Релігійне самовизначення громадян України, процент опитаних48

Соціальні групи за їх ставлення до релігії	Усі опитані	Чоловіки	Жінки	Регіон
				центр	захід	схід	південь
Віруючі	60,2	50,8	68,1	56,1	86,6	50,5	55.5
Вагаються між вірою та невір’ям	19,4	21,2	17,9	24,4	7,8	22,1	15,0
Невіруючі	10,7	14,8	7,3	10,0	2,1	16,1	8,5
Переконані атеїсти	2,2	3,8	0,8	2,0	0,8	2,9	3,0
Байдужі до релігії	4,1	5,3	3,0	3,7	0,5	4,7	10,5
Відсоток тих, хто не визначився, не наводиться

6.2. Соціологія науки

Найважливішою складовою частиною культури будь-якого народу є наука. Як казав французький фізик та громадський діяч Ф.Жоліо-Кюрі, наука необхідна народові. Країна, яка її не розвиває, перетворюється на колонію. Нині у світі існує кілька тисяч наукових дисциплін, які вивчають буквально всі сторони реальної дійсності. Перетворення науки у все більш вирішальний фактор суспільного розвитку спричинило те, що і сама наука стала об’єктом для вивчення. Філософія, логіка науки, історія науки та техніки, наукознавство, а також ряд інших дисциплін вивчають науку як цілісну систему, її структуру та проблеми розвитку. Серед цих наукових дисциплін важливе місце займає соціологія науки − спеціальна соціологічна теорія, предметом якої є розгляд науки як соціального об’єкта. При цьому соціологія науки, вивчаючи науку як соціальний інститут, межує не тільки з несоціологічними дисциплінами, вона має цілий ряд „союзників” у самій соціології. Тому сучасний американський соціолог Н.Сторер відзначив: „Якби ми накреслили карту сьогоднішньої американської соціології, виявилося б, що соціологія науки займає на ній порівняно незначне місце. Але вона межує із соціологією пізнання, соціологією освіти та соціологією професій, і аж ніяк не можна сказати, що вона тримається осібно й не має союзників”.

Соціологія науки − галузь соціології, що вивчає науку як особливий соціальний інститут, створений для набуття нових знань і визначення шляхів їх використання в суспільній практиці. Вона вивчає науку в двох аспектах: з точки зору взаємодії науки й суспільства та з точки зору вивчення соціальних відносин між людьми в процесі наукової праці. На думку вже згадуваного Сторера, соціологія науки являє собою дослідження шаблонів поведінки, властивих ученим, факторів, що впливають на їх поведінку, та наслідків їх поведінки для більш широких груп суспільства, до яких вони належать. При цьому наука уявляється ним як соціальний інститут, як комплекс шаблонів поведінки та взаємовідносин, що має достатній внутрішній зв’язок, щоб дозволити нам відмежувати його від інших сфер соціальної поведінки. Учений вважає, що в цих первісних рамках соціолог науки задається питанням про характер існуючих поміж ученими взаємовідносин, про те, яким чином люди робляться вченими, а також, як вони навчаються підтримувати шаблони поведінки, що характеризують їх як учених. Далі він ставить перед собою питання про співвідношення норм, що регулюють поведінку вчених, та про їх зв’язки із загальною метою науки. Ця мета, яку Р.Мертон назвав „розширенням вірогідного знання”, являє собою якби мірило „соціального здоров’я” науки і, крім того, служить основою для аналізу того, чому в ученого виникає бажання брати участь у цих шаблонах поведінки і підтримувати існуючі і визначальні норми та цінності.

Сторер підкреслює, що, крім цих основних питань, ставиться і багато інших, що можуть мати велике практичне значення: які фактори стимулюють чи, навпаки, гальмують творчу наукову діяльність у різних умовах? Яким чином можна заохотити молодих людей обрати ту чи іншу наукову діяльність? Як відбивається на науковій спільності збільшення обсягу матеріальної підтримки, що надається суспільством, та підвищення рівня суспільного визнання вчених? Він вважає, що ті обставини, що соціологія займається питаннями, котрі мають практичне значення, приведуть до значного розвитку соціології науки.

