напівконя, у технічній твор- чості — тролейбуса — сполучення властивостей трамваю та авто- мобіля, танка-амфібії, що поєднує властивості танка і човна. Прийомом створення нових образів є аналогія. Суть цього при- йому полягає в тому, що створюваний новий образ схожий на реаль- но існуючий об’єкт, але в ньому проектується принципово нова модель явища чи факту. На принципі аналогії базується нова галузь інженер- ної справи — біоніка. Біоніка виокремлює деякі властивості живих організмів, які стають засадовими стосовно конструювання нових технічних систем. Так було створено багато різних приладів — лока- тор, “електронне око” тощо. Нові образи можуть створюватися за допомогою наголошування. Цей прийом полягає в навмисному посиленні в об’єкті певних ознак, які виявляються домінуючими на тлі інших. Малюючи дружній шарж чи карикатуру, художник знаходить у характері чи зовнішності люди- ни щось неповторне, притаманне тільки їй і наголошує на цьому ху- дожніми засобами. Створити нові образи можна шляхом перебільшення (або примен- шення) характеристик об’єкта. Цей прийом широко використовується в казках, народній творчості, коли герої наділяються надприродною силою (Микита Кожум’яка, Котигорошко) і здійснюють подвиги. Найскладнішим способом утворення образів уяви є створення ти- пових образів. Цей спосіб потребує тривалої творчої роботи. Худож- ник створює попередні ескізи, письменник — варіанти твору. Так, при малюванні картини “З’явлення Христа народові” художник О. Іванов зробив близько 200 ескізів. Уяву, яка присутня в художній творчості, можна проілюструвати висловлюванням К. Паустовського: “Кожна хвилина, кожне кинуте мимохіть слово та погляд, кожна глибока чи жартівлива думка, кож- ний непомітний рух людського серця, так само як і літаючий пух то- полі чи вогонь зірки в нічній воді, — усе це крихти золотого пилу. Ми, літератори, видобуваємо їх упродовж десятиріч, ці мільйони крихт, збираємо непомітно для самих себе, перетворюємо на сплав і потім з цього сплаву виковуємо свою “Золоту троянду” — повість, роман або поему” [7]. Перебіг творчого процесу пов’язаний з виникненням багатьох асоціацій. Їх актуалізація підпорядковується меті, потребам і моти- вам, які домінують в актах творчості. Велику роль у створенні образів уяви відіграє практична діяльність. Доки створений образ існує тільки “у голові”, він не завжди зрозумілий до кінця. Втілюючи цей образ у малюнку чи моделі, людина перевіряє його реальність. Засадовою стосовно створення образів уяви є взаємодія двох сиг- нальних систем. Співвідношення чуттєвого та мовного, образу та сло- ва набирає різного характеру в різних видах уяви залежно від кон- кретного змісту діяльності, в яку включається створення образів.

13.5. Різновиди уяви .

