Імунопатологічні процеси

Згідно з визначенням А.І.Струкова, В.В.Серова (1993), імунопатологічними є процеси, виникнення яких зумовлене порушенням функції імунокомпетентної системи (лімфоїдної тканини).

Морфологія порушень імуногенезу (імунологічного гомеостазу) стосується як тимуса, так і периферійної лімфоїдної тканини і зумов­лена двома видами імунних реакцій: гуморального та клітинного типу (схема XXIV).

Патологія тимуса проявляється у вигляді його аплазії, гіпо- та дисплазії, акцидентальної інволюції, атрофії, тимомегалії, а також гіперплазії з лімфоїдних елементів.

Зазначені зміни можуть мати спадковий або набутий характер, характеризуються зменшенням або збільшенням маси та об'єму залози і структурними змінами її складових елементів.

Зміни периферійної лімфоїдної тканини спостерігаються при антигенній стимуляції та спадковій її недостатності. При антигенній стимуляції (сенсибілізації) організму зміни периферичної лімфоїдної тканини проявляються макрофагальною реакцією, гіперплазією лімфоцитів з подальшою плазмоцитарною їх трансформацією. Ці зміни супроводжуються підвищенням проникливості судин мікроциркуляторного русла, набряком інтерстицію, нагромадженням у ньому білково-полісахаридних речовин. Особливо виражені вони при антигенній стимуляції в лімфатичних вузлах та селезінці.

Реакції гіперчутливості — це місцеві імунні (алергічні) реакції, що відбуваються в сенсибілізованому організмі.

Розрізняють 5 механізмів, з якими пов'язані реакції гіперчутли­вості:

1. Зумовлений алергічними антитілами, або реагінами. Вони фіксуються на поверхні клітин (базофіли, лаброцити), які виділяють медіатори, що призводить до розвитку гострого запалення — анафі­лактичної реакції негайного типу.

2. Зумовлений розвитком цитотоксичного або цитолітичного ефекту циркулюючих у крові антитіл або комплементу на поверхні відповідних клітин крові — цитотоксичні реакції.

3. Зумовлений токсичною дією на клітини циркулюючих у крові імунних комплексів, що характеризується активацією компонентів комплементу та розвитком реакції імунних комплексів.

4. Зумовлений дією на тканини ефекторних клітин — лімфоцитів-кілерів та макрофагів, у результаті чого виникає цитоліз.

5. В основі цього механізму лежить розвиток грануломатозу.

Таким чином, одні імунологічні механізми є проявом гумораль­ного імунітету (антитіла, компоненти компліменту, комплекси антиген-антитіло), інші — клітинного імунітету (лімфоцити та мак­рофаги).

Залежно від цього розрізняють:

- реакції гіперчутливості негайного типу є проявом гуморального імунітету;

- реакції гіперчутливості уповільненого типу є проявом клітинного імунітету.

Реакції гіперчутливості морфологічно представлені імунним запаленням.

Імунне запалення - це судинно-мезенхімальна реакція на імунне пошкодження, на імунну альтерацію. Виходячи з цього, необхідно вважати, що альтерація при імунному запаленні є специфічною, а сама реакція на імунне пошкодження неспеци­фічною. Тому і розрізняють відповідно: специфічну та неспецифічну, власне запальну, стадії імунного запалення (А.І.Струков, 1979).

Для імунного запалення характерно, що воно:

- виникає в сенсибілізованому організмі (тканинах) і відрізня­ється від звичайного запалення як кількісними, так і якісними

ознаками;

- в основі його лежать певні імунопатологічні механізми;

- у розвитку його лежить взаємодія гуморальних та клітинних механізмів (факторів);

- має схильність до "самопідтримаиня" та безперервного пере­бігу з появою періодів загострення та ремісій.

Характер імунного запалення, тобто морфологія реакцій гіпер­чутливості, повністю залежить від особливостей імунопатологічних механізмів. При цьому в основі реакцій гіперчутливості негайного типу лежать цитотоксичні та цитолітичні реакції, а також реакції токсичних імунних комплексів. В основі реакцій гіперчутливості уповільненого типу лежить грануломатоз.

Основою гострого імунного запалення є реакція гіперчутливості негайного типу, основою хронічного імунного запалення є реакція гіперчутливості уповільненого типу.

При гіперчутливості негайного типу має місце преваліювання альтеративно-ексудативних змін над репаративними процесами. Характерним для цього типу реакції є фібринозний або фібринозно-геморагічний ексудат. Проліферативно-репаративні процеси прояв­ляються проліферацією ендотелію, перителію (адвентиції) судин і за часом збігаються з появою мононуклеарно-гістіоцитарних елемен­тів, що відображає елімінацію імунних комплексів та початок репара-тивних процесів. Найчастіше це має місце при феномені Артюса, а також при сифілісі, туберкульозі, системному червоному вовчаку, гломерулонефриті та ін.

При гіперчутливості уповільненого типу беруть участь два види клітин: сенсибілізовані лімфоцити та макрофаги. Морфологічним проявом цієї реакції може бути грануломатозне запалення.

У механізмі розвитку імунних реакцій (імуногенез), як зазна­чалося, слід розрізняти гуморальну імунну реакцію та клітинну імунну реакцію.

У гуморальній імунній реакції розрізняють три фази: аферентну, центральну та еферентну.

