19.Марксистская философия

Первая половина XIX столетия явилась рубежом, на котором выработанная в истории философской мысли традиция религиозно-мифологической интерпретации взаимосвязей человека и мира, а также сформулирован­ные французским материализмом и классической не­мецкой философией (от Канта до Гегеля и Фейербаха) представления об этой взаимосвязи перестали соответ-ствовать потребностям нового уровня общественного раз­вития. И это не случайно.

К концу XVIII и началу XIX веков сложилась специ­фическая ситуация в развитии мировой истории. Процессы, происходящие в Европе, явились конкретно-исто­рическим выражением общих тенденций общественного развития, тех интеграционных процессов, которые обнаружили объективную тенденцию становления общества как целостной системы.

Чтобы уяснить более полно особенности этого процес­са и его всемирно-историческое значение, следует исхо­дить из того, что к указанному времени капитализм ут­вердился как господствующий способ производства в на­иболее развитых странах Европы. Производство начало принимать все более проявляющийся общественный ха­рактер.

В развитии общественного характера производства начинают проявляться две основные тенденции: а) становление определенных целостностеи в рамках отдельных стран, регионов, что нашло свое выражение в формировании наций, устойчивых государственных образо­вании: б) тенденция расширения и выхода этих взаимосвязей в севере производства за установившиеся границы для включения в производство новых источников сырья, энергетических источников, рабочей силы, для завоева­ния рынков сбыта и приобретения необходимой продук­ции. Здесь, следовательно, проявилась, с одной стороны, тенденция дифференциа-ции, характеризующая станов­ление и укрепление новых качественных образований в жизнедеятельности общества, а с другой — тенденция интеграции, фиксирующая общность существования раз­розненных элементов в общественной жизни и выража­ющая необходимость укрепления их взаимосвязей для обеспечения своего существования, функционирования, развития.

В то же время, сама сущность капитализма обусло-вила изменения в соци­альной структуре общества, рез-кую поляризацию обще­ства на социальных субъектов с различными интереса­ми, различным отношением к дейст-вительности. Обост­рение противоречий вылилось в отк-рытые восстания ра­бочих (Англия, Франция, Германия).

Важно отметить, что развитие капитализма обуслови­ло потребность в развитии естествознания. Естественно-научные открытия, внедренные в производство, способ­ствовали его ускоренному разви-тию. Наука начинает иг­рать все более активную роль. Намечается тенденция превращения в перспективе все­общего научного труда в главную производительную си­лу. Перед обществом начала склады­вается перспектива возникновения реальной возможно­сти формирования со-вокупного субъекта трудовой и со­циальной деятельности.

Кроме того, развитие естествознания новейшие от­крытия в различных областях исследования природы показали ограниченность метафизического представле­ния о мире как совокупности не связанных между собой явлений, процессов. Эти открытия приводили к выводам, что в природе происходят качественные превраще­ния, изменения, развитие, что во всей природе суще­ствует взаимосвязь. Естествознание давало материал для осмысления, раскрытия всеобщей связи и взаимозависимости явлений природы.

Открытый и экспериментально доказанный М.В.Ломоносовым (1748 г.) и позже (1842-1845 гг.) на­учно обоснованный немецким естествоиспытателем Ю.Р.Майером закон сохранения и превращения вещества и движения (как всеобщий закон природы) обнаружил, что вещество и движение не могут появляться из ничего и не могут исчезнуть, а переходят из одной формы веще­ства и движения в другую. Это открытие стало первым шагом к открытию в XIX в. закона сохранения и прев­ращения энергии. С открытием этого закона стало воз­можным доказать, что природа представляет собой еди­ное связанное целое, обосновать идею несотворимости и неуничтожимости материи и движения.

