4.2. Поняття нації в соціології

Іншою важливою категорією, яка використовується в етносоціології для аналізу соціальної структури суспільства, є поняття „нація”. На думку Я.Прата, ізраїльського вченого, колишнього киянина, воно належить до найменш визначених понять, якими оперують суспільні науки. Учений вважає, що є суттєві підстави для того, аби взагалі відмовитися від обговорення цього поняття в етносоціології. Не ставлячи собі завдання дати вичерпне визначення нації, проаналізуємо деякі типові підходи до вироблення такого визначення.

В етатичній концепції націю розглядають як сукупність громадян однієї держави. Відзначають, що особливо широко це поняття стало використовуватися в часи Великої Французької революції (1789 р.), коли його використовували для означення всього населення Франції. Французи − це ті, хто живе у Франції. Етатичне розуміння нації − одна з основних і поширених європейських традицій трактування нації. Прихильники цього підходу є й у нас. Наприклад, відомий український спеціаліст у галузі етносоціології та етнополітології Б.Євтух, підкреслює: „Я схиляюсь до вживання терміна „нація” в значенні „держава”, ООН також об’єднує поняття нації-держави, тобто застосовує поняття нації в етатичному значенні.

Згідно з біологічною концепцією, нація розглядається, як спільність людей, що зв’язана „єдністю крові”. Основою всіх національних особливостей у цьому випадку вважаються анатомія і фізіологія. Найбільш відомим видаленням даної концепції можна вважати фашистську теорію арійської нації, яка розвивалася в Німеччині в першій половині XX ст.

Наприкінці XIX − на початку XX ст. в західній соціології з’являється психологічна концепція нації. Французький соціолог Г.Лебон запропонував вважати об’єднуючим початком того чи іншого народу, певної нації так званий „душевний лад”. Він писав, що „кожний народ володіє душевним ладом, настільки ж стійким, як і його анатомічні особливості, від нього і виникають його почуття, його думки, вірування та його мистецтво”. На думку соціолога, усі основні елементи культури, з яких утворюється цивілізація, у тому числі і мова, і мистецтво окремих націй, повинні бути розглянуті, як зовнішні прояви душі людей, що їх створили.

У XX ст. найбільш поширеним варіантом психологічного обґрунтування нації стала теорія О.Бауера, австрійського соціаліста. Його праця „Національне питання і соціал-демократія” вважається класичним твором в галузі національного питання. О.Бауер визначав націю як культурну спільність і спільність характеру, які виникають із спільності долі. На ґрунті спільності долі, на його думку, відрізняється національна спільність від інтернаціональних спільностей професійних груп, класів, народу, що складає державу.

Згідно з марксистською теорією нації вона є продуктом природного суспільно-історичного розвитку. Нації, на думку марксистів, виникають у період зародження і розвитку капіталізму, приходячи на зміну таким етнічним спільностям, як плем’я і народність. Плем’я розглядається, як етнічне утворення, характерне для первіснообщинного устрою. Народність історично формується за племенем і передує нації.

З позиції цієї теорії, нація визначається, як історична спільність людей, що склалася в ході формування спільностей їх 1) економічних зв’язків, 2) території, 3) літературної мови, 4) деяких особливостей культури і характеру. Згідно із таким розумінням вона виникає лише в період зародження й розвитку капіталізму, який сприяє зростанню взаємозв’язків між людьми і територіями і приводить до виникнення економічної спільності (до ознак народності − спільність території, мови і культури ніби додається ще одна, яка і перетворює народність у націю). Дві останні ознаки − спільність культури і мови − беруться до уваги представниками різних концепцій, у тому числі найбільш розповсюдженої на заході психологічної теорії нації. Вони, як правило, ні в кого не викликають заперечення. Хоча... Візьмемо американців. США населені народами, які представляють різні етноси та раси. Кожний мав і має тепер свою мову, культуру (китайський квартал − це не образне висловлювання, це осередок китайської культури, китайських традицій). І в той же час ми говоримо з повною відповідальністю про американську концепцію. Інший приклад − Швейцарія – країна, що також населена представниками різних етнічних груп, де існують чотири офіційні державні мови. Однак ми говоримо про існування швейцарської нації. І в першому, і в другому випадку об’єднуючим фактором, здається, є не мова, хоча в США й існує єдина мова – англійська, і навіть не культура в цілому, оскільки вона складається з культур різних етнічних груп, а деяка „спільність долі” (як у О.Бауера), або „душевний лад’’(як у Г.Лебона), які і перетворюють багатоетнічні спільності в єдину націю.

