Тема 14 становлення парламентської монархії в англії

У сучасному суспільстві доволі гострим залишається питання про роль революцій. Якщо Маркс вважав їх «локомотивами історії», єдино придатними для того, щоб замінити старі, віджилі форми держави і права новими, прогресивними, то прихильники теорії «реакційності революцій» дотримуються прямо протилежного підходу. Революції, на їх думку, завжди відкидають суспільство назад у його розвитку: відсторонюється від влади стара управлінська еліта з її величезним досвідом, руйнуються налагоджені форми виробництва та економічні зв'язки, втрачаються мільйони робочих днів, у громадянських війнах гинуть тисячі людей, країну покидають численні емігранти, вона стає беззахисною перед зовнішніми ворогами. Розвиток Великобританії, як відомо, протягом останніх трьох з гаком сторіч відбувався без революцій (сусідня Франція пережила їх з півдесятка). При цьому саме Великобританія тривалий час являла світові зразки демократії, запровадивши загальне виборче право для чоловіків, створивши у певному розумінні зразкову двопартійну систему, вирішивши питання пріоритету нижньої палати парламенту над верхньою, і т. д. і т. п.

Важливо також побачити, що навіть «цивілізованому» англійському громадянському суспільству доводилося вирішувати назрілі питання че­рез запеклу боротьбу: з розстрілом демонстрацій, ув'язненням робітничих вождів-чартистів тощо. З іншого боку, важко переоцінити значення поміркованості усіх учасників тривалого і складного процесу становлення демократичних інститутів держави і права, їх готовності шукати і знаходити необхідний консенсус. Цієї політичної культури так часто не вистачає багатьом народам світу.

Цікаво, що політичний розвиток Великобританії супроводжувався значним прогресом правових інститутів. Саме у цій країні уперше були застосовані умовне засудження, роздільне утримання неповнолітніх та дорослих в'язнів, додаткові покарання для осіб, визнаних рецидивістами, примусове лікування хворих на алкоголізм тощо.

Утвердження принципів парламентської монархії.

Поява «відповідального уряду»

Англійська буржуазна революція прискорила капіталістичний роз­виток країни. Акти 1646 і 1656 pp. звільнили землевласників від усіх феодальних обов'язків щодо держави і перетворили феодальне земле­володіння у повну буржуазну власність. Селянство як клас зникає в Англії у другій половині XVIII ст., його замінюють підприємці-фермери та наймані батраки.

У промисловості було винайдено і впроваджено летучий човник (ткацька промисловість), механічну прядку «Дженні» на 16-18 веретен, нову водяну машину Р. Айкрайта, парову машину Дж. Уатта, удосконалено виплавку чавуну і сталі тощо. Промисловий переворот змінив економічну географію Англії (з'явилися нові міста Манчестер, Бірмінгем, Ліверпуль) та соціальну структуру населення (на поч. XIX ст. в містах проживало дві третини, а в 40-х роках навіть три чверті мешканців країни). Зміни в економіці вели до змін у політиці. Економічне посилення промислової буржуазії та ослаблення старої феодальної аристократії на цьому фоні стимулювали становлення ре­жиму парламентської монархії.

Прийнятий 22 грудня 1694 р. Трирічний акт установлював, що пар­ламент має скликатися не рідше одного разу на три роки, а термін його повноважень не може тривати більше трьох літ. У 1701 р. був прийнятий Акт про престолонаслідування (відомий також як Акт про облаштування). Крім питання про «протестантське престолонаслідування» (за допомогою якого з числа престолонаслідників усувався син Якова II Яків-Едуард), цей документ містив й інші важливі положення. Зокрема, вводилося принципове нововведення - контрасигна-тура. На кожному державному акті, крім підпису монарха, мав бути проставлений ще й підпис того члена Таємної ради, який відповідав за законопроект. Контрасигнатура знімала з короля відповідальність за затвердження законів («король не може помилятися»), але перено­сила цю відповідальність на королівських міністрів. Акт 1701 р. про­голошував незмінюваність суддів та недійсність королівського поми­лування політичних злочинців, справу яких порушувала палата громад. Тим самим: а) король мусив обов'язково сповідувати протестантську віру, що потенційно позбавляло його підтримки папського престолу та католицьких країн; б) у випадку спроби узурпації влади королем чи навіть простого конфлікту з парламентом можливості монарха були обмеженими - його міністри ризикували опинитися під судом пар­ламенту без надії на королівську підтримку чи помилування, а без підпису міністрів жодне розпорядження короля вважалося недійсним. Цим же актом встановлювалося, що особа, яка посідає будь-яку плат­ну посаду на службі короні або отримує від неї пенсію, не може бути обрана членом парламенту. Тим самим блокувалося створення силь­ної роялістської партії (на зразок «пенсіонерського» чи «кавалерсько­го» парламенту Карла II) в законодавчому корпусі країни.