Космогоническая теория Канта и Лапласа, появивша­яся во второй половине XVIII в. о естественном проис­хождении солнечной системы как историческом процес­се, создание Н. И. Лобачевским_ (XVIII в.) новой геометрии подрывало метафизический подход к вопросу о со­отношении пространства и времени. Теория клеточного строения живых организмов (П. Ф .Горянинов — 1809 г., Ян Пуркинье — 1816 г., Т. Шванн и М. Я. Шлейден — 1816 г.) разрушила представление о существовании неп­реодолимой грани между различными видами живот­ных, а также между животными и растительным миром и способствовала зарождению идеи органического един­ства всего живого, о саморазвитии живой природы. Эволюционная теория Ч. Дарвина (XIX в.) подорвала пред­ставления о видах животных и растений как богом дан­ных и неизменных и доказала непрерывность процесса развития. Она показала, что огромное многообразие ви­дов животных и растений есть результат длительного исторического процесса их изменения и развития путем естественного отбора. Тем самым была обоснована идея непрерывности процесса развития всего органического мира, в том числе и человека. Теперь и человек предстал как естественный результат длительной эволюции жизни на Земле.

На основе открытий в области естествознания возникла потребность в создании новой картины мира, ос­нованной на признании его материальности, а также" признания всеобщих связей между предметами, явлениями, процессами, признания всеобщности движения и развития, которые охватывают не только природу, но и общество. Уже в это время, пусть в зародышевой форме, начала проявляться тенденция сближения естественных и общественных наук, что открывало перспективу их интеграции в единую науку о человеке.

Усиление взаимосвязей между всеми сторонами жизни общества, а также взаимосвязей человека с ок­ружающим его миром, раскрытие всеобщей основы при­роды и общества обусловили потребность в новом подхо­де к пониманию сущности человека и мира его бытия.

Оценивая место марксистской филосо­фии в истории философской мысли, нельзя забывать, что ( она возникла в определенных исторических условиях, при определенном уровне развития материально-технического, экономического, политического, научного, ду­ховного развития общества, при определенной структуре общества и уровне социальных противоречий, социаль­ных противостояний. Кроме того, не следует отождествлять философские воззрения_с политическими взглядами тех или иных мыслителей с выводами, относящи­мися к оценкам конкретных исторических событий, их исторического значения. К марксизму следует относиться как к любой, теории, руководствуясь принципом историзма, учитывая историческую обусловленность поста­новки и решения Марксом и Энгельсом тех или иных проблем как в общефилософском, так и социально-поли­тическом плане.

К.Маркс и Ф.Энгельс, критически осмысливая свое отношение к предшествующим и современным им фило­софским, экономическим и социально-политическим воззрениям, сводя счеты со своей прежней философской совестью, показали, что естественная, общественная и духовная сферы представляют собой миропорядок , где человек выступает активным и смыслообразующим началом, а мир становится поистине человеческим миром, т.е. не просто объективной реальностью — природой, материей, вселенной, но и "действительностью челове­ческих сущностных сил" (Маркс), человеческой деятель­ностью. Их главная заслуга в философском осмыслении действительности заключается в раскрытии социально-деятельностной сущности человека, что позволило _ в концептуальном плане решить проблему человеческого начала, раскрыть сущноой) потребностью, системой общественных отношений, потреб­ностью в новом типе ориентации в мире, каким явилось общественное сознание, потребностью в свободе. Иначе говоря, они показали, что сущность человека заключается в том, что его жизнедеятельность представляет собой основанный на материальном производстве, осуществляющийся в системе общественных отношений, процесс сознательного, целенаправленного преобразующего воздействия на окружающий мир и на самого человека для обеспечения своего существования, функционирования, развития. Это значит, что человеческое начало заклю­чено именно в возникновении опосредования удовлетворения жизненных потребностей системой потребностей социальных и соответствующими им видами деятельно­сти. Но сущность человека не существует сама по себе. В своей деятельности она представляет собой совокупность всех общественных отношений, реальное общество, в ко­тором и посредством которого осуществляется жизнедея­тельность людей. Поэтому общество предстает как непосредственный мир бытия человека. А исторический про­цесс—как процесс становления и развития человеческои сущности, процесс абсолютного движения становления человека (К.Маркс).

Решение вопроса о сущности человека стало необхо­димым условием выяснения специфики социальных субъектов как носителей человеческой сущности, опре­деления их места и роли в общественной жизни, рас­смотрения их как субъектов общественного производ­ства, субъектов исторического процесса, т.е. необходи­мым условием осмысления всего богатства человеческой действительности.

