14. Особливості філософії Нового часу: емпіризм та раціоналізм. Проблема методу пізнання (ф. Бекон, р.Декарт).

Емпіризм і раціоналізм сформувались у гносеології при намаганні з’ясувати, яка з двох здатностей пізнання - чуттєвість чи розум - відіграють вирішальну роль у формуванні наукового істинного знання. Наукові істини мають всезагальний характер. В істинності цих суджень може переконатись кожна людина на основі логічних міркуварь чи спостереження. Але з чого випливає всезальність і необхідність цих наукових істин? Чому, скажімо, в естетичних оцінках ми різні, а в наукових судженнях так одностадійні? При вирішенні цього питання філософи поділились на дві групи: емпіриків (течію започаткував Ф.Бекон), які вважали, що відчуття, чуттєвий досвід відіграють вирішальну роль у пізнанні, що вони є джерелом наукових ідей; і раціоналістів (родоначальник Р.Декарт), які твердили, що свезагальний характер ідей можна вивести лише з розуму (з логіки мислення, категоріальної будови мислення).

Емпіризм. Англійська філософія ХУІІ - ХУІІІ ст. (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Берклі, Д. Юм).

Історично склалось так, що емпіризм розвивався переважно в Англії. Засновником емпіричної традиції у філософії Нового часу є Френсіс Бекон (1561-1621). Бекон зрозумів важливість наукового знання для влади людини над природою. Йому належить відомий вислів »Знання - це сила». Головне зусилля філософ спрямовує на пошук методу наукового пізнання. Цій проблемі присвячена основна праця мислителя - »Новий Органон», яку він свідомо протиставив старому »органону» (методу) Арістотеля, На заваді розвитку науки, на думку Бекона, стоять дві перепони - схоластика з її догматизованим Арістотелем і різного роду забобони, ухили розуму (»ідоли», »привиди»), які, подібно до викривленого дзеркала, спотворюють справжній стан речей, Бекон ставить завдання виявити і викорінити ці »привиди», »очистити» від них розум. Цей пошук »чистого суб’єкта», »чистої свідомості» зумовлений гносеологічним протистоянням суб’єкта і об’єкта, що, як відзначалось вище, виникло в науці і філософії Нового часу.

Таких »привидів», які затьмарюють наш розум, філософ нараховує чотири: 1) »привиди роду»; це - схильність розуму спрощувати явища природи, йти легшим шляхом при їх поясненні, підлаштовувати явища під сконструйовані власні схеми; 2) »привиди печери»: це - відхилення індивідуального розуму (інтереси, схильності), які закривають шлях до істини; 3) »привиди площі або ринку»: це - підлеглість розуму загальноприйнятим поглядам, забобонам, які часто пов’язані зі вживанням слів на означення неіснуючих речей (доля, вічний двигун і 1-. п.); 4) »привиди театру» - викривляюча дія хибних вчень і філософських теорій. Критика »привидів» Беконом - це перша спроба (але далеко не остання) в історії філософії Нового часу виявити суто гносеологічний суб’єкт (тобто пізнавальний аспект людської діяльності) і відокремити його від оцінювального і практичного суб’єкта (тобто від інших видів діяльності людини). В певних рамках таке прагнення необхідне і корисне, але в подальшому було з’ясовано, що деякі оцінки і практичні настанови внутрішньо притаманні самому науковому пізнанню,

Всупереч дедуктивному методу, який відігравав основну роль у вченні Арістотеля і схоластиці і який Бекон вважав безплідним, він пропонує метод індукції, доповненої пошуком негативних випадків. Недолік індукції полягає в тому, що вона рідко буває повною. Як правило, висновок робиться на основі переліку обмеженої кількості предметів даного класу, а звідси і курйоз типу »всі лебеді білі».

Бекон розуміє слабкість і поверховість такої індукції. Тому для посилення її він пропонує шукати »негативні випадки», тобто такі, які Гілуть всупереч основній масі фактів. Так, шукаючи »форму», тобто причину теплоти, він складає таблицю різних явищ, де теплота присутня, і близьких їм. де вона відсутня, і робить висновок, що »формою» теплоти є рух дрібних часточок. Філософ не обмежував пізнання індуктивними висновками. Він визнавав і дедукцію - хід від загальних індуктивних висновків до фактів - Загальні, отримані через індукцію судження, на його думку, слід знову перевіряти фактами, зокрема експериментом.

