2. Феноменологічна соціологія.

Набула розвитку у 60-х роках минулого століття з визнання того, що людина як особистість виявляє свою індивідуальність завжди, маючи власну інтерпретацію соціальної реальності і досвід соціальної взаємодії. Основні принципи феноменології заклав філософ Едмунд Гуссерль (1859–1938), який підтримував ідею конструювання свідомістю соціальної реальності. Зміст йогофеноменологічного методу полягає в тому, що окремий предмет чи явище мають свою сутність (ейдос), яка не тотожна самому явищу чи предмету. Сутність можна вивчати шляхом її „вбачання”. Причому сутність речей можна вивчити, лише реконструювавши первісні „чисті переживання”, які лежать в основі тих чи інших різновидів пізнавальної діяльності людини. Програма пізнання Е. Гуссерля орієнтує дослідників на відхід від наукових абстракцій до рівня буденної повсякденної свідомості. Тобто феноменологія має справу лише з „чистою свідомістю”, позбавленою ідеологічних нашарувань, абстракцій. Першу спробу застосування феноменологічного методу до аналізу соціальних явищ здійснив Альфред Фірканд у своїй праці „Вчення про суспільство” (1923). Основу соціального життя він вбачав у наявності в людей певних установок, схильностей до сумісного життя, зокрема схильностей до самореалізації, взаємодопомоги, влади, оцінювання інших людей тощо.

У соціології першим застосував феноменологічний метод Альфред Шюц (1899–1959), який зробив спробу на його підставі розкрити специфіку соціальних наук. Його основна праця – „Феноменологія соціального світу” (1932). Услід за М. Вебером він вважає, що соціальні науки мають пояснювати соціальну дію. А. Шюц стверджує, що соціальні науки мають осягнути смислові зв’язки, суб’єктивний світ людей, який становить підґрунтя їхніх дій. За відправну точку він бере потік свідомості, одним із моментів якого є індивідуальне Я. У цьому потоці формуються суб’єктивні смисли, що виникають у вигляді проектів, задумів діяльності. Згідно з вченням А. Шюца, суспільство єдине для всіх людей, але кожна людина розміщена в ньому особливо, у своїй „біографічній ситуації”. Саме тому в будь-який момент життя вона керується „запасом наявного знання”, що складається з типізацій повсякденного світу, „рецептів”, накопичених нею впродовж усього життя. Соціальна реальність залежить від свідомості, що визначає та інтерпретує її: соціальний світ неминуче припиняє своє існування, якщо йому відмовлено в людському визнанні. У цьому сенсі суспільство реальне, оскільки його члени визначають його як реальне і ставляться до нього як до реальності.

А. Шюц прагне виявити певні елементарні механізми людського спілкування та розуміння. Він враховує факт суттєвої відмінності між науковим розумінням дійсності, що нас оточує, і її повсякденним розумінням. Наукові та філософські поняття – не є первинними, а похідними від тих уявлень, які поширені у нашому повсякденному житті, щоденному спілкуванні. А. Шюц вважає, що саме біографічні обставини і той особистий, неповторний життєвий досвід, що є у кожного з нас, стають важливою передумовою поведінки і соціальної дії людини. Основу нашого „життєвого світу”, або світу повсякденності, згідно з А. Шюцем, становить знання, яке походить з індивідуального досвіду. Таке знання є анонімним і безособовим, а отже, – об’єктивним. Саме тому звичайні люди не сумніваються в реальності того світу, який їх оточує, хоча цей світ твориться фактично їхнім спілкуванням.

На думку А. Шюца, реальний світ твориться спілкуванням людей. І щоб у процесі спілкування реалізовувалися цілі, потрібен високий рівень стандартизованого взаєморозуміння того, з ким ми спілкуємося. Однак повне взаєморозуміння і безпроблемність – це радше ідеальна перспектива, а не реальність повсякденного спілкування.

Серед інших відомих представників феноменологічного напряму в соціології є  також М. Шелер та  К. Мангейм.