Раскрытие Марксом и Энгельсом сущности человека, осуществленное особенно в "Немецкой идеологии", было необходимым для анализа современной им действитель­ности. Эта задача наиболее полно решена в "Капитале". Необходимо было выяснить, что капитализм, будучи за­кономерным результатом общественного развития, как и любое социальное явление, исторически преходящ и са­мой логикой внутреннего развития создает .необходимые условия дальнейшего общественного прогресса.

В маркси­стской философии человек рассматривался как субъект социально-исторического развития и общественного про­изводства. Общество и личность предстали в качестве субъективного бытия человеческой сущности.

Главным содержанием марксизма является гуманизм. Именно человек рассматривается как высшая цель и ценность общественного развития.

Как отмечалось, в центре их внимания было раскры­тие социально-действительной сущности человека. Рассматривая процесс жизнедеятельности как процесс производства и воспроизводства человека, Маркс и Эн­гельс уделили особое внимание раскрытию роли в нем практики. Они показали, что общественная жизнь явля­ется по существу практической, что практика представ­ляет собой универсальный способ взаимодействия чело­века и мира. Следовательно, общественно-практическая деятельность — это та основа, которая опосредует все стороны жизни человека. Практика определяет содержа­ние и направленность отношения человека к природе, характер освоения человеком окружающей действитель­ности.

Маркс и Энгельс показали, что сознание человека яв-ляется не чем иным как осознанным бытием. Но будучи обусловленным общественным бытием, общественное сознание играет активную роль, превращая деятельность человека в целеполагающую деятельность. Именно уровень человеческой сво­боды характеризует человека как субъекта социальной деятельности, определяет его место и значимость в жизнедеятельности общества и личности.

Значительное место в марксистской философии зани­мают вопросы познания и преобразования, мира. Маркс и Энгельс показали, что познание является практическим по своей природе, что познавательное и преобразова­тельное отношение человека к миру и к себе вытекает из его социально-деятельностной сущности. Опосредуя удовлетворение своих жизненных потребностей процессом производства системой общественных отношении, человек вынужден не просто приспосабливаться к при­родной среде, а преобразовывать ее в условия своего су­ществования. Естественно, что от степени познания свойств, связей, законов природы и общественной жизни зависят его субъективные устремления, возможности их реализации.

Важная заслуга Маркса и Энгельса заключается в разработке диалектики. Как отмечалось в первой теме, философия, раскрывая специфику взаимоотношения че­ловека с миром, кроме выяснения вопроса о природе и сущности мира и человека, выяснения предельных осно­ваний их бытия, рассматривает и вопрос о том, как мир устроен, что он представляет собой по своей общей структуре, а также о том, в каком состоянии он нахо­дится: в состоянии покоя, неизменности, или в состоя­нии движения, изменения, развития. В истории фило­софской мысли ответ на этот вопрос нашел свое выраже­ние в метафизике и диалектике.

Маркс и Энгельс, опираясь на достижения предше­ствующей философской мысли, соединили диалектику с материализмом. Материализм и диалектика в маркси­стской философии приобрели значение важнейших при­нципов обоснования идеи гуманизма, обоснования воз­можностей создания реальных условий, обеспечивающих свободное развитие и каждого отдельного человека, всех его сущностных сил и общества. В соответствии с диалектической концепцией раз­вития источник развития следует искать во внутренней противоречивости самих явлений, процессов.

Раскрытие социально-деятельностной сущности чело­века и сущности мира его бытия, социальной обуслов­ленности содержания и структуры общественного созна­ния, практической обусловленности познавательного от­ношения к окружающему миру и к себе, разработка вопросов диалектики позволили Марксу и Энгельсу до­казать, что общим, объединяющим всех человеческих индивидов в род "человек , являются не природные узы, а социально-деятельностная сущность человека, т.е. опосредование удовлетворения его жизненных потребно­стей и соответствующими им видами деятельности.

21. Зародження філософських ідей в Київській Русі.

