5.2. Типологізація особистості

Питання про типологізацію особи − одне з основних у цій спеціальній соціологічній теорії. Типологія, як відомо, є методологічним прийомом, що базується на правильному розумінні співвідношення загального, особливого та одиничного. Він дає можливість розкрити в особі суттєве, типове, котре формується під впливом різних факторів. Науковці вважають, що типологізація дає змогу передбачити тенденції розвитку особистостей різного типу, виявити їх співвідношення в суспільстві і через це підійти до пізнання закономірностей розвитку особи як суспільного явища.

Різне сполучення тих або інших властивостей у різних комбінаціях чи висунення однієї риси як такої, що переважає, дозволяє визначити типове в особистості. Російський учений В.Ядов у зв’язку з цим відзначає, що типологізація має значну перевагу над багатьма чисто емпіричними прийомами узагальнення.

Що являє собою типологізація? Типологізація − це розподілення маси об’єктів на групи за кількома критеріями або системою критеріїв. Залежно від специфіки цих критеріїв розрізняють кілька видів типологізації, і насамперед психологічну й соціальну. У першому випадку за основу беруться психологічні властивості особистостей, у другому − ті чи інші їх соціальні характеристики. Розглянемо приклади обох видів типологізації.

Різні психологічні типи особистостей були, наприклад, виділені американським психологом Г.Айзенком на основі таких психологічних властивостей особистості, як екстраверсія − інтроверсія – нейротизм. Екстраверсія − це спрямованість особистості на людей, що її оточують, зовнішній світ та події в ньому. Інтроверсія − протилежна властивість людини, яка означає спрямованість особистості на її внутрішній світ, нейротизм − поняття, тотожне тривожності, що проявляється як емоційна нестійкість, напруження, емоційна збудливість. Ці властивості, за Айзенком, складають структуру особи і генетичне зумовлені, оскільки пов’язані з особливостями нервової системи і діяльності головного мозку.

Чим характеризуються екстраверти та інтроверти як специфічні типи особистості? Екстраверти − це особистості, що спрямовані назовні, вимагають постійної стимуляції з боку зовнішнього середовища, їм властивий потяг до нових вражень; такі люди мають потребу в компанії, для них характерні розкутість поведінки, вони товариські, безтурботні, балакучі і в той же час імпульсивні, іноді агресивні, їх почуття, емоції не завжди підлягають контроль. Вони легко встановлюють контакти з різними людьми. Мислять асоціативно, швидко, образно, хоча й поверхово.

Інтроверти − це особистості, спрямовані всередину себе, їх набагато менше займає зовнішній світ. Вони вразливі, не товариські, уникають гомінких компаній, їх характеризує повільність, серйозність; вони добре контролюють свої емоції. У них небагато друзів, але вони віддані їм. Цей тип людей планує свої дії та вчинки, шукає зв’язки, загальні закономірності явищ і процесів. Вони нелегко подають нові ідеї, важко вступають у контакт. Проявляють зайву сором’язливість, нерішучість, але високе почуття відповідальності.

Поряд із вираженими екстравертами та інтровертами існують люди, що належать до проміжного типу особи; вони характеризуються набором якостей першого і другого типу людей.

Використовуючи показник екстраверсії-інтроверсії-нейротизму, Айзенк виділив чотири групи людей за їх темпераментом: меланхоліки, флегматики, холерики, сангвініки.

Соціальна типологізація здійснюється на основі різних критеріїв, які характеризують соціальні властивості та характеристики людини. До них можна віднести, наприклад, ставлення до роботи, політичну та соціальну активність людей, релігійність особистості тощо. В одному з досліджень була зроблена типологізація сучасного студентства на основі ставлення до навчання. Були виділені п’ять основних типів студентів. Серед них:

І. Студенти, які прагнуть оволодіти знаннями, методами самостійної роботи, набути професійні знання та навички, шукають засоби раціоналізації навчальної діяльності. Навчальна діяльність для них − це необхідний шлях до оволодіння обраною професією. Вони відмінно вчаться з усіх предметів навчального циклу, їх інтереси торкаються широкого кола знань, вони активні в навчанні, аналізують, співвідносять, активно шукають докази.

ІІ. Студенти, що прагнуть набути знання в усіх сферах навчальної діяльності. Вони захоплюються багатьма видами діяльності, але їм швидко набридає глибоко вникати в сутність того, що вивчається, через це вони часто обмежуються поверховими знаннями. Вони не витрачають багато зусиль на конкретні справи. Учаться добре, іноді отримують незадовільні оцінки з предметів, які їх не цікавлять.

ІІІ. Студенти, які виявляють інтерес до своєї професії, тому навчальна діяльність обмежується вузько професійними рамками. Вивчають багато спеціальної літератури, але не виявляють належного інтересу до суміжних наук і дисциплін навчального плану.

ІV. Студенти, які непогано вчаться, але до навчальної програми ставляться вибірково. Виявляють інтерес лише до тих предметів, які їм подобаються. Вони несистематично відвідують навчальні заняття, часто пропускають лекції, семінари, практичні заняття, їх професійні інтереси ще не сформовані.

