3. Методи дослідження дисципліни.

Під методом дослідження дисципліни розуміють спосіб вивчення її предмету. До основних методів дослідження політичної економії належать: діалектичний, структурно-функціональний, емпіричний, метод наукової абстракції, аналіз і синтез, індукція та дедукція, метод єдності історичного і логічного, статистичні спостереження, економіко-математичні методи тощо.

Діалектичний метод базується на використанні законів і принципів філософії: – пізнання явищ і процесів відбувається у їх взаємозв‘язку і взаємозалежності та в стані безперервного руху (закон заперечення заперечення); – накопичення кількісних змін зумовлює перехід до якісних; – джерелом розвитку є єдність і боротьба протилежностей.

Структурно-функціональний метод розглядає будь-яке економічне явище як системне і цілісне. Цей метод зосереджує увагу на функціональних зв‘язках між структурними елементами системи.

Емпіричний метод базується на основі узагальнення емпіричних фактів, тобто фактів одержаних дослідним шляхом.

Метод наукової абстракції полягає у пізнанні процесів і явищ, виокремлюючи основні, сталі, стійкі, типові, найсуттєвіші ознаки і не звертаючи уваги на другорядні, одиничні, випадкові, неістотні ознаки.

Аналіз – це метод, за яким відбувається умовне розділення цілого на частини з подальшим дослідженням кожної з частин. Синтез – це зворотній процес, що передбачає формування цілісної уяви про предмет або явище.

Індукція – це метод, за яким на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне. Дедукція – являє собою перехід від загального до конкретного.

Метод єдності історичного і логічного полягає у вивченні явищ і процесів у їх історичні та логічній послідовності.

4. Виникнення і розвиток політичної економії як науки.

Економічні явища завжди привертали до себе увагу вчених через існування практичних потреб регулювання економічного життя, впливу на нього в потрібних напрямках. Тому ще в античному світі економічне вчення досягло значного розвитку, про що свідчать численні економічні трактати мислителів Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. Як самостійна наука політична економія сформувалась на початку ХV ст. в період зародження капіталістичного ладу. Термін «політична економія» вперше був застосований французьким економістом Антуа де Монкретьєном у його праці «Трактат політичної економії» (1615 р.). Науковець був представником першої школи політичної економії – меркантилізму, послідовники якої вважали торгівлю, особливо міжнародну, єдиним джерелом багатства.

В епоху промислового перевороту формувалася класична школа політичної економії, основна увага прихильників якої концентрувалася вже не на сфері обігу, а на сфері виробництва. При цьому перші представники французького класичного напряму – фізіократи обмежились дослідженням ролі лише сільськогосподарського виробництва. Цей недолік виправили представники англійської класичної школи Адам Сміт та Давид Рікардо, котрі в своїх працях в центр економічної системи поставили процес будь-якого виробництва, а не лише сільськогосподарського, висунули ідею поєднання особистих і суспільних економічних інтересів. Класична школа вперше формулювала економічні закони (закон трудової вартості), обґрунтувала систему понять і категорій, що являють собою наукове відображення економічних процесів.

В середині ХІХ ст. виникає марксистська політична економія, в рамках якої досліджувались виробничі відносини людей у їх взаємозв‘язку з продуктивними силами, вивчались суспільні суперечності, класова боротьба. К. Маркс створив вчення про суспільно-економічні формації, закономірності їх розвитку та причини їх зміни.

Велике значення для розвитку політекономії мали праці видатного англійського економіста А. Маршалла, який у 1890 р. опублікував працю «Принципи економічної науки». Вона започаткувала новий напрям в політекономії – неокласичний. Об‘єктом неокласичного вчення є поведінка «людини економічної», котра як продавець робочої сили, споживач чи підприємець намагається максимізувати свій дохід і звести до мінімуму витрати. Основною категорією аналізу неокласиків є теорія граничної корисності.

Значним в розвиток економічної науки був внесок Дж. Кейнса, який вважав, що без активного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів господарство країни не зможе ефективно розвиватись і долати кризові явища.

Поєднання окремих ідей неокласиків і кейнсіанства привело до виникнення неокласичного синтезу, видатним представником якого був Поль Самуельсон. У своїй праці «Економікс» він висвітлив принципи неокласичного синтезу, які спираються на раціональне сполучення елементів двох зазначених напрямів.

На початку ХХ ст. виникає інституціоналізм – напрям політичної економії, в рамках якого основне значення приділялося аналізу ролі інститутів (держава, профспілки, податки, юридичні норми тощо) в ухваленні економічних рішень та в економічній діяльності.

До сучасних напрямів економічної науки відносять: неокласицизм (монетаризм і неолібералізм), неокейнсіаство та неоінституціоналізм.