Іспанська та португальська колонізація. Організація управління колоніями

На початку XVI ст. подорожі Колумба та інших мореплавців від­крили мережу островів Вест-Індії. Європейці обстежили північну і значну частину східного узбережжя Південної Америки, більшу час­тину Карибського узбережжя Центральної Америки. Ще в 1494 р. (тобто через 2 роки після першого плавання Колумба!) між Іспанією та Португалією був укладений Тордвсільянський договір, який роз­межовував сфери їх територіальної експансії. Португалія остаточно відокремилася від Іспанії аж у ] 640 р, а до того часу перебувала у різ­них формах васальної залежності від Мадрида. В 1654 р. Кромвель уклав договір з Португалією, який фактично гарантував її незалежність від Іспанії, але поставив у залежне становище від Англії.

У нововідкриті землі з Піренейського півострова рушив потік авантюристів, які шукали золото і підданих. У 1513 р. Бальбоа пересік Панамський перешийок і вийшов до узбережжя Тихого океану, а Понсе де Леон відкрив Флориду - перше іспанське володіння в Північ­ній Америці. Кількома роками згодом був відкритий півострів Юкатан, а в 1519-1521 pp. іспанські конкістадори на чолі з Ернандо Кортесом завоювали Центральну Мексику, знищивши державу ацтеків і пов- ністю зруйнувавши їх столицю - Теночтітлан. У першій половині 30-х років XVI ст. іспанці, на чолі з Франсіско Піссаро та Дієго де Альмагро, завоювали Перу,- основну територію цивілізації інків. Ру­хаючись далі на південь, іспанські завойовники на чолі з Альмагро вторглися в 1535-1537 pp. в межі країни, яку вони назвали Чилі (до­слівно - «холод»), але тут наштовхнулися на опір войовничих аруканів. Опір відчайдушних індіанців міг, як відомо, лише ненадовго стримати озброєних вогнепальною зброєю загарбників, адже за рік - два нова хвиля пожадливих завойовників домоглася свого.

У цей же час розпочалася колонізація Бразилії португальцями. На початку 40-х років Орельяна досяг річки Амазонки і спустився за її течією до Атлантичного океану. На обширні території Нового Світу зазіхали й інші європейські держави: Англія, Франція, Голландія, що прагнули захопити різні території Південної та Центральної Америки, а також Вест-Індію. Між колонізаторами розпочалася запекла боротьба за нові, ще не відкриті, та за вже захоплені іншими державами колонії. Острови Вест-Індії протягом XVI-XVII ст. неодноразово переходили від однієї держави до іншої.

З іспанських володінь в Північній та Центральній Америці в 1535 р. було створене віце-королівство Нова Іспанія зі столицею в Мехико, збудованому іспанцями на місці зруйнованого ними Теночтітлана. До складу віце-королівства наприкінці XVIII ст. входили уся сучасна Мексика та південна частина сучасних США (штати Техас, Каліфор­нія, Нью-Мексико, Арізона, Невада, Юта, частина Колорадо і Вайо-мінга). Іспанські колонії в Південній Америці (крім Венесуели на Ка­рибському узбережжі) та південно-східна частина Центральної Аме­рики (Панама) утворили в 1542 р. віце-королівство Перу з столицею в м. Ліма (засноване в 1535 p.). Деякі області, які номінально входили до складу того чи іншого віце-королівства, були насправді самостійними політико-адміністративними одиницями, якими управляли генерал-капітани.

Так, більшу частину Центральної Америки (за винятком Юкатана, Табаско, Панами) займало генерал-капітанство Гватемала. Володіння Іспанії в Вест-Індії та на узбережжі Карибського моря до другої пол. XVIII ст. складало генерал-капітанство Санто-Домінго.В межах віце-королівства Перу до 30-х років XVIII ст. існувало генерал-капітанство Нова Гранада зі столицею в м. Богота. В найбільших центрах іспансь­кої колонізації засновувалися спеціальні адміністративно-судові колегії - аудієнсії. Територія, що перебувала під юрисдикцією певної аудієнсії, становила собою ще й визначену адміністративну одиницю. Становище та повноваження губернатора (одночасно він міг бути і главою аудієнсії) тої чи тої колонії визначалося багатьма факторами: віддаленістю від адміністративного центру віце-королівства чи гене-рал-капітанства, військовим значенням колонії тощо. Так, Парагвай, відрізаний від моря і приречений на ізоляцію, номінально до 1776 р. входив до складу віце-королівства Перу і підлягав аудієнсії Чаркас, а фактично управлявся губернатором, якого обирали місцеві жителі. Сюди масово сунули єзуїтські місіонери, допомагаючи тим самим здійсненню іспанської колонізації. Лише з отриманням незалежності у 1811 р. у Парагваї були ліквідовані численні чернечі ордени та їхня духовна експансія.