V. Ледарі та нероби. У вуз прийшли за настійною вимогою батьків або „за компанію” з товаришами чи для того, щоб не працювати, не йти в армію тощо. До навчання байдужі, постійно пропускають заняття, мають заборгованості.

Існують і деякі інші підходи до типологізації студентства. Вони мають не тільки теоретичне значення, а й практичну користь. Наприклад, для організації диференційованого навчання важливо знати, до якого типу особистості відносяться конкретні студенти, який тип студентів переважає в групі або на курсі, факультеті, інституті. При організації навчального процесу така інформація допоможе організувати більш ефективне навчання для різних студентів, урахувати індивідуальні особливості яких не завжди можливо в наших умовах.

На думку деяких учених, основою для певної типологізації особистості може стати й етнічний критерій, тобто належність людини до певного етносу. Учені вважають, що кожна етнічна група має свої специфічні характеристики і властивості, які проявляються в більшості її представників. Хоч ця точка зору і викликає певні сумніви, проаналізуємо головні ідеї цього підходу.

Як відзначають дослідники, на першому українському педагогічному конгресі, організованому в 1935 році товариством „Рідна школа”, український учений Яким Ярема зробив доповідь „Українська психіка в її історично-культурних проявленнях”. Тут був представлений оригінальний підхід до визначення особливостей людей, що належать до окремих націй, залежно від того, що переважав у їх особистості: екстраверсія або інтроверсія, світ об’єктів чи світ суб’єктів.

На думку Яреми, у характері римлян переважала екстраверсія, в індусів − інтроверсія, у греків же спостерігалося поєднання обох типів, подібне поєднання проявлялося в німців. В американців психологія має екстраверсівний характер: дух американізму, відзначає Ярема, − це спрямування до сили, багатства, удосконалення навколишнього світу. Учений вважав, що психологічні особливості українського народу ближчі до індуїзму, ніж до американізму.

Я.Ярема підкреслював, що психологічні особливості різних народів виявляються в їх релігії. Вона також може бути екстраверсивною або інтроверсивною. Це відобразилося, на його думку, у відмінностях українського та російського православ’я, а також у відмінностях українського православ’я і польського католицизму. Російське православ’я стало на службу політиці, а українське було більш нейтральним у ставленні до неї. Учений пише, що український народ пройнявся більше етичним духом християнства, ніж можливістю утвердження через нього державної влади. Політичну спрямованість польського католицизму він також пов’язує з особливостями народної психіки. Так, для П.Скарги, вождя агресивного католицизму, головне − добро та слава Польщі, а для І.Вишенського релігія − це духовний зміст особи.

Я.Ярема, спираючись на власні соціально-психологічні дослідження з історії культури українського народу, на роботи М.Костомарова, В.Липинського та інших учених, робить спробу визначити риси психічного складу українського народу, його характеру, а значить − і характеру особистості українця. Серед них він називав такі риси:

1. Перевага емоцій над волею та інтелектом, легка запальність і скоре вистигання.

2. Сентиментальність, чутливість, ліризм, що виявляються в естетизмі народного життя та обрядовості.

3. Егоцентризм, прагнення особистої свободи без належних поривань до державності (елементи державницьких імпульсів, на його думку, приносили вихідці зі шляхти − П.Сагайдачний, Б.Хмельницький, І.Виговський, І.Мазепа і П.Орлик).

4. Анархічний індивідуалізм, який є найбільшим ворогом єднання (рідко яка країна має таких сміливих людей, як Україна, але ніде так марно ця сміливість не витрачається).

5. Миролюбність, відсутність нахилу до насильницької експансії (польської, російської).

6. На російському ґрунті взяв гору принцип загальності на противагу особистості. Українська ж свободолюбність особи вела до демократизму, вільних об’єднань, федеративної форми суспільного життя.

На думку сучасних дослідників, близькими до тверджень Я.Яреми були ідеї іншого українського вченого того часу − Г.Ващенка, який досліджував психологічні особливості українців як особливого психологічного типу особистості. Він відзначав схильність українців до синтетичного мислення, яке є однією з важливих умов творчості. На його думку, народні українські пісні свідчать про багатство і красоту почуттів народу. Цей учений вважав, що українців відрізняє акуратність, чемність, гостинність, високі моральні якості. Як і Ярема, він відзначав індивідуалізм українців (як він пише − індивідуалізм з елементами аристократизму).

Г.Ващенко зазначав, що індивідуалізм українця при несприятливих умовах політичного і суспільного життя перетворюється на егоїзм, характеризується замиканням у коло вузьких особистих інтересів, нехтуванням суспільними інтересами. Цей егоїзм, за його свідченням, набуває різних форм, як наприклад, ренегатство, кар’єризм, байдужість до всього, що виходить за рамки власних інтересів. Характерною формою українського егоїзму є „амбіціонерство”. За відсутності високої життєвої мети „амбіціонерство” українця іноді набуває дріб’язкового характеру.