Загальна частина

Завершуючирозглядпитанняпровзаємозв’язкикримінологіїзправовими, суспільнимиіприродничиминауками, слідвисловитидекілька підсумкових зауважень з тим, щоб застерегти від можливих неправильних думок про характер їх співвідношення між собою.

Кримінологія не втручається у сферу зазначених наук, механічно не поглинає їх. Втім вона не розчиняється в цих знаннях, а лише синтезує різні дослідження з питань злочинної поведінки, що проводяться представниками інших наук, реципує окремі їх положення і досягнення, що стикаються деякою мірою з проблемами злочинності, творчо адаптує подібні запозичення для своїх потреб. Спираючись на все це, кримінологія формулює і обґрунтовує свої власні висновки, положення і рекомендації.

Незважаючи на широкий комплексний підхід при вивченні кримінологічних проблем, кримінологія має свій предмет, досліджує певну галузь суспільних відносин, не пориваючи зі своїм юридичним підґрунтям, маєчіткірамкиприрозмежуваннізсуміжнимигалузямизнань. І, нарешті, кримінологічні знання не є ізольованими, замкненими. Вони використовуються іншими науками при розгляді питань стосовно злочинності та її подолання.

§ 3. Система кримінологічної науки

Кримінологічнізнанняскладалисяпротягомбагатьохстоліть. Сьогоднізасвоїмобсягомвонистановлятьзначнийнауковийіпрактичний матеріал. У зв’язку з цим постає необхідність їх чіткої систематизації, оскільки, природно, виникають труднощі у засвоєнні цих знань та подальшому їх розвитку. Отже, систематизація знань обумовлюється теоретичними іпедагогічними міркуваннями, оскільки цесприяєвдосконаленню викладання кримінології.

Система кримінологічної науки — це розчленування, розподіл єдиних кримінологічних знань на однорідні компактні частини (блоки), внутрішньо узгоджені між собою.

Урокистановленнякримінологіїзарадянськихчасівівмонографічній, і в начальній літературі питання про її систему або взагалі замовчувалося, абоневисвітлювалосяналежнимчином. Такестановищедеякою міроюможнапояснитипорівняльноюновизноюрозробкикримінологічних проблем у ті часи, відсутністю необхідних матеріалів прикладної кримінології, режимнимстаномкримінально-правовоїстатистики.

8

Розділ 1. Поняття, предмет і система кримінології

Зараз кримінологічну наукуподіляють наокремі складові частини зарізнимипідставами(критеріями): заелементамиїїпредмета, рівнем узагальнення науково-практичної інформації, особливостями контингенту злочинців, залежно від специфіки їх антисоціальної спрямованостіізлочинноїмотивації. Дійсно, переліченіпідставиусвоїйсукупності можуть бути використані як взаємодоповнюючі критерії.

Зарівнемузагальненнянауково-практичноїінформаціїкриміноло- гія поділяється на Загальну та Особливу частини.

УЗагальній частині кримінологічні явища і поняття аналізуються глобально, узагальнено, безвиділенняспецифікиокремихвидів(груп) злочинів. Їїсистемаусвоючергускладаєтьсязпроблем, щостановлять предмет кримінологічної науки. Про ці проблеми вже зазначалося у § 2 цього розділу. Крім того, до Загальної частини належить науковоінформаційний матеріал про становлення кримінологічної науки, її методологію і методику, про кримінологічне планування і прогнозування злочинності в масштабі країни й окремих регіонів.

В Особливій частині розглядаються окремі часткові кримінологічні теорії, щопояснюютьзакономірностіпевнихвидів(груп) злочинів. Останніподіляютьсязаособливостямиантисоціальноїспрямованостіізлочинної мотивації винних (наприклад, насильницькі, корисливі злочини, злочининеобережні) ізаособливостямиконтингентузлочинців(наприклад, злочинністьнеповнолітніх, рецидивна, професійна злочинність).

