1890 Р. Передбачало впровадження станового принципу при ви

борах до першої курії, причому обирати і бути обраними до неї

відтепер могли тільки дворяни.

Суть міської контрреформи 1892 р. полягала у позбавленні

виборчого права прикажчиків та дрібних крамарів. Завдяки

цьому зросло дворянське представництво у міських думах.

Таким чином, період правління Олександра ІІІ характеризу

вався наступом на попередні демократичні поступки в усіх сфе

рах життя. Водночас Олександр ІІІ не міг повністю скасувати

реформи Олександра ІІ. Фактично політика Олександра ІІІ мала

подвійний характер: з одного боку, він був прибічником абсо

лютної монархії та збереження виключних прав дворянства, і

тому діяв у відповідному дусі, а з другого — мусив рахуватися

151

з новими реаліями і сприяти економічному розвитку, що спону

кало його робити певні поступки не лише дворянам. Зокрема,

водночас з виданням циркуляра “про недоторканність прав дво

рянства” гарантувався також і захист прав міського населення.

Селянству дозволялося поліпшити своє економічне становище

за рахунок створення Селянського банку, який надавав селянам

кредити для придбання землі під невеликі відсотки. Отже, не

зважаючи на відхід від курсу реформ, у 80 х та на початку 90 х

років XIX ст. не відбулось повернення до феодалізму — країна

продовжувала рухатися капіталістичним шляхом.

Розвиток сільського господарства

у другій половині XIX — на початку XX ст.

Становище селянства

Селянська реформа 1861 р. сприяла переходу сільського гос

подарства до товарно грошових відносин, прискорила майнове

розшарування селянства, концентрацію земель у руках селян

ської верхівки, яка перетворювалася на сільську буржуазію або

фермерів, стимулювала зростання продуктивності сільського

господарства, появу нових сільськогосподарських культур,

покращання селекційної роботи, поглибила спеціалізацію ре

гіонів, спричинила інтенсивніше використання сільськогоспо

дарської техніки.

Сільське господарство України до кінця XIX ст. перейшло на

капіталістичний шлях розвитку. Цей перехід відбувався двома

шляхами: прусським, властивим для Лівобережної та почасти

Правобережної України, та американським, який був власти

вий для Південної України та господарств колишніх державних

селян і козаків Лівобережної та Правобережної України. Прус

ський шлях означав повільне вростання нових капіталістичних

відносин у старі — феодальні і характеризувався тривалим збе

реженням феодальних пережитків, малоземеллям селян та за

лишенням більшості орних земель у власності поміщиків, слаб

ким рівнем використання нових досягнень науки і техніки, пе

реважанням відробіткової праці над вільнонайманою. Для

американського, або фермерського, шляху розвитку капіталіз

му в сільському господарстві було властиве перетворення селян

152

на вільних виробників сільськогосподарської продукції (ферме

рів), яким належала більшість земельного фонду, швидке подо

лання феодальних пережитків, активне залучення нової техні

ки та культур, домінування вільнонайманої праці.

Капіталізація сільського господарства України не лише по

кращила загальну тенденцію до зростання його товарності,

а й сприяла збереженню за цим сектором економіки домінуючо

го становища — селянство на 1900 р. становило 84 % від усього

населення України, а саме сільське господарство Підросійської

України було одним з найрозвинутіших у Російській імперії.

Україна перетворилася на світову житницю. На початку XX ст.

Україна давала: 43 % світового врожаю ячменю, а також 20 %

пшениці, 10 % кукурудзи та 85 % цукру Російської імперії.

Селянство внаслідок залучення до товарно грошових відно

син почало диференціюватись на три групи — заможних госпо

дарів або куркулів (15–20 %), середняків (25 %) та бідноту (по

над 50 %). Заможні господарства активно використовували

сільськогосподарську техніку, мали коней та залучали вільно

найманих робітників. Поступово вони перетворилися на голов

них постачальників сільськогосподарської продукції на ринок,

відтіснивши поміщиків, більшість з яких не змогла пристосува

тися до нових економічних вимог і розорювалась.

Розорення дворянства супроводжувалось їхнім намаганням

втриматися від остаточного банкрутства за рахунок посилення

визиску селян, що призводило до протистояння між поміщика

ми та селянами. Водночас диференціація в середовищі самого

селянства призвела до виникнення конфліктів між заможною

його частиною та біднотою.

