56 Доменних печей Півдня залишилися діючими 23, із 79 родо

вищ Криворіжжя — 41. Випуск паровозів на Харківському па

ровозобудівному заводі зменшився із 185 до 120 за рік, на Лу

ганському — зі 151 до 107. На складах цукрових заводів нако

пичилося до 6 млн пудів продукції. Економічна криза призвела

до розорення дрібних та більшості середніх виробників, що по

силило концентрацію та монополізацію промисловості в Украї

ні. Почали створюватись монопольні об’єднання, головною фор

мою яких були синдикати. Ще у 1887 р. виник цукровий синди

кат, який на початок XX ст. давав 84 % виробленого

в Російській імперії цукру. У 1901 р. було засновано синдикат

“Продвагон”, у 1902 р. — “Продамет”, “Трубопродажа” та

“Продлист”, у 1903 р. — “Цвях”, у 1904 р. — “Продвугілля”.

Синдикат “Продвугілля” контролював 60 % видобутку вугілля

на Донбасі, “Продамет” — 2/3 виробництва чавуну і сталі, а

5 заводів Півдня України давали 25 % чавуну від загальноро

сійського випуску. До 90 % акцій синдикатів, що діяли в Укра

їні, належали іноземним монополіям.

Робітничий рух у другій половині

XIX — на початку XX ст.

До середини XIX ст. в Україні професійні робітники були не

чисельною групою населення. Натомість буржуазні реформи

60–70 х років XIX ст. та промисловий переворот призвели до

різкого зростання промислового виробництва і як наслідок — до

збільшення чисельності робітників, які перетворились на один з

157

найбільших суспільних класів. Особливістю формування робо

чого класу в Україні було те, що значну його частину, як уже

зазначалося, становили росіяни, євреї та поляки. Іншою особ

ливістю була надзвичайна концентрація робітничого класу та

його швидке чисельне зростання: з 1860 р. до 1900 р. чисель

ність промислових робітників в Підросійській Україні зросла із

86 до 360,2 тис. осіб.

У правовому відношенні становище робітників було невиз

наченим. Фактично не існувало робітничого законодавства, що

робило робітників беззахисними перед зловживаннями з боку

працедавців. Не було нормальних умов праці та проживання

робітників у робітничих поселеннях. Не дотримувалася техні

ка безпеки на виробництві. Значну частину заробітної плати

робітники повертали працедавцю внаслідок системи штрафів

та примушування отоварюватись у крамницях працедавця, ці

ни у яких часто перевищували ринкові. До того ж сама зарпла

та виплачувалась нерегулярно. Не було оплачуваних відпус

ток, лікарняних і пенсій. Постійно зростала тривалість робочо

го дня, яка становила 12–14 год., а іноді і 16 год. на добу.

Відповідно робітничий клас почав активну боротьбу за свої пра

ва, яка з кожним роком зростала і наприкінці XIX ст. перетво

рилась на помітну силу в суспільно політичному житті.

Протягом 60–70 х років XIX ст. в Підросійській Україні

відбулось 72 виступи робітників, основною формою яких був

страйк. До найбільших робітничих виступів цього періоду на

лежали страйки будівельників Харківського вокзалу (1870),

портових робітників у Миколаєві (1871), будівельників заліз

ниці Лозова–Севастополь (1873), будівельників Київсько

Брестської дороги (1875 р.), робітників заводу Юза на Донбасі

(1875), робітників Київських залізничних майстерень (1879).

В окремих випадках робітникам вдавалося досягти задоволен

ня своїх прав, які зазвичай обмежувались економічною сфе

рою. У 1875 р. в Одесі утворилася перша в Україні робітнича

організація “Південноросійській союз робітників”, яка нарахо

вувала до 200 робітників і виступала за ліквідацію існуючого

в Російській імперії ладу шляхом насильницького перевороту.

Членам “Союзу” вдалося організувати ряд страйків на промис

лових підприємствах Одеси. Наприкінці 1875 р. “Союз” розгро

мила поліція.