Становлення української філософської думки відбувалося в межах культури Київської Русі 10-13ст.

Найдавніші філософські ідеї важко відрізнити від передфілософських утворень, що наявні у міфологічній свідомості.

Філософія, на відміну від міфу, зароджується тоді, коли починає описуватися загальна картина світу, коли формується певне світобачення на теоретичному рівні. Помітним поштовхом для розвитку філософських ідей в культурі Київської Русі 10 - 13ст. було проникнення в суспільну свідомість християнства.

Найдавніші збережені пам’ятки писемності Київської Русі, що є джерелом пізнання історії філософської думки народу, датується кінцем 10 – серединою 11ст. На думку деяких дослідників, наприкінці 10ст. була написана і включена до складу “Повісті временних літ” і “Промова філософа”, де лаконічно відтворюється “Слово про Закон і Благодать” Іларіона, “Ізборники Святослава” 1073 та 1076рр. та низка інших пам’яток, що насичені глибинним філософським змістом.

З офіційним прийняттям християнства (988р.) Київська Русь одержує можливість прилучатися до досягнень європейської культури. Інтенсивні контакти із Візантією, Болгарією та іншими країнами дають змогу використовувати як джерело розвитку філософської думки здобутки античної і візантійської філософії.

Поступово у києво-руській культурі виробляється розуміння філософії і філософа. Філософом вважається той, хто, спираючись на книжні знання, не просто здобув істину про сенс людського існування, а разом з тим перетворив одержану істину во своє благо у власному житті. Філософія мислилась не тільки як теорія, а як практична мораль.

Такому розумінню філософії відповідаютьй ті визначення її, що фунуціонують у культурі Київської Русі. Серед найпоширеніших – перше в слов’янській літературі визначення філософії, що його містило популярне на Русі “Пространне житіє Костянтина-Кирила Філософа”, складне болгарським мислителем Клименом Охридським. Згідно з ним філософія визначалась як “знання божиїх та людських речей, що навчає, як людина може наблизитись до Бога, як ділами своїми уподібнитись за образом і подобою творцеві свому”. Це визначення є досить близьким до ще одного тлумачення філософії, яке належить Йоану Домаскину і в складі слов’янського перекладу його “Діалектики” поширене у нашій давній культурі: “Філософія є пізнання сутнього, оскільки воно сутнє, тобто пізнання природи сутнього. І ще: філософія є пізнання речей божиїх та людських, тобто видимих і невидимих. Далі, філософія є роздум про смерть, як самовільну, так і природну… Далі, філософія є уподібнення богові… Філософія є мистецтво мистецтв і наука наук, бо філософія є початок всякого мистецтва… Далі, філософія є любов до мудрості: істина ж мудрості є Бог. А тому любов до Бога є істинна філософія”.

Більшість мислителів Київської Русі під філософією розуміли любомудріє. Світ мудрості, світ софійності мислився як світ “преподібності”, уподоблення нижчого вищому. Мудрість – це не тільки та й не стільки знання істини, але передусім “життя в істині”. Вона не лише слово, а й діло. Це, як підкреслювалося у статтях “Ізборника Святослава 1073р.” – “Мудростьноє житіє”.

Помітне місце у системі філософсько-світоглядних уявлень мислителів Київської Русі посідає розуміння ролі книги, писаного слова, книжного вчення у житті людини. “Книжність” осмислюється як одна з найвищих чеснот людини, як запорука мудрості.

Культ слова, книжності, зрештою зумовлювався прагненням відшукати зв’язок між Божеством і земним, Божественим і людським. Підтвердженням цьому є знамените Остромирове євангіліє 1056 – 1057рр.; яке було видане за найкращими зразками книжного видавництва, включаючи тиснення золотом загальних текстів. Пошук істини йде шляхом трактування прихованого тексту писання, включаючи і Біблію – символи, притчи. Одним із способів пізнання виступає “притча” (сказання). Так автор “Послання пресвітеру Фомі” Климен Смолятич (12стю) пояснює, що є два способи пізнання трансцендентного – “благодатний”, властивий лише святим апостолам, яким Христос безпосередньо відкрив таємниці небесного царства, і “приточний”, доступний всім смертним, які реалізують його в акті “розумного” тлумачення “знамень” і “чудотворень”.