Таким чином, на селі склався подвійний вузол протиріч, що

вело до загострення соціальної боротьби. Спочатку вона була

викликана незадоволенням від проведення реформи 1861 р.

Вже навесні 1861 р. відбулися значні заворушення селян у Ліво

бережній та Правобережній Україні. Проте невдовзі селянський

рух пішов на спад, оскільки частина селян змогла знайти шлях

для покращання свого добробуту. Чергове загострення селян

ської боротьби відбулось наприкінці XIX ст. і було викликане

різким зростанням малоземелля внаслідок демографічного ви

буху другої половини XIX ст.: з 1861 р. до 1900 р. населення

Підросійської України зросло вдвічі, і тому наявний у селян зе

153

мельний фонд вже був недостатній для забезпечення продукта

ми харчування. Відповідно селянство знову розпочинає активну

боротьбу за свої права. У 1890 х роках в Україні відбулося 152

селянських виступи. Економічна криза початку XX ст. вплину

ла на погіршення попиту на сільськогосподарську продукцію,

а отже — призвела до падіння життєвого рівня селянства, серед

якого постійно зростала частка малоземельних та безземель

них. Селяни продовжували сплату викупних платежів. Усе це

ще більше ініціювало селянський рух. Особливого розмаху він

набув навесні–влітку 1902 р., коли заворушеннями було охоп

лено 337 сіл Полтавської та Харківської губерній із населенням

понад 160 тис. осіб. Селяни захоплювали та ділили між собою

поміщицькі землі, нищили панське майно, зокрема вчинили

погром у понад 100 панських маєтків. Ці заворушення вдалось

придушити тільки за допомогою великих військових підрозді

лів. Загалом з 1900 р. до 1902 р. в Україні відбулось 670 селян

ських виступів.

Українське селянство у пошуках кращого життя також про

довжує переселення на малозаселені периферійні райони Ро

сійської імперії— Південний Сибір, Казахстан і Далекий Схід,

а також на Кубань та Північний Кавказ. За різними даними, до

цих регіонів на початок XX ст. емігрувало від 2,5 до 4 млн ук

раїнців.

Розвиток промисловості

у другій половині XIX — на початку XX ст.

Не менш швидкими темпами, ніж сільське господарство,

з другої половини XIX ст. почала розвиватись також і промисло

вість Підросійської України. Це було обумовлено буржуазними

реформами 60–70 х років XIX ст., які завершили перехід Росій

ської імперії до капіталістичного ладу, головною ознакою якого

є насамперед промисловий сектор. До кінця XIX ст. в Росій

ській імперії завершився промисловий переворот. Розвиток

промисловості стимулював становлення нових суспільних кла

сів — капіталістів (підприємців) та вільнонайманих робітників.

Базою виникнення перших було купецтво, частково дворянство

та вихідці із заможного селянства. Робочий клас формувався за

154

рахунок селян, які, розорюючись, продавали свої наділи і йшли

на роботу на промислові підприємства, а також за рахунок спад

кових робітників. Особливістю формування капіталістів та ро

бітників в Україні було те, що вони переважно неукраїнські за

своєю національною належністю. Серед підприємців переважа

ли росіяни (родини Суботіних, Дегтярьових та ін.), євреї (Брод

ські, Висоцькі, Гальперіни) та поляки (Потоцькі, Браницькі та

ін.). Чимало промислових підприємств в Україні належало та

кож англійським, бельгійським, французьким та німецьким ка

піталістам. Аналогічною була і національна структура робітни

чого класу, понад 2/3 якого становили росіяни, поляки та євреї.

Виняток становила лише цукрова промисловість, де сформува

лось чимало українських підприємців (Харитоненки, Терещен

ки, Симиренки та ін.). Неукраїнський характер нових суспіль

них класів (це стосувалось також і інтелігенції) свідчив про ко

лоніальний характер економічного розвитку України і певною

мірою робив слушною теорію М. Драгоманова про безкласовий

характер українського суспільства. Натомість виникала значна

проблема для майбутнього розвитку України — неукраїнський

характер капіталістів та робітників в Україні робив їх байдужи

ми і навіть ворожими щодо вимог українського національно

визвольного руху.

