Паренхіматозні дистрофії

Паренхіматозні дистрофії характеризуються нагромадженням у цитоплазмі білків, жирів та вуглеводів, що супроводжується зни­женням функції ферментних систем та появою певних структурних змін у клітинах (схема V).

Паренхіматозні білкові дистрофії (диспротеїнози) При білкових паренхіматозних дистрофіях білок тканинних елементів або набуває у фізичному та морфологічному аспектах іншого, ніж в нормі, вигляду (зерниста дистрофія), або ніби розчиня­ється в надлишковій кількості води (гідропічна дистрофія), або ж, нарешті, обмін його відбувається надзвичайно інтенсивно та нерівно­мірно з появою його продуктів в звичайних місцях (патологічне зроговіння).

В основі цих процесів лежить денатурація білків цитоплазми, зміна дисперсності колоїдів (порушення розчинності білків), пору­шення осмотичних або дифузійних співвідношень між клітиною та навколишнім середовищем, зміна концентрації іонів або, нарешті, нагромадження ненормальних продуктів білкового обміну.

Розрізняють такі види диспротеїнозів:

1. Зерниста дистрофія;

2. Гіаліново-крапельна дистрофія;

3. Гідропічна (водяночна, вакуольна) дистрофія;

4. Рогова дистрофія.

Перші три форми диспротеїнозів можна розглядати як послідовні стадії розвитку пошкодження клітини, що призводять до незворотних змін типу коагуляційного або колікваційного некрозу. А.І. Струков, В.В. Серов (1993) заперечують можливість самостійного існування "зернистої дистрофії". Вони вважають, що електронномікроскопічно та гістохімічно в основі "зернистої дистрофії" лежить не нагромад­ження білків у цитоплазмі, а гіперплазія ультраструктур клітин парен­хіматозних органів як результат їх функціонального перевантаження у відповідь на різноманітні подразнення; гіперплазовані ультра­структури клітини і виявляються, на думку авторів, світлооптично як білкові гранули.

В окремих випадках це, можливо, і може мати місце. Але залиша­ється незрозумілим правомірність цього положення у випадках, коли в умовах субкомпенсації трьох вище зазначених субклітинних систем (при зниженні функції) може існувати протилежний активний процес гіперплазії їх ультраструктур.

Зерниста дистрофія

Уперше описана ця дистрофія Р. Вірховим, який на основі макроскопічних змін назвав її тьмяним набуханням внутрішніх органів. Найчастіше вона трапляється в м'язі серця, у нирках та печінці. Зовні органи мають тьмяний відтінок, збільшені в розмірах та масі, капсула їх (зокрема, нирок) напружена, консистенція в'яла, на розрізі паренхіма нагадує м'ясо, опущене в окріп.

Мікроскопічне у цитоплазмі клітин спостерігається нагромад­ження різних за розміром зерен білкової природи (дають гістохімічну реакцію за методом Даніелі та Мілона, розчиняються у слабких роз­чинах кислот та лугів). Клітини збільшуються в розмірах, цитоплазма їх стає непрозорою.

Електронномікроскопічно виявлено нагромадження білка в розширених канальцях цитоплазматичної сітки у вигляді дрібно­зернистого флокуляту середньої електронної щільності, збільшується кількість та розміри мітохондрій, в яких виникає дифузне набухання матріксу з дезорганізацією крист та дисоціацією їх мембран. Зов­нішня мембрана органел завжди залишається неушкодженою.

При мікроскопічному дослідженні нирок не всі клітини вияв­ляють характерні зміни. Найбільше вони виражені в епітелії звивистих канальців: клітини збільшені у розмірах, виступають у просвіти канальців, що різко звужені, щілиноподібної форми, містять гомо­генні або дрібнозернисті маси білка. Цитоплазма клітин тьмяна, непрозора, в ній з'являються різні за розмірами оксифільні зернятка, як правило, блідо зафарбовані (мал. 10). Білкова природа зерняток підтверджується позитивною пробою з оцтовою кислотою та гістохі­мічною реакцією на білок за Даніелі та Мілоном. Електронно-мікроскопічно виявляються набухання мітохондрій, вогнищева деструкція крист з дисоціацією їх мембран, просвітлення матриксу, розширення канальців цитоплазматичної сітки, в просвітах яких нагромаджується аморфний або дрібнозернистий матеріал (мал.11).