Своєрідний підхід до визначення сутності нації характерний для українського націоналізму. Представники цього напряму вважають, що процес виникнення, розвитку і занепаду націй заповнює собою періоди існування людства. „Історію, − пише Ю.Бойко в статті „Ідеологія українського націоналізму”, − український націоналізм звільняє від кайданів схематичного раціоналізму, він шукає інтимно-духовну суть кожної епохи окремо, щоб з’єднати окремі століття узами духовної спадщини в одну суцільну лінію розвитку національного духу”.

Визначаючи суть нації, Ю.Бойко підкреслює її універсалізм, який означає, що вона вміщує в себе все вагоме і суттєве в житті людського суспільства: усе з нації починається і нею закінчується. Він називає такі ознаки нації, як спільність психічного типу, спільність історичних традицій і переживань, спільні відносно зовнішнього світу економічні інтереси, окрема мова, яка виражає духовні особливості нації. В основі нації, на думку автора, лежить той чи інший расовобіологічний тип. Крім того, для більшості націй характерна наявність власної території (якщо не державної, то етнічної), а для зрілих націй − свідомі загальні духовні й політичні цілі.

Якщо проаналізувати два останніх підходи до визначення сутності нації, можна побачити, що в них фактично повторюються ознаки, які називаються представниками інших напрямів. Це приводить до того, що вони несуть у собі й сильні, й слабкі сторони, притаманні попереднім концепціям. А психологічний, марксистський та націоналістичний підходи, по суті, включають у себе й характеристику етносу, замінюючи його поняттям „нація”. Але етнос і нація − це різні поняття для позначення специфічних суспільних явищ − близьких, але зовсім не тотожних.

Якщо ми будемо трактувати етнос як певну культурну цілісність, яка володіє спільними рисами і стійкими особливостями культури, ми можемо визначити націю, як конкретно-історичну форму етнічної спільності. Які конкретно-історичні форми етнічних спільностей узагалі знала історія? Це плем’я, народність і, нарешті, нація. На відміну від попередніх спільностей, нація характеризується не тільки спільною територією та особливостями культур, а й спільним економічним життям і спільними політичними інтересами − вона має свою державність. На думку сучасного німецького вченого Ф.Геккмана, цілком можливо визначати поняття нації через етнос, він пише: „Нація − це етнічний колектив, який має спільну політичну свідомість, а з політичного погляду зорганізований у формі національної держави”. У цьому випадку до українського етносу будуть належати всі ті, хто засвоїв цінності української культури і мав відповідну самосвідомість, незалежно від того, де вони мешкають – у Канаді чи в Україні. А до української нації будуть належати лише ті, хто проживав на території української держави і є представником українського етносу.

У той же час поняття „національна держава”, як уважає цей учений, можна розглядати двояко: 1) як „демократично-унітарну” державу (від грецького слова „демос” − народ) і 2) як етнічно-плюралістичну державу.

У зв’язку з цим фактично можна говорити про різні типи націй. По-перше, нацією можна вважати одержавлений етнос − коли йдеться про демократично-унітарну державу – це, наприклад, німецька, італійська, українська нації. По-друге, це може бути об’єднання двох або більше одержавлених етносів, які співіснують у межах однієї федеративної держави − наприклад, колишні Чехословаччина, Югославія, СРСР. Можна погодитися з думкою російського соціолога Тишкова, який у свій час підкреслював, що, на жаль, в СРСР ми були позбавлені такого могутнього джерела консолідації, як ідея єдиної нації, аналогічного тому, що має місце в Іспанії, де проживає як мінімум чотири великих етноси, та в Індії, де їх десятки, – але все ж існує таке поняття, як „іспанська” та „індійська нації, цілісність яких виражена державою.

І, нарешті, це може бути поліетнічна спільність, що утворила єдину державу, наприклад, американська, канадська, швейцарська нації. Остання різновидність нації з часом (через досить тривалий час) може привести до виникнення нових етносів – відповідно американського, канадського, швейцарського або до виникнення нових націй, якщо, наприклад, у Канаді перемогу отримають сепаратистські тенденції.