158

Промислова криза першої половини 1880 х років виклика

ла масове безробіття, зниження зарплати, призвела до загаль

ного погіршення і без того тяжкого становища робітників. Усе

це зумовило новий підйом робітничого руху. Посиленню робо

чого руху сприяло також поширення марксизму, який робив

ставку саме на робочий клас і закликав його до організованої

боротьби. Саме тому з кінця XIX ст. робітничі виступи ставали

дедалі організованішими, охоплювали кілька підприємств,

зростала чисельність страйкуючих та тривалість страйків.

Основними були вимоги економічного характеру (підвищення

зарплати, зменшення робочого дня, покращання умов праці).

Але поступово почали висувати і політичні вимоги. Загалом

упродовж 1880–1894 рр. в Україні відбулося 110 страйків, що

становило 1/7 від кількості страйків по всій Російській ім

перії.

Економічна криза 1900–1903 рр. призвела до ще більшого

погіршення матеріального та соціального становища робітничо

го класу. Різко зросло безробіття, яке охопило 100 тис. осіб, що

становило понад 20 % працюючих. Погіршились умови праці та

соціальна захищеність трудящих, зріс робочий день, зменши

лась зарплатня тощо. Усе це зумовило черговий підйом робітни

чого руху. Великі робітничі виступи відбувались у портових

містах Півдня України, у містах і шахтарських селищах Донба

су, а також у Києві, Харкові та Катеринославі. Робітники Пів

дня України підтримали загальноросійський політичний

страйк, що відбувся влітку 1903 р. До головних вимог робітни

ків у цей період належали: встановлення 8 годинного робочого

дня, мінімуму зарплати, обмеження праці жінок та дітей і зрів

нянні їх в оплаті праці з чоловіками, демократизація суспільно

політичного життя. У 1904 р. до цього переліку додалися також

вимоги припинення війни на Далекому Сході та запровадження

республіканського ладу. Особливий вплив на робітничий клас

мали загальноросійські партії соціалістів революціонерів та

РСДРП, єврейська партія Бунд. Українські ж політичні партії

переважно не включали в орбіту своєї пропаганди робітничий

клас. Відповідно останній втрачався для української справи і

прискорювалась його денаціоналізація, що в подальшому згуб

но вплинуло на перебіг Визвольних змагань 1917–1921 рр. на

українських землях.

159

Український суспільно'політичний рух

у Підросійській Україні в другій половині XIX ст.

Лібералізація суспільно політичного життя в Російській ім

перії після смерті Миколи І позначилась і на українському на

ціонально визвольному русі, який поступово активізувався та

перетворився на помітну силу. На межі 50–60 х років XIX ст.

відбулося загальне піднесення самосвідомості української інте

лігенції, яка організувалась у дві ідейно близькі течії націо

нально визвольного руху (які невдовзі об’єднались) — хлопома

нів та громадівців.

Хлопомани (українофіли) — культурно просвітницька за ха

рактером організація, що виникла у 1859–1860 рр. До хлопома

нів належала молодь із полонізованих українських шляхет

ських родів, що вирішила повернутися до свого національного

коріння. Членами цієї організації були В. Антонович, Т. Риль

ський, П. Житецький, А. Свидницький, Б. Познанський,

К. Михальчук та ін. Поляки презирливо почали називати цих

осіб хлопами за їх любов до українського народу, який польська

шляхта вважала хлопським, тобто таким, який складається вик

лючно із селян. Проте самі хлопомани з гордістю носили цю наз

ву, яка засвідчувала їх зв’язок із рідним народом. Їх також нази

вали українофілами за любов до всього українського. Програма

хлопоманів була сформульована В. Б. Антоновичем у статті

“Моя сповідь”, що була вміщена у журналі “Основи” у 1861 р.

Фактично ця праця стала програмним документом усього укра

їнського національно визвольного руху другої половини XIX ст.,

а Антонович перетворився на одного з головних його лідерів.