При мікроскопічному дослідженні печінки звертає на себе увагу нерівномірність зафарбування дольок. При цьому дистрофічні зміни, як правило, найбільш виражені в центральних їх відділах, менш помітні - на периферії. Крім того, вони бувають неоднаково виражені в двох сусідніх дольках, але у всіх випадках наявність дистрофічних змін визначається менш виразним забарвленням тканини, що залежить, у першу чергу, від слабкого зафарбування ядер гепатоцитів. У місцях дистрофічних змін порушується трабекулярна будова дольок, гепатоцити розрізнені або лежать у вигляді окремих комплексів. У цитоплазмі їх зустрічаються білкові зернятка, що не мають певної локалізації та інколи "маскують" ядра. Останні блідо зафарбовані, деякі з ознаками каріолізису, рідше — пікнозу. При важких формах пошкодження печінки (вірусний гепатит, токсична дистрофія печінки) виникають різних розмірів мікронекрози.

Причиною зернистої дистрофії є порушення крово- та лімфообігу, різноманітні інфекції та інтоксикації, що супроводжуються розвитком гіпоксії, і, як правило, мають зворотний характер: після усунення причин, що їх викликали, відбувається відновлення струк­тури та функції клітини. В окремих випадках зазначені зміни мають реактивний характер, тобто пов'язані з певними змінами функціо­нального стану клітини і, виходячи з цього, не повинні розглядатись як дистрофічні. Тому оцінка їх при зернистій дистрофії завжди повин­на мати комплексний характер.

Зерниста дистрофія нирок. Електронограма.

Гіаліново-крапельна дистрофія

Цей вид дистрофії найчастіше зустрічається в нирках, рідше - в печінці і дуже рідко — в серці.

Зовні органи, як правило, не зазнають змін. При мікроскопічному дослідженні у цитоплазмі клітин виявляються еозинофільні гранули, що розташовані дифузно (наприклад, в епітелії звивистих канальців нирок при нефротичному синдромі) або в перинуклеарній зоні (наприклад, в гепатоцитах - при цирозах печінки, алкогольному гепатиті). При вакуолізації спостерігається набухання, зниження загального вмісту хроматину, ядро перетворюється в пухирець, виповнений рідиною.

Електронномікроскопічно в цитоплазмі клітини виявляються скупчення гіалінових мас, що тісно пов'язані з лізосомами (нирки), представлені сітчастим, фібрілярним або дрібнозернистим осміофільним матеріалом - тільця Малорі ("алкогольний гіалін" в гепато­цитах). Вважається, що ці тільця є результатом спотвореного синтезу білка. Не виключено, що ультраструктурним еквівалентом ацидо­фільних гранул можуть бути також і гігантські мітохондрії (А.І.Струков, В.В.Серов та ін., 1982).

А. П. Авцин та ін. (1979) пропонують розрізняти окремі форми внутрішньоклітинного гіаліну: гіалоплазматичну, інтрацистернальну, лізосомальну та мітохондріальну. В основі їх лежить нагромадження в цитозолі та органелах осміофільного гранулярного та фібрилярного матеріалу. Гіаліноподібні краплі можуть зливатися між собою і виповнювати всю цитоплазму.

Гідропічна дистрофія

Цей вид дистрофії називається ще водяночною, або вакуольною. Зовні органи не змінюються. При мікроскопічному дослідженні цитоплазма просвітлена, містить вакуолі, виповнені прозорою рідиною. На початку процесу в ній з'являються дрібні крапельки, що в подальшому зливаються у великі краплі (мал. 12). Інколи цитоплазма повністю виповнена мікровезикулами і нагадує "бджоли­ні соти", в інших — у ній містяться одна або дві-три великі вакуолі різних розмірів або, навпаки, вся вона різко розріджена, а ядро ніби плаває в ній.

Електронномікроскопічно спостерігається значне розширення канальців цитоплазматичної сітки, фрагментація їх мембран, нагро­мадження в просвітах дрібнозернистого флокуляту середньої електронної щільності. Мітохондрії збільшені у розмірах, з ознаками вогнищевого або дифузного набряку матриксу, деструкцією крист та дисоціацією їх мембран (мал. 13).

Існують два можливих механізми процесу:

1) розвиток дистрофії пов'язаний з порушенням функції іонних насосів (Na+ — К+), у результаті чого підвищується проникливість плазмалеми, що супроводжується посиленим надходженням води в цитоплазму;

2) в основі дистрофії, навпаки, лежить затримка в клітині води, що утворюється в результаті окисно-відновлюючих процесів. Цьому сприяє недостатність АТФ (транспорт води є енергомістким проце­сом), а також затримка в цитоплазмі іонів Na+.