Рівеньузагальнення вОсобливійчастині значнонижчий, ніжуЗагальній. Вонабільшдинамічна, бобезпосередньовідбиваєчастузміну криміногенноїситуаціївкраїні, атакожзмінузмістуфакторів, причин

іумов злочинності й окремих злочинів. У цій частині наводиться кримінологічнахарактеристикаокремихвидів(груп) злочинів, описують- сяпричинно-наслідковікомплекси, щоїхобумовлюють, формулюють, заходи щодо їх запобігання.

Значення Особливої частини полягає в тому, що вона, з одного боку, забезпечує, підживлюєзагальнокримінологічнітеоріїфактичним матеріалом, а з іншого — озброює правоохоронні органи рекомендаціями, спрямованими на вдосконалення їх діяльності щодо зниження окремих злочинів у державі.

§4. Історія розвитку кримінології

Урозвиткукримінологіїможнавідокремититриетапи: класичний,

позитивістський, плюралістичний (сучасний).

9

Загальна частина

Перший (класичний) період продовжувався з другої половини XVIII ст. до останньої третини XIX ст., другий (позитивістський — біологічні (антропологічні), психологічні, соціологічні теорії) — зостанньоїтретиниXIX ст. по20-тірр. XX ст.; третій(плюралістичний, сучасний) — з 30–40 рр. XX ст. до нашого часу.

Класичний період характеризувався тим, що кримінологічні ідеї формувалисьумежахкласичноїшколикримінальногоправа, яскравимипредставникамиякоїбулиіталієцьЧ. БеккаріатаанглійціІ. Бентам, Дж. Говард. Ці вчені заклали підвалини майбутніх наукових пошуків кримінологів. Головніпостулатиїхпрацьєтакими: людинасамаконтролює свою долю згідно зі своєю вільною волею; від учинення злочинів її можна утримати за допомогою загрози покарання; аби ця загроза булареальною, потрібно, щобпокарання наставало невідворотноібуло співмірним тяжкості вчиненого злочину.

Ч. Беккаріа у26 років(1764 р.) опублікував монографію «Прозлочини і покарання», де серед інших розглядалися питання запобігання злочинності. Саме вінвиголосивпринцип: «Краще запобігти злочину, ніж потім карати за нього».

Представники класичної школи пов’язували діяльність, що запобігає вчиненню злочинів, із свободою, просвітництвом, досконалим вихованням.

Методологічноюосновоюкримінологічнихтеорійпозитивістського періоду є філософія позитивізму (від. лат. positivus — позитивний). Засновником позитивізму був французький вчений О. Конт.

При поясненні реальності використовувалися не абстрактні висловлювання, а виключно позитивні факти, здобуті методом досвіду іспостережень. Позитивізмякметодологічнаосновакримінологіїпроявився в емпіричному аналізі взаємозв’язку між окремими криміногенними факторами і злочинною поведінкою.

Засновникомбіологічного(антропологічного) напрямку(іпершим ученим-кримінологом) вважають італійського тюремного лікаря Ч. Ломброзо, який у 1876 р. опублікував книжку «Злочинна людина». На великому емпіричному матеріалі (досліджено понад 26 тисяч злочинців) нимбулосформовано такзванутеоріюприродженого злочинця, якийможебутирозпізнанийзапевнимианатомічнимиіфізичними ознаками, що свідчать про дегенерацію і атавізм: аномалії черепа, асиметрія обличчя, знижена чутливість до болю, подовжені або недорозвинені мочки вух тощо.

10

Розділ 1. Поняття, предмет і система кримінології

Пізніше Ч. Ломброзо частково змінив свою теорію, зосередивши увагунаіншихфакторах, щообумовлюютьзлочинність: кліматичних, етнічних, культурологічних, виховних, спадкових, родинних. Головною заслугою вченого вважають те, що він започаткував системні дослідження особистості злочинця.

