47. Істина як гносеологічна та культурологічна функція. Концепції істини. Істина як процес.

Істина – поняття, яке вживається для характеристики не предметів об’єктивного світу, а знань про ці предмети, якості знання. Речі не бувають істинними чи помилковими. Вони бувають матеріальними, об’єктивними. У марксистській гносеології, знання – відображення дійсності, тоді істинне знання – це те, яке адекватно відображає дійсність. Помилковим називають знання, яке не відповідає дійсності, це спотворене уявлення про світ. Абсолютність істини полягає в тому, що знання не залежить від змін історичної практики. Немає істини в “чистому вигляді”. Істина включає і моменти заблуджень. Відносність істини – знання, що залежить від розвитку практики.

Істина – з одного боку суб’єктивна, бо є результатом людської діяльності, а з другого боку – об’єктивна, бо зміст істинних знань відповідає дійсності.

Відносна істина – це знання, яке приблизно неповно відображає досліджуваний об’єкт. Відносна істина – це такий зміст людських знань, який уточнюється, видозмінюється, збагачується в процесі розвитку людських знань.

Абсолютна істина – повне і вичерпне знання про явища дійсності;

елемент у складі наших знань, який не відкидається в процесі розвитку науки, а переходить від одної системи знань до іншої;

знання, до якого ми прагнемо, але не досягаємо.

Визнати об’єктивну істину означає визнати абсолютну істину.

Об’єктивна істина – єдність абсолютного і відносного знання. Немає окремо абсолютної і відносної істини, а є об’єктивна.

Метафізичний підхід: вічні істини – істини, які раз встановлюються і не змінюються з розвитком знання (2*2=4). На зміну одним відносним істинам приходять інші метафізики, що визнають відносні істини, - релятивісти: нема об’єктивної істини. Крайнє вираження релятивізму – фаллібілізм: заперечують абсолютне знання.

Конвенціоналізм: наукові теорії і поняття не є відображенням об’єктивного світу, а продукт довільної згоди між вченими.

Пуанкаре: заперечує об’єктивну реальність.

Догматики: визнають абсолютну істину.

Конкретна істина – відображає певні сторони дійсності за певних умов.

Абстрактних істин немає.

Поняття істини покликане відрізнити дійсне знання від тих уявлень про предмет, які здаються знанням. Поняття істини дозволяє виділити основні гносеологічні характеристики знання: істинне, достовірне, вірогідне. Поняття істини має філософський зміст. Це одна з проблем Сократа – “Що таке істина?”. Антична філософія: “Судження істинне, якщо воно стверджує те, що є насправді”(Аристотель).

Критерії істини – засоби перевірки знання на істинність, мірило істинності знання. Французькі матеріалісти: знання – дані чуттєвого пізнання – істина. Але не всі дані чуттєвого сприйняття є достовірними і не все є доступним для органів чуття. Ідеалісти, раціоналісти (Декарт, Лейбніц): критерії істинності – ясність, чіткість уявлень, понять, теоретичних положень.

Критеріями істинності вважалися очевидність, відчуття, доказ, інтелектуальна інтуїція, експеримент, практика. Але жоден не був загальноприйнятим. Прагнучи уникнути невизначеності з критерієм істинного, у філософії 19-20 ст. Було запропоновано ряд “некласичних” концепцій істини:

Прагматична концепція (Джейм, Донос, Діют) – критерієм істини є те, що призводить до успіху, до істинного результату діяльності. Це – корисність, вигідність.

Теорія когеренції – істинність твердження визначається узгодженням його з системою тверджень, в якій воно формулюється (Кант).

Конвенціоналізм – істиною є те, що ми домовились вважати істиною.

Особливість цих концепцій – визначення істини має операційний характер, співпадає з визначенням критерію істини. Причина в тому, що не можна знайти критерії істини. Хотіли розв’язати проблему в межах самої системи знань. Марксистка філософія: треба вийти за межі знань. Основний критерій – практика – суспільно-історична діяльність науки.

Практика як критерій істинності знання:

Всезагальність – стоїть вище від чуттєвого споглядання і абстрактного мислення.

Безпосередня дійсність – в результаті практичної діяльності ідея набуває предметної форми.

Практика має діалектичну природу – є абсолютна і відносна.

Допоміжні критерії істини – бо практика не може розмежувати істинність і заблудження:

Логічний критерій – логічне доведення.

Аксіологічний – передбачає застосування загально-світоглядних, заг.–методологічних, соціально-політичних, моральних, етичних принципів, на основі яких дається попередня оцінка знанню.

Естетичний – орієнтується на гармонію, досконалість, красу.

Практика – не єдиний, але головний критерій істини. Наші теорії – сумнівні. Щоб уникнути цього песимістичного висновку, у філософських концепціях істину розглядають не лише як готове фіксоване знання, а як знання, що знаходиться в стані росту, зміни, вдосконалення. Це означає, що категорію істини використовують як вираз ідеї динамізму пізнання, ідеї його процесуальності. (Гегель: “Істина – є процес”). Пізнання з цієї точки зору орієнтоване на “абсолютну” істину (повне, вичерпне, остаточне пізнання дійсності), але така істина недосяжна – це ідеал, і тому всі конкретні наявні наукові істини є відносні і містять елемент “абсолютної” істини, ніколи не вичерпуючи її. Всім достатньо перевіреним науковим теоріям надають статусу “відносних істин”, але визнають, що жодна з них має статусу “абсолютної істини”.

Гегель: “Істина – це діалектичний процес розвитку знання, понять, теорій”. Тобто, істина – це процес (знання, яке розвивається і в процесі свого розвитку відображає дійсність.

Протилежним поняттю істина є заблудження.