У 1739 р. у віце-королівство була реорганізована Нова Гранада. До складу цього третього іспанського віце-королівства увійшли також території, що перебували під аудієнсією Панами та Кіто. Куба в 1764 р. була виділена в самостійне генерал-капітанство. В 1776 р. утворилося четверте іспанське віце-королівство Ріо-де-ла-Плата (Буенос-Айрес та інші провінції сучасної Аргентини, Парагвай, сучасна Болівія). Наступного року було створене генерал-капітанство Венесуела зі столицею в Каракасі. В 1778 р. ранг генерал-капітана отримав губернатор Чилі.

Схема управління іспанськими колоніями відповідала ладу іспан­ської абсолютної монархії. Вища влада в кожній колонії належала віце-королю чи генерал-капітану. Йому були підпорядковані і губернатори провінцій. Містами та сільськими округами правили корехі-дори та старші алькальди, індіанськими селищами - спадкові старійшини (касики), а у подальшому - виборні старости. У 80-х роках XVIII ст. в Іспанській Америці був введений адміністративний поділ на інтендантства, що складалися з округів. Відповідно, в Новій Іспанії було створено 12 інтендантств, в Перу та Ріо-де-ла-Платі - по 8, в Чилі - 2. Віце-королі та генерал-капітани користувалися широкими повноваженнями: призначали та зміщували губернаторів і інших чи­новників, розпоряджалися скарбницею, керували збройними силами, видавали загальнообов'язкові розпорядження для населення тощо. Вони ж затверджували священиків, чиї кандидатури пропонувалися єпископами (подібна схема мала місце і у метрополії). За свої дії віце-королі і генерал-капітани звітували лише перед королівським урядом в Мадриді та Верховною радою у справах колоній. Найважливіші рішення та рекомендації віце-короля чи генерал-капітана підлягали затвердженню іспанським королем.

На аудієнсії, окрім судових функцій, було покладено й нагляд за діяльністю адміністративного апарату, але самі аудієнсії були лише дорадчими органами при віце-королі чи генерал-капітані. В більших містах існували муніципальні органи - кабільдо або аюнтам'єнто, які завідували міськими фінансами, розглядом карних та цивільних справ, благоустроєм населеного пункту. їхня діяльність також повністю контролювалася колоніальною адміністрацією в особі віце-короля чи його губернаторів.

Португальською колонією Бразилія, столицею якої було м. Байя (з 1763 р. Ріо-де-Жанейро), первісно управляв генерал-губернатор, а з другої половини XVII ст.- віце-король та підпорядковані йому гу­бернатори провінцій.

Важливим елементом в системі управління іспанськими та порту­гальськими колоніями до часу набуття ними незалежності залишалася католицька церква. Духовенство володіло численними привілеями: звільнялося від сплати податків та користувалося правом особливої юрисдикції з карних справ (фуеро).

Монархи Піренейського півострова розглядали свої колонії в Ла­тинській Америці як джерела постачання цінними металами та про­дуктами плантаційного сільського господарства. Побоюючись конку­ренції і намагаючись економічно прив'язати колонії до метрополій, Мадрид та Лісабон не тільки всіляко гальмували розвиток місцевої промисловості, але й заборонили вирощування в колоніях винограду, оливок, льону тощо. Були безжалісно вирубані виноградники і наса­дження тутових дерев, на яких розводилися шовкові черви. Дозволя­лося вивозити лише ті сільськогосподарські культури, які не вирощу­валися в Європі (наприклад, какао). В колоніях була встановлена державна монополія на продаж солі, спиртних напоїв, тютюнових виробів, гральних карт, гербового паперу, пороху та інші товарів.

Найсуворішим чином заборонялися торговельні зносини колоній з іншими державами. Всі експортно-імпортні операції між Старим і Новим Світом обкладалися надзвичайно високими митами, причому аж до кінця XVIII ст. усі торговельні кораблі в Європу з цих колоній і у зворотному напрямі йшли лише у складі військових флотилій. Існувало два маршрути таких флотилій: перший з іспанської Севільї (починаючи з 1717 р. - з Кадіса) до Картахени в Новій Гранаді та другий звідти ж до мексиканського порту Веракрус. Зрозуміло, такі обмеження диктувалися як небезпекою піратства і каперства, так і бажанням метрополії монополізувати зовнішню торгівлю колоній.

