Україна у 1994–2005 рр.

1994–2004 рр. були вкрай суперечливим періодом україн

ської історії. З одного боку, відбувалось подальше становлення

та розбудова незалежної Української держави, а з другого — по

силилась криміналізація економіки, залежність від Росії, загос

трилась внутрішньополітична боротьба тощо.

324

Внутрішньополітичне життя. Головною подією внутрішньо

політичного життя було протистояння між Президентом та Вер

ховною Радою. Кожен з цих суб’єктів намагався отримати пере

вагу в управлінні державою. Перемогу в цьому двобої здобув

Л. Кучма, що було закріплено прийнятою 28 червня 1996 р.

Конституцією, яка надала президенту особливо великі повнова

ження. Попри це, тривала подальша політизація та радикаліза

ція суспільно політичного життя. До кінця 1990 х років в Укра

їні вже було зареєстровано понад 100 політичних партій. Серед

партій демократичного спрямування лідером був НРУ на чолі

з В. Чорноволом, але наприкінці 1990 х років ця партія розко

лолась, а сам В. Чорновіл загинув за загадкових обставин (бере

зень 1999 р.). Натомість у 2001–2002 рр. сформувалась нова

правоцентристська сила: блок “Наша Україна” В. Ющенко та

партія “Батьківщина” (БЮТ) на чолі з Ю. Тимошенко, які ста

ли головними опозиційними силами і почали боротьбу за владу.

Серед лівих партій лідерство належало комуністам П. Симонен

ка та соціалістам О. Мороза, які здобували значну підтримку

виборців як на парламентських (1994, 1998, 2002 ), так і на пре

зидентських (1999) виборах. До найвпливовіших центрист

ських та пропрезидентських партій належали Народно демо

кратична партія (НДП) В. Пустовойтенка, Соціал демократич

на партія об’єднана (СДПУ(о) В. Медведчука та Партія регіонів

України В. Януковича. У 1997–1998 рр. значний вплив мало

Всеукраїнське об’єднання “Громада” П. Лазаренка, але після

його втечі за кордон (внаслідок звинувачень у корупції) ця полі

тична сила розпалась. Постійне зростання кількості політичних

партій, близькість їхніх програм та переважання у їхній діяль

ності розмов над реальними справами вело до зростання полі

тичної апатії суспільства і втрати довіри до політичних партій.

Подальше погіршення життєвого рівня призвело до певної

дискредитації ідеї незалежності серед значної частини населен

ня. Як наслідок — на парламентських виборах 1998 р. значну

частину депутатських місць знову здобули ліві партії (головою

парламенту став лідер Селянської партії О. Ткаченко), а на пре

зидентських виборах 31 жовтня 1999 р. до другого туру вийшов

(поряд з Л. Кучмою) голова КПУ П. Симоненко. Проте у друго

му турі цих виборів, що відбувся 14 листопада 1999 р., переміг

Л. Кучма (набрав 56,2 % голосів, тоді як Симоненко — близько

325

38 %). Таким чином, серед населення почала наростати недові

ра також і до лівих партій. Як наслідок, на початку 2000 р.

в парламенті виникла правоцентристська більшість, яка висту

пила проти курсу лівих і за продовження розбудови незалежної

України. Новим Головою Верховної Ради депутати обрали

І. Плюща. Ці події дістали назву “оксамитова революція”. Тен

денцію до падіння авторитету комуністів засвідчили і парла

ментські вибори 2002 р., і особливо — президентські вибори

2004 р.

Після обрання на другий термін, Л. Кучма продовжив курс

на зміцнення виконавчої влади. Ним 23 грудня 1999 р. було

призначено головою уряду В. Ющенка, що мав популярність се

ред населення як людина справи. Завдяки цьому було підвище

но авторитет виконавчої влади. Проте вже у травні 2001 р. уряд

Ющенка був звільнений і новий уряд очолив спочатку А. Кінах,

а з листопада 2002 р. — В. Янукович. Водночас Головою ВР Ук

раїни у квітні 2002 р. був обраний В. Литвин (до цього очолював

Адміністрацію Президента). Була проведена ротація кадрів та

кож у судовій системі. Таким чином, Л. Кучма зміцнив свої по

зиції в усіх гілках влади.

У зовнішній політиці Україна продовжувала балансувати

між Росією та США. Проте відносини з цими країнами періо

дично загострювалися: зі США через так званий кольчужний

скандал (нібито Україна поставила режиму С. Хусейна системи

протиповітряної оборони “Кольчуга”), а з Росією — через підви

щення митних тарифів на українську продукцію, завищення

цін на нафту та претензії Росії на український острів Тузлу. До

певних здобутків цього періоду у зовнішній політиці належали:

підписання Україною 16 листопада 1994 р. Договору про нероз

повсюдження ядерної зброї (чим Україна підтвердила своє праг

нення до без’ядерного статусу), поглиблення співпраці з ЄЕС

(у вересні 1995 р. Україна стала повноправним членом Ради Єв

ропи, а невдовзі почала брати участь у роботі Європарламенту та

інших структур ЄЕС) та НАТО (з НАТО в липні 1997 р. було ук

ладено “Хартію про особливе партнерство”). Проте окремі здо

бутки на цьому шляху не привели до входження України до ЄЕС

або НАТО.

Досить складним питанням залишалась демаркація держав

них кордонів України. Так, лише у 1997 р. було досягнуто пев

326

ного порозуміння щодо кордонів з Росією та Румунією. Проте

остання продовжувала робити численні демарші з приводу

о. Зміїний та будівництва Україною судноплавного русла в гир

лі Дунаю.

