16.5. Загальні принципи корекції і профілактики гіпоксії.

Усунення або зниження вираженості гіпоксичних станів базується на декількох принципах: етіотропному, патогенетичному і симптоматичному.

I. Етіотропний принцип. Етіотропне лікування включає заходи, скеровані на ліквідацію або зниження ступеня або тривалості дії на організм причини гіпоксії. Терапія здійснюється при неодмінному врахуванні типу гіпоксії.

Екзогенні типи гіпоксії.

При гіпоксії екзогенного типу необхідно нормалізувати вміст кисню у повітрі, що вдихає людина.

За умов розвитку гіпобаричної гіпоксії проводять відновлення оптимального парціального тиску кисню у вдихуваній газовій суміші (наприклад, при розгерметизації літальних апаратів, індивідуальних скафандрів, дихальних приладів і т.п.) та нормального барометричного тиску і як наслідок – парціального тиску кисню в повітрі. Це досягається шляхом зниження висоти польоту, відновлення герметичності літальних апаратів і необхідних умов подачі повітря для дихання в скафандрі, індивідуальному дихальному приладі або кабіні апарату.

При нормобаричній гіпоксії здійснюють нормалізацію вмісту кисню у вдихуваному повітрі шляхом інтенсивного провітрювання приміщення або подачі в нього повітря з нормальним вмістом кисню; додають у вдихуване повітря з нормальним вмістом кисню малі кількості вуглекислого газу. Оптимальним вважається підвищення парціального вмісту СО₂ до 3-7%. Ці заходи забезпечують стимуляцію інспіраторних нейронів дихального центру і активацію дихання; розширення артеріол мозку і серця, що сприяє нормалізації газообміну в них, доставки субстратів, відтоку СО₂ і продуктів метаболізму; зменшення ступеня гіперкапнії і її патогенних наслідків: порушень кровопостачання мозку, міокарду і деяких інших органів, розладів вищої нервової діяльності, дихального ацидозу та ін.

Ендогенні типи гіпоксії.

При ендогенних типах гіпоксії необхідно проводити в першу чергу лікування основного захворювання або патологічного процесу, що призвів до гіпоксії та забезпечувати організм оптимальним вмістом кисню у вдихуваному повітрі.

Це досягається шляхом дихання газовими сумішами, збагаченими киснем, при нормальному або підвищеному тиску (нормобарчна і гіпербарична оксигенотерапія відповідно). Вказані заходи забезпечують збільшення парціального тиску кисню у вдихуваному повітрі, альвеолах і відповідно – його напругу в крові.

Гіпероксигенотерапію використовують для лікування гіпоксичних станів при легенево-серцевій недостатності, газовій емболії судин, отруєнням чадним газом, ціанідами та ін. При цьому важливо знати можливі реакції і наслідки, що розвиваються в умовах гіпероксигенації.

Реакції організму на гіпероксигенацію.

• Нормалізація (або тенденція до неї) об’єму альвеолярної вентиляції, в основному за рахунок зниження частоти дихання.

• Оптимізація серцевого викиду у зв’язку із зменшенням частоти скорочень серця.

• Зменшення об’єму циркулюючої крові в результаті редепонування крові.

Внаслідок цих реакцій усувається гіпоксія та її патогенні ефекти. Це досягається своєчасно і адекватно проведеною оксигенотерапією, а також іншими лікувальними заходами. Крім того, при гіпероксигенації можуть виникати патогенні реакції, погіршення гіпоксичного стану і розлади життєдіяльності організму.

В патогенезі токсичної дії надлишку кисню лежать наступні механізми:

• Утворення надлишку активних форм кисню і їх пряма ушкоджуюча дія на мембрани клітин, ферменти, нуклеїнові кислоти, білки та їх сполуки з іншими речовинами.

• Надмірна, неконтрольована активація вільнорадикального перекисного окиснення ліпідів та інших органічних сполук.