Наступниця Вільгельма III королева Анна (1702-1714), невеликого розуму, малоосвічена і неенергійна, авторитету королівській владі не додала. Саме в роки її правління (1711 р.) остаточно утвердився принцип невідповідальності монарха за політичні дії («король не може чинити зла») при одночасній відповідальності міністра, чий під-пис-контрасигнатура спричинив політичний злочин чи серйозний прорахунок.

У XVII ст. функції уряду країни виконувала Таємна рада з числа королівських радників. Після прийняття актів 1701 та 1711 pp. члени цієї Ради опинилися під загрозою судового переслідування з боку пар­ламенту. Щоправда, у королів залишався останній аргумент у конф­лікті із законодавчою владою - право королівського veto на законо­проекти, але востаннє воно було застосоване ще в 1707 р. королевою Анною (для відхилення білля про шотландську міліцію), після чого уже ніколи не згадувалося.

Після смерті Анни на престол зійшла нова - німецька Ганноверська династія. Георгу 1, коронованому на англійський престол, було вже 54 роки. Новий король так і не спромігся достатньо оволодіти англійсь­кою мовою, зі своїми міністрами спілкувався латиною, а на засідання парламенту взагалі не приходив. У роки його правління на зміну ко­лишній Таємній раді приходить кабінет міністрів (сам термін «кабі­нет» виник значно пізніше.- Авт.).

Суть зміни полягала у тому, що члени Ради призначалися королем з власної ініціативи, а міністрів пропонував парламент з числа осіб, наділених його довір'ям. Уже Георг І участі в роботі свого кабінету міністрів не брав. Утвердився принцип затвердження міністрів коро­ною за рекомендацією партії парламентської більшості. Прем'єрство лідера вігів Уолполля (1721-1742) тривало понад 20 років, він фактично відтіснив на другий план королів Георга І (1714-1727) та Георга II (1727-1760). За Уолполля кабінет міністрів дістав свого офіційного главу (раніше дану роль виконував сам король). Цей глава був ліде­ром провідної партії парламенту, а не королівським висуванцем. На­решті, Уолполль створив ще один важливий конституційний преце­дент. Він пішов у відставку зі своїми колегами після того, як його партія втратила парламентську більшість. Уолполля вважають пер­шим англійським прем'єр-міністром.

Використавши заколот у Шотландії 1715-1716 pp., парламент са­мовільно подовжив термін своїх повноважень із 3 до 7 років, що також стало ознакою часу. Фактично, парламент ставав усе більш неза­лежним не лише від короля і королівської влади, але й від більшості населення країни (з 7,5 млн тогочасного населення Англії виборців налічувалося усього 150 тис. чол.). Офіційні парламентські протоколи не публікувалися, більше того - запис і публікація парламентських промов приватними особами переслідувалися у судовому порядку.

У XVIII ст. у гілці виконавчої влади утверджується принцип «від­повідального уряду». З Таємної ради виокремлюється кабінет мініст­рів - орган, який формально не існує ні в законі, ні навіть у теорії. Його засідання проходять таємно, не було навіть постійного місця проведення цих засідань (резиденція на Даунінг-стріт, 12, з'явилася не раніше кін. XIX ст.- Авт.). Спочатку до його складу входила відносно вузька група вищих сановників: прем'єр, лорд-канцлер, лорд-охо-ронець печатки, лорд-голова Таємної ради, держсекретар, скарбник. Далі додаються перший лорд Адміралтейства і військовий міністр (він же міністр у справах колоній). Це був уже не механічний набір людей із власними симпатіями і концепціями, а згуртована група однодумців з числа представників партії парламентської більшості. Король не міг відправити у відставку свого «королівського міністра», оскільки це б означало бурхливий конфлікт з парламентом. Разом з тим, жодний уряд не міг проводити свою політику без мовчазної згоди палати общин чи, принаймні, її більшості.

Георг III (1760-1820) на початку свого правління спробував диктувати власну волю парламенту. У 1761 р. молодий (22 роки) король створив «міністерство королівських друзів» з числа фаворитів-придворних, без попереднього схвалення міністерських кандидатур у парламенті. Утримуватися при владі цьому міністерству (прем'єри Б'ют у 1761-1763 pp. таГренвілль у 1763-1764 pp.) вдавалося з допомогою хабарів депутатам та політичного терору (справа депутата Уілкса). Проте уже кабінет Норта (1770-1782 pp.) був скинений з нечуваним скан­далом, викликаним поразкою у війні з північноамериканськими ко­лоніями.