Наукові дослідження у цій сфері були продовжені і модифіковані учнями вченого — Е. Феррі та Р. Гарофало. Е. Феррі, ставши університетським професором у 25 років, є автором «Кримінальної соціології»

івважається засновником багатофакторного підходу. Він також звертав увагу на важливість соціальних заходів впливу на злочинність. Р. Гарофалоу1885 р. видавдоволіоб’ємнупрацю, щомаланазву«Кримінологія». Її підзаголовок розкривав сутність роботи: «Природа злочинності

ітеоріяпокарань». Усвоїхпрацяхученийприділявувагупсихологічним

ісоціальнимфакторам, щообумовлюютьзлочини. Гарофалобачивпричини злочинів, перш за все, не у фізичних рисах людини, а у їх психологічному еквіваленті — «аномаліях моралі» конкретної особи.

Англієць Ч. Горінг визнавав, що злочинні риси притаманні всім індивідам, а різниця між злочинцями і незлочинцями полягає у ступені виявлення цих рис.

Засади соціологічного напрямку у кримінології позитивізму заклали французькі вчені Г. Тард, Е. Дюркгейм, Ф. фон Ліст. Г. Тард психологізував суспільні відносини, основними соціальними процесами вважав конфлікти, пристосування й наслідування, за допомогою якогоіндивідзасвоюєнормиіправилаповедінки. Е. Дюркгейм— один із засновників французької соціологічної школи — розробив теорію аномії(безнормативності), підтримувавтуідею, щозлочинністьєнормальнимявищемусуспільстві, покивонанепереходитьпевний«поріг насиченості». Згідно з поглядами Е. Дюркгейма і його послідовників, суспільствонормальнофункціонуєпри«соціальнійзгуртованості», яка урегульована нормами права й моралі. Відсутність між людьми соціальної згуртованості призводить до стану аномії і соціальної дезорганізації, яка породжує злочинність.

Урамках позитивістського напрямку наприкінці XIX — на початку XX ст. сформувався психологічний підхід до пояснення злочинної поведінки. Його започаткували Р. Гарофало, Г. Тард і продовжили Ж. Пінатель, Г. Годдард, К. Хорні.

Сучасний етап розвитку кримінології, що розпочався з 30–40 рр. XX ст. ітриваєдонашихднів, характеризується продовженням науко-

вих пошуків у рамках біологічних, психологічних, соціологічних теорій з акцентом на інтеграційні теорії.

11

Загальна частина

УXX ст. дуже потужно почала розвиватися кримінологія у США. На її розвиток відчутно вплинула соціологія. На відміну від біосоціальних і психологічних теорій, що зосередили увагу на особистості, соціологічний підхід до вивчення злочинності та її причин ґрунтується на дослідженні взаємодії індивідів і всього суспільства, а також його інститутів.

Загальний соціологічний напрям можна поділити на три великі групи, представлені різними теоріями. Першу становлять так звані теорії соціальної структури, до яких належать теорії соціальної дезорганізації, аномії, культурної девіантності, теорія субкультур і теорія можливостей. До другої групи належать так звані теорії соціального процесу. Цягрупаоб’єднуєтеоріїсоціальногонавчання, диференційованогозв’язку, нейтралізаціїісоціальногоконтролю. Дотретьої— належатьтеорії, якіможнаумовноназватиальтернативними(наприклад, теорії стигматизації, теорії конфлікту).

Удругій половині ХХ ст. у всьому світі набувають розвитку статистичні та віктимологічні кримінологічні дослідження.

Розвиток кримінології на теренах України. До жовтневого пере-

вороту1917 р. вітчизнянакримінологіярозвиваласьумежахкримінального права. Науковцями, яких можна із сьогоднішніх позицій назвати кримінологами, булиМ. П. Чубинський, І. Я. Фойницький, М. М. Гернет, А. Н. Трайнін, Д. А. Дриль, М. О. Неклюдов, С. В. Познишев.

