Основні соціальні функції культури

Пізнавальна функція полягає в тому, що завдяки залученню до культурних надбань, людина пізнає об’єкти і процеси дійсності, які ці надбання відбивають.

Виховна функція пов’язана з тим, що оволодіння культурою прищеплює людині кращі соціальні риси характеру, поведінки, формує в ній благородні почуття та ідеали.

Світоглядна функція проявляється в тому, що всі культурні цінності є дуже важливим фактором формування певного світогляду людини − життєвого (буденного), філософського, релігійного, наукового і т.д.

Емоційно-естетична функція полягає в тому, що коли людина відвідує, наприклад, театр, музей, кіно, читає художній твір, то переважно не думає про виховання або пізнання дійсності. На перше місце ставиться емоційна сторона, естетичне переживання, насолода. Відпочинок і дозвілля, праця або пізнання доповнюються духовною насолодою.

Перетворювальна, творча функція культури проявляється в тому, що за її допомогою формується як певний тип особистості, так і будується певна дійсність, перетворюється світ і зокрема суспільство. Деякі соціологи ведуть також мову про діагностичну та прогностичну функції культури.

Розглядаючи структуру культури, можна в ній виділити, передусім, дві великі частини − матеріальну та духовну культуру. Матеріальна культура − частина загальної системи культури, яка включає в себе всю сферу матеріальної діяльності та її результати. Вона виражається в засобах праці, технології виробництва, продуктах, що виробляються людиною, житлі та одязі людини тощо. Духовна культура включає в себе духовну діяльність людини та її продукти. Вона пов’язана з духовним засвоєнням і перетворенням світу людини та її власного соціального буття. Духовна культура містить у собі пізнання (знання), моральність, норми і цінності, науку, релігію, мистецтво тощо.

Ці дві частини культури не можна розглядати окремо: вони органічно пов’язані між собою й не можуть існувати одна без одної. З одного боку, без духовного життя культура взагалі не існує, тому що жоден предмет не може бути включений у людську практику без його осмислення, без використання духовних компонентів − знань, навичок, без „мислячої” голови. З іншого боку, сама духовна культура може існувати, зберігатися і передаватися в матеріальній формі (книги, картини, театральні постановки, декорації, культові та цивільні споруди тощо). Усе це говорить про відносність протиставлення матеріальної і духовної культури, про умовність такого поділу культури, який носить, так би мовити, „робочий”, „службовий” характер, дозволяючи акцентувати увагу на окремих аспектах культури.

Матеріальна культура вивчається, як правило, у курсах спеціальних технічних, природничих чи мистецтвознавчих наук. Для соціології особливе значення має духовна культура. Різні соціологи аналізують духовну культуру та її складові частини дещо по-своєму. Наприклад, деякі вчені відокремлюють у структурі духовної культури такі елементи: поняття, що встановлюють спосіб, яким люди організують свій досвід: відношення або уявлення про те, як різні факти з досвіду людей пов’язані між собою, цінності або уявлення про цілі, до яких людина має прагнути і які поділяються всіма: правила та стандарти, за допомогою яких люди вирішують, як необхідно себе поводити, щоб поведінка відповідала цінностям певної культури. Інші науковці до них додають ще якості людини, а також її діяльність, яка дозволяє реалізувати ці якості; духовні цінності, що створюються людьми: заклади культури, організацію виробництва, зберігання, обміну та вжитку культури. Вивчаючи всі ці елементи духовної культури, соціологи можуть повною мірою виявити взаємовплив культури та особистості, особистості та суспільства, культури та суспільства.