Характеристика процедур державних закупівель75

Вид торгів	Учасники	Умови застосування
Відкриті торги	Всі бажаючі	У будь-яких випадках
Торги з обмеженою участю	Запрошені	Через складність товарів, робіт послуг, вони можуть бути запропоновані обмеженим колом постачальників. Закупівля становить державну таємницю.
Двоступеневі торги	Всі бажаючі	Існує необхідність проведення попередніх переговорів. Предметом торгів є здійснення наукових досліджень, інших спеціальних послуг.
Запит цінових пропозицій	Особи, яким надісланий запит (не менше п’яти)	Вартість закупівлі не перевищує еквівалент 10 тисяч євро.
Закупівля в одного учасника	Одна особа, з якою ведуться переговори	Закупівля творів мистецтва. Відсутність конкуренції на товари, роботи чи послуги, які можуть бути поставлені тільки певним учасником. Закупівля товарів, які становлять державну таємницю. Укладання договору з переможцем архітектурного конкурсу.

Замовник визначає переможця торгів із числа учасників, тендерні пропозиції яких не були відхилені, на основі критеріїв і методики оцінки тендерних пропозицій, зазначених у тендерній документації. Слід зазначити, що при визначенні переможців конкурсу вітчизняним виробникам надається перевага (за винятком здійснення закупівель у значних обсягах), шляхом застосування преференційної поправки у розмірі 10 відсотків. Критеріями визначення переможця тендеру можуть бути:

• найнижча ціна;

• строк поставки (виконання);

• якість та функціональні характеристики, екологічна чистота;

• післяпродажне обслуговування;

• умови розрахунків;

• експлуатаційні витрати;

• передача технології та підготовка управлінських, наукових і виробничих кадрів.

Після проведення конкурсу, тендерний комітет складає звіт про його результати. Розпорядники та одержувачі зобов’язані подавати звіт до уповноваженого органу з державних закупівель. Крім того, у визначених випадках, органи казначейства вимагають подання звіту при реєстрації зобов’язань.

Наступні дві стадії виконання бюджету – отримання товарів та здійснення платежу часто відбуваються у зворотній послідовності, адже у багатьох випадках постачальники товарів, робіт та послуг вимагають передоплати у взаємовідносинах із бюджетними установами. Причиною в більшості випадків виступає наявність істотного ризику несвоєчасного виконання зобов’язань із боку бюджетних установ, а також низька фінансова стійкість значної частини представників приватного сектору. Чинне законодавство дозволяє бюджетним установам здійснювати передоплату, однак при цьому повинні бути передбачені в угодах із постачальниками дві умови – по-перше: термін попередньої оплати не повинен перевищувати одного місяця; по друге – у разі невиконання суб’єктами господарювання договірних зобов’язань протягом визначеного терміну повинно бути передбачено застосування штрафних санкцій.

Необхідною умовою здійснення видатків розпорядників та одержувачів коштів повинна бути наявність коштів на їх рахунках. Процес руху коштів по бюджетних рахунках розпочинається після затвердження розпису бюджету і не залежить від стадії виконання видаткової частини бюджету. Таким чином, перерахування коштів бюджету на рахунок розпорядника бюджетних коштів може відбуватися безпосередньо після встановлення бюджетних асигнувань чи затвердження кошторисів бюджетних установ, чи після взяття бюджетних зобов’язань, чи після отримання товарів. Від того після якого етапу виконання видаткової частини бюджету відбувається перерахування коштів на рахунок розпорядника залежить, як правило, тривалість зберігання коштів на рахунку – перерахування коштів на початкових етапах призводить до сповільнення руху бюджетних коштів.

Існує відмінність у механізмі перерахування коштів загального та спеціального фонду бюджету. Доходи спеціального фонду бюджету в частині власних надходжень бюджетних установ зараховуються безпосередньо на спеціальний реєстраційний рахунок розпорядника коштів. Керівник бюджетної установи може розпоряджатися залишком коштів цього рахунку відповідно до напрямів, які передбачені в кошторисі. Інші доходи спеціального фонду місцевого бюджету підлягають зарахуванню на окремі дохідні рахунки, із яких відбувається перерахування коштів на спеціальні особові рахунки головних розпорядників коштів, за якими закріплені відповідні доходи спеціального фонду. В подальшому головні розпорядники коштів приймають рішення щодо розподілу залишку цього рахунку між підпорядкованими йому розпорядниками та одержувачами коштів місцевих бюджетів. Розпорядники та одержувачі можуть використати отримані бюджетні кошти для погашення зареєстрованих бюджетних фінансових зобов’язань.