• Пряме і опосередковане пригнічення тканинного дихання, що посилює порушення енергозабезпечення клітин.

Токсична дія надлишку кисню проявляється трьома варіантами патологічних станів:

1)Судомним. Причиною є переважне пошкодження головного і спинного мозку, що зумовлює надмірне збудження нейронів ряду нервових центрів, а також мотонейронів.

2)Гіповентіляційним (характеризується дихальною недостатністю). Причини: ателектази в легенях, зниження проникності аерогематичного бар’єру, набряк легень.

3)Загальнотоксичним. Полягає в розвитку поліорганної недостатності, що іноді спостерігається при відсутності на ранньому етапі судом і вираженої дихальної недостатності. Якщо гіпоксія продовжується, то у пацієнта з’являються судоми і ознаки асфіксії. Усунення кисневого отруєння досягається шляхом переходу на дихання повітрям з нормальним вмістом кисню.

II. Патогенетичний принцип. Патогенетична терапія базується на розриві ланцюгів патогенезу гіпоксичного стану або усунення його ключових ланок. З цією метою застосовують антиоксиданти – засоби, що пригнічують вільнорадикальне окиснення мембранних ліпідів, яке відіграє істотну роль в гіпоксичному пошкодженні тканин, і антигіпоксанти, що сприятливо впливають безпосередньо на процеси біологічного окиснення.

Патогенетичне лікування включає:

1) Ліквідацію або зниження ступеня ацидозу в організмі.

2) Зменшення вираженості дисбалансу іонів в клітинах, міжклітинній рідині, крові.

3) Запобігання або зниження ступеня пошкодження клітинних мембран.

4) Профілактику або зменшення вираженості альтерації ферментів в клітинах і біологічних рідинах.

5) Зниження витрати енергії макроергічних сполук за рахунок обмеження інтенсивності життєдіяльності організму.

Зараз виявлено понад 150 речовин, які мають антигіпоксичні властивості, але різні за спрямованістю біологічної дії (аміназин, апресин, індерал, барбаміл, дигоксин, анаболічні стероїди, різні препарати з лікарських рослин, вітаміни та інші фармакологічні засоби).

Всі протигіпоксичні препарати поділяють на такі групи:

• засоби, які покращують постачання кисню до тканин організму або внаслідок збільшення легеневої вентиляції, об’ємної швидкості кровоплину, кількості ретикулоцитів, еритроцитів і гемоглобіну в периферичній крові, або внаслідок підвищення дисоціації оксигемоглобіну;

• речовини, які підвищують стійкість тканин організму до кисневої недостатності шляхом зменшення витрати енергетичних ресурсів;

• сполуки, які сприяють утворенню енергії, тобто призводять до корекції порушеного тканинного дихання, біологічного окиснення, окиснювального фосфорилювання і підвищують активність глікогенолізу;

препарати, які нейтралізують продукти декомпенсованого метаболічного ацидозу, нормалізують обмін електролітів і функцію клітинних мембран.

III. Симптоматичний принцип. Симптоматична терапія базується на усуненні або попередженні симптомів, що погіршують стан пацієнта. Для усунення вказаних та інших симптомів застосовують анестетики, анальгетики, транквілізатори, кардіо- і вазотропні та інші медикаменти.

Основні принципи профілактики гіпоксії:

• cтійкість до гіпоксії при необхідності роботи в умовах високогір’я, в замкнутих приміщеннях та інших спеціальних умовах може бути підвищена спеціальними тренуваннями (наприклад, в барокамері);

• стійкість до гіпоксії може бути підвищена в умовах гірського клімату за рахунок ступеневої адаптації до умов високогір’я, призначення адаптогенів, антигіпоксантів та інших засобів, які підвищують стійкість організму до екстремальних умов високогір’я;

• дотримання техніки безпеки під час роботи в замкнутих приміщеннях, літальних космічних апаратах;

• контроль за вмістом нітритів, ціанідів у продуктах харчування.