Уперіод між 1918 і до початку 1930-х рр. у СРСР спостерігався бурхливий розвиток кримінології. Створювалися кабінети з вивчення злочинностітаособизлочинця, проводилисяцікавідослідженнямотивації злочинної поведінки, узагальнювалися дані соціологічних і психологічних спостережень стосовно різних категорій злочинців, видавалися збірники статей і монографії. Для наукових праць того часу характерноюбулавідноснанезалежністьвідідеологічнихдогм. Однак на початку 1930-х рр., у зв’язку з перетворенням країни у диктаторськийкомуністичнийрежимначолізЙ. Сталіним, кримінологіюбуло знищено.

Їївідродженняпочалосьізкінця1950 — початку1960-хрр. З1963 р. кримінологію почали викладати в юридичних вузах.

Укримінології часів СРСР домінував марксистський класовий підхід до вивчення злочинності, що розглядав це явище як наслідок

восновномукласовихісуспільнихсуперечностей. Злочинністьвизнавалася обов’язковим атрибутом лише капіталістичного суспільства. Незважаючи на це, в Україні проводились ґрунтовні прикладні дослі-

12

Розділ 1. Поняття, предмет і система кримінології

дження таких українських кримінологів, як І. М. Даньшин, А. П. Закалюк, А. Ф. Зелінський, І. П. Лановенко, І. К. Туркевич.

Найбільш розробленими в теоретичному плані були розділи про особу злочинця, детермінацію та запобігання як злочинності в цілому, так і її окремим видам: розкраданню державного і суспільного майна, злочинампротиособи, крадіжкам, грабежам, розбоям; хуліганству; злочинам, пов’язанимзпорушеннямправилбезпекирухунаавтотранспорті; злочинам неповнолітніх і молоді; також досліджувалися проблеми взаємозв’язку алкоголізму, наркоманії із злочинною поведінкою.

Із набуттям незалежності українська кримінологія почала активно розвиватися. У працях вищеназваних учених, а також професорів В. В. Голіни, О. Г. Кальмана, О. М. Костенка, О. М. Литвака, В. М. Поповича, В. О. Тулякова, В. І. Шакуна та ін. набули розвитку актуальні проблеми сьогодення: загальнотеоретичні іприкладні проблеми запобігання злочинності, економічній злочинності, методологічні проблеми пізнання злочинної поведінки на основі принципу натуралізму, зв’язку злочинності й урбанізації, тіньової економіки, віктимології.

ВідомимвУкраїнітазаїїмежамиставстворенийуХарковів1995 р. Інститут вивчення проблем злочинності АПрН України.

НапочаткуХХI ст. вітчизнянакримінологіямалазначнубазунових знань та нових спеціалістів, вийшла на новий етап свого розвитку.

Стосовно розвитку світової кримінології, то наприкінці ХХ — початку ХХІ ст. увагу вчених було зосереджено на дослідженні таких проблем, як організована, у тому числі транскордонна злочинність та її основні види — наркобізнес, торгівля людьми, нелегальна міграція, відмивання брудних грошей, корпоративна злочинність, злочини проти оточуючого середовища, сімейна кримінологія, злочини у сфері високих технологій, запобігання злочинності на основі оцінки ризику злочинних дій, пенітенціарна кримінологія, відновлювальна юстиція, зменшення можливостей вчинення злочинів, кримінологічні підходи дофункціонуваннясистемикримінальноїюстиції, порівняльнакримінологія. Кримінологіїновітньогочасупритаманніміждисциплінарний підхід, розмаїття кримінологічних теорій.

Єдину антизлочинну політику в усьому світі проводить ООН. Наукові розробки кримінологів знаходять своє втілення у роботі Комісії ООН із запобігання злочинності і кримінальної юстиції, що кожні 5 років проводить Конгреси ООН, на яких розробляються загальносвітові стратегії протидії злочинності та її окремим видам. Останній 11 Конгрес пройшов у Бангкоку (Таїланд) у 2005 р.

13