Процес доведення необхідних обсягів бюджетних коштів загального фонду бюджету на рахунок розпорядника або одержувача розпочинається із перерахування коштів із рахунку бюджету, на якому відбувається акумулювання всіх надходжень загального фонду бюджету (рис. 5.8).

1. Фінансовий орган або виконавчий орган місцевого самоврядування дає розпорядження казначейству на перерахування коштів із рахунку бюджету головним розпорядникам бюджетних коштів.

2. Головні розпорядники коштів подають органам казначейства розподіл перерахованих йому коштів між нижчестоящими розпорядниками та одержувачами бюджетних коштів.

3. Розпорядники та одержувачі бюджетних коштів подають платіжні документи на перерахування коштів із їх рахунків для здійснення видатків.

Рис. 5.8. Механізм перерахування коштів загального фонду місцевого бюджету розпорядникам та одержувачам коштів для здійснення видатків.

Орган який здійснює виконання видаткової частини місцевого бюджету, отримує виписки про рух коштів на рахунку бюджету. На підставі інформації про залишок коштів на рахунку бюджету, місцеві фінансові органи або виконавчі органи місцевих рад приймають рішення про перерахування коштів. Розподіл коштів із рахунку бюджету між головними розпорядниками коштів здійснюється відповідно до розпису бюджетних асигнувань. Таким чином, на підставі розпорядження фінансового органу або виконавчого органу місцевої ради, територіальний орган Державного казначейства перераховує кошти відповідного місцевого бюджету на особові рахунки головних розпорядників коштів. Після цієї операції, головні розпорядники мають можливість здійснювати подальший розподіл між підпорядкованими йому розпорядниками третього ступеня та одержувачами коштів. Для цього вони повинні подати до територіального органу Державного казначейства розподіл коштів із особового рахунку. Розпорядники коштів третього ступеня після отримання коштів на реєстраційні рахунки мають можливість подавати платіжні документи на здійснення видатків до відповідних органів казначейства.

Здійснення платежів, передбачених для оплати видатків місцевих бюджетів, відбувається в межах касових надходжень бюджету. Факт виникнення розбіжностей між запланованими обсягами доходів та фактичними поступленнями трактується як тимчасовий касовий розрив. В цьому разі Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та виконавчі органи місцевих рад на підставі рішень Верховної ради Автономної Республіки Крим та відповідних місцевих рад можуть отримувати короткотермінові позички у фінансово-кредитних установах на термін до трьох місяців, але у межах поточного бюджетного періоду. Оскільки місцеві бюджети перебувають на обслуговуванні Державного казначейства України, чинними нормативними документами передбачена можливість отримання короткострокових позик на покриття тимчасових косових розривів за рахунок ресурсів Державного казначейства України. Зокрема, нормативними документами передбачений механізм покриття Державним казначейством України обсягів тимчасових касових розривів місцевих бюджетів, пов’язаних із забезпеченням видатків загального фонду у першу чергу на оплату праці працівників бюджетних установ та нарахування на заробітну плату, придбання продуктів харчування та медикаментів, оплату комунальних послуг та енергоносіїв. Для цього органи, які виконують місцеві бюджети укладають відповідні договори із органами казначейства, на підставі яких відбувається покриття тимчасових касових розривів за рахунок ресурсів Державного казначейства.

Розпорядники коштів місцевих бюджетів мають право здійснювати видатки як у безготівковій формі, так і за допомогою готівки. Застосування готівки у розрахунках бюджетного сектору, зазвичай обмежується видатками, які не можуть бути здійснені в безготівковій формі. Для того щоб отримати готівку для здійснення розрахунків розпорядник чи одержувач бюджетних коштів подає в орган Державного казначейства в якому обслуговується заявку на видачу готівки (рис. 5.9). В цьому документі вказується сума, а також мета для якої отримується готівка, крім того зазначається особа, якій доручено отримати кошти та інші необхідні відомості. Якщо готівка передбачена для виплати заробітної плати, то разом із заявкою на видачу готівки подаються платіжні доручення на перерахування податку з доходів фізичних осіб, та інших обов’язкових платежів.