Колоніальний характер промисловості України виявився та

кож у її структурі, панівне становище в якій зайняла сировинна

галузь; у прив’язаності до інтересів Росії та у пануванні інозем

ного капіталу. До характерних рис розвитку промисловості

в Україні належали також велика концентрація і монополізація

виробництва, важкі умови праці і надексплуатація робітників.

Сировинний характер промисловості України обумовив те,

що основні промислові центри зосередилися в районах видобут

ку корисних копалин — тобто на сході та південному сході. До

головних промислових центрів України, що сформувалися на

прикінці XIX ст., належали Донецько Криворізький кам’яно

вугільний і залізорудний та Маріупольський марганцевий ба

сейни, а також міста Київ (машинобудування, металургійна

промисловість), Одеса (кораблебудування), Харків (легка про

мисловість, машинобудування) та Катеринослав (металургійна

та машинобудівна промисловість). Розвиток промисловості

об’єктивно сприяв зростанню міст. Так, Одеса на початку

155

XX ст. мала понад 400 тис. осіб населення, Київ — 250 тис.,

Харків — 175 тис., Катеринослав — 115 тис. Почалось актив

не перетворення на міста робочих поселень Донбасу. З початку

XX ст. особливо інтенсивно відбувалося зростання чисельності

населення Києва, який перетворився на найбільше місто Ук

раїни.

Донбас став головною вугільною базою Російської імперії.

Видобуток кам’яного вугілля в Донбасі з 1860 р. до 1900 р. зріс

у 115 разів і становив 691,5 млн пудів, або 70 % його видобутку

в Російській імперії. Для порівняння: у другому за значенням

вугільному регіоні імперії — на Уралі видобуток вугілля впро

довж другої половини XIX ст. зріс усього в 4 рази. Видобуток

залізної руди за другу половину XIX ст. зріс в Україні в 158 ра

зів і на 1900 р. становив 210 млн пудів, або 58 % загальноімпер

ського видобутку. Україна наприкінці XIX ст. також давала

близько половини від загальноімперської виплавки чавуну, за

ліза і сталі. Наприкінці XIX ст. в Південно Східній Україні бу

ло побудовано 17 великих металургійних заводів. Проте такі

швидкі темпи зростання промисловості мали досить відносну

користь для України, оскільки, як ми вже зазначали, абсолют

на більшість промислових підприємств належала іноземним

капіталістам, а тому отримана на них продукція викачувалась

за безцінь за межі України, що спричиняло збідніння її природ

них багатств.

Розвиток промисловості та сільського господарства були

тісно пов’язані з розвитком транспорту. У другій половині

XIX ст. в Україні почалось активне будівництво залізниць.

Перша залізниця у Підросійській Україні була збудована у

1863– 1866 рр. між Одесою та Балтою. У 1870 р. почала працю

вати Курсько Київська залізниця, у 1871 р. — залізниця Оде

са–Київ, у 1873 р. — Київ–Брест, у 1875 р. — Лозова–Севасто

поль та Київ–Фастів, а у 1884 р. — Кривий Ріг–Донбас. На по

чаток XX ст. загальна протяжність залізниць в Україні

сягнула 8,5 тис. км, що становило 20 % від протяжності заліз

ниць Російської імперії. І далі активно розвивався також паро

вий флот, яким на кінець XIX ст. здійснювалась основна маса

перевезень не лише Чорним морем, але й Дніпром. На Дніпрі у

1900 р. діяло 220 пароплавів і ще понад 200 були приписані до

чорноморських та азовських портів.

156

У 1900–1903 рр. відбулась одна з перших світових економіч

них криз. Російська імперія, яка на початок XX ст. фактично

перетворилася на економічну напівколонію найбільш розви

нених держав Європи, мала слабку національну економіку, яка

цілковито залежала від світових країн лідерів. Відповідно в Ро

сійській імперії економічна криза почалась раніше, ніж в інших

країнах світу (у 1899 р.), і мала триваліший характер. Падіння

економіки, що спостерігалось у 1899–1903 рр., змінилось деп

ресією, яка тривала до кінця 1908 р. В Україні криза охопила

практично всю промисловість і мала катастрофічні наслідки:

промислове виробництво за роки кризи впало на 30–50 %. Із