Мовний склад населення України за даними Всеукраїнського перепису населення19:

	Вважали рідною мовою ( %)
	мову своєї націона-льності	україн-ську	російсь-ку	іншу мову
українці	85,2	х	14,8	0,0
росіяни	95,9	3,9	х	0,2
білоруси	19,8	17,5	62,5	0,2
молдавани	70,0	10,7	17,6	1,7
кримські татари	92,0	0,1	6,1	1,8
болгари	64,2	5,0	30,3	0,5
угорці	95,4	3,4	1,0	0,2
румуни	91,7	6,2	1,5	0,6
поляки	12,9	71,0	15,6	0,5
євреї	3,1	13,4	83,0	0,5
вірмени	50,4	5,8	43,2	0,6
греки	6,4	4,8	88,5	0,3
татари	35,2	4,5	58,7	1,6
цигани	44,7	21,1	13,4	20,8
азербайджанці	53,0	7,1	37,6	2,3
грузини	36,7	8,2	54,4	0,7
німці	12,2	22,1	64,7	1,0
гагаузи	71,5	3,5	22,7	2,3
ін.національності	32,6	12,5	49,7	5,2

Основним фактором етнічних трансформацій стали міграційні процеси та зміни самосвідомості − якщо за радянського періоду частина українців (як і багатьох інших народів) відносила себе до росіян, то нині вони усвідомлюють себе представниками основного етносу незалежної України.

Дослідження соціологів доводять, що мовна ситуація в Україні характеризується тим, що Україна є фактично двомовною країною. Три п’ятих населення декларують як рідну українську мову. Більш однієї третини – росіяни. Переважною мовою спілкування в родині, згідно з відповідямя респондентів, у 42% родин є українська мова, у 36% − російська мова, а в 21% родин обидві мови використовуються в повсякденному спілкуванні однаковою мірою.

На питання: „Якою мовою Ви хотіли б заповнювати анкету наступного разу?” 48% відповіли – „українською мовою”, а 51% − „російською мовою”. Відповідь на це питання свідчить про те, якою мовою людям легше правильно розуміти суть написаного в тім або іншому документі, коли одне-два „незрозумілих” слова позбавляють людини можливості зрозуміти зміст цілої фрази, нерідко включеної в той або інший документ. У даному конкретному випадку йшлося про бланк анкети. Але в реальному житті людям доводиться „спілкуватися” й з іншою, часто більш життєво важливою документацією – законодавчі документи, фармакологічний опис правил прийому медикаментозних препаратів і т.п. Отже, половина населення України фактично позбавлена можливості знайомитися з державною інформацією на доступній їй мові.

Половина населення в Україні вважає за необхідне додати російській мові статус офіційної. Так уважають 81% людей, чия рідна мова російська і майже третина (31%) тих, хто як рідну мову назвав українську²⁰.

Аналіз наведених даних показує, що соціально-етнічна структура України є досить складною. Складність соціально-етнічної структури породжує цілу низку проблем в області міжетнічних стосунків, які розв’язати дуже непросто. Усі багатогранні проблеми, що виникають у даній сфері соціальних взаємовідносин, на наш погляд, породжені двома основними факторами, які, безумовно, пов’язані між собою, але сприймаються іноді дуже по-різному. Це національне гноблення та етноцентризм, а також націоналізм, що виникає на його основі.

Національне гноблення – це економічне, політичне або духовне пригнічення одних етнічних груп іншими. Найчастіше суб’єктом гноблення виступає домінуюча етнічна група певної держави, а об’єктом – етнічні меншості цієї держави. Іноді, коли мова йде про колоніальне поневолення, у ролі гнобителя може виступати й етнічна меншість іноземного походження або меншість, на яку спираються в країні колонізатора. Національне гноблення проявляється в експлуатації одних етнічних груп іншими, в обмеженні прав і свобод окремих етнічних спільностей, пригнічуванні почуття етнічної самосвідомості, обмеженні розвитку культур тощо. Національне гноблення завжди сприймається, як зло, яке потрібно ліквідувати.

Трохи інакше сприймається фактор, що породжує міжетнічні проблеми. У науковій і політичній літературі використовуються два поняття для характеристики явищ, пов’язаних з орієнтацією на пріоритет окремих етнічних груп над іншими. Етноцентризм – це схильність сприймати та оцінювати всі життєві явища крізь призму традицій та цінностей власної етнічної групи, яка розглядається при цьому як певний загальний еталон. Етноцентризм означає визнання переваги власного способу життя над усіма іншими. Уважають, що вже члени „примітивних суспільств” були схильні до протиставлення своєї групи іншим: „Наша група й все, що вона робить, – це сама істина й доброчесність, а до того, хто до неї не належить, відносяться з підозрою та презирством”. Етноцентризм став основою для виникнення такого явища, як націоналізм, що став поширюватися у XX ст. в багатьох країнах світу.