У 1783 р. прем'єр-міністром Англії стає 25-річний Уїльям Пітт Молодший (по 1801 p., а потім і в 1804-1806 pp.). Політичне довголіття цього непересічного політика було пов'язане з війною, яку Англія в союзі з іншими монархами Європи вела проти революційної Франції. Поруч з удосконаленнями системи «вільної торгівлі», поліпшенням управління колоніями тощо, Уїльям Пітт Молодший урегулював відносини уряду з парламентом. Ставши де-факто незалежним від королівської влади, кабінет міністрів перебував у прямій залежності від парламенту. Розкол парламентської більшості призводив до кризи кабінету і його відставки, що не завжди було доцільно з огляду на ті чи інші причини, зокрема, на міжнародну обстановку. Новий прем'єр поступово утвердив порядок, за яким уряд може розпустити парламент у разі конфлікту законодавчої і виконавчої влади. Якщо ж і наступний склад депутатського корпусу, обраного на нових виборах, виступає за розпуск уряду, кабінет міністрів повинен піти у відставку.

Вперше розпуск парламенту в інтересах збереження кабінету міні­стрів відбувся у 1784 р. Нові вибори Пітт Молодший виграв. У 1785 р. палата общин прийняла аж 5 резолюцій про недовір'я уряду Пітта, але до загострення відносин справа уже не дійшла. Надалі уряд засто­совував своє право оголошувати позачергові парламентські вибори лише тоді, коли був впевнений у власному успіху. Дрібні конфлікти з парламентом ігнорувалися. Вперше уряд потерпів поразку на достро­кових виборах 1834 р.

Цікаво, що новий кабінет лорда Мельбурна продовжував ігнорува­ти парламентські наскоки, подібно до своїх попередників. З 1834 по 1840 pp. цей уряд 58 разів зазнавав поразку у парламенті під час роз­гляду тих чи інших питань, але у відставку уперто не йшов. Загалом на цьому не надто наполягали і самі парламентарі.

Вдруге уряд невдало для себе розпустив парламент у 1847 p., про­гравши наступні вибори. Цей урок був врахований обома сторонами -«вибори - річ дуже дорога, і, у разі невдачі,- дуже образлива». Поступово встановлюється така практика: партія, яка перемогла на чергових виборах, формує уряд. Надалі цей уряд діє автономно. На­віть у випадку розколу у рядах фракції більшості сама фракція нама­гається не доводити справу до відвертого конфлікту з урядом та до позачергових виборів. Це, в свою чергу, вимагає консолідації у лавах парламентської більшості. Внутрішні конфлікти не виносяться назовні, вони усуваються засобами взаємних консультацій і поступок всереди­ні самої фракції. Уряд намагається уникати конфліктів з парламент­ською більшістю, утримуючись від застосування свого права на ого­лошення дострокових виборів, навіть якщо йому не вдається провести через парламент ті чи інші свої кроки. Це й зрозуміло — відкритий конфлікт піде на користь лише політичному конкуренту. Проте, з 1832 по 1867 pp. парламент 10 разів скидав прем'єрів, які переставали задовольняти вимоги більшості. Ці роки дістали назву «золотої ери англійського парламентаризму».

Але саме в цей час остаточно оформлюється англійська двопартійна (консерватори і ліберали) система: з'являються постійно діючі партійні центри, нового змісту набирає поняття партійної дисципліни. Здобуття депутатського мандату незалежними кандидатами без підтримки налагоджених партійних структур надзвичайно ускладнюється. Партії починають дорожити власною перемогою, уникають самої можливості дострокових виборів. Партійна дисципліна вимушує шукати компромісу з тими урядами, що були сформовані самою ж партією відразу після виборів. Склад такого уряду ще на етапі його формування узгоджується з таким розрахунком, щоб були враховані інтереси усіх партійних фракцій. Кабінет міністрів тим самим переживає ще одну принципову еволюцію - це більше не набір лідерів-особистостей, а компромісна група, в якій представлені усі партійні фракції - територіальні, станові тощо.

Таким чином, в кін. XVIII - серед. XIX ст. парламентська монархія в Англії зазнала таких змін і вдосконалень:

• монарх перестав бути фактичним главою виконавчої влади, після невдалих спроб формування кабінету міністрів Георг III само­усунувся;

• формування уряду як вищого органу державної виконавчої влади перейшло до рук парламентської більшості;

• конфлікти між урядами і парламентською більшістю поступово починають вирішуватися у кулуарах - надто висока ціна ризику до­строкових виборів;

• остаточно оформлюється двопартійна система, обрання незалеж­них депутатів без підтримки партійних структур ускладнюється мак­симально;

• уряд формується парламентською більшістю з урахуванням ін­тересів усіх її фракцій з метою запобігти можливому розколу у май­бутньому.