У сфері економіки до початку 1996 р. вдалось призупинити

інфляцію, що дало можливість у вересні цього року замінити ку

пони повноцінною національною валютою — гривнею. Націо

нальна валюта України була орієнтована на долар США, і до

1998 р. її курс залишався стабільним, але внаслідок світової ва

лютної кризи в серпні 1998 р. почалось падіння її курсу по відно

шенню до долара і цей процес вдалось зупинити лише у 2001 р.

Окрім створення власної грошової системи, було завершено

реформування промислового сектора. Це виявилось у проведен

ні приватизації, внаслідок чого зменшився державний сектор

у промисловості. У промисловість пішли приватні та закордон

ні інвестиції, що вело до її стабілізації та виходу з кризи. Проте

приватизаційні процеси часто здійснювалися не на користь дер

жави. Ще меншим був ефект від реформ у сільському господарс

тві. Тут до 1999 р. було в основному ліквідовано колгоспну сис

тему і відновлено право селян на земельну власність. Проте

відсутність в останніх коштів не дала змоги покращити показ

ники товарного зростання у сільськогосподарському секторі.

Важливі зміни відбувалися в цей період також у сфері освіти,

науки та культури. До позитивних моментів у цій сфері належа

ла ліквідація контролю з боку партії, відновлення свободи дум

ки, зв’язків з іншими країнами, повернення спадщини репресо

ваних діячів науки та культури, припинення русифікації. Го

ловним негативним моментом був брак фінансування, що

призвело до масового виїзду висококваліфікованих фахівців за

кордон або їх перехід у приватні структури.

Було збільшено мережу вищих навчальних закладів. Виник

ли також приватні спеціалізовані середні (гімназії, коледжі, лі

цеї) та вищі (інститути, університети, академії) навчальні зак

лади. Особливо важливі вищі навчальні заклади почали отри

мувати статус державних, а з кінця 1990 х років —

національних, що сприяло поліпшенню їх фінансування та роз

ширенню самостійності. На 2000 р. в Україні діяло 298 ВНЗ, які

здатні повністю забезпечити всіх випускників 11 х класів серед

ньої школи студентськими місцями. До найбільших таких дер

327

жавних закладів належать Київський, Львівський та Харків

ський національні університети та Національний політехніч

ний університет України “КПІ”, а до недержавних — Міжрегіо

нальна Академія управління персоналом (МАУП) та ін. З’яви

лась практика обміну студентами з закордонними ВНЗ та

навчання за кордоном. Україна інтегрується до Болонського

процесу. В системі середньої освіти почалась українізація. У

1999–2001 рр. проведено освітню реформу, яка полягала у збли

женні програм середньої та вищої шкіл, переході до 12 річної

освіти, 12 бальної системи оцінювання та прийому дітей до пер

ших класів з 6 річного віку. АН УРСР у 1994 р. перетворено на

Національну АН України (її керівником залишається Б. Па

тон). Це зумовило набуття нею самостійності та зрівняння у ста

тусі з академіями наук інших країн. На 2001 р. у наукових уста

новах України працювало близько 0,5 млн осіб (з них полови

на — у ВНЗ). Було створено національну Вищу атестаційну

комісію (ВАК), яка почала здійснювати надання вчених ступе

нів та звань вітчизняним науковцям. Активізувались дослід

ження у сфері гуманітарних дисциплін. Україна також займає

одне з провідних місць у світі у галузі літакобудування, у ство

ренні сучасних зразків зброї, має технології в галузі космонав

тики та ракетобудування тощо.

Розвиток літератури, музики та театру характеризувався

приходом молодих діячів та поверненням доробку репресованих

у радянський період митців. Проте хронічною проблемою є брак

коштів, а також конкуренція з боку новітніх засобів інформації

(відео та комп’ютерна продукція). Дедалі більшого поширення

набуває несприйняття класичного мистецтва серед молоді.

Релігійне життя характеризувалось швидким відродженням

потягу населення до релігії. Як наслідок — в Україні до кінця

1990 х років почали легально діяти десятки конфесій. Най

впливовіші з них: УПЦ київського та московського патріарха

тів (перша переважає в центральних областях, друга — у схід

них), УАПЦ та УГКЦ (особливо в західних областях). В Захід

ній Україні також є чимало віруючих римо католицького

обряду. 23–27 червня 2001 р. Україну з офіційним візитом від

відав Папа Римський Іоанн Павло ІІ. Швидкими темпами зрос

тає чисельність послідовників протестантських конфесій, серед

яких лідерами є євангельські християни (баптисти) та п’ятиде

328

сятники. Серед кримських татар переважає мусульманство.

В Україні також існує центр хасидського руху, діє чимало сина

гог. Проте поряд з традиційними церквами, внаслідок швидко

го падіння старої ідеології та повільного формування нової сис

теми цінностей, посиленого загальною соціально економічною

кризою, почали інтенсивно виникати різні секти та відверто ви

ражені окультні групи. Останні намагаються взяти під свій кон

троль молодь, яка особливо швидко піддається впливу. Яскра

вим прикладом цього була діяльність у першій половині 1990 х

років сумнозвісного Білого братства. Відбувались також зіт

кнення на релігійному ґрунті між представниками традиційних

конфесій. Усе це були сигнали того, що потрібно проводити ви

важену політику у релігійному питанні, виховувати у населен

ня толерантне ставлення до представників інших конфесій.