11. Ссср.

Історик початків націології не може, звичайно, оминути Радянщини, де національне питання теоретично і практично трактувалося революційною методою. Становище большевизму Совєтів до національної проблеми цікаве та оригінальне головно з погляду націософії та етнополітики. Отже, докладніше на ньому доведеться зупинитися у відповідних дальших нарисах цієї праці, спеціяльно присвячених з'ясуванню проблематики та завданням як націософії й етнополітики, тут обмежилися лише загальною характеристикою большевицької націології. Вона своєрідна й дуже різниться від європейської всім специфічним розумінням істоти нації. Большевицькі ідеологи й теоретики трактують націю виключно в клясовому аспекті, відкидаючи дотеперішню всеклясову її структуру та орієнтуючись на майбутню безклясову суспільність. Через те вони ототожнюють націю з пролетаріятом, або, точніше кажучи, з працюючими масами. Бухарін головну тезу большевицької націології формулював так: „В точному науковому розумінні це (цебто нація,-Б.) є сукупність усіх кляс: це не є пролетаріят або буржуазія, але це пролетаріят і буржуазія. Поняття нації обіймає в собі всі кляси суспільности. Тому, оскільки ми орієнтуємося лише на пролетарську диктатуру (підкреслення ориґіналу,-Б.), мені здається, — каже видатний теоретик большевизму, — ми не можемо виставляти гасла про право націй на самоозначення. Бо кожен скаже: якщо ви говорите про право націй на самоозначення, цим самим ви визнаєте також фіктивну так зв. "волю націй" , що звичайно, втілюється не чим іншим, як у плебісциті т. зв. „цілого населення",включаючи, отже, і пануючі кляси, або в установчих зборах, в парляменті, скликанім на підставі загального, рівного, безпосереднього й таємного голосування, що у першу чергу репрезентують пануючі кляси". Большевицький коментатор цієї теорії, фаховий совєтський націолог Г. Сафаров, автор пролетарської націології, — у „Національний вопрос й пролетаріат" (1922 p.), зауважує з цього приводу, що: „тов. Бухарін, припускаючи для колоній, для готтентотів, бушменів, негрів, індусів, право на самовизначення, для решти, пропонує самовизначення працюючих кляс кожного народу" (підкреслення ориґіналу,-Б.).

Большевицька національна пропаганда на практиці не розрізняє послідовно цих програмових нюансів совєтської націології. Скоріше навпаки: вона з політичних міркувань свідомо їх затемнює, рясно поширюючи гасло „самоозначення народів" у найрадикальнішому його розумінню, бо як право поневолених народів на повну державну самостійність („вплоть до отделения"). У совєтській „Деклярації прав народів Росії" оголошеній большевиками незабаром після жовтневого перевороту (2. 11. 1917 р.) підкреслюється „рівність і суверенність народів", далі „скасування всіх і всяких національних привілеїв та обмежень", а врешті визнається за всіма народами Радянського Союзу право на повну національну самостійність до політичного відокремлення включно.

Ленін, що для Совєтів є найбільшим авторитетом також у національній політиці, та який все життя дуже цікавився й досліджував національне питання (20 том його творів обіймає головніші його писання на цю тему) не раз з'ясовував тезу про національну рівноправність такої спілки, яку треба збудувати на повному довірі та абсолютній свідомости братерської єдности на зовсім добровільній згоді".

Етнополітична практика Совєтів, — як про це була мова, — чим дальше більше розходиться з цією націологічною теорією. Коли на III з'їзді (у січні 1917р.) констатувалося, що „радянська республіка будується на засадах добровільного порозуміння вільних народів, як союзна держава...", то на VII з'їзді комуністичної партії (у березні 1919 р.) ця теза роз'яснювалася в тому сенсі, що „партія добачає федеративній злуці організованих за радянським типом держав, один з переходових етапів, що має вести до повного об'єднання". Ми побачимо на дальших стрінках, якими казуїстичними способами большевики виправдували такі радикальні зміни своєї національної політики.

Слід зазначити, що ця політика не була однакова у відношенні до націй більш культурних й європейського типу та тубільних племен і кольорових народів, до яких совєтська Москва все ставилася сприятливіше, програмове поширюючи серед них національну свідомість і національне революціонізуючи їх. Зокрема Азія й азійський Схід користувалися під цим оглядом спеціяльною увагою й доброзичливим протекторатом III Інтернаціоналізму. Конгреси східніх народів, а зокрема Східній Університет у Москві, де виховувалися кадри пропаґаторів большевицької науки з лона кольорового людства, є цього вимовним доказом.

Роблячи підсумок совєтських надбань у царині націології, можна констатувати, що з науково-соціологічного боку найменше вона дала саме на полі чистої теорії, де можливі її успіхи були наперед обмежені та звужені партійним доктринерством у трактуванні національного питання. Натомість цікавішими й оригінальнішими совєтські досягнення у сфері етнополітики, про що мова буде далі, а подекуди, і з погляду націософії, беручи на увагу, що большевизм, як світогляд, безперечно є „виявом суторосійської національної стихії". Ще одна большевицька націологічна ділянка заслуговує на увагу, а саме націографія, — початків національного пробудження й відродження з одного боку азійських „інородців" на теренах Радянського Союзу, а з другого, — серед різних племен кольорового людства взагалі, головно ж в Азії (Китай, Монголія, Манджурія, Індія), але також в Африці (Єгипет) і в Північній Америці (негри). Відкидаючи політичну тенденційність цієї літератури, яка здебільшого не в'яжеться з об'єктивно-науковим трактуванням національних питань, вона проте може бути цікавим джерельним матеріялом для ознайомлення з проявами національного ренесансу серед народів досі забутих, упосліджених, що були об'єктами господарського імперіялізму білої раси, та культурний поступ яких і можливість національного самовизначення здебільшого заперечувалися європейською наукою. Совєтська націографія під цим оглядом, не дивлячись на всю її політичну тенденційність, не позбавлена каменярського значення при умові критичного до неї ставлення та користування цими працями. Як було вже зазначено попередньо, большевизм на Сході й в колоніях відіграв ролю національної повитухи, прискорюючи процеси національної кристалізації серед кольорового людства.