Діяльність уяви може бути охарактеризована залежно від участі в цьому процесі спеціальної вольової регуляції, від характеру діяль- ності людини та змісту створюваних образів. Залежно від участі волі в діяльності уяви її поділяють на мимовільну та довільну. Мимовільною є така уява, коли створення нових образів не спрямо- вується спеціальною метою уявити певні предмети чи події. Потреба в мимовільному створенні образів постійно актуалізується різними видами діяльності, в які включається особистість. У процесі спілкуван- ня співрозмовники уявляють собі ситуації, події, що є предметом об- говорювання, читаючи художню чи історичну літературу; людина мимоволі стає спостерігачем реальних картин, що народжуються в її голові під впливом прочитаного. Мимовільне виникнення уявлень тісно пов’язане з почуттями людини. Почуття є потужним генератором яскравих образів уяви тоді, коли людина перебуває у тривозі перед невизначеністю очікуваних подій чи, навпаки, переживає емоційне піднесення перед участю в урочистих подіях, що мають життєво важ- ливе для неї значення. Переживаючи страх, тривогу за близьких, людина подумки ма- лює образи небезпечних ситуацій, а готуючись до приємної події — уявляє атмосферу доброзичливості, пошани з боку колег, присутніх. Прикладом мимовільного виникнення образів уяви є сновидіння. У стані сну, коли свідомий контроль за психічною діяльністю відсутній, сліди від різноманітних вражень, що зберігаються в мозку, легко роз- гальмовуються й утворюють поєднання, що характеризуються непри- родністю та невизначеністю. Процес уяви може відбуватись як довільний, коли він спрямо- вується спеціальною метою створити образ певного об’єкта, можли- вої ситуації, уявити чи передбачити сценарій розвитку подій. Здійс- нення довільної уяви у процесі пізнання зумовлене потребою свідомої регуляції побудови образу відповідно до завдання та характеру ви- конуваної діяльності. Довільне створення образів спостерігається переважно у творчій діяльності людини. Залежно від характеру діяльності людини її уяву поділяють на твор- чу та репродуктивну. Уява, яка включається у творчу діяльність і допомагає людині ство- рювати нові оригінальні образи, називається творчою. Уява, яка включається у процес засвоєння того, що вже створили й описали інші люди, називається відтворювальною, або репродук- тивною. Так, у конструктора-винахідника, який створює нову машину, уява творча, а в інженера, який за словесним описом або кресленням створює образ цієї машини, — репродуктивна. Творча уява активізується там, де людина відкриває щось нове, знаходить нові способи праці, створює нові, оригінальні, цінні для суспільства матеріальні та духовні продукти. Продукти творчої уяви, їх багатство та суспільна значущість без- посередньо залежать від знань і життєвого досвіду особистості, її став- лення до діяльності, її соціальної позиції тощо. Важливу роль у творчій уяві відіграє мова, яка є засобом усвідомлення творчого задуму та інструментом аналітико-синтетичної діяльності. Репродуктивна уява — це процес створення людиною образів но- вих об’єктів на основі їх словесного опису чи графічного зображення. Потреба в репродукції образів об’єктивної дійсності — постійна й ак- туальна в житті та діяльності людини як свідомої суспільної істоти. Репродуктивна уява відіграє надзвичайно важливу роль у процесі спілкування людей, яке великою мірою спричинило її розвиток. Мов- ний опис явищ завжди потребує від людини створення відповідних образів. Репродуктивна уява необхідна при читанні художньої літера- тури, при роботі з навчальними підручниками з географії, біології, анатомії тощо. Образи об’єктів формуються також на основі їх графічного опису, наприклад, в інженерній справі, при користуванні схемами, картами. Творча і репродуктивна уяви тісно взаємопов’язані, постійно взаємодіють і переходять одна в одну. Цей зв’язок виявляється, з од- ного боку, у тому, що творча уява завжди базується на репродук- тивній, містить її елементи. З іншого боку, складні форми репродуктив- ної уяви містять елементи творчої. Наприклад, у діяльності актора втілення сценічного образу є результатом діяльності творчої і водно- час репродуктивної уяви. Залежно від змісту діяльності й характеру праці людини уява поділяється на художню, технічну, наукову та ін. Художня уява має переважно чуттєві (зорові, слухові, дотикові та ін.) образи, надзвичайно яскраві й детальні. Так, І. Рєпін, малюючи картину “Запорожці пишуть листа турецькому султану”, писав, що голова обертом іде від їхнього гумору та галасу. Г. Флобер говорив, що він гостро відчував у роті присмак миш’яку, коли описував Мрії можуть бути пустопорожніми, безплідними, “маніловськи- ми”. Тоді вони дезорієнтують людину, позбавляють її бачення реаль- них життєвих перспектив, штовхають на шлях примарного задово- лення власних мрійницьких уподобань, роблять її нездатною проти- стояти негараздам реального буття. Позитивно на життя людини впливає тільки активна, творча мрія, яка збагачує життя людини, робить його яскравим і цікавим.

Уява

Поняття про уяву та її функції. Уява - психічний процес, що полягає в створенні нових образів на основі переробки вже існуючих у минулому сприйнять. Специфіка уяви - створення нового. Визначаючи таким чином уяву, вчені визнають, що вона являє собою один з різновидів безпосередньо лише почуттєвого пізнання, а не власне мислення. А.В.Брушлинский підкреслює, що в реальному пізнавальному процесі поняття і чуттєво-наочні компоненти, наприклад, сприйняття, функціонують у єдності і є взаємо проникаючими, але цим не знімається реальна і глибока різниця між мисленням і чуттєвим пізнанням. Чуттєве пізнання складають відчуття, сприйняття, уявлення і уява. Остання являє собою виникнення нових почуттєвих образів, але не нових думок, ідей, понять тощо.