Іспанські колонії в Америці отримали право вести торгівлю між со­бою аж у 60-80-х роках XVIII ст. Уряд Карла III (1759-1788) відмо­вився від системи флотилій, а також скасував деякі мита та зменшив розміри інших. За цього ж короля з усіх володінь Іспанії були вигнані ченці-єзуїти, скорочено відрахування до державної скарбниці з видобутку благородних металів (з 1/5 до 1/10 видобутого), проведено адмі­ністративну реформу. Приблизно в цей же час в Португалії проходить реформістська діяльність маркіза Помбала. Для Бразилії вона оберну-* лася вигнанням єзуїтських місій з цієї колонії, скасуванням рабства індіанців, дозволом засновувати мануфактури, створенням торговель­них компаній, яким надавалися монопольні права. Реформи Карла III в Іспанії та маркіза Помбала в Португалії були проявом політики т. зв. просвіченого абсолютизму - модного повітря тогочасної Європи (Ма-рія-Терезія в Австрії, Катерина II в Росії тощо). В Португалії ці рефор­ми припинилися після відсторонення Помбала від влади (після смерті Хозе І (1750-1777) королева Марія (1777-1789) віддала всемогутнього міністра до суду і вигнала з країни), в Іспанії - по смерті Карла III та початку Великої Французької революції. В скорому часі більшість ре­форм просвіченого абсолютизму в Іспанії та Португалії було скасовано. У зв'язку з масовим винищенням індіанців та втечею уцілілих племен у важкодоступні місцевості виникла нестача робочих рук. З XVI ст. іспанські та португальські завойовники починають ввозити негрів-рабів з Африки. На островах Вест-Індії, в прибережних районах Нової Гранади і Венесуели, в португальській Бразилії негри-раби становили більшість безпосередніх^ виробників, а спосіб виробництва відповідав рабовласницькому. Його специфічною формою стало плантаційне рабство.

Що ж стосується місцевого індіанського населення, то значна його частина була прикріплена до помість, чиїм власникам ці індіанці пе­редавалися під опіку (енком'єнда) нібито для долучення до досягнень європейської культури і християнської релігії. Індіанці обкладалися оброком (переважно натуральним) на користь своїх енкомендеро (ті, в свою чергу, чверть цього оброку вносили до державної казни).

Іспанське законодавство забороняло вимагати від індіанців вико­нання особистих повинностей (на зразок панщини), але в Чилі, Пара­гваї та інших провінціях Ріо-де-ла-Плати вони були офіційно узаконені, а в Новій Іспанії та Перу, незважаючи на офіційну заборону, широко практикувалися. Тим самим, якщо завезені з Африки негри опинялися в Латинській Америці на становищі рабів, то становище місцевого індіанського населення було напівкріпосним. Частина індіанців перебувала під безпосередньою владою корони і управлялася королівськими чиновниками. З них збиралися податки. Вони не мали права змінювати місце проживання без дозволу властей. Ці індіанці безплатно або за символічну оплату відбували трудову повинність (міта в Перу, репартім'єнто в Мексиці), яка полягала у виділенні певної кількості чоловіків для роботи на рудниках і плантаціях, догляду за худобою, будівництва мостів і доріг. Такі індіанці були своєрідним аналогом державних селян в Європі часів кріпосного ладу.

Наприкінці XVI ст. в Латинській Америці з'являються перші пеони - спадкові боргові раби, які користувалися землею на умовах «оренди». Поруч з сільським господарством система спадкового бор­гового рабства практикувалася на рудниках і мануфактурах. Джере­лом поповнення класу пеонів були, переважно, пограбовані і обдурені індіанці, а також метиси. Закабаления пеонів вчиняли не лише при­ватні особи, а й церква.

Привілейовану верхівку населення латиноамериканських колоній становили прибулі з Європи - іспанці і португальці, переважно вихідці з дворянства. Вони гордилися своїм походженням і вважали себе ви­щою расою не тільки стосовно негрів чи індіанців, але й відносно крео­лів. Креолами в Америці первісно називали нібито «чистокровних» по­темків європейців, насправді ж більшість з них мала ту чи іншу доміш­ку індіанської або й негритянської крові. З цього середовища вийшла переважна частина місцевих поміщиків, чиновників середньої руки, власників мануфактур та торговельних закладів. Згодом саме креоли, а не чистокровні індіанці чи негри, стануть основною рушійною силою антиколоніальних революцій XIX ст. в країнах Латинської Америки.

Крім креолів та колоністів європейського походження, значну час­тину населення іспанських та португальських колоній становили мети­си, мулати і самбо - особи з фіксованою домішкою індіанської або нег­ритянської крові. Вони, як і їх «неповноцінні» предки, були позбавлені багатьох громадянських прав: не могли претендувати на чиновницькі та офіцерські посади, брати участь у виборах муніципальних органів тощо. Ця категорія населення поповнювала лави дрібних торгівців, осіб вільних професій, дрібних землевласників тощо.

Вся історія Латинської Америки колоніальної епохи - це низка безкінечних повстань індіанців та негрів-рабів (уже з XVI ст.). В 1630 р. в Пернамбуку (Бразилія) негри-втікачі навіть заснували Пальмарес (Пальмову республіку).