Соціологія науки як спеціальна соціологічна теорія стала формуватися практично відразу після виникнення соціології як самостійної галузі знань. Тут потрібно відмітити, що виникненню та розвитку соціології науки сприяли не тільки дослідження соціологів, а й дослідження вчених несоціологічного профілю. На думку Сторера, у рамках соціології проблеми науки почали розглядатися вже давно, і важко сказати з точністю, хто з учених першим почав займатися вивченням науки в соціологічній перспективі, у соціологічному ракурсі. Уже Е.Дюркгейм уважав, що можливо дати соціологічний аналіз науки, хоч і в більш обмеженій формі, аніж в інших сферах інтелектуальної діяльності. М.Вебер відзначав вплив різних соціальних факторів на розвиток науки в конкретних суспільствах. У 30-ті роки соціологічні підходи до науки розробляли П.Сорокін, Т.Парсонс та інші вчені, але найбільший вплив на розвиток соціології науки справив Р.Мертон. У його роботах „Наука, техніка та суспільство в Англії ХVIIст.”, а також „Наука і соціальний устрій” був досягнутий найвищий рівень розгляду науки з точки зору соціальних змін, а пізніше ним була сформульована соціологічна концепція науки, котра справила помітний вплив на розвиток соціології науки.

У наш час у цій галузі працює багато вчених з різних країн світу. Серед соціологів науки, роботи яких публікувалися в нас, можна назвати М.Малкея, Т.Куна, Н.Сторера та інших.

Наука, як відзначає сучасний англійський соціолог Е.Гідденс, − це, по-перше, застосування систематичних методів дослідження та старанний логічний аналіз при вивченні об’єктів, подій або людей, а, по-друге, знання, отримані цими засобами. Згідно з Р.Мертоном, наука − це соціальний інститут, що зберігає автономію та стимулює діяльність, спрямовану на отримання нового та вірогідного знання. Функціонування науки як інституту регулюється сукупністю обов’язкових норм і цінностей, що становлять етос науки. Етос означає в даному випадку сукупність етичних установок, які і санкціонуються, і підтримуються ціннісними орієнтирами. Мертон виділяє чотири основні характеристики − цінності науки: універсалізм, спільність, безкорисливість та організований скептицизм.

Універсалізм − це впевнення в тому, що природні явища всюди однакові й істинність тверджень відносно них не залежить від того, хто їх стверджує. Спільність − принцип, згідно з яким знання повинні ставати народним надбанням. Безкорисливість означає, що вчений не повинен використовувати свої відкриття для особистої вигоди. Організований скептицизм − це відповідальність кожного науковця за оцінку роботи інших і за розголошення своїх оцінок.

У вітчизняній літературі наука розглядається трояко:

• як сфера діяльності людини, спрямована на отримання, обгрунтування, систематизацію об’єктивних знань про світ;

• як сукупність таких знань, що історично розвивається;

• як соціальний інститут, у рамках якого ця діяльність здійснюється.

Найважливішими особливостями науки в останньому розумінні є те, що лише в її сфері отримання знань виступає не лише засобом, а й основною метою, основним продуктом діяльності, крім того, самі наукові знання, а також процес їх отримання мають специфічні риси, які не характерні для знань, що отримуються в інших сферах діяльності: по-перше, наукова діяльність прямує до істинних, обгрунтованих і перевірених знань: по-друге, у ході даного виду діяльності використовується розвинутий апарат методів і процедур для раціонального критичного обгрунтування, доведення та перевірки отриманих знань і, по-третє, для наукових знань характерною є спрямованість на об’єкт, на виявлення власних законів функціонування та розвитку даного об’єкта, теоретична системність, кожний елемент знання тоді є значущим, коли він співвіднесений з певною системою вихідних аксіом, постулатів, припущень. Учений, який отримав новий науковий результат, мусить описати умови для незалежного відтворення та перевірки цього результату.

Наука як соціальний інститут може бути представлена системою соціальних осередків, у рамках яких здійснюється наукова діяльність. На думку деяких учених, ця система, тобто соціальна структура науки, може бути представлена таким чином:

Учений
Науковий колектив
Наукове товариство
Дисциплінарне товариство
Полідисциплінарне товариство
Професійна спільність учених

Учений − це людина, котра займається специфічною формою трудової діяльності, предметом і продуктом якої є наукове знання. При визначенні специфіки наукової діяльності виникають певні труднощі і насамперед щодо визначення її межі. Одні обмежують наукову діяльність фундаментальними та прикладними дослідженнями. Інші додають сюди проектування та дослідно-експериментальне виробництво. Треті вважають, що до наукової діяльності має бути віднесена і робота з консервації нагромаджених знань і переданню їх наступним поколінням (читання лекцій, підготовка аналітичних оглядів тощо). Мабуть, не можна дати однозначного трактування наукової діяльності, доцільно розглядати її у вузькому та широкому смислі слова.

У статистиці виділяють типологічні групи вчених на основі отриманих науковцями вчених ступенів і вчених звань. Якщо застосовувати цей критерій типологізації вчених, можна виділити в Україні кілька груп науковців, інформація про які подана далі в таблиці⁴⁹.