Завдання держави і місцевого самоврядування

Вихідним положенням багатьох теорій було питання про розмежування завдань держави і місцевої влади. В науковій літературі набули розповсюдження наступні підходи до поділу потреб місцевих спілок на: обов’язкові і необов’язкові (факультативні); завдань на: спільні і особливі.

Обов’язковими вважалися потреби, які мали значення для суспільства в цілому і були закріплені за державою (утримання урядових установ, поліції, окремі військові видатки). Необов’язковими рахувалися потреби громад, які мали локальне значення (утримання освітніх, лікувальних закладів, будинків опікування, благоустрій міст тощо). Вперше такий поділ був введений у бельгійському законодавстві 1831 р. і пізніше набув розповсюдження в інших країнах. У кінці ХІХ століття в Росії видатки земств поділялися саме на основі принципу обов’язковості.

Іншим варіантом поділу завдань місцевих спілок був поділ їх на: завдання спільні, притаманні всім спілкам (військова, санітарна та пожежна справа, народна освіта, шляхи та засоби сполучення, утримання поліції, в’язниць, задоволення релігійних потреб жителів) і особливі завдання для окремих категорій спілок, які мають змінний характер (в містах: санітарія та благоустрій, організація сполучення, додаткові завдання в галузі народної освіти в зв’язку з особливими умовами міського життя; в селах: завдання, які виходять із спільного землекористування, роботи по покращенню земель).

Але і така спроба поділити функції і завдання між державою і місцевими органами виявилася неспроможною: в складі особливих завдань називалися такі, які можна віднести до загальнодержавних (землевпорядкування). Дискусії, які точилися навколо цих питань, показали, що неможливо в реальному житті відокремити сфери діяльності держави і місцевих властей, встановити абсолютний поділ потреб на загальнодержавні і місцеві, в кожній країні практичний поділ потреб визначається певною мірою за принципом відносної доцільності, а також виходячи з традицій, які склалися історично; він завжди має риси довільності і здійснюється за суб’єктивними ознаками.

Незважаючи на невдачі у спробах теоретично обгрунтувати коло обов’язків і завдань місцевих спілок і держави, ще починаючи з кінця ХІХ століття, досить чітко визначається перелік справ, які в законодавстві багатьох країн були віднесені до місцевих: освіта, медична і ветеринарна допомога, утримання доріг, благоустрій населених пунктів, опіка над бідними та сиротами. Що стосується таких завдань як утримання міліції або поліції, суду, військових закладів, то віднесення їх до державних або місцевих вирішувалося по-різному в окремих країнах і одностайності в цьому не спостерігалося⁴.

У ХХ столітті проходив подальший розвиток місцевого самоврядування в глобальному масштабі. У 1950-х роках в багатьох країнах світу розпочалися складні і багатопланові процеси реформування місцевого самоврядування, основними напрямками яких стало: коригування кількості самоврядних одиниць, вдосконалення організаційної структури органів самоврядування, фінансові і функціональні реформи.

Перетворення у складі одиниць місцевого самоврядування відбувалися, як правило, у напрямку зменшення їхньої кількості, обгрунтуванням цього стало припущення про те, що саме на території більших адміністративних формувань створюються можливості для більш ефективного і результативного надання місцевих послуг. Одночасно проходили процеси регіоналізації, тобто утворення проміжних рівнів урядування, зявилися нові форми місцевих органів такі як округи з надання послуг, ради мікрорайонів, спеціалізовані округи.