1. Розпорядник або одержувач бюджетних коштів подає до органу Державного казначейства в якому обслуговується заявку на видачу готівки.

2. Органи Державного казначейства на підставі заявок клієнтів на видачу готівки формує зведену заявку і на її основі перераховує кошти на відкритий у банку на ім’я казначейства рахунок групи „257”.

3. Після отримання підтвердження з установи банку про отримання коштів, орган державного казначейства виписує розпорядникам або одержувачам коштів грошовий чек.

4. Розпорядник та одержувач бюджетних коштів звертається до установи з вимогою одержання готівки.

5. Банківська установа на підставі пред’явленого розпорядником або одержувачем коштів грошового чеку видає готівку і списує кошти із рахунку казначейства групи „257”.

6. Банківська установа інформує казначейство випискою про рух коштів на його рахунку групи „257”.

Рис. 5.9. Організація здійснення видатків бюджету в готівковій формі.

Для виплати готівки розпорядникам та одержувачам коштів, органи казначейства відкривають спеціальні рахунки в банківських установах. Органи казначейства на підставі отриманих від своїх клієнтів заявок на видачу готівки у безготівковій формі (за допомогою платіжного доручення) здійснюють перерахування коштів на рахунок, який призначений для виплати готівки. Після отримання підтвердження про отримання перерахованих коштів банківською установою, працівники казначейства виписують розпорядникам грошовий чек. Розпорядники та одержувачі коштів, як правило, наступного дня, звертаються із грошовим чеком до установи банку. Банк на підставі пред’явлених розпорядниками грошових чеків видає їм вказані суми готівки. Наступного дня, установа банку надсилає власнику рахунку – органу Державного казначейства – виписку про рух коштів.

Розпорядники та одержувачі коштів місцевих бюджетів свої видатки здійснюють відповідно до прийнятих бюджетних фінансових зобов’язань, а за власними надходженнями – в межах передбачених в кошторисі обсягів асигнувань. При цьому розпорядники повинні використати асигнування на ті коди економічної класифікації, які визначені в найважливішому фінансовому документі бюджетної установи – кошторисі. Чинна економічна класифікація видатків передбачає велику кількість кодів видатків – 47, що створює значні труднощі в її застосуванні учасниками виконання видаткової частини бюджету. Ситуація загострюється ще й тим, що на основі помилкового застосування певного коду економічної класифікації приймається рішення про нецільове використання бюджетних коштів і правоохоронними органами можуть застосовуватися санкції до посадових осіб бюджетних установ.

Наведений приклад красномовно свідчить про недосконалість бюджетної класифікації і про необхідність її укрупнення. До речі, чинна економічна класифікація видатків Російської Федерації передбачає 20 напрямів видатків, що більш ніж вдвічі менше ніж вітчизняна.

Заключною стадією виконання видаткової частини бюджету є використання товарів, робіт та послуг. Після отримання товарів від постачальників частина їх знаходиться в залишках, а інша частина використовується для забезпечення функціонування бюджетних установ.

Система виконання місцевих бюджетів в останні роки зазнала певних змін, які були зумовлені в основному реформуванням касового виконання бюджету. Однак, основні риси механізму виконання бюджету успадковані ще від командно-адміністративної системи і не відповідають умовам демократичного суспільства. Система видатків місцевих бюджетів орієнтована в основному на утримання існуючої мережі бюджетних установ і не передбачає стимулів підвищення ефективності їх діяльності. Звітність про виконання бюджету, яку отримують як владні інститути, так і громадськість стосується тільки обсягів виділених коштів на виконання тих чи інших цілей. Для об’єктивної оцінки діяльності органів самоврядування цих даних є недостатньо, адже неможливо зробити висновок про нестачу чи надлишок витрачених ресурсів, раціональність їх використання, і що найголовніше – яку користь отримали виборці, платники податків від здійснених видатків. Вирішити цю проблему можливо шляхом поступового запровадження програмно-цільового методу бюджетування, адже в цьому разі, при виділенні бюджетних асигнувань для розпорядників бюджетних коштів будуть встановлені суспільнозначущі індикатори, досягнення яких буде основою для оцінки їх діяльності.