Однак є і протилежна точка зору, відповідно до якої в процесі уяви формуються не тільки нові почуттєві образи, але і нові думки. Тоді фантазія розуміється як складний психічний процес, що полягає в створенні нових уявлень і думок на основі наявного досвіду.

Обидві викладені точки зору виділяють у якості основного саме творчий аспект уяви, тобто її здатність до новоутворень. Звідси випливає розуміння уяви як основи або механізму будь-якої творчості, і насамперед, мислення. При такому підході виникає питання щодо функцій уяви, а саме: створення, відкриття чи виявлення нового.

Узагальнивши, можемо визначити поняття уяви як складного процесу відображення дійсності за межами існуючих зв'язків і відносин, який перетворює образи і уявлення, і який спрямовано на створення продуктів, що не мають аналога в реальній дійсності. Уява безпосередньо впливає на власне розумову діяльність, оскільки остання спирається на сприйняття, уявлення тощо.

Уявлення дуже близько і безпосередньо зв'язане з уявою, їх часто, хоча і неявно, ототожнюють. Звичайно відзначають, що, будучи перетворенням вже наявних уявлень, уява спирається на знання. Уявлення звичайно розуміється тільки як процес пожвавлення слідів колишніх відчуттів і сприйнять, а уява - як створення нового образу шляхом замикання нових зв'язків між слідами колишніх сприйняттів.

Якщо б діяльність людини обмежувалася одним відтворенням старого, то людина була б істотою, зверненою лише до минулого, і вміла б пристосовуватися до майбутнього тільки остільки, оскільки воно відтворює це минуле. Саме творча діяльність людини робить її істотою, зверненою до майбутнього, що творить його і змінює своє сьогодення. Цю творчу діяльність, засновану на комбинуючій здатності людського мозку, психологія називає уявою.

У побуті уявою або фантазією називають усе те, що нереально, що не відповідає дійсності і що таким чином, не може мати ніякого практичного серйозно­го значення. На ділі ж уява як основа будь-якої творчої діяльності однаково виявляється у всіх сторонах культурного життя, роблячи можливою художню, наукову і технічну творчість. У цьому змісті все, що оточує нас, що зроблено людиною, весь світ культури, на відміну від світу природи, — є продуктом людської уяви і творчості, заснованої на цій уяві.

Для того, щоб зрозуміти психологічний механізм уяви, мусимо з'ясувати зв'язок, що існує між фантазією і реальністю в поведінці людини.

Л.С.Виготський виділяє чотири основних форми, які зв'язують діяльність уяви з дійсністю. Це дозволяє зрозуміти уяву не як дозвільну забаву розуму, а в її життєво необхідній функції

Перша форма зв'язку уяви з дійсністю полягає в тому, що будь-який витвір уяви будується на досвіді.

Друга полягає в тому, що з іншого боку, наша уява обслуговує наш досвід. Виникає двоїста і взаємна залежність уяви і досвіду. Якщо в першому випадку уява спирається на досвід, то в другому сам досвід, спирається на уяву.

Третьою формою зв’язку між діяльністю уяви і реальністю є емоційний зв'язок. Цей зв'язок виявляється подвійним чином. З одного боку, будь-яке почуття, будь-яка емоція прагне втілитися у відомі образи, що відповідають цьому почуттю. Емоція володіє, таким чином, немов би здатністю підбирати враження, думки й образи, що співзвучні тому настроєві, що володіє людиною в дану хвилину. Усякий знає, що в горі й у радості ми бачимо все зовсім іншими очима. Почуття має не тільки зовнішнє, - тілесне вираження, але і вираження внутрішнє, що позначається в підборі думок, образів і вражень. Це явище отримало назву закону подвійного вираження почуттів.