Акцент на ролі розуму в пізнанні, започаткований в “Слові про Закон і Благодать” Іларіона і продовжений митрополитом Никифором, автором “Послання” Владимиру Мономаху, а в більш пізній період появився в творчості Климента Смолятича, Кирила Туровського, автора “Моління Данила Заточника” та інші.

Особливо яскраво погляд на історію вималювався у вже згаданому творі митрополита Київського Іларіона – “Слово про закон і Благодать”. Обгрунтовуючи погляд на закономірність розвитку історії, Іларіон вирізняє дві епохи, що відзначають прогресивний поступ людської історії: епоху “Старого Заповіту”, коли взаємовадносини між людьми будувалися на засадах рабства, безмежної покори, коли існував “Закон”, й епоху “Нового Заповіту”, де панують свобода, істина, “Благодать”. Ці дві епохи послідовно змінюють одна одну у процесі історичного розвитку. Рух всесвітньої історії уявляється у цьому сенсі як процес поступового поширення християнства на всі народи світу. Саме залучення Русі до християнського світу, на думку Іларіона, й знаменує настання нової епохи, епохи Благодаті, що починає панувати на просторах “землі Руської”.

Підсумовуючи, слід зазначити, що християнство справило позитивний вплив на розвиток філософської думки Київської Русі 10 – 13ст. Мислителі тієї доби намагалися дати загальну картину світу, спираючись на християнське віровчення, зрозуміти напрямок і хід історичного процесу, а також обгрунтувати буття людини. Велике місце в цьому процесі вони відводили філософії, як інтелектуальному інструменту пізнання. Філософія поступово набирала професійних ознак.

22. Філософсько-етичні погляди Сковороди та їх вплив на українську та російську філософію

Григорій Савич Сковорода 1722-1794 – видатний укр-й філософ, поет, музикант і педагог. Народився в с.Чорнухи, Лубенського повіту на Полтавщині в козацько-селянській родині. Навчався у сільського дячка, у 1734 вступив до Києво-Могилянської академії.

З 1769 відмовляється від будь-яких посад, обираючи долю мандрівного філософа просвітника.

Розуміння предмету філ-ї: він не заперечував, що філ-я – це любомудріє, і вносить доповнення.

Мудрість покликана показати, що є істина і в чому сенс життя людини. Тому любомудріє він трактує як спосіб життя. Наслідком філософствування є не абстрактне значенння , а життя, яке базується відповідно до вимог щастя. Філ-я це життя, а житття це філ-я.

Сковорода з сввого життя зробив філ-ію, а його філ-я стала сенсом його життя. Сков. Продовжує тезу Сократа: “Пізнай самого себе” В пізнанні самого себе криється сенс людського життя.

Кінцевою метою сомого себе є пізнання бога в собі. Самопізнання зводиться до знаходження божественної сутності в собі.

Людина за Сковородою насе 2 начала: тваринне і божественне \духовне\.

Висуває вчення про 3 світи і 2 натури:

1 світ - макрокосм \обітельний світ природи\

2- мікрокосм \ світ людини, світ людських пристрастей\

3- символічний \ світ символів біблії, світ духовний, божественний\

1натура – невидима \ божественна, скрита від очей людських, її треба шукати\

2 – видима \людська природа, тваринна природа\

Висуває ідею щастя, як основ етичного ідеалу.

Вводить поніття сродної праці \праці за покликанням душі, творча праця, за здібностями\ - тільки вона може принести щастя людині, несродна праця \праця за примусом\.

Віра і розум складають основу пізнання і доповнюють одна одну.

Сковорода вніс вклад у вчення про діалектику, вчення про антитези \протилежності\: світ складається: видимий і невидимий світ, живий і мертвий, цілий і розпадливий. Всяке створіння включає дві протилежності: життя і смерть, гірке і солодке.

Підняв укр-у філ-ю на новий, вищий рівень.