Відзначимо, що Бекон вірив у те, що чуттєвий досвід є джерелом загальних ідей. Ця переконаність буде слабшати в кожного наступного емпірика- Недоліком нового методу Бекона було те, що філософ недооцінював роль математики в новому природо-знавстві, провісником якого він був,

Емпіризм пройшов шлях від оптимізму, віри в безмежні можливості розуму (Бекон) до скептицизму, обмеження людського пізнання (Юм). Прихильники емпіризму намагались вивести загальні наукові істнни з чуттєвого досвіду (одиничного). Однак крайній емпіризм у нормі сенсуалізму, який визнавав чуття єдиним джерелом знання, і«виявився неспроможним досягти цієї мети. Звідси інтерпретація загального - понять субстанції, причинності, простору і часу як логічно невмотивованої суб’єктивної звички мислення. Замість того, щоб обґрунтовувати наукове знання, побудоване на принципі причинності, вони підважували його. Причина такої ситуації, як стане зрозуміло з подальшого розвитку філософії, полягає в тому, що суб’єкт в емпіризмі є штучно сконструйованим Робінзоном. Культура як реальність, в якій живе суб’єкт і крізь призму якої він зрештою отримує і чуттєві дані, виключається з уваги. Заслугою емпіризму є те, що він до кінця простежив, до яких наслідків веде моделювання пізнання за умови, коли суб’єктом приймається окрема людина, яка всі ідеї черпає з досвіду.

Раціоналізм (Р, Декарт, Б- Спіноза, Г- Лейбніц).

На континенті філософія Нового часу виступила у формі раціоналізму. Раціоналізм в багатьох відношеннях тісніше, ніж емпіризм, пов’язаний із середньовічною схоластикою.

І все ж раціоналізм являє собою новий тип філософії. На противагу схоластиці він намагається обгрунтувати нову науку, Декарт як і Бекон, різко критикує схоластику. На передній план він висуває проблему методу наукового пізнання. Раціоналісти Декарт, Лейбніц були видатними вченими в галузі математики і фі-зики, що відбилося й на їх системах. Для них характерна переоцінка ролі розуму, загальних ідей, принципів, на основі яких будується система знання, і недооцінка ролі чуттєвих фактів. 3 наук вони абсолютизували математику і математичне природознавство і недооцінювали дослідні науки.

Дещо спрощено основну позицію раціоналістів можна звести до такої схеми: світ побудовано на раціональних, логічних засадах: Бог творив його на принципах математики і логіки. Ці засади збігаються з принципами побудови нашого розуму. Іншими словами, раціоналізм в тій чи іншій інтерпретації приймає за аксіому тотожність форм буття і форм мислення.

Засновником раціона-лістичної течії, як і європейської філософії Нового часу в цілому, є французький мислитель Рене Декарт (1596-1650).

Нова (класична) європейська філософія ґрунтується на вірі в розум. Розум виступає вищою здатністю людини, вищою цінністю і ідеалом. Навіть скептики типу Юма, обмежуючи можливості розуму, не протиставляють йому чогось іншого, більш поціновуваного.

Декарт замислив розбудувати струнку систему наук, яка б за аналогією з деревом мала: корінням - метафізику, стовбуром - фізику, а гіллям - всі інші науки. Знаряддям розбудови повинен бути новий метод, Пошук методу наукового пізнання мислитель вважає одним з головних завдань філософії. В ряді праць він на-магається вивести основні правила методу. Ось деякі з них: 1) починати побудову науки слід з простих і очевидних істин. Істиною є знання, яке дано в ясному і виразному игляді. Акт свідомості, з якому предмет дається ясно і виразно, він називає інтуіцією, 2) ділити складні речі (знання) на прості, аж до найпростіших, які даються з очевидністю (аналіз); 3) йти від простого очевидного до складного неочевидного (синтез)’, 4) при цих операціях на кожному етапі брати до уваги всю повноту висновків.

Дослідники одностайно визначають, що в основі цих правил методу Декарта лежать принципи побудови математичного знання.