Четверта форма зв’язку фантазії з реальністю тісно пов'язана з тією, що описана вище, але істотно відрізняється від неї. Сутність цієї останньої форми полягає в тому, що побудова фантазії може представляти собою щось істотно нове, таке, якого ще ніколи не було в досвіді людини і не відповідне жодному реально існуючому предмету; однак, будучи втілено зовні, прийнявши матеріальне втілення, ця «кристалізована» уява, зробившись річчю, починає реально існувати у світі і впливати на інші речі. Така уява стає дійсністю. Прикладами такої кристалізованої, або втіленої уяви може служити будь-яке технічне пристосування, машина або знаряддя. Вони створені комбінуючою уявою людини, не відповідають жодному існуючому у природі зразку, але вони виявляють переконливий діючий практичний зв'язок з дійсністю, тому що, втілені людиною, вони зробилися настільки ж реальними, як і інші речі, і роблять свій вплив на навколишній світ.

Отже, винятковою функцією уяви є створення нового, при цьому використовуються уявлення, які виступають як репродукція минулого досвіду - колишнього сприйняття. Механізм уяви полягає в тому, що старе уявлення, стаючи новим, відразу перестає бути власне уявлення і переходить в уяву. Фантазія це нове уявлення, а уявлення це старе сприйняття, відтворене при відповідних умовах. Традиційне розуміння уяви і її джерел може бути спрощено виражене у вигляді наступної формули: сприйняття - це завжди тільки «старе» сприйняття; уявлення - це відтворене старе ж сприйняття; уява - це нове уявлення, причому останнє відразу ж перестає бути таким. Функціями уяви також розширення меж досвіду людини і продукування нових фактів і ситуацій, які ще не існують у дійсності. Виконуючи ці функції, уява допомагає людині передбачити наслідки її дій і, відповідно, вибудувати адекватну схему поведінки.

Види уяви. Уява є складним процесом. Вона так само як і сприйняття, пам'ять, мислення, є процесом пізнання, вона розширює межі нашого досвіду, продукує нові факти і ситуації, що ще не існують у дійсності, при цьому часто допомагаючи вгадати наслідки наших дій і, відповідно, вибудувати адекватну схему поведінки. Уява може пророчити і тенденції розвитку реальності, іноді задаючи напрямок і орієнтири для цього шляху. Так, наприклад, наукова фантастика пророчила появу багатьох технічних відкриттів, а художні твори послужили стимулом для становлення нових етичних норм і ідеалів.

Оскільки уява - це процес відображення дійсності за межами існуючих зв'язків і відносин, який перетворює образи і уявлення, і який спрямовано на створення продуктів, що не мають аналога в реальній дійсності, то виправданим є виділення різних видів уяви в залежності від ступеня активності, тобто можливості свідомо і довільно направляти хід і зміст уяви.

Виділяють пасивну й активну уяву. У пасивній уяві виділяють сон, марення і мрії, в активній уяві виділяють репродуктивну і творчу уяву.

Таке виділення різних видів уяви засновано на наступному: те, що людина бачить увісні або в маренні, зовсім не залежить від її бажання або небажання бачити саме цей образ. Точно так само людина не може направляти зміст сну, який часто розпливається в пам'яті, залишаючи лише неясні спогади про те, що снилося.

Мрії передбачають можливість викликати їхній зміст за власним розсудом, як правило, людина уявляє в цьому випадку бажані, приємні для себе картини. Аутичне мислення допомагає уяві, будує різні, найбільш бажані і сприятливі варіанти розвитку подій, хоча і досить далеких від реальності, так звані повітряні замки.

Більш активний варіант мрій — мрії, як образи бажаного майбутнього, але вже набагато більш реального і зв'язаного з дійсністю. Такі мрії звичайно людина намагається втілити у життя, тут можлива свідома регуляція викликуваних образів, створення достатньо твердої схеми їхньої реалізації.

Репродуктивна уява, як і репродуктивне мислення, зв'язана з відтворенням образів, створених іншими. Це може бути, наприклад, опис природи або героїв літературного твору, музичні образи, креслення машин і будинків тощо.