В його творі: “Розмова 5 путників про істинне щастя у житті”: 5 чоловіків ведуть бесіду про щастя і приходять до висновку, що бути щасливим значить пізнати, знайти себе, мати міцну душу і мирне серце.

23.Києво-Могилянська Академія як осередок української і слов’янської культур.

Розвиток філософської думки в Україні на грунті взаємодії з культурою Західної Європи, започаткований у 16ст, одержує своє завершення становленням в українському духовному житті професійної філософії як самостійної складової культури українського народу.

Цей період пов’язаний із діяльністю першого вищого учбового закладу на землях східних і більшості південних слов’ян - Києво-Могилянською. До цього, як відомо, велику культурну та освітню місію в Україні виконувала Острозька школа, яка була відкрита у 1578 р. київським воєводою Костянтином Острозьким (1526-1609). Тут працювали відомі славісти Л.Зизаній, М.Смотрицький, який створив знамениту “Граматику Словенську”, а також відомий російський першодрукар Іван Федоров. Тут в 1581 р. було видано знамениту Острозьку біблію – перше повне видання Біблії.

Діяльність Києво-Могилянської академії припадає на козацьку добу. Києво-Могилянська колегія, згодом Академія, була заснована в 1632 році завдяки об’єднанню шкіл Київського братства і гімназії, відкритої при Києво – Печерській Лаврі. Засновником Києво-Могилянської академії був митрополит Петро Могила (1597-1647). З іменем Петра Могили пов’язано новий етап у розвитку культури, науки, освіти та церкви в Україні.

За великі заслуги перед православною церквою і в честь 400-річчя з дня народження православна Церква зачислила Петра Могилу до лику святих з 1-го січня 1997 р.

Позитивну роль в становленні Києво-Могилянської академії відіграла меценатка Галшка-толовичівна, яка пожертвувала свої землі під забудови Академії. Києво-Могилянської академія була під патронажем гетьмана Каношевича-Сагайдачного, всіх наступних гетьманів і всього війська запорізького.

Проіснувала Києво-Могилянської академія понад 200 років і була закрита за наказом російського царя в 1817році. Цим був нанесений непоправимий удар по розвитку культури, науки, освіти не тільки в Україні, але й в Росії та Європі, бо Києво-Могилянська академія була науковим та учбовим центром європейського гатунку. В Києво-Могилянській академії вчилися українці, росіяни, поляки, венгри, німці та багато представників інших національностей. В Києво-Могилянській академії навчалися Г.Сковорода, І.Мазепа, П.Орлик, М.Ломоносов, Т.Прокопович та багато інших відомих діячів української, російської та європейської культури, науки та освіти.

В Києво-Могилянській академії вивчалися такі мови: латинська, грецька, старослав’янська, книжна українська, польська, а в 18ст. також німецька, французька, давньоєврейська. Крім мов, викладалися арифметика, геометрія і музика. Після загальноосвітніх, граматичних класів приступали до вивчення поетики – один рік, риторики – один рік, філософії – два роки і теології – чотири роки.

Філософський курс складався з трьох частин: (1) логіки, або розумової філософії, де розглядалися загальні закони і форми людського мислення; (2) фізики, або природної філософії, предмет якої складали – матерія, форма, природа, мистецтво, нескінченне, неперервне; космологія, або вчення про зірки; психологія і методологія. Закінчувався філософський курс (3) метафізикою. Викладання здійснювалось на грунті осмислення здобутків античної філософії, патристики, європейської схоластики, філософського Ренесансу, Реформації і доби раннього Просвітництваю

У діяльності Києво-Могилянської філософської школи виділяється два етапи. Перший, що охоплює час від заснування Академії і до кінця 17ст., характеризується початком розмежування філософії і теології, поступовою переорієнтацією від богопізнання на пізнання природи і людини, усвідомлення самостійної цінності природи і необхідності пізнання її законів. Філософи, що діють цього часу, здебільшого спираються на античну спадщину, твори представників патристики, схоластики та ідеї діячів доби Відродження. Другий етап, що охоплює першу половину 18ст., позначений зародженням типу мислення, що наближався до тогочасної модерної європейської філософії. Поглиблюєтьсякритика властивого філософії попереднього часу авториторизму і догматизму, зростає увага до проблем гносеології, до раціоналістичної та емпіричної методології.