Аферентна фаза включає проникнення антигена в організм та передачу про нього відповідної інформації лімфоїдній тканині. На цій стадії має місце фагоцитоз антигена клітинами крові та системи моноцитарних фагоцитів. Після "пасажу" антигена через макрофаг звільняються його детермінанти, що розпізнаються Т-лімфоцитами-хелперами і відповідна інформація про антиген передається лімфоїдній тканині. На рівні центральної фази розвитку імунної реакції має місце "запам'ятовування" інформації тимусом та передача її В-клітинам лімфоїдної тканини. Як вважають А.І.Струков, В.В.Серов (1979), в цей період розвитку процесу є багато гіпоте­тичного, але твердо встановлено, що посередником між антигеном та В-клітинами є Т-лімфоцити. Еферентна фаза в основі своїй має проліферацію імуннокомпетентних клітин В-залежної лімфоїдної тканини, що характеризується гіперплазією гранулярної ендоплаз­матичної сітки (піронінофільні клітини). Ці клітини перетворюються у плазмобласти та плазмоцити, виникає плазматизація лімфоїдної тканини.

Таким чином, гуморальна імунна реакція характеризується утворенням специфічних антитіл, що здатні зв'язувати антиген (реакція антиген — антитіло), утворюючи імунні комплекси, які фагуються макрофагами (імунний фагоцитоз) і в подальшому елімінуються.

Клітинна імунна реакція також складається з трьох фаз.

У першій фазі встановлюється контакт лімфоцита з антигеном, в результаті чого відбувається його сенсибілізація. Сенсибілізовані Т-лімфоцити (імунні лімфоцити) передають відповідну інформацію про природу антигена лімфоїдній тканині.

У другій фазі відбувається проліферація та бластна трансфор­мація Т-клітин лімфоїдної тканини. Бластні клітини, що утворю­ються, відрізняються від плазмобластів своєю ультраструктурою та гісто-ензиматичними властивостями, в них висока активність лізосомальних фосфатаз. Крім того, вони не здатні утворювати антитіла.

Третя фаза характеризується розвитком реакції сенсибілізо­ваного лімфоцита з антигеном, що найчастіше має клітинне (тка­нинне) походження: відбувається цитопатичнадія на антиген ("клітину-мішень"). На плазмолемі Т-лімфоцита містяться так звані цитофільні антитіла (рецептори лімфоцита), які забезпечують взаємодію сенсибілізованого лімфоцита з антигеном ("клітиною-мішенню"). У результаті виділення лімфоцитами лізосомальних ферментів відбувається знешкодження антигена. Лімфоцити виділяють також медіатори клітинного імунітету (гуморальні фактори), за допомогою яких до процесу знешкодження антигена залучаються і макрофаги, що забезпечують імунний фагоцитоз. Між лімфоцитами та макрофагами з'являються цитоплазматичні містки, виникають тісні контакти (схема XXV).

Таким чином, клітинна імунна реакція спрямована на знищення антигена сенсибілізованими лімфоцитами та макрофагами. При антигенній стимуляції ця реакція (як і гуморальна імунна реакція) супроводжується пошкодженням клітин та тканини і розвитком імунного запалення, яке лежить в основі аутоімунних захворювань.

Аутоімунні захворювання - в основі своїй мають розвиток аутоімунізації, тобто агресії аутоантитіл, циркулюючих в крові імун­них комплексів, до складу яких входить аутоантиген, та ефекторних імунних клітин (Т-лімфоцитів-кілерів) щодо антигенів власних тканин організму. Аутоімунні захворювання інакше називають аутоагресивними.

Розрізняють дві групи аутоімунних захворювань:

1. Органоспецифічні аутоімунні захворювання.

2. Органонеспецифічні аутоімунні захворювання.

Органоспецифічні аутоімунні захворювання розвиваються у зв'язку з пошкодженням фізіологічних бар'єрів імунологічне відо­кремлених органів. Це призводить до розвитку реакції імунної системи організму на незмінені антигени цих органів утворенням аутоантитіл та сенсибілізованих лімфоцитів. Такими органами, до яких немає імунологічної толерантності, є тканина щитовидної зало­зи, головний мозок, нерви, яєчки, наднирникові залози, очі. В умовах патології у зазначених органах виникають морфологічні зміни, характерні для реакції гіперчутливості уповільненого типу: тканини інфільтруються лімфоцитами, паренхіматозні елементи гинуть, розвивається склероз.

До цієї групи належать: тиреоїдит (хвороба Хашімото), енцефаломієліт, поліневрит, розсіяний склероз, асперматогенія, симпа­тична офтальмія.

В основі органонеспецифічних аутоімунних захворювань лежать порушення контролю лімфоїдною системою імунологічного гомеостазу організму. Ауто імунізація при цьому виникає щодо анти­генів багатьох органів та тканин, у яких виникають морфологічні зміни, характерні для реакцій як уповільненого, так і негайного типу.

До цієї групи відносять групу ревматичних захворювань: сис­темний червоний вовчак, ревматоїдний артрит, системну склеро­дермію, дерматоміозит та ін.

До аутоімунних захворювань проміжного типу, тобто захво­рювань аутоімунної природи, наближених до вище зазначених типів відносять цукровий діабет І типу, тиреотоксикоз та ін.

Розрізняють також захворювання з аутоімунними порушеннями: поява аутоантигенів при них виникає як результат змін антигенних властивостей тканин та органів, денатурації тканинних білків (при опі­ках, опроміненні, травмі, хронічному запаленні, вірусній інфекції).

Імунодефіцитні синдроми є крайнім проявом недостатності імунної системи.

Вони можуть бути: первинними (спадковими та набутими), а також вторинними, які розвиваються у зв'язку з різними захво­рюваннями.

У сучасних умовах найважливіше значення має синдром набу­того імунного дефіциту, або СНІД.