При такому відтворенні, довільно регулюється не тільки сам зміст, який зазвичай є досить індивідуальним в кожному конкретному випадку, але і яскравість і жвавість цих образів, у залежності від мотивації глядача або слухача, а також від таланта автора. Чим більше суб'єктивного вносить читач в образи, створювані уявою за наявними описами, тим більш активним стає сам процес уяви, перетворюючись на своєрідну співтворчість.

Творча уява ототожнюється зазвичай з творчим мисленням, креативністю, тобто з творчістю як такою. Творча уява припускає найбільшу активність і суб'єктивність автора, тому що зміст продукту цілком залежить від нього, його думок, переживань, досвіду. Однак така всеціла залежність від суб'єкта творчості не приводить до абсолютної відірваності від дійсності, як у мріях. Саме тому результати творчості значимі і цікаві не тільки авторові, але і іншим оточуючим його людям [5, с.37].

Отже, у залежності від ступеня активності людини виділяють такі види уяви:

• пасивна, котра може бути навмисною, наприклад, об­рази фантазії, навмисно викликані, але такі, що не вимагають втілення в життя і ненавмисною, наприклад, сновидіння, марення тощо;

• активна, яка підрозділяється на відтворюючу, наприклад, створення образів зі слів інших людей, на основі письмових і речовинних документів, і творчу, наприклад, створення нового, оригінального образу.

Особливим видом уяви є мрія як образ бажаного майбутнього. У залежності від ступеня можливості здійснення мрія може бути реальною і нереальною.

Нереальна мрія замикає людину у своєму внутрішньому світі, не дає можливості реалізувати себе як особистість. Реальна мрія є необхідною умовою втілення в життя творчого потенціалу людини.

Основні прийоми уяви. В основі уяви лежить процес утворення нових сполучень з вже сформованих нервових зв'язків у корі головного мозку. У результаті уява уможливлює передбачення кінцевого результату діяльності, а також забезпечує створення програми поведінки в тих випадках, коли проблемна ситуація характеризується невизначеністю.

Уява як форма психічного відображення, що полягає в створенні нових образів на основі сприйнятих раніше, оперує уявленнями, на відміну, скажімо, від мислення, яке оперує в основному поняттями.

Але для трансформації даних і створення продуктів в уяві, як і в мисленні, використовуються операції:

• злиття (комбінування),

• аглютинація,

• гіперболізація,

• акцентування,

• типізація.

Такий перелік основних прийомів уяви є досить типовим, хоча окремі автори додають інші прийоми. Злиття як прийом уяви має на увазі довільне комбінування, порівняння й об'єднання якостей і характерних рис різних об'єктів в одному образі.

Аглютинація – це вид злиття, при якому з'єднуються непоєднувані в реальності риси. Найбільш розповсюдженими прикладами аглютинації є образи сфінкса і кентавра, у яких поєднані риси людини з рисами лева (сфінкс) і коня (кентавр). Аглютинації також часто застосовуються в алегоричних зображеннях, у віршах, підкреслюючи складність, суперечливість створеного образу.

Гіперболізація підвищує яскравість і виразність образу, висуваючи на перший план визначені його риси. Так, у класичних комедіях, створені автором образи можуть бути не схожі на реальних людей, але вони створені такими навмисне - для відображення визначених рис характеру, стилю поведінки тощо. Гіперболізація широко застосовується й у казках, у яких описується, наприклад, незвичайна сила або зріст богатирів, що підкреслює їхню силу і відвагу. Розум і спритність дитини, наприклад, хлопчика-з-пальчика (випадок переменшення), виглядають особливо помітно у контрасті з величиною і дурістю людожера — це теж результат гіперболізації.

Акцентування, так само як і гіперболізація, зв'язане з навмисним посиленням якоїсь однієї риси описуваного образа. Особливість цього прийому уяви полягає в тому, що в цьому випадку виділяється якась частина або деталь, що стає домінуючою. Найбільш розповсюдженою формою акцентування є шаржі і карикатури.

Іншим способом додання додаткової виразності образові, є типізація, зв'язана з узагальненням найбільш типових для даної групи людей чи явищ рис. Природно, що при цьому цілком ігноруються всі специфічні особистісні якості, хоча, на відміну від гіперболізації, правдоподібність в описі героїв художніх творів зберігається. Типізація використана, наприклад, Ж.Б. Мольєром, що розкрив найбільш розповсюджені риси вискочок, які несподівано розбагатіли і прагнуть за будь-яку ціну потрапити в іншу соціальну групу.