Макс Шелер (1874–1928) є одним із основоположників напряму, який називають феноменологічною соціологією культури, або соціологією знання. Увага представників феноменологічного напряму зосереджена на інтерпретації взаємозв’язків і взаємовпливів між фактами соціального життя і життя культурного, духовного – цінностями, ідеями, соціальними почуттями тощо. М. Шелер прагне пояснити, яку роль відіграють у сучасному суспільстві духовно-інтелектуальні цінності, яку позицію займають ті групи, що є їхніми зберігачами і носіями. Він визнає, що „потяг до знання” – це певний інстинкт, властивий людині як біологічній істоті. Цей потяг у ході культурної еволюції диференціюється і зазнає певної трансформації. Разом з тим постають кілька взаємопов’язаних і водночас якісно відмінних одна від одної систем знання – релігійна, в якій знання служить спасінню душі; метафізична, де знання є певною мірою самоціллю, та позитивно-наукова, де знання розглядають не як самоціль, а як знаряддя практики. Суть такого підходу сформулював Ф. Бекон висловом „Scientia est potentia” („Знання – це сила”).

М. Шелер зазначає, що людське знання в суспільстві, дане індивідуальному сприйманню a priori, гарантує індивіду змістовий порядок. Хоча цей порядок і пов’язаний з певною соціально-історичною ситуацією, він здається індивіду звичайним способом бачення світу. М. Шелер називає його „відносно-звичайним (безпосереднім) світоглядом” (relativnaturalische Weltanschauung) суспільств. Він доводить, що існують різноманітні недиференційовані форми безпосереднього знання на рівні здорового глузду, народної мудрості і т. ін. Отож, типологічно знання М. Шелер поділяє на: 1) міфологію; 2) народну творчість; 3) релігію; 4) містику (безпосереднє знання); 5) філософію; 6) позитивну науку; 7) технологію.

Карл Мангейм (1893–1947) вважає, що соціальне буття класу визначає його свідомість, ідеологію. Соціолог твердить, що ідеологія кожного класу однобічна, частково істинна. Основними працями вченого є „Ідеологія і утопія” (1929) та „Есе з соціології культури” (1933). Він одним із перших звернувся до вивчення природи соціального знання. Соціальне знання Мангейм називає тим знанням, яким люди керуються, коли приймають практичні рішення. Це знання не можна відділити від емоцій і практичних намірів. Слідом за Е. Дюркгаймом К. Мангейм доводить, що люди мислять і розуміють світ крізь призму своєї колективної діяльності, і їхня індивідуальна свідомість має на собі відбиток колективної, групової, яка ніколи не вільна від впливу цінностей і колективно-підсвідомих імпульсів.

Ідеї феноменологічної соціології розвинули далі Пітер Бергер і Томас Лукман. У спільній праці „Соціальне конструювання реальності”(1969) автори узагальнюють і поглиблюють висновки Шюца, поєднуючи започатковану ним традицію з ідеями М. Вебера, М. Шелера, К. Мангейма, а також ідеями німецької філософської антропології. П. Бергер і Т. Лукман, як і А. Шюц, вважають, що наукові знання є похідними від повсякденного знання, оскільки вони містяться в повсякденному життєвому світі людини. Ключовими термінами їхньої соціологічної концепції є „реальність” і „знання”. „Реальність” – якість, характерна для феноменів мати незалежне від волі і бажання людини, а „знання” визначають як впевненість у тому, що феномени є реальними і володіють специфічними характеристиками. Пересічна людина живе у світі, який є „реальним” для неї, хоча і не всі його аспекти „реальні” для неї однаковою мірою і вона „знає”, володіючи різним ступенем впевненості, що цей світ наповнений такими та іншими характеристиками. Людське знання розвивається, передається і зберігається в соціальних ситуаціях. Саме знання визначає поведінку людини у повсякденному житті.

Особливе місце у праці П. Бергера і Т. Лукмана „Соціальне конструювання реальності” відведено аналізу соціального запасу знання. Соціальний запас знання передається з покоління у покоління та доступний для індивіда у повсякденному житті. Індивід живе у повсякденному світі, маючи специфічні системи знань. Крім того, він знає, що інші поділяють щонайменше частину цього знання і знають, що індивід це знає. Тому на взаємодію індивіда з іншими індивідами у повсякденному житті постійно здійснює вплив спільна причетність до доступного їм соціального запасу знання. Причетність до соціального запасу знання сприяє „розміщенню” індивідів у суспільстві і відповідному спілкуванню між ними.