60.Людина і суспільство: проблема відчуження

Одні дослідники вважають, що суспільство – узагальнююча назва сукупності та взаємодії значної кількості індивідів; інші самобутньою реальністю, особливою сферою життя.

Античні мислителі мали уявлення про соціум, як систему співжиття людей.

Особистість – це дійсність індивіда як соціального феномену, суб^,єкта суспільних відносин, що реалізує себе в соціальній діяльності.

Маркс розвивав ідею відчуження, відчуження праці, як праці примусової, підневільної, в таких аспектах.

1 Відчуження на рівні відношення робітника до продукту своєї праці. Продукт труда не належав робітнику, його присвоював капіталіст.

2 Відчуження має місце в акті виробництва. Примусова праця, яка не є самодіяльністю працівника, не може задовольнити потреби людини у праці, вона не може дати проявити свою особливість.

3 Несамодільна праця відчужує від людини і її рід, її родову сутність, родове життя.

Наслідком зазначених процесів стає відчуження людини від людини, коли одна людина стає засобом і конкурентом для іншої, коли один працює, а інший привласнює.

Нові машини, технології не дозволяють людині робити творчо, забирають робочі місця і люди вимушені продавати робочу силу за дешево. Праця втрачає людську цінність і не дозволяє особистості реалізувати себе, свої здібності. Відбувається втрата людської цінності і перенесення її на предмет і товар.

Локк – в соціально-політичному вченні виходить з природного стану суспільства, який він зображає. як царство свободи і рівності, в якому люди вільно розпоряджаються своєю особливістю, майном і мають рівні права на свободу. До основних невідчужених прав людини Локк відносить 3 права: на життя, на свободу, на власність.

Руссо – закликає людей просвящать доброчинними поступками. Пропонує сумістити політичну владу і просвітлення. Тільки таке поєднання здатне пробудити правителів здійснювати проступки на благо людського роду, уникнути відчуження людини.

Вважаючи рівність природним станом суспільства, Руссо головну причину нерівності вбачає у виникненні особистої власності.

Реалізація свободи і рівності можливо при республіканському образі правління, т.я. лише в республіці творцем народу є сам народ.

Маркузе “Одномерний человек” 1964

У людини індустріального суспільства, як суспільства споживання знікає революційно-причинний вимір, який вказує йому революційну перспективу. Він стає людиною одного виміру, що задається йому суспільством. У одновимірної людини не тільки виробляється певний економічна, соціально-політична поведінка, але і формується відповідна психологія. В такої людини немає поняття відчуження, все його життя наповнене одним змістом – бажаннями, потребами, потягом, направленнями. Одномірна людина повністю поглинається одномірним суспільством. Маркузе шукає рішення в культурі, науці, але вважає, що все це теж одномірне.

64. Мораль як соціокультурний феномен. Категорії моралі. Мораль та право.

Мораль – система історично визначених поглядів, норм, принципів, оцінок, переконань, які виражаються у вчинках та діях людей, регулюючих їх відношення одне до одного, до суспільства, визначенного класу, держави, які підтримуються властивими переконаннями, традиціями, вихованням,силою суспільної думки суспільства, визначенного класу або соціальної групи. Критеріями наших норм, оцінок, переконань виступають категорії добра, зла, чесності, благочинності, порядності, совісті. З таких позицій даються моральна інтерпретація і оцінка всіх суспільних відношень, вчинків і дій людей.

Інше визначення моралі дає С.А.Комаров: мораль (моральність) – це погляди, уявлення і правила, які виникають як безпосереднє відображення умов суспільного життя в свідомості людей у вигляді категорій справедливості та несправедливості, добра і зла, похвального і постидного, заохочувального та несхвального суспільством, честі, совісті, долгу, достоінства і т.д.

Вивчаючи сутність моралі, етики відмічають, що мораль виникає із соціальної потреби в согласуванні поведінки індивіду з інтересами соціального цілого, в подоланні протиріччя між інтереспми особистості та суспільства. Мораль виступає як нормативне усвідомлення такого роду протирічч, як відповідь на цю соціальну потребу.

Специфічна сутність моралі конкретно розкривається у взаємодії її історично сформованих функцій, основні з яких – регулятивна (Мораль регулює поведінку як окремої особи, так і суспільства. Суть у тому, що не одні люди контролюють життя інших, а кожен сам будує свою позицію, орієнтуючись на моральні цінності. Іде саморегуляція особистості і саморегуляція соціальної середи в цілому); пізнавальна (Моральна свідомість бачить світ через особливу призму і фіксує це бачення в поняттях добра і зла, долгу і відповідальності. Це не об’єктивно-наукове дослідження світу як він є, це зрозуміння не устрою, а змісту явищ); виховальна (Мораль робить людину людиною. Саме через це моральне виховання завжди вважалось основою всякого іншого. Моральність не стільки привчає до дотримання зводу правил, стільки виховує саму здатність керуватися ідеальними нормами та “вищим” розумінням.)

Слід відзначити, що виділення конкретних функцій моралі (як і окремий аналіз кожної з них) є достатньо умовним, т.я. в реальності вони завжди тісно злиті одна з одною. Мораль одночасно регулює, виховує, орієнтує і т.д. Саме у цілісності функціювання проявляється своєрідність її дії на буття людини. А також для успішного функціювання і розвитку моралі важливе вільне, неутиснуте проявлення усіх її функцій, їх гармонійна цілісність, єдність.

Право – система всезагально обов’язкових норм та правил поведінки людей, які виражаються в юридичних законах та відображають державну волю, встановлюють права та обов’язки учасників правових відношень. Право змінюється з розвитком держави, суспільства, політики.