Творча уява, як і творче мислення, зв'язані з креативністю, тобто творчістю, прагненням до продуктивної діяльності, що стала стійкою рисою особистості. Виділяють образну і вербальну креативность, тобто переважну здатність створювати нове в образних або словесному (вербальному) планах. Першою в онтогенезі виявляється образна креативність, що до 7—8 років істотно випереджає вербальну у всіх дітей. Вербальний план у творчості, як правило, не розвивається, якщо йому не передував образно-схематичний. У старших дітей і дорослих з'являються вже індивідуальні схильності до виду творчої діяльності, причому її продуктивність рідко буває однаково високою в обох планах.

Важливим моментом є і розбіжність рівня креативности з рівнем інтелекту, насамперед з рівнем мислення. Як показали дослідження, інтелект тільки до визначеного рівня стимулює розвиток творчості, а високорозвинене мислення, особливо словесно-логічне, може навіть розвитку творчості перешкоджати, направляючи інтелектуальну діяльність на швидке досягнення правильного, але не оригінального, результату.

Отже, підсумовуючи, ми можемо визначити, що основними прийомами уяви є:

• аглютинація, назва якої походить від латинського agglutinare — склеювати. Цей термін означає комбінацію, злиття окремих елементів або частин різних предметів у єдиний образ;

• акцентування, тобто збільшення або зменшення окремих ознак, частин предмету;

• схематизація — підкреслення рис подібності різних об'єктів і згладжування їхніх розходжень, як, наприклад, у візерунках і орнамен­тах;

• типізація, тобто виділення істотного, повторюваного в однорідних образах, створення узагальнених, типових образів.

Рекомендована література

1. Варій М.Й. Загальна психологія: Підручник / Для студ. психол. і педагог. спеціальностей. – 2-ге вид., випр. і доп. – К.: «Центр учбової літератури», 2007. – 968 с.

2. Волошина В.В., Долинська Л.В., Ставицька С.О., Темрук О.В. Загальна психологія: Практикум: Навч. посібн. – К.: Каравела, 2006. – 280 с.

3. Гамезо М.В., Домашенко И.А. Атлас по психологии: Информ.-метод. пособие к курсу «Психология человека». – М.: Педагогическое общество России, 2001. - 276 с.

4. Гиппенрейтер Ю.Б. Введение в общую психологию. Курс лекций.- М.:ЧеРо. 1998.

5. Загальна психологія: Навч. посібник / О.Скрипченко, Л.Долинська, ін. – К.: «А.П.Н», 2005. – 464 с.

6. Комісарик М.І., Леко Б.А., Чуйко Г.В. Основи психології спорту. Навч.-метод. посібник - Чернівці.: Рута. 2004-400 с.

7. Левченко Т.І. Розвиток освіти та особистості. - Вінниця.: Нова книга, 2002.-512 с.

8. Майерс Д. Психология. – Мн.: ООО «Попурри», 2001. – 848 с.

9. Маклаков А.Г. Общая психология: Учебник для вузов. – СПб.: Питер, 2003. – 592 с.

10. Максименко С.Д. Загальна психологія. К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 272 с.

11. Немов Р.С. Психология: В 3 кн. Кн.1 Общие основы психологии. – М.: ВЛАДОС, 2006. – 688 с.

12. Орбан-Лембрик Л.Е. Соціальна психологія: Підручник: У 2 кн. – Кн.2. Соціальна психологія груп. Прикладна соціальна психологія. – К.: Либідь, 2004. – 560 с.

13. Орбан-Лембрик Л.Е. Соціальна психологія: Підручник: У 2 кн. Кн.1: Соціальна психологія особистості і спілкування. – К.: Либідь, 2004. – 576 с.

14. Основи загальної психології // За ред. акад. АПН України, проф. С.Д.Максименка.-К.: НПЦ Перспектива, 1998.

15. Основи психології / За ред. О.В.Киричука, В.А.Роменця. –К.: Либідь, 1995. – 632 с.