Своєю кінцевою метою хлопомани вважали відродження само

свідомості українців, а в майбутньому — здобуття автономії для

України у складі демократичної Російської республіки. Цього

планувалось досягти мирним, еволюційним шляхом за допомо

гою агітації, підвищення рівня освіти і культури українців. Гур

ток хлопоманів зазнав переслідувань з боку влади і на рубежі

1860–1861 рр. припинив своє існування. Натомість члени гуртка

хлопоманів разом з іншими представниками української інтелі

генції Києва стали засновниками Київської громади.

Громадівський рух — головний напрям українського націо

нально визвольного руху другої половини XIX ст. представле

160

ний діяльністю організацій культурно просвітницького харак

теру — громад, що зумовило назву самого руху. Вирізняють два

етапи діяльності громад: 1859–1864 рр. та 1870–1890 рр.

На межі 50–60 х років XIX ст. громади виникли у Санкт Пе

тербурзі, Києві, Чернігові, Полтаві та Харкові. До визначних

членів громадівського руху цього періоду належали М. Косто

маров, П. Куліш, Т. Шевченко, В. Білозерський, М. Драгома

нов, В. Антонович, Т. Рильський, П. Чубинський, В. Познан

ський, П. Житецький та ін. Жодна з громад не мала статуту та

писаних програм. Свої устремління члени громад обмежували

сферою освіти і культури. Громадівці збирали український

фольклор і пам’ятки української історії, створювали безкош

товні недільні школи для народу, в яких викладали україн

ською мовою, видавали недорогу літературу для населення,

створювали власні рукописні періодичні видання, проводили

агітацію серед населення в контексті піднесення його націо

нальної свідомості на прикладах вітчизняної історії.

Незважаючи на свій переважно культурницький характер,

український національний рух швидко набирав поширення, і

це викликало занепокоєння влади, яка мала інформацію про ді

яльність громад, але перебільшувала її — вважаючи справж

ньою їх метою відокремлення України від Росії. Почалась підго

товка до розгрому українського національно культурного від

родження. Вона була прискорена національно визвольним

повстанням поляків 1863 р. У Петербурзі вирішили, що україн

ський рух тісно пов’язаний з польським, і тому проти нього та

кож почались репресії. Частину лідерів українського націо

нального руху було піддано репресіям (звільнено з посад, ув’яз

нено або вислано за межі України), решту поставили під

пильний поліційний нагляд.

20 червня 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав

таємну директиву (так званий Валуєвський циркуляр), яким

проголошено, що “украинского языка не было, нет и быть не мо

жет”. Відповідно було накладено заборону на навчання україн

ською мовою, а також на видання україномовної наукової, релі

гійної літератури та підручників, діяльність недільних шкіл.

Громади, задля того щоб не збільшувати підстави для репресій,

а також, щоб задекларувати свою лояльність щодо влади, при

пинили свою діяльність.

161

Відродження громадівського руху відбулось на межі 60–70 х

років XIX ст., коли в урядовій політиці знову перемогли лібе

ральні тенденції. Наприкінці 1860 х років створено (фактично

відроджено) Київську громаду, до якої увійшло чимало членів

попередньої Київської громади початку 1860 х років (Антоно

вич, Драгоманов, Рильський, Житецький, Чубинський, Поз

нанський, Михальчук та ін.), а тому вона дістала назву Київ!

ська стара громада. До нових членів громадівського руху, що

увійшли до складу Київської старої громади, належали: Лисен

ко, Ковалевський, Русов, Нечуй Левицький, Вовк, Косач, Три

губів, Науменко, Левицький та ін. Загалом Київська громада

налічувала понад 50 осіб. Київська стара громада продовжила

культурницьку роботу попередньої Київської громади. Члени

громади зібрали величезний історико етнографічний та фоль

клорний матеріал, який вдалося науково опрацювати та видати

окремими збірками, а також у “Записках” Південно Західного

відділу Російського географічного товариства, заснованого у