Таким чином, гідропічна дистрофія відображає порушення білково-водно-електролітичного обміну, що супроводжується змінами колоїдно-осмотичного тиску в клітині. Підвищення проникливості мембран, розпад ліпопротеїдних комплексів, активація ферментів лізосомальної системи можуть закінчуватися фокальним або тоталь­ним некрозом клітини.

Мал. ІЗ. Гідропічна дистрофія нирок (біоптат). Електронограма.

Рогова дистрофія

Цей вид дистрофії називається ще патологічнім зроговінням. При цій дистрофії спостерігається надлишкове утворення рогової речовини в клітинах, в яких вона утворюється і в нормі (багатоша­ровий епітелій шкіри — гіперкератоз, іхтіоз) (мал. 14), або ж рогова речовина з'являється там, де в нормі відсутня (зроговіння на слизових оболонках — лейкоплакія, "ракові перлини" - в плоскоклітинному ракові).

При ліквідації причини дистрофічний процес набуває зворот­нього характеру, при її пролонгації — закінчується некрозом клітини. Тривале існування патологічного зроговіння вогнищевого характеру (наприклад, лейкоплакія) може стати джерелом виникнення пухлини. Патологічне зроговіння шкіри поширеного характеру несумісне з життям (іхтіоз).

Причинами рогової дистрофії є хронічне запалення, авітаміноз, аномалії розвитку шкіри та ін.

Жирові паренхіматозні дистрофії (ліпідози)

Жир в організмі людини у фізіологічних умовах представлений у вигляді лабільної та стабільної форм.

До лабільного жиру належить, головним чином, той нейтральний жир, що утворює жирові запаси (депо) в жировій клітковині або з'являється в печінці і, інколи, в нирках у процесі їхньої функціо­нальної діяльності. Цей жир використовується організмом при нестачі харчування і потім знову поповнюється при його відновленні.

Стабільний жир також бере участь в обміні речовин, але на відміну від лабільного жиру, постійно перебуває в клітині — входить до складу її мембранних структур у складі ліпо-протеїдних комплексів, і кількість його в клітині залишається незмінною навіть при сильному голодуванні. Особливо багато такого жиру в нервовій системі.

У хімічному аспекті терміном "ліпіди" позначають усі жири, включаючи близькі до них за своїми фізико-хімічними властивостями сполуки, тобто "ліпоїди".

Розрізняють такі групи ліпідів:

1. До складу яких входить азот та фосфор - лецитин, фосфа­тиди;

2. До складу яких входить азот, але не входить фосфор — керазин, цереброзиди;

3. До складу яких не входять ні азот, ні фосфор — нейтральні жири, холестерин та його ефіри (холестерин/естери), а також продукти їхнього розпаду: жирні кислоти, мила.

Ліпідози окремих органів

Печінка. Про жирову дистрофію печінки можна говорити, коли більше 50% гепатоцитів містять нейтральний жир.

1 — накопичення жиру в гепатоцитах;

2 — накопичення жиру з розвитком мезенхімальної реакції;

3 — накопичення жиру з розвитком фіброзу та цирозу печінки.

Поява жиру характеризується порушенням нормального перебігу ферментативних процесів у гепатоцитах і може спостерігатись у таких випадках:

1 — при надмірному надходженні його в клітину;

2 — при блокаді токсинами процесів окислення жирних кислот;

3 — при недостатньому надходженні в клітину амінокислот, не­обхідних для синтезу ліпопротеїдів.

Виходячи з цього, жирова дистрофія печінки спостерігається при підвищенні рівня жирних кислоту крові (алкоголізм, цукровий діабет, ожиріння) в результаті дії на гепатоцити токсичних речовин (етанол, фосфор, хлороформ), при недостатку в раціоні харчування білка.

При хронічному алкоголізмі відкладання жиру мають вогнище­вий або дифузний характер і проявляються дрібно-, середньо- та великокрапельним ожирінням. Прогресування алкогольного пошкодження печінки призводить до розвитку цирозу внаслідок повторних атак алкогольного гепатиту.

При загальному ожирінні, коли нагромадження жиру носить поширений характер, на відміну від алкогольного ожиріння печінки, цироз не зустрічається.

При цукровому діабеті накопичення жиру в гепатоцитах пов'я­зане з його надлишковим надходженням у зв'язку з підвищеною мобілізацією з жирових депо. Особливістю гістологічних змін при цьому є вакуолізація ядер — з'являються так звані дірчасті, або глікогенові ядра, в яких міститься глікоген.

Макроскопічно: зовні ожиріння печінки характеризується збіль­шенням її розмірів, орган набуває тістуватої консистенції, з глинистим або жовтуватим відтінком на розрізі.(див.мал.).