16. Психология: Учебник для гуманитарных вузов / Под общей ред. В.Н. Дружинина. – СПб.: Питер, 2003. – 656 с.

17. Психологія / За ред. Г.С.Костюка.- К.: Радянська школа. 1968.

18. Психологія / За ред. Ю.Л.Трофімова-К.: Либідь.2005.- 560 с.

19. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии: В 2 т. – Т. 1. – М., 1989.

20. Столяренко Л.Д. Основы психологии. – Ростов н/Д: Изд-во «Феникс», 1997. – 736 с.

21. Ананьев Б.Г. Теория ощущений. – Л.: ЛГУ, 1961. – С. 72-90.

22. Бассин Ф.В. Проблема «бессознательного». – М.: Медицина, 1968. – С. 24-38.

23. Венгер Л.А. Восприятие. Механизмы и модели. – М., 1974. – С. 34-48.

24. Влияние культуры и опыта на восприятие объектов // Глейтман Г. и др. Основы психологии: Пер. с англ. / Под ред. Большакова В.Ю., Дружинина В.Н. – СПб.: Речь, 2001. – 1247 с. − С. 275-277.

25. Логвиненко А.Д. Зрительное восприятие пространства. – М., 1981. – С. 14-20.

26. Лурия А.Р. Ощущение и восприятие. – М., 1975. – С. 45-57.

27. Магический глаз // Глейтман Г. и др. Основы психологии: Пер. с англ. / Под ред. Большакова В.Ю., Дружинина В.Н. – СПб.: Речь, 2001. – 1247 с. − С. 262-264.

Тема 6. Пізнавальні психічні процеси: мислення, уява, пам’ять. (лекція)

Поняття про мислення. Соціальна природа мислення. Форми мислення. Процес розуміння. Індивідуальні особливості мислення. Поняття про уяву. Фізіологічне підґрунтя уяви. Зв’язок уяви з об’єктивною дійсністю. Різновиди уяви. Пам’ять. Різновиди пам’яті. Запам’ятовування та його різновиди. Відтворення та його різновиди. Забування та його причини. Індивідуальні особливості пам’яті. Шкала самооцінки тривожності за Ч. Спілбергером.

Ключові слова: мислення, аналіз, синтез, порівняння, абстрагування, узагальнення, судження, наочно-дійове мислення, наочно-образне мислення, словесно-логічне мислення, уява, довільна та мимовільна уява, творча уява, дисоціація, гіперболізація, схематизація, типізація, пам’ять, асоціація, запам’ятовування, відтворення, впізнавання, згадування, пригадування,образна пам’ять, словесно-логічна пам’ять, емоційна пам’ять, рухова пам’ять, оперативна пам’ять, короткотривала та довготривала пам’ять.

Семінарське заняття

1. Розумові дії та операції мислення. Форми мислення.

2. Процес розуміння та процес розв’язання завдань.

3. Фізіологічне підґрунтя уяви. Процес створення образів уяви.

4. Поняття про пам’ять та її значення в житті людини. Види пам’яті, їх психологічна характеристика.

5. Забування та його причини.

6. Умови ефективного запам’ятовування. Тренування пам’яті.

Питання до самостійної роботи

1. У чому полягають специфічні особливості мислення як вищої форми пізнавальної діяльності?

2. Які основні етапи процесу розв’язання розумового завдання?

3. Чим зумовлена діяльність людської уяви?

4. У чому полягають особливості мрії як різновиду творчої уяви?

5. Як уява пов’язана з емоційно-вольовою сферою особистості?

6. Роль пам’яті у психічному житті людини.

7. Природа асоціацій та їх значення у процесах пам’яті.

Завдання та проблемні ситуації

1. Визначити, які прийоми створення образів уяви використано: винахідником – при конструюванні дирижабля, гідролітака; письменником – при створенні літературного персонажу; художником-карикатуристом – при створенні дружнього шаржу.

2. Поясніть, чому деякі люди, неосвічені в медицині, прочитавши опис того чи іншого захворювання, схильні уявляти, що й вони захворіли саме на цю хворобу, що й у них виявляються її симптоми.