Видатними професорами-філософами Києво-Могилянської академії в різні роки її існування були: С.Яворський, Т.Прокопович, Г.Кониський, М.Козачинський, С.Куляба, І.Гізель, Г.Щербацький та інші.

Професори Києво-Могилянської академії не обмежувалися тлумаченням філософії як любові до мудрості. Вони намагалися обгрунтувати погляд на філософію як на засіб інтелектуального пізнання людини і природи, як на сукупність ідеальних сутностей, що репрезентують у світі вище буття. На першому етапі історії Академії засобом досягнення цієї мети вважається, насамперед, досконало розроблений аппарат формальної логіки.

На другому етапі філософія розуміється як наука, заснована на істинному вірогідному пізнанні, що здійснюється за допомогою єдиного методу, у підгрунтя якого покладено принцип очевидності.

У філософських курсах І.Гізеля, С.Яворського, Т.Прокоповича обгрунтовується ієрархічна структура п’яти світів – світ нестворений,інтелігибельний, що ототожнються з божественною думкою, світ ангельський, світ елементарний, що складається з чотирьох першоелементів; мікрокосм(людина) і макрокосм, який включає землю, небо і все, що між ними міститься. Всі п’ять світів визнаються однаково реальними, але предметом натурфілософії вважається три останні.

Істотним у вченні про матерію є також обгрунтована києво-могилянськими професорами ідея про єдність і однорідність матерії природнихтіл, земної і небесної матерії, про її ненароджуваність і незнищенність та кількісне збереження у світі.

Розроблялася філософська трактовка руху. Рух розуміли як цілеспрямований процес, що здійснюється між матерією та формою. Рух невіддільний від матеріальних речей. Він має неперервний і універсальний характер. Рух розглядався у єдності із спокоєм.

Світ розглядався у єдності кількісних і якісних сторін. Простір і час невіддільні від середовища. Велика увага приділяється аналізу пізнавального процесу, здатності людини: відчуттю, сприйняттю, пам’яті,уявлення, мові, мисленню.

Чуттєве пізнання є першим етапом процесу пізнання, що завершується у розумі. Раціональне, розумове пізнання одночасно визначається як вищий ступінь пізнавальної діяльності. Слід зазначити, що перехід від чуттєвого до раціонального ступеня пізнання, механізм його залишився не ясним пядався у єдності із спокоєм.

Світ розглядався у єдності кількісних і якісних сторін. Простір і час невіддільні від середовища. Велика увага приділяється аналізу пізнавального процесу, здатності людини: відчуттю, сприйняттю, пам’яті,уявлення, мові, мисленню.

Чуттєве пізнання є першим етапом процесу пізнання, що завершується у розумі. Раціональне, розумове пізнання одночасно визначається як вищий ступінь пізнавальної діяльності. Слід зазначити, що перехід від чуттєвого до раціонального ступеня пізнання, механізм його залишився не ясним професорам Академії і тому докладно не досліджувався.

Великого значення придавалося логіці. Логіка розумілася як засіб одержання нових знань, пізнавальний інструмент.

Людина мислиться як”2мікрокосм” у “макрокосмосі” Всесвіту. Вона - невід’ємна частина природи, що підпорядковується її законам. Сутною основою людини є мислення. Це зумовлює виняткове місце людини у Всесвіті, що споріднює її з самим Богом. А також зумовлює складну структуру людської душі, в якій діють частини, наділені природою – вегетативною, тваринною, людською і божественною. Набирає особливої ваги проблема громадянського обов’язку, ідея патріотизму, яку активно відстоюють і широко пропагують києво-могилянські професори.

Як частина природи людина вводиться до системи світового причинного зв’язку. Аналізується місце і роль волі і розуму у вчинках людини. Показується моральність людини, її природні потреби та інтереси. Досягнення доброчесності людиною мислиться шляхом подолання пристрастей.