Вихідні ідеї »природжені» нашому розуму. До таких належать ідеї Бога, числа, тілесності, структурності тіл, а також принципи логіки і кате^орії. Концепція »природжених ідей» Декарта сягає корінням до концепції »пригадування» душею ідей у Платона з тією різницею, що французький мислитель вважає »природженими» тільки найбільш загальні і прості ідеї. Всі інші він намагається вивести з простих з допомогою правил свого методу.

Прийнявши за вихідне правило вимогу ясного і очевидного знання, філософ піддав сумніву всю сукупність знання, яку до нього виробило людство. Декарт висунув вимогу, щоб все це знання обґрунтувало себе, довело свою істинність, пройшло перевірку критерієм ясності і очевидності. Вимогам цього критерію, на його думку, не відповідає, насамперед, знання, побудоване на чуттєвих даних. Але не тільки воно. І логіко-математичне знання можна, вважає філософ, піддати сумніву. Єдиною абсолютною очевидністю, в якій я принципово не можу сумніватись є, на думку Декарта, істина »Я мислю».

Декарт, як ми вже відзначали, відкрив сферу свідомості як мисленну діяльність »Я», суб’єкта. Свідомість - це сукупність актів (дій) - сприймання, судження, бажання і т, ін., які дані мені з очевидністю. »Я’’, наприклад, можу сумніватись, що дім, який »Я» сприймаю, є справді домом (можливо, це гарно змайстрована декорація), але в самому акті сприймання, в тому, що ’’Я» здійснював сприймання, »Я» не можу сумніватись. Я можу сумніватись, що я правильно розв’язую задачу, але сумніватись в тому, що я її розв’язую, принципово неможливо. Самоочевидність для мене, моїх актів свідомості - необхідна внутрішня опора для нормальної діяльності свідомості. Роздвоєння психіки (психічне захворювання) і полягає якраз у втраті цієї самоочевидності, коли »Я» приписую свої акти іншій людині, іншому »Я».

Відправляючись від самоочевидності »Я мислю», Декарт намагається поновити в правах весь світ, все суще (і відповідно на принципі очевидності розбудувати наукове знання про нього). Перший висновок, який робить філософ - Я мислю, отже, »Я» існую. Від акту мислення філософ робить висновок про існування »Я» як особливої духовної субстанції, душі. Якщо мислення це діяльність, то є щось, що здійснює цю дію.

»Я», духовна субстанція, за Декартом, неділима, тобто позбавлена просторової визначеності. Її реальним виявом (атрибутом) є мислення. Відправляючись від цієї субстанції, філософ і намагається довести існування всього сущого.

»Я» як духовній субстанції притаманні »природжені ідеї», зокрема ідея Бога. На основі ідеї Бога як найдосконалішої істоти філософ робить висновок про реальне існування Бога. (Тут Декарт повторює аргументи схоластів на користь буття Бога.) Бог, далі, виступає запорукою того, що мені з очевидністю даний весь світ. Отже, Я -» Бог -» світ, така схема філософії Декарта. При цьому Бог виступає важелем, за допомогою якого французький мислитель долає соліпсизм.

Бог виступає у Декарта гарантом існування світу і гарантом того, що цей світ можна осягнути розумом. Абсолютний Творець відповідає за ті ідеї і істини, на основі яких він творив світ. Що ж являє собою цей світ, тілесна субстанція. Атрибутом тілесної субстанції філософ вважає протяжність. Всі інші якості - колір, смак, вага, звук Декарт вважає вторинними, Він фактично ототожнює матерію з протяжністю (простором). Світ, на його думку, безконечний у просторі, матеріально одноманітний, матерія ділиться до безконечності, пустота відсутня. Матерія перебуває в русі. На основі цих двох якостей - просторовості і руху, які легко математизуються - філософ і намагається пояснити світ. Світ постає велетенським механізмом, а Бог, який його створив, - геометром і механіком.

Парадоксально, але факт, хоча вихідні твердження емпіризму і раціоналізму прямо протилежні у висновках, вони багато в чому подібні, 1 той, і інший напрям визнав логіко-математичне знання абсолютним і не-обхідним. А останні представники обох напрямів - Лейбніц і Юм прийшли до висновку про вірогідний (тобто не всезагальний і необхідний) характер природознавчого знання.