І право і мораль володіють здатністю проникати у самі різні області суспільного життя. Ні право, ні мораль не обмехуються обособленою сферою соціальних відношень. Вони пов’язані з поведінкою людей в широких областях їх соціальної взаємодії. Врвховуючи це, а також приймаючи до уваги “універсальність” моралі, її “всюдисущий”, “всепроникаючий” характер, можна зробити висновок про те, що не можнаі розмежовувати право та мораль по предмметним сферам їх діяльності. Адже право виникає і діє перш за все у таких сферах як відношення власності та політичної влади. Однак вони не відокремленні від моралі. В тей самий час, дія права також виходить далеко за межі показаних відношень. Отже, право і мораль не ають специфічних предметно та просторово відокремленних сфер суспільних відношень, а діють у єдиному “полі” соціальних зв’язків. Звідси спільність, точна взаємодія норм права та моралі.

Тісний зв’язок права та моралі, визначений єдиними сферами суспільних відношень, не означає, що у всіх історичних умовах вони “працюють” однонаправленно, взаімно доповнюючи та підкріплюючи один одного. Реальна картина співвідношення права і моралі може бути виявленна лише у результаті конкретно-історичного аналізу. Відомо, що в онтологічних суспільно-економічних формаціях кожний клас має свою систему моралі, яка визначається умовами його життя, в той час як система права завжди виражає інтереси економічно і політично пануючого класу. Тому взаємодія моралі різних класів з правом пртікає по-різноу. Мораль пануючих класів підтримує правові норми та принципи, а моральпригноблених класів не нейтральна до права, вона протидіє закріпленим у праві соціальним позиція пануючих класів, повяязаних перш за все з обладанням власностю та політичною владою. Взаємодія моральних систем з правом в залежності від їх класової належності може бути позитивною та негативною; вона чи посилює чи обмежує “правову енергію”.

Однак незалежно від характеру взаємодії права та моралі основне “поле” їх функціювання єдине – це складні різноманітні суспільні відношення.

Спільність права та моралі, породжена єдиними суспільними відношеннями, доповнюється спільністю їх функціонального призначення – право та мораль формують еталони та стандарти, включаємі у ціннісно-нормативну орієнтацію суспільства. Приписання права та моралі зростають з здіяльності людей утворюючи “зв’язний ряд спілкування”, набуваючих в результаті багаторазової повторюваності нормативний характер і виступаючих регуляторами поведінки людей.

Потрібно підкреслити, що всі політичні відношення завжди підлягають моральній оцінці.

Таким чином, і правова і моральна системи політично насичені і це їх об’єднує.

Право та мораль як соціальні регулятори незмінно мають діло з проблемами вільної волі індивіда і його відповідальності за свої дії. Воля та відповідальність – пружини історичної діяльності людини, спосіб його існування в правових та моральних відношеннях.

Разом з тим право та мораль виступають як мірило свободи індивіду, визначає її межі. Право є формальною конкретно історично обумовленною мірою свободи. Причому мова йде не про абстрактну свободу, а про ті її масштаби, які детерміновані конкретним способом виробництва, соціальною структурою, культурним розвитком суспільності. “Право по своїй суті і, відповідно, по своєму поняттю – це історично визначена і об’єктивно обумовлена форма свободи в реальних відношеннях, міра цієї свободи, формальна свобода”.

І для права, і для моральності їх тісний зв’язок виявляється з часом незручни, обидві сфери відношень прагнуть відділитися одна від одної. Відділення права від моральності спонукається розвитком суспільного життя, коли більш складні відношення і більш частіші зіткнення окреих особ змушують поткрбуватися про установленні більш твердих основ юридичного обороту. Відокремлення моральності від права обусловлюється розвитком особистості, коли пробуджена особиста свідомість відмовляється слідувати у всьому примусовому керівництву суспільства і потребує для свого духовного життя свободи переконань та дій.

Чим більш право набуває риси позитивного та примусового порядку, тим живіше позначається потребність у відокремленні моральності від тісного з ним зв’язку. Ця потребність виникає звичайно у тіх випадках, коли особиста моральна свідомість відмовляється слідувати авторитету суспільної думки

Ця потреба виникає звичайно у тих випадках, коли особиста моральна свідомість відмовляється дотримуватися авторитету суспільної думки та заявляє зазіхання на свободу моральних дій.

Гегель: Право та мораль відрізняються одне від одного. Дещо цілком дозволине з точки зору права може бути чимось таким, що мораллю забороняється. Право, наприклад, мені дозволяє розпоряджатися своїм майном, цілковито не визначаючи меж цього розпоряджання, і лише мораль містить визначення, які його обмежують.

Право і мораль знаходяться в тісній єдності та взаємодії. За допомогою норм права держава домагається затвердження прогресивних норм моралі, які в свою чергу сприяють укріпленню морального авторитету права, який сприймається як соціальна цілісність усього суспільства. Дотримування норм права входить у зміст морального обов’язку громадян суспільства. З розвитком моральної та правової свідомості зростає авторитет норм права, удосконалюються як норми моралі, так і норми права.

Мораль – необхідна належність кожного суспільства, її значення неухильно зростає, причому повинна постійно посилюватись взаємодія правових та моральних факторів у житті суспільства, їх взаїмна підтримка, а не поглинання права мораллю; чим краще буде налагоджена ця взаємодія, тим успішніше буде рух суспільності по шляху прогресу. Право і мораль – різні, але не антогоністичні явища. Гіперболізація особливостей права та моралі може привести до правового нігилізму, з одного боку, до звільнення від моральних принципів держави, правосуддя і т.д. – з іншої. При повному змістовному етичному “навантаженні” правових явищ наврядчи вірно перетворювати мораль у компонент права, як і право -–у категорію етики.