3. В одному експерименті піддослідним запропонували розв’язати п’ять завдань. В іншому дослідженні через 15 хвилин їм же було потрібно скласти п’ять аналогічних завдань. Після цього на вимогу експериментатора вони повинні були відтворити числа з усіх десяти завдань. В якому випадку піддослідні краще запам’ятали цифри і чому?

Рекомендована література

1. Варій М.Й. Загальна психологія: Підручник / Для студ. психол. і педагог. спеціальностей. – 2-ге вид., випр. і доп. – К.: «Центр учбової літератури», 2007. – 968 с.

2. Волошина В.В., Долинська Л.В., Ставицька С.О., Темрук О.В. Загальна психологія: Практикум: Навч. посібн. – К.: Каравела, 2006. – 280 с.

3. Гамезо М.В., Домашенко И.А. Атлас по психологии: Информ.-метод. пособие к курсу «Психология человека». – М.: Педагогическое общество России, 2001. - 276 с.

4. Гиппенрейтер Ю.Б. Введение в общую психологию. Курс лекций.- М.:ЧеРо. 1998.

5. Загальна психологія: Навч. посібник / О.Скрипченко, Л.Долинська, ін. – К.: «А.П.Н», 2005. – 464 с.

6. Комісарик М.І., Леко Б.А., Чуйко Г.В. Основи психології спорту. Навч.-метод. посібник - Чернівці.: Рута. 2004-400 с.

7. Левченко Т.І. Розвиток освіти та особистості. - Вінниця.: Нова книга, 2002.-512 с.

8. Майерс Д. Психология. – Мн.: ООО «Попурри», 2001. – 848 с.

9. Маклаков А.Г. Общая психология: Учебник для вузов. – СПб.: Питер, 2003. – 592 с.

10. Максименко С.Д. Загальна психологія. К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 272 с.

11. Немов Р.С. Психология: В 3 кн. Кн.1 Общие основы психологии. – М.: ВЛАДОС, 2006. – 688 с.

12. Орбан-Лембрик Л.Е. Соціальна психологія: Підручник: У 2 кн. – Кн.2. Соціальна психологія груп. Прикладна соціальна психологія. – К.: Либідь, 2004. – 560 с.

13. Орбан-Лембрик Л.Е. Соціальна психологія: Підручник: У 2 кн. Кн.1: Соціальна психологія особистості і спілкування. – К.: Либідь, 2004. – 576 с.

14. Основи загальної психології // За ред. акад. АПН України, проф. С.Д.Максименка.-К.: НПЦ Перспектива, 1998.

15. Основи психології / За ред. О.В.Киричука, В.А.Роменця. –К.: Либідь, 1995. – 632 с.

16. Психология: Учебник для гуманитарных вузов / Под общей ред. В.Н. Дружинина. – СПб.: Питер, 2003. – 656 с.

17. Психологія / За ред. Г.С.Костюка.- К.: Радянська школа. 1968.

18. Психологія / За ред. Ю.Л.Трофімова-К.: Либідь.2005.- 560 с.

19. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии: В 2 т. – Т. 1. – М., 1989.

20. Столяренко Л.Д. Основы психологии. – Ростов н/Д: Изд-во «Феникс», 1997. – 736 с.

21. Выготский Л.С. Воображение и его развитие в детском возрасте // Собр.соч. – Т.2. – М.: Педагогика, 1982. – С.436-454.

22. Гальперин П.Я., Кабыльницкая С.А. Экспериментальное формирование внимания. – М.: МГУ, 1974. – С. 45-56.

23. Гендерное предубеждение и вспышки на экране радара: применение техники распознавание сигнала // Глейтман Г. и др. Основы психологии: Пер. с англ. / Под ред. Большакова В.Ю., Дружинина В.Н. – СПб.: Речь, 2001. – 1247 с. − С. 213-215.

24. Гоноболин Ф.М. Внимание и его воспитание. – М., 1972. – С. 63-78.

25. Зинченко П.И. Непроизвольное запоминание. – М.: МГУ, 1981. – С. 32-49.

26. Хрестоматия по вниманию / Под Ред. А.Н. Леонтьева, А.А. Пузырея, В.Я. Романова. – М., 1976. – С. 67-85.