Націоналізм, як справедливо відзначають деякі дослідники, не має нейтрального значення, це слово використовується або як образливе, або як схвальне. У науці цим терміном, як правило, позначають ідеологію, політику або соціально-психологічну орієнтацію особистості, пов’язані з утвердженням пріоритету національних та етнічних цінностей перед особистими або іншими соціальними цінностями.

Важливими рисами ідеології націоналізму можна вважати такі: пріоритет національних цінностей над особистими; пріоритет хоча б у якихось відношеннях своєї національної культури над іншими; пріоритет державності над усіма іншими формами етнічної самоорганізації тощо. У такому розумінні націоналізм треба відокремлювати від національної самосвідомості, яка виявляється в любові до свого народу і гордості за його культурні здобутки, у почутті етнічної гідності та честі або образи та обурення щодо тих, хто зневажає й принижує вітчизняні цінності.

Усі ці почуття цілком природні, навіть благородні, але тільки за умови, що вони органічно поєднуються з доброзичливим ставленням до інших етнічних груп, щирим шануванням їхньої свободи та гідності, визнанням рівнозначності інтересів і прав усіх народів. Ці почуття характеризуються терміном „патріотизм”, який є природним здоровим інстинктом народів. Націоналізм же – гіпертрофований патріотизм, який примушує дивитися на інші народи крізь призму абсолютизованих цінностей свого етносу.

Російський філософ В.Соловйов у праці „Про націоналізм” писав: „Національна ідея, як і будь-яка інша, може розумітися досить по-різному. У нас достатньо поширене таке її розуміння, яке нагадує відому відповідь готтентота місіонеру, який питав його, чи знає він відмінності між добром і злом. „Дійсно, знаю, – відповідав готтентот, – добро – це коли я вкраду чужу худобу та чужих дружин, а зло – коли в мене їх украдуть”. Теж і націоналісти розхвалюють любов до свого народу, його культури як найвищу доброчесність, але... тільки коли це стосується „своїх”, чужий же патріотизм вони визнають за зраду. Здається, до них повною мірою відносяться такі слова українського патріота І.Франка:

Ні, хто не любить всіх братів,

Як сонце боже, всіх зарівно,

Той щиро полюбить не вмів

Тебе, коханая Вітчизно!

Соціологічний моніторинг 2005 року показав, що в Україні продовжує зберігатися „мирне співіснування” людей різних національностей. Конфліктувати з людьми, що ображають чуже національне достоїнство, як і раніше, доводилося вступати не більш 3% населення. Зіштовхувалися з випадками дискримінації представників інших національностей (українців, росіян, євреїв і інших) від 3% до 8% дорослого населення.

Як і раніше, продовжує зберігатися високий рівень психологічної відособленості населення України від представників більшості інших національностей. Крайнім проявом національної відособленості (вимірювалася за модифікованої Н.Паніною шкалою соціальної дистанції Богардуса) є ксенофобія, що виявляється у відповіді на питання „На яку позицію Ви б допустили представників цієї національності?”, − „Узагалі б не допускав в Україну”.

У таблиці, що подана далі, наведено індекси національної дистанційованості стосовно представників кожної національ-ності; а також інтегральний індекс національної дистанційованості − усереднене значення стосовно всіх національностей за винятком українців, росіян та української діаспори. Оскільки впродовж десяти років відбувалися зміни в переліку національностей, з метою нівелювання можливого впливу цих змін у таблиці наведено інтегральний індекс

національної дистанційованості за десятьма національностями, ставлення до яких оцінювали в усіх дослідженнях моніторингу.

Результати моніторингу населення України минулих років свідчать, що воно психологічно дистанціювало („відстороняло”) від себе переважно ті національності, що асоціювалися з виникаючими у світі міжнаціональними конфліктами. Протягом розвитку української незалежної держави відбувалося наростання як загального рівня національної відособленості, так і поширеності ксенофобських установок. Після терористичного акта в Нью-Йорку 11 вересня в масовій свідомості населення України відбувся якісний „стрибок” (зафіксований в опитуванні в березні 2002 року) у збільшенні соціальної дистанції стосовно представників значного числа інших національностей.

На початку 2005 року відбулося деяке зниження поширеності ксенофобських установок стосовно більшості національностей (у середньому на 1-2%), що позначилося й на загальному рівні національної відособленості, що небагато знизився (з 5,3 бала до 5,1